Гром В.М., Цибульський В.І. Історія України

Подождите немного. Документ загружается.

нових галузей виробництва, особливо у важкій промисловості;

відставання модернізації легкої та харчової промисловості;

витіснення приватника з виробництва йшло швидшими темпами,

ніж в цілому по СРСР; порушення екологічної безпеки та охорони

навколишнього середовища та ін.

Модернізація промисловості перетворила Україну із аграрної в

індустріально-аграрну державу із значною кількістю робітників

та науково-технічної інтелігенції. Протягом першої (1928–1933 рр.)

та другої (1932–1937 рр.) п’ятирічок в Україні до ладу стало 1500

об’єктів (в СРСР – 6000). Промислове виробництво республіки

зросло у 7 разів порівняно з 1913 р. Україна вийшла на 2-ге місце в

Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну; на 3-тє місце (після

Німеччини і Англії) за виробництвом сталі; на 4-те місце в світі за

видобутком вугілля.

Але треба відзначити, що понад 90% промисловості складали

видобувні галузі та важка промисловість. Урбанізація міст

(чисельність їх зросла у 2 рази) ускладнила житлову, продовольчу,

екологічну та інші проблеми.

Колективізація. Голодомор 1932–1933 рр. Для сталінського

керівництва колгоспи були необхідні як зручна форма експлуатації

та викачування коштів з села, фактично пограбування селян.

Курс на “суцільну колективізацію” та “ліквідацію куркульства як

класу” проголосив листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б).

Наприкінці 1932 р. в УСРР налічувалось 70% колективних

господарств, що становили понад 80% посівних площ. Було

розкуркулено понад 200 тис. селянських сімей.

У 1932–1933 рр. більшовицька партія організувала терор

голодом. Апогей голодомору припав на весну й літо 1933 року.

Кількість жертв голодомору становила щонайменше 3,5–5 млн.

чол. Повні демографічні втрати, включаючи зниження

народжуваності, становлять близько 10 млн. осіб. Традиційне

українське село зі своїми звичаями, устроєм перестало існувати,

селяни втратили власність, опинились у становищі кріпаків.

Колективізація й голодомор стали однією з найжахливіших подій в

українській історії.

Крім страшного голокосту, колективізація призвела до

знесилення продуктивних сил села; знищення підприємливих

заможних селян (куркулів); падіння урожайності і зменшення

валових зборів зернових; зменшення поголів'я худоби тощо. Було

остаточно зламано опір селян радянській владі, а оскільки

селянство становило основу українського національного руху, то

колективізацію і голодомор можна розглядати і як прагнення

більшовицької влади назавжди покінчити із небезпекою

“українського націоналізму”.

Протягом довготривалого періоду Радянська влада заперечувала

сам факт голоду. Його намагалися викреслити з історичної пам’яті

та суспільної свідомості. У 1930-х роках замовчувалася ця трагедія

й на Заході. Західній спільноті важко було повірити, що у державі,

яка експортує зерно і відмовляється від допомоги, може лютувати

такий страшний голодомор. Дезінформували громадськість з цього

питання й виступи багатьох представників західноєвропейської

культури (Бернард Шоу та ін.), які “вивчали” становище з голодом в

СРСР за ретельно підготовленими чекістськими сценаріями.

Утвердження сталінського тоталітарного режиму. Масові

репресії. Більшовицький тоталітаризм означав партійно-державну

монополію на владу та істину в усіх сферах суспільно-політичного,

господарського і духовного життя, встановлення безмежного

контролю над армією та іншими силовими структурами, над

профспілками і громадськими організаціями, над засобами масової

інформації, освітою, церквою тощо.

За масштабами діяльності і за розмахом знищення населення

власної країни сталінський тоталітарний режим не має рівних у

світовій історії, а Україна зазнала чи не найбільших втрат з усіх

радянських республік.

Розпочинаючи із вигаданої “справи СВУ” 1929–1930 рр. та

арештів початку 1930-х рр., тобто ще задовго до вбивства у

Ленінграді С.Кірова (1 грудня 1934 р.), в УСРР відбувалося

справжнє гоніння на інтелігенцію – еліту народу. Жертвами

репресій стали С.Єфре-мов, В.Чехівський, А.Ніковський,

Й.Гермайзе, М.Зеров, М.Хвильо-вий, Л.Курбас та сотні інших. В

Україні протягом 1930-х років було розкрито до 100 “ворожих”

організацій, “центрів”, “блоків”. Масштаби політичних репресій

не можуть не вражати.

Так, в Академії наук України, за неповними даними, було

репресовано 250 чол., із них 19 академіків. Розгромлено Спілку

письменників: 89 чол. розстріляно, 64 заслано, а 83 змушені були

100

емігрувати. У 1933 р. за політичними мотивами було звільнено

близько 200 працівників Наркомату освіти УРСР, всіх керівників

обласних, 90% керівників районних відділів та кожного десятого

вчителя.

Руйнівний смерч пронісся у збройних силах, органах

держбезпеки і навіть у правлячій партії. Із 102 членів і кандидатів

у члени ЦК КПУ та 9 членів Ревізійної комісії, яких обрали в 1933

р., було репресовано 100. Жертвами чисток стали 170 тис. (37%)

членів КП(б)У, було знищено весь уряд, ЦК комсомолу і т.д. Під

репресії потрапили Ю.Коцюбинський, С.Косіор, П.Постишев,

Й.Якір, І.Дубовий, П.Любченко та багато інших.

Із прийняттям 5 грудня 1936 р. сталінської Конституції –

конституції “переможного соціалізму” (в УРСР – 30 січня 1937 р.) в

країні утвердилися єдина комуністична ідеологія (у Конституції

було закріплено положення про керівну роль ВКП(б). Надмірно

зміцнився адміністративний апарат: кількість службовців в СРСР з

1928 по 1940 р. зросла майже у 4 рази.

Сформульована Сталіним теорія загострення класової боротьби

у ході соціалістичного будівництва призвела до безпідставних

репресій безневинних людей. Чим більшими були здобутки

соціалізму – тим більше з’являлось “ворогів народу”. В свою чергу,

масові репресії забезпечували насадження у суспільстві почуття

страху, як основного стимулу до праці і послуху, а також дармову

робочу силу для великих будов через табірну систему.

2. Західноукраїнські землі у складі Польщі, Румунії та

Чехословаччини

Територія західноукраїнських земель, де проживало близько 7 млн.

українців, входила до різних держав: Східна Галичина і Західна

Волинь перебувала під владою Польщі; Північна Буковина і

придунайські землі – Румунії; Закарпаття – Чехословаччини.

У складі Польщі українські землі утворювали чотири

воєводства: Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське,

що становило приблизно 25% території всієї польської держави. Тут

проживало приблизно 28% населення Польщі (5,6 млн українців і

2,2 млн поляків за даними перепису 1931 р). Українське населення

“східних кресів” називали “русинами”, а саму територію – Східною

101

Малопольщею. Польську мову було проголошено державною.

Українські школи закривалися.

Поляки посідали панівне становище в усіх сферах суспільно-

політичного, господарського і духовного життя. Для Польщі ці землі

стали сировинно-аграрним придатком, т.зв. “Польщею – Б”. Протягом

1920–1938 рр. були надані землі бл. 200 тис. польським “осадникам”,

котрі мали сприяти асиміляції українців та проводили на місцях

офіційну політику польського уряду.

Польща прагнула відновити свою могутність “від моря до моря”,

а це вимагало стабілізації внутрішнього становища. Тому поряд із

репресивною політикою, набула поширення ідея державної

асиміляції національних меншин. Українці отримали

представництво у польському Сеймі й Сенаті.

Серед українських політичних партій та організацій найбільшим

і найвпливовішим було ліберально-демократичне Українське

національно-демократичне об’єднання (УНДО), засноване у 1925 р.

у Львові. У 1935 р. партія проголосила курс на “нормалізацію”

польсько-українських відносин. Тодішній лідер УНДО В.Мудрий

був обраний одним із п’яти віце-маршалків польського сейму.

Трагічно склалася доля Комуністичної партії Західної України

(КПЗУ), лідери якої виступали за об’єднання Західної України із

УСРР. Але у 1930-х рр. усі її члени були репресовані як

“фашистські агенти” за звинуваченням радянських керівників.

Ідею незалежної соборної України відстоювали націоналістичні

організації, найвідомішими серед яких були Українська військова

організація (УВО) та Організація українських націоналістів (ОУН).

УВО була заснована у 1920 р. колишніми членами УГА у Празі з

метою боротьби за незалежну Україну. Лідером згодом став

Є.Коновалець. Члени УВО здійснили низку замахів на польських

діячів, у т. ч. на Ю.Пілсудського (С.Федак у 1921 р.).

ОУН розпочала свою діяльність наприкінці січня 1929 р. на

з’їзді у Відні. Протягом 1929–1938 рр. ОУН очолював Є.Конова-

лець. Після його загибелі у 1938 р. відбувся розкол на ОУН(М) на

чолі з А.Мельником та ОУН(Б), або ОУН(Р) на чолі з С.Бандерою.

У 1930-х рр. головним засобом досягнення самостійної України

ОУН вважала збройну боротьбу на засадах “революційного”

(“інтегрального”) націоналізму. Значною мірою спиралася на

студентство і діяла нелегально. Здійснила ряд терористичних

102

замахів на польських та радянських урядовців. Провідним

ідеологом ОУН став Д.Донцов, який проголошував націю

абсолютною цінністю та проповідував культ самовідданої боротьби

за українську державу.

Існувало багато інших партійних, громадських, церковних

об’єднань. На Волині відомим було Волинське українське

об’єднання (ВУО), одним із керівників якого був Степан

Скрипник (згодом – патріарх УАПЦ Мстислав).

У духовній сфері панівне становище займала греко-католицька

церква на чолі з митрополитом А.Шептицьким. У Галичині і

Закарпатті налічувалося понад 4 млн. віруючих цієї церкви, діяло

понад 3 тис. парафій з понад 4 тис. церквами. Існувала широка

мережа церковно-громадських об’єднань та видань. Сильним був

кооперативний рух.

Головним центром національної культури стало Наукове

товариство ім. Т.Шевченка (НТШ) у Львові. Воно об’єднувало

понад 200 науковців (М.Возняк, Ф.Колесса, І.Крип’якевич,

Я.Пастернак, К.Студинський, С.Томашівський та багато ін.). У

Львові протягом 1921-1925 рр. діяв таємний (“катакомбний”)

Український університет з 3 факультетами (філософський,

правничий та медичний) і 15 кафедрами.

У 1930 р. відбулося понад 3 тис. антипольських виступів, з них

160 супроводжувалися сутичками із владою і поліцією. Польський

уряд вдався до кампанії “пацифікації”, тобто, умиротворення,

придушення українців за допомогою військ та поліції. Тоді було

зруйновано й частково спалено близько 800 українських сіл,

закатовано сотні людей, понад 1700 чол. заарештовано.

Найстрашніша в’язниця – концтабір Береза-Картузька (суч.

Білорусь) – була переповнена українцями, насамперед, членами

підпілля УВО-ОУН, КПЗУ та ін.

У відповідь активізувала революційну діяльність ОУН, яка

здійснила на хвилі “революційного терору” понад 60 замахів та

вбивств, сотні актів саботажу і експропріацій державних фондів.

Терористичні акції почастішали, коли у 1933 р. Степан Бандера

став крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях.

Найвідомішими акціями стали вбивство у 1933 р. працівника

радянського консульства у Львові Майлова, у 1934 р. – польського

103

міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького, на якого поклали

відповідальність за проведення політики “пацифікації” та ін.

У складі Румунії проживало бл. 800 тис. етнічних українців

Північної Буковини та Бессарабії, що становило бл. 5% усього

населення держави. У Румунії до 1928 р. діяв воєнний стан, а у 1938

р. була встановлена військова диктатура.

У 1919 та у 1924 рр. у Бессарабії відбулися два великі повстання

– Хотинське і Татарбунарське. У ході придушення “Хотинської

директорії” понад 15 тис. селян було розстріляно або замордовано.

Над учасниками Татарбунарського повстання було організовано

“процес 500”, що привернув увагу світової громадськості.

Найбільших утисків з боку румунської влади зазнавали

буковинські українці. Їх не визнавали окремою національністю, а

лише “румунами за походженням, що забули рідну мову”. До 1927 р.

всі українські школи та церкви були закриті або румунізовані. Була

заборонена українська преса, ліквідовано українські кафедри у

Чернівецькому університеті.

У 1929–1934 рр. діяла легальна партія “Визволення”, що

закликала до боротьби за “радянську червону Буковину” та її

приєднання до УСРР. Ця партія була філіалом Комуністичної партії

Буковини, яка, у свою чергу, входила з 1926 р. до складу Компартії

Румунії. Лідери комуністів – С.Канюк, В.Гаврилюк, Ф.Стасюк та ін.

Національний рух у товариствах “Мазепа”, “Залізняк” та ін.

очолювали І.Григорович, О.Зибачинський, Д.Квітковський.

Видавали часописи “Самостійна думка” і “Самостійність”. У 1937

р. над націоналістами відбулося два судові політичні процеси.

У складі Чехословаччини до 1939 р. перебувало Закарпаття. У

“Підкарпатській Русі” (з 1928 р. – Підкарпатський край)

проживало бл. 500 тис. русинів. Територія краю становила 5% усієї

Чехословаччини, тут проживало 9% населення, але було розміщено

лише 0,07% усіх виробничих потужностей (у 136 разів менше, ніж у

Чехії та Моравії). Це був найвідсталіший в усій Європі регіон, що

зупинився у своєму розвитку десь на рівні ХVІІІ ст.

Зате у суспільно-політичному та культурному житті становище

закарпатців було значно кращим, ніж у Польщі і Румунії. Це

визначалося особливостями демократичного режиму Чехословаччини,

а також симпатіями її довголітнього (1918–1935 рр.) президента

Т.Масарика до українського визвольного руху.

104

Кількість початкових шкіл у Закарпатті з 1924 по 1938 р. зросла з

525 до 851, а гімназій – з 3 до 11. Можна було вільно обирати мову

навчання, без суттєвих перешкод діяли “Просвіта”, “Асоціація

українських учителів”, “Пласт” та ін.

У 1930-х рр. налічувалося майже 30 політичних партій. Дуже

впливовими були мадярофільська течія “карпаторосів”

(“мадярони”) і русофільська, “русинська” (напр., “Общество

Духновича” та ін.). Комуністи Закарпаття входили до складу

Компартії Чехословаччини.

Переломним моментом у розвитку національно-визвольного руху

українців Закарпаття стала Мюнхенська угода 30 вересня 1938 р., за

якою значна частина території Чехословаччини відійшла до

гітлерівської Німеччини. 11 жовтня 1938 р. було затверджено

перший уряд Карпатської України у федерації з Чехією та

Словаччиною. Головою уряду спочатку став А.Бродій, згодом –

Августин Волошин. Однак 2 листопада 1938 р на Віденському

арбітражі було ухвалено рішення передати значну частину

Закарпаття з містами Ужгород, Берегове та Мукачеве Угорщині.

Відтепер столиця Карпатської України була перенесена до Хуста.

Протягом декількох місяців (до березня 1939 р.) тривала

державотворча діяльність автономного уряду. Зокрема,

створювалися загони національної оборони “Карпатська Січ” на

чолі з членами ОУН М.Колодзінським, Р.Шухевичем, З.Коссаком.

У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. розпочалась угорська агресія.

15 березня 1939 р. сейм у Хусті проголосив повну державну

самостійність Карпатської України, прийняв Конституцію, де

визначались назва держави (Карпатська Україна), державний

устрій (президентська республіка), державна мова (українська),

герб, прапор і гімн (“Ще не вмерла Україна”).

Президентом Карпатської України було обрано А.Волошина,

який звернувся до Німеччини з проханням прийняти Карпатську

Україну під свій протекторат. Німецький уряд дав негативну

відповідь і рекомендував не чинити опору угорським військам, а

бійцям Карпатської Січі негайно капітулювати.

Після запеклих боїв і значних втрат, угорські війська 16 березня

1939 р. захопили Хуст, а згодом і решту територію Карпатської

України. У гірських районах загони “Карпатської Січі”

продовжували вести нерівну боротьбу з ворогом ще до кінця травня

105

1939 р. Президент республіки А.Волошин разом з урядом емігрував

за кордон і поселився у Празі. У травні 1945 р. був заарештований

радянськими спецслужбами, загинув у московській тюрмі.

За волю і державність у боях полягло близько 5000 закарпатців,

кілька сотень галичан і волинян, які прийшли їм на допомогу.

Загинули командири Карпатської Січі Михайло Колодзінський та

Зенон Коссак.

3. Україна у Другій світовій війні (1939–1945 рр.)

Підписаний 23 серпня 1939 р. пакт Молотова–Ріббентропа з

таємним протоколом був актом свавільного поділу Європи на

сфери впливів двох тоталітарних держав і розв’язував руки Гітлеру

та Сталіну для втілення в життя їхніх загарбницьких планів.

1 вересня 1939 року нацисти напали на Польщу, що визначило

початок ІІ Світової війни. 17 вересня радянські війська перейшли

польський кордон, вдаривши у спину полякам, які вели оборонні

бої з німцями. До речі, у складі польської армії воювало чимало

західних українців.

Після перемоги над Польщею, СРСР та Німеччина підписали

28 вересня 1939 р. Договір про дружбу й кордони. Згідно з

домовленістю, кордон пройшов по т. зв. “лінії Керзона”, що була

визнана ще у 1919–1920Vрр., як східний кордон Польської держави

Відповідно Східна Галичина і Західна Волинь увійшли до складу

СРСР. Згодом тут були створені Волинська, Дрогобицька,

Львівська, Ровенська, Станіславська і Тернопільська області.

У червні 1940 р. Червона армія вийшла на узгоджені рубежі

вздовж Пруту і Дунаю у Бессарабії та у Північній Буковині.

Відповідно у складі УРСР з’явилися Акерманська (Ізмаїльська) і

Чернівецька області. Тоді ж було створено Молдавську союзну

республіку.

Всього внаслідок приєднання Західної України, Північної

Буковини і трьох повітів Бессарабії населення УРСР зросло на 8,1

млн. чол. На середину 1941 р. населення УРСР становило 41657 тис.

чол, а територія – 565 тис. кв. км.

На приєднаних землях сталінський режим розпочав здійснювати

звичну політику “радянізації”: на місцях було встановлено

106

радянські органи влади, включаючи карально-репресивні;

націоналізовано банки і промислові підприємства, експропрійовано

понад 2200 фабрик і заводів; розпочато проведення колективізації

та індустріалізації; закрито і ліквідовано усі ідеологічно “ворожі” і

“шкідливі” організації та установи (партійні, громадські, церковні,

культурно-освітні тощо); проведено численні арешти серед

інтелігенції; депортовано значну частину населення і т. п.

Так, лише протягом 1940 року радянська влада провела три

етапи масових депортацій західноукраїнського населення,

охопивши майже 800 тис. чол. Ще близько 300 тисяч було

депортовано під час четвертого етапу у 1941 р. За іншими даними,

із Західної України і Західної Білорусії органами держбезпеки було

депортовано приблизно 10% населення – 1173170 чол. (318 тис.

сімей).

Головний удар спрямовувався проти еліти краю та створеної нею

у попередній період політичної, економічної і культурної

інфраструктури. Масових втрат від радянської окупації Західної

України і Західної Білорусії у 1939–1941 рр. зазнали також поляки

(“катинська трагедія” та ін.). За приблизними порівняльними

підрахунками західних дослідників, кількість депортованих,

ув’язнених та вбитих радянською владою у 1939–1941 рр. громадян

колишньої Речі Посполитої у 3–4 рази перевищувала кількість

репресованих у німецькій зоні окупації Польщі.

Щоб забезпечити собі масову підтримку особливо соціальних

низів, радянська влада “подбала” про запровадження таких

господарських і соціальних нововведень, як передача селянам

поміщицької землі, дешеві кредити і позички, звільнення

найбідніших господарств від податків і підвищення їх життєвого

рівня, безплатні освіта і медицина тощо.

Напад нацистської Німеччини на СРСР. За підписаним

18 грудня 1940 р. планом “Барбаросса”, німці залучили для його

виконання 5,5 млн. солдатів, 47260 гармат і важких мінометів,

близько 4,3 тисяч танків і 4950 літаків.

22 червня 1941 р. на територію України почали наступ 57

дивізій і 13 корпусів групи армій “Південь”. Їм протистояли 80

радянських дивізій Київського та Одеського військових округів.

Радянське військо на західних кордонах кількісно переважало

107

німецьку армію, але було заскочене зненацька і поступалося за

багатьма якісними показниками.

За перші три тижні війни німецькі війська просунулися на

територію СРСР місцями від 300 до 600 км. Червона армія чинила

завзятий, хоч і неорганізований опір. Наприклад, танкова битва в

районі Броди - Дубно – Луцьк – Рівне (червень), згодом - оборона

Києва і Одеси (липень – вересень 1941 р.) та ін., допомогли

частково стабілізувати ситуацію, завдаючи значних втрат німецькій

армії. До 26 серпня 1941 р. німці втратили 94 тис. убитими і 440

тис. пораненими.

Людські втрати з радянського боку були значно більшими.

Тільки до німецького полону до кінця 1941 р. потрапило 3,8 млн.

радянських солдатів та офіцерів. Перед відступом радянські

спецслужби знищили у в’язницях Західної та Центральної України

десятки тисяч в’язнів.

Через 13 місяців після початку війни, у липні 1942 р. вся

територія України, включаючи й Крим, була окупована нацистами.

Понад 8 місяців тривала оборона Севастополя, під час якої

нацисти втратили майже 300 тис. чол. – більше, ніж у всіх бойових

діях у Європі, Африці та Атлантиці від початку ІІ Світової війни і

до нападу на СРСР.

Німецький окупаційний режим. Протягом літа─осені 1941 р.

захоплена німцями територія України була поділена на такі зони

окупації: Буковина і Бессарабія разом з Одесою (“Трансністрія”)

відійшли до Румунії; “Дистрикт Галичина” приєднувався до

утвореного на польській території Генерального губернаторства; на

Правобережжі було створено Рейхскомісаріат “Україна” з

центром у місті Рівне. Чернігівська, Сумська, Харківська,

Луганська області та Крим входили до прифронтової зони,

перебуваючи під владою військових.

Завданням нацистської влади, за словами рейхскомісара України

Еріха Коха, було витягнути з України всі багатства, а українці

мусили “працювати, працювати і ще раз працювати”. Виходячи з

цього, німці запровадили систему рабської експлуатації і

народовбивства. Частими були масові розстріли заручників чи

в’язнів; вивезення молоді, навіть дітей, до Німеччини на

невільницьку працю. Всього за роки війни із України нацисти

вивезли 2,4 млн. чол.

108