Гром В.М., Цибульський В.І. Історія України

Подождите немного. Документ загружается.

демократична революція відбулася у лютому 1917 р., а в Австро-

Угорщині - восени 1918 р.

Тема 6. Національна революція і боротьба

за державність у 1917 – 1921 рр.

1. Доба Центральної Ради (1917–1918 рр.).

Українська Народна Республіка

2. Українська Держава Павла Скоропадського (1918 р.).

3. Директорія УНР. Західноукраїнська Народна Республіка

(1918-1919 рр.).

4. Боротьба за владу в Україні у 1919-1921 рр. Причини

поразки та значення української революції.

Джерела і література: 5, 9, 12, 18, 28, 31, 38

2. Доба Центральної Ради (1917–1918 рр.).

Українська Народна Республіка

Внаслідок стрімкого розвитку революційних подій, цар 3

березня зрікся престолу. Влада перейшла до рук Тимчасового

уряду (Временного правительства) й Рад (Советов) робітничих і

солдатських депутатів. Активними в петроградських подіях були і

українці – солдати Волинського полку. Згодом у Петрограді на

початку березня 1917 р. утворився Тимчасовий український

революційний комітет.

В Україні була створена Рада об’єднаних громадських

організацій та губернські і повітові комісаріати. Обираються

Ради робітничих та селянських депутатів на чолі з меншовиками й

есерами.

Українська Центральна Рада (УЦР) була утворена силами

національної демократії 4–7 березня 1917 р. У її створені брали

участь майже всі провідні діячі національно-демократичного руху

України.

Головою УЦР було обрано М.Грушевського (у цей період він

знаходився ще у Москві). Заступниками голови стали Ф.Крижа-

нівський, Д.Дорошенко, Д.Антонович. Провідна роль в

Центральна рада належала українським партіям соціалістичної

орієнтації: УПСР (соціалісти-революціонери; лідери -

М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шаповал; згодом до цієї партії

приєднався М.Грушевський), УСДРП (соціал-демократична

робітнича; лідери – В.Винниченко, С.Петлюра, П.Порш), УПСФ

(соціалісти-федера-лісти; лідери - Д.Дорошенко, С.Єфремов,

А.Ніковський). Саме на основі програмних документів цих партій

були визначені головні напрямки діяльності УЦР в галузі

економіки, політики, культури, національних відносин.

Обраний головою Центральної Ради, Михайло Грушевський

цілеспрямовано відстоював національно-територіальну

автономію - базовий принцип державотворення.Наприкінці березня

– у першій половині квітня 1917 р. М.Грушевський опублікував

серію статей під назвою “Велика хвиля” з вимогою національно-

територіальної автономії України у складі демократичної

федеративної Росії на демократичних засадах із забезпеченням прав

національних меншостей України.

6–8 квітня 1917 р. Центральна Рада скликала Український

національний конгрес, у роботі якого взяли участь 1500 представників

від 9 губерній України, Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані,

Москви, Петрограда та ін. Почесним головою було обрано

М.Грушевського.

Головним у роботі Конгресу було питання національно-

територіальної автономії. Було обрано новий керівний склад

Центральної Ради (голова - М.Грушевський, заступники -

В.Винниченко та С.Єфремов).

Центральна Рада стала законним (леґітимним) представницьким

органом національної влади в Україні. Згодом до її складу були

включені повноважні представники всеукраїнських військового,

селянського і робітничого з'їздів, що відбулися у перші місяці

революції.

Після роботи конгресу активізуються різноманітні верстви

українського народу, розпочинається процес українізації армії. Ще

22 березня 1917 р. в Києві відбулося віче українських офіцерів, а 29

березня, за ініціативою М.Міхновського, організовується

військовий клуб ім. гетьмана П.Полуботка, згодом у Києві

створюється перша українська військова частина - полк імені

Б.Хмельниць-кого. 5–8 травня 1917 р. відбувся І військовий з'їзд.

При Центральній Раді обирається Військовий Генеральний

комітет на чолі із С.Петлюрою, розпочинається формування

загонів Вільного козацтва.

Враховуючи автономістські прагнення, Центральна Рада

звернулася до Тимчасового уряду з проханням схвалення

української автономії. У травні 1917 р. до Петрограда виїхала

представницька делегація на чолі з В.Винниченком,

М.Ковалевським, С.Єфремовим ─ керівниками найвпливовіших

українських партій. Але Тимчасовий уряд відкинув прохання

українців, що загострило українсько-російські відносини. В Україні

делегати II військового з'їзду зажадали від Центральної Ради

негайної підготовки Універсалу й проголошення автономії.

10 червня 1917 р. на II військовому з'їзді було проголошено

І Універсал УЦР з головною вимогою утвердження автономного

ладу в Україні.

Прийнявши цей документ, Центральна Рада фактично перебрала

державні функції. 15 червня 1917 р. вона організовує виконавчий

орган – Генеральний секретаріат на чолі з В.Винниченком –

перший революційний український уряд, якому підпорядковувалися

внутрішні, фінансові, продовольчі, земельні, міжнаціональні

справи.

До Києва прибула російська делегація (Керенський, Терещенко,

Церетелі) для ведення переговорів із Центральною Радою. Сторони

дійшли згоди про вирішення питання автономії після скликання

Всеросійських Установчих зборів і порозуміння Ради з національними

меншинами.

3 липня 1917 р. Центральна Рада ухвалила ІІ Універсал. Це був

крок назад у розвитку національної революції, щоправда, вимушений:

в Україні знаходилися великі підрозділи російських військ; управління

перебувало в руках росіян; давалося взнаки зросійщення значної

частини населення, насамперед, у Києві. Існували й інші причини,

зокрема, партійно-ідеологічного спрямування, зовнішньополітичної

орієнтації тощо.

Досягнувши згоди з урядом Росії, УЦР ухвалила 16 (29) липня

1917 р. “Статут вищого правління України”, в якому йшлося про

остаточне запровадження автономії, підготовку Установчих зборів,

окреслювалися права і обов'язки Генерального секретаріату. Цей

документ фактично був основою конституції, що базувалася на ідеї

автономії. Але Тимчасовий уряд не затвердив її і 4 серпня 1917 р.

видав “Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату”,

яка суттєво обмежувала права України. Цей, за висловом

В.Винниченка, “миршавий клаптик паперу” позбавляв Центральну

Раду законодавчих ініціатив; перетворював Генеральний

Секретаріат в орган Тимчасового уряду; обмежував кількість секретарів

з 14 до 7, причому, 4 із них мали бути неукраїнцями; звужував

територію української автономії з 9 до 5 губерній.

Незважаючи на протидію Петрограду процес національного

відродження охопив широкі маси України. Відбувалася українізація

війська, зростали загони Вільного козацтва.

Однією з найпомітніших подій політичного життя восени став З’їзд

представників народів та областей Росії, проведений у Києві 8–15

вересня 1917 р. З’їзд визначив шляхи перетворення Російської держави

на федерацію демократичних республік. Було створено нову

громадську організацію – Раду народів. Їй доручалося теоретично

обґрунтувати створення нової Російської федерації. Головою Ради

обрано М.С.Грушевського.

Центральна Рада розпочала підготовку до скликання Українських

Установчих Зборів. У жовтні 1917 р. у Чигирині відбувся з’їзд

Вільного козацтва. А згодом у Києві пройшов 3-й Всеукраїнський

військовий з’їзд. Виступаючи на ньому, М.Грушевський висловив

впевненість у тому, що боротьба українського народу закінчиться

створенням власної держави і закликав перейти до створення

Української Народної Республіки.

У відповідь Тимчасовий уряд видав розпорядження про

притягнення до кримінальної відповідальності В.Винниченка та інших

генеральних секретарів. А 24–25 жовтня 1917 р. у Петрограді відбувся

більшовицький переворот. Утворився новий російський уряд – Рада

народних комісарів (Совет народных комиссаров, СНК) на чолі з

Ульяновим–Леніним.

Організувавши повстання у Києві та захопивши владу у багатьох

прифронтових містах, більшовики не бачили іншого варіанта для

України, як тільки бути частиною “єдиної і неділимої Росії”.

УЦР розцінила дії більшовиків як контрреволюційні і створила

Комітет для охорони революції з правом розпоряджатися всіма

силами революційної демократії. У Центральної Ради виявилось

достатньо сил, щоб узяти під свій контроль ситуацію в Україні і

продовжувати державотворчу лінію.

7 (20) листопада 1917 р. УЦР ухвалила ІІІ Універсал, яким

проголосила утворення Української Народної Республіки. Значне

місце займала програма соціально-економічних і політичних

перетворень: скасування приватної власності на поміщицькі,

удільні, монастирські та церковні землі і проголошення їх

власністю трудового народу; встановлення 8-годинного робочого

дня; запровад-ження державного контролю у промисловості;

якнайшвидше досягнення миру; скасування смертної кари та

амністії політв'язням; зміцнення і розширення прав місцевого

самоврядування; закріплення загальнолюдських свобод: слова,

друку, віри, зібрань, союзів, недоторканості особи й помешкання,

можливості вживання національних мов; справедливе розв'язання

національного питання і т.п.

У документі була означена територія УНР у складі 9 губерній:

Волинь, Київщина, Поділля, Полтавщина, Чернігівщина,

Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму),

Щодо приєднання до УНР частини Курщини, Холмщини,

Воронежчини і суміжних губерній та областей, де більшість

населення становили українці, то це питання переносилося на

майбутнє і передавалося “зорганізованій волі народів”.

Проголошуючи УНР, керівники ЦР, замість того, щоб остаточно

відокремитися від Росії, закликали, щоб “уся Російська республіка

стала федерацією рівних і вільних народів”. Українські лідери із їх

романтичними уявленнями і мріями про автономію, демократію та

федералізм виявилися неготовими до швидкого розвитку

революційних подій.

Відповідно, авторитет Центральної Ради, внаслідок шаленої

агітації більшовиків та нерішучості у розв'язанні основних

соціально-економічних проблем, дещо підупав, але вона все ще

зберігала міцну підтримку народних мас. Переконливим

підтвердженням цього стали вибори до Всеросійських

Установчих Зборів, які відбулися наприкінці листопада 1917 р.:

більшовики одержали 10% усіх голосів, а українські партії есерів і

соціал-демократів – понад 50%.

4 (17) грудня 1917 р. у Києві зібрався Всеукраїнський З’їзд

Рад. Але із 2,5 тисяч делегатів більшовиків виявилося лише 150.

Одночасно Петроградський Совнарком направив УЦР ультиматум,

у якому український уряд звинувачувався у небажанні скликати

Всеукраїнський з’їзд рад (але ж з'їзд відкрився 4 грудня); в

дезорганізації фронту; в роззброєнні радянських частин; у

підтримці антибільшовицьких військ генерала Каледіна тощо.

Закінчувався цей документ погрозою, що у випадку неприйняття

зазначених вимог протягом двох діб, Совнарком буде вважати

Центральну Раду в стані війни проти більшовицької влади в Росії та

Україні. В ультиматумі ставився ряд вимог, які завчасно не могли

бути виконані і носили характер втручання у внутрішні справи

України. Тому Генеральний секретаріат відкинув необґрунтовані і

провокаційні вимоги більшовиків.

9 грудня перші російські ешелони прибули до Харкова. Це місто

стало їхнім форпостом. Туди ж із Києва переїхали більшовицькі

делегати Всеукраїнського З’їзду Рад і, об'єднавшись з делегатами III

з’їзду Рад Донецького й Криворізького басейнів, провели 11–12 грудня

1917 р. під охороною росіян свій “всеукраїнський” більшовицький

з’їзд Рад, що не мав всеукраїнського представництва.

Цей з’їзд схвалив переворот у Петрограді та проголосив в

Україні більшовицьку владу, обрав Всеукраїнський центральний

виконавчий комітет (ВУЦВК) на чолі з Є.Медвєдєвим. 17 грудня

більшовики сформували уряд – Народний секретаріат, який

відразу ж оголосив про поширення в Україні декретів

Петроградського Совнаркома і скасував усі закони і розпорядження

УЦР, тобто повністю підпорядкував Україну новій російській

адміністрації.

25 грудня за наказом В.Антонова-Овсієнка розпочався наступ

російських військ. Протягом січня більшовицькі війська під

керівництвом колишнього царського полковника М.Муравйова

зайняли майже все Лівобережжя і підійшли до Києва. У боях за

Київ 29 січня 1918 р. під станцією Крути загинуло близько 300

курсантів, студентів, гімназистів та учнів старших класів київських

шкіл.

Прагнучи полегшити наступ радянських військ на столицю

київські більшовики підняли на збройне повстання робітників

заводу “Арсенал”. Повстання було жорстоко придушене, але

втримати столицю в своїх руках Центральній Раді не вдалося.

Переговори у Бресті. Невдачі на фронті змусили УЦР

активізувати пошуки взаємовідносин із державами Четверного

Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина). У

середині грудня 1917 р. ці країни погодилися на участь делегації

УНР у мирних переговорах, що проводилися у Бресті-Литовському.

Українські дипломати на чолі з В.Голубовичем, хоч і не мали

досвіду ведення міжнародних переговорів і відповідного державно-

політичного статусу, виявили велику активність, захищаючи

національні інтереси. Українська делегація, проявляючи гнучкість і

принциповість, домоглася визнання її повноправною політичною

стороною. Це підтвердили як представники Четверного Союзу, так і

керівник російської делегації Л.Троцький. Однак переговори

затягувалися.

Складність переговорного процесу у Бресті, обстріл столиці

солдатами Муравйова, більшовицький заколот на “Арсеналі”

змусили УЦР зробити рішучі кроки і проголосити на засіданні

Малої Ради 9 (22) січня 1918 р. IV Універсал – віховий документ

в історії українського народу. УНР визнавалася “самостійною, ні

від кого не залежною, вільною, суверенною державою

українського народу”.

УЦР змушена була йти на переговори з Німеччиною і її

союзниками, які, у свою чергу, відчували гостру потребу у

замиренні на сході та у забезпеченні продовольчими товарами. На

цій підставі між урядом Центральної Ради і Четвертним союзом

27 січня, або 9 лютого 1918 р. за новим стилем, був підписаний

Брестський мир. Це був перший мирний договір від початку І

Світової війни і вперше УНР здобула міжнародне визнання.

У лютому – березні 1918 р. війська Німеччини, а згодом і

Австро-Угорщини, вступили на територію України. Разом із ними

до Києва повернулась Центральна Рада. Та союз з німцями і їх

прихід в Україну створили складну політичну ситуацію,

викликавши розчарування в усіх верствах населення.

Останній період діяльності Центральної Ради пройшов в умовах

грубого втручання німців у внутрішні справи України. Чимала частина

населення уже не сприймала демократичних перетворень і прагнула

утвердження сильної влади. Цього ж хотіли німці та австрійці, які,

опираючись на Українську народну громаду (великі землевласники,

російська бюрократія) та на військових на чолі з П.Скоропадським,

здійснили 29 квітня 1918 р., у день, коли ЦР ухвалила проект

Конституції УНР, державний переворот.

2. Українська держава П.Скоропадського

У ніч на 30 квітня 1918 р. під контроль гетьмана перейшли всі

найважливіші урядові інституції. Тоді ж П.Скоропадський підписав

“Грамоту до всього українського народу”. Нею ліквідовувалася

Центральна Рада, її уряд, земельні комітети. УНР

перейменовувалася на “Українську державу”. В “Грамоті” було

зазначено необхідність побудови нової за формою української

держави, яка встановить стабільний політичний лад на засадах

приватної власності і зуміє забезпечити національне відродження.

Уся законодавча й виконавча влада до скликання Сейму мала

належати Гетьманові. Прерогативи його влади були розписані в

“Законі про тимчасовий державний устрій України”. Гетьман

призначав Отамана (Голову) Ради міністрів, затверджував і

скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою особою у

зовнішньополітичних справах, верховним воєначальником. Він мав

право оголошувати амністію, а також воєнний чи особливий стан.

Це свідчило, що на зміну демократичній формі управління прийшла

авторитарна.

Гетьману вдалося сформувати дієздатний Кабінет міністрів на чолі

з Федором Лизогубом; міністром закордонних справ став

Д.Дорошенко, освіти та мистецтва – М.Василенко, юстиції –

М.Чубинський.

Було стабілізовано економічне життя на основі приватної

власності; налагоджено фінансову систему; створено державний

бюджет; розв’язано проблему залізничного транспорту. У грошовий

обіг запроваджено гривню та засновано низку українських банків.

Посилено дисципліну на виробництві, скасовано 8-годинний

робочий день. Для вирішення земельного питання створено Вищу

земельну комісію.

Розгорнулося військове будівництво. Було сформовано 60-

тисячну регулярну армію з Генеральним штабом, офіцерським

корпусом і навчальними закладами. Найбоєздатнішими стали

окрема Запорізька і Сердюцька дивізії, полк Січових Стрільців,

дивізія сірожупанників, також продовжувалася організація загонів

Вільного козацтва. Було реорганізовано і зміцнено військовий

флот.

Проводилася активна зовнішньополітична діяльність: із 12

країнами встановлено дипломатичні відносини; розв’язувалося

питання Криму; відбувалася демаркація українсько-російського

кордону тощо. Уряд П.Скоропадського розширив міжнародні

контакти з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією,

Туреччиною, Польщею, скандинавськими країнами, Францією,

Англією, Росією.

Значних успіхів було досягнуто у сфері культури та освіти:

функціонувало понад 150 українських шкіл; створено українські

університети у Києві і Кам’янець-Подільському (ректором

останнього став І.Огієнко); відкрито Державний український архів,

Національну галерею мистецтв, Український історичний музей,

театр драми й опери та ін. 14 листопада відбулася урочиста

церемонія відкриття Української академії наук, президентом якої

став В.Вернадський. Було також проголошено закон про

Українську автокефальну православну церкву.

Водночас розпочався наступ на революційну демократію, а

консервативна аграрна реформа була зорієнтована на великих

землевласників і буржуазію. Це відштовхнуло від влади селян,

національну інтелігенцію, робітників, які розпочали активну

боротьбу як проти німців, так і проти П.Скоропадського.

В опозиції до гетьмана виступили дві основні сили: більшовики

під прапором відновлення Рад та національна демократія, головним

чином соціалістичного спрямування, яка прагнула відродження

УНР. Терористичну діяльність розгорнули ліві есери. Від їх рук в

Україні загинув німецький фельдмаршал Ейхгорн.

Повстанські загони очолювали представники різних політичних

сил: у Київській губернії – лівий есер М.Шинкар, у Чернігівській –

більшовик М.Кропив’янський, у Катеринославській, в районі Гуляй-

Поля – анархіст “батько” Махно.

У складних внутрішньо – і зовнішньополітичних обставинах

гетьман 14 листопада 1918 р. опублікував Грамоту про федерацію

України з небільшовицькою Росією. Для виконання цього завдання

було створено уряд проросійської орієнтації. Подібні дії ще більше

загострили ситуацію в Україні і привели до краху Гетьманщини у

грудні 1918 р.