Гром В.М., Цибульський В.І. Історія України

Подождите немного. Документ загружается.

3. Директорія УНР. Західноукраїнська Народна республіка

(1918–1919 рр.)

13-14 листопада 1918 р. у Києві на базі Українського

національного союзу була утворена Директорія УНР

(В.Винниченко – голова, С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко,

О.Андрієвський). Вона звернулася до населення із відозвою

підніматися на боротьбу проти режиму П.Скоропадського.

15 листопада Директорія розпочала збройне повстання.

Заручившись підтримкою у Білій Церкві корпусу Січових Стрільців

на чолі з Є.Коновальцем, війська Директорії 18 листопада 1918 р. в

бою під Мотовилівкою (за 30 км від Києва) завдали поразки

гетьманським частинам.

На початку грудня армія УНР контролювала майже всю

територію України. 14 грудня 1918 р. вона вступила до Києва.

Наступного дня Рада Міністрів Української держави відмовилася

від влади на користь Директорії.

26 грудня 1918 р. Директорія ухвалила Декларацію, в якій

проголосила себе тимчасовою революційною верховною владою.

Згідно з декларацією розпускались органи місцевого

самоврядування, скасовувалися всі закони і постанови Гетьмана.

Відновилася республіканська форма правління, була призначена

Рада Народних Міністрів на чолі з соціал-демократом

В.Чехівським (згодом уряди очолювали С.Остапенко, Б.Мартос,

І.Мазепа, В.Прокопович).

Політичні розбіжності, що мали місце у Директорії, особливо

між її лідерами В.Винниченком і С.Петлюрою, відсутність єдності

між політичними партіями, а також національний і соціальний

максималізм зумовили значні труднощі і проблеми у житті країни.

Західноукраїнська народна республіка (ЗУНР).

Скориставшись розпадом Австро-Угорської імперії, галичани у ніч

з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. у Львові організували

революційне повстання, а через декілька днів офіційно проголосили

ЗУНР.

13 листопада 1918 р. було ухвалено Тимчасовий закон про

державну самостійність західноукраїнських земель та сформовано

склад уряду – Державного секретаріату на чолі з К.Левицьким.

Визначено символіку: герб – золотий лев на синьому тлі; прапор –

блакитно–жовтий. Голова Народної Ради Є.Петрушевич згодом

став фактично Президентом ЗУНР. Була сформована Українська

галицька армія (УГА).

Не маючи змоги довго утримувати Львів, українці залишили

його і відступили через Тернопіль до Станіслава (тепер Івано-Фран-

ківськ). В українсько–польській війні перевага була на боці поляків,

яким надали допомогу країни Антанти.

Злука УНР та ЗУНР. Складне становище обох держав

спонукало їх до пошуку шляхів порозуміння і взаємодопомоги. 1

грудня 1918 р. у Фастові Директорія та ЗУНР підписали т. зв.

Передвступний договір, в якому висловили бажання “злучитися в

одно державне тіло”. З січня 1919 р. Українська національна рада в

Станіславові ратифікувала фастівську угоду і урочисто проголосила

про з'єднання ЗУНР і УНР “в одну суверенну Народну Республіку”.

22 січня 1919 р. у Києві на Софіївському майдані було урочисто

проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. Вперше Наддніпрянська

Україна об’єдналася з Західною Україною у єдиній національній

державі. ЗУНР тимчасово передала законодавчу і виконавчу владу

Директорії, ставши Західною областю УНР (ЗО УНР). Але, на

жаль, ця історична подія мала символічний характер і реального

об’єднання у той складний період не відбулося. Згодом ідею

соборності українських земель використали більшовики,

приєднавши Східну Галичину і Західну Волинь до складу СРСР

внаслідок злочинного пакту Молотова – Ріббентропа 1939 р.

4. Боротьба за владу в Україні у 1919–1921 рр. Причини

поразки та значення української революції

Загрозливе становище Директорії фактично від самого початку

визначалося відсутністю єдності як у проводі, так і у суспільстві. Та

найголовніше – Україна знаходилася у вогняному кільці фронтів: на

заході стояли польські війська; на сході і півночі – російські

більшовицькі; на південному сході – російські білогвардійські

(Денікін та ін.); на півдні, в районі Одеси, Миколаєва, Херсона –

війська Антанти і Румунії.

Спираючись на проросійський “Тимчасовий робітничо-

селянський уряд”, більшовицька Росія заявила, що не визнає УНР

як суверенну незалежну державу, і розпочала проти неї військові

дії. 6 січня 1919 р. більшовики проголосили Українську

соціалістичну радянську республіку (УСРР) зі столицею у

Харкові. Український більшовицький уряд – Рада народних

комісарів (РНК) на чолі з болгарином Х.Раковським – відразу

задекларував необхідність об'єднання УСРР і РСФРР на засадах

“соціалістичної федерації”. Федеративне об’єднання радянських

держав партія більшови-ків розглядала як одну з перехідних форм

на шляху до повної єд-ності.

5 лютого 1919 р. Червона армія вдруге заволоділа Києвом. На

захопленій території більшовики розпочали державне будівництво

радянського типу, що його здійснювали на місцях революційні

комітети (ревкоми) і комітети бідноти (комбіди) під партійним

контролем і при допомозі чекістів (“меч революції”). Більшовики

запровадили політику “воєнного комунізму”, націоналізували

підприємства, для селян встановили продрозверстку і комуни. У

березні 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад було затверджено

Конституцію УСРР.

Весною і влітку 1919 р. в Україні розгорнувся сильний

повстанський рух проти комун і продрозкладки (отамани Зелений,

Григор’єв та ін.). Цілу “революційно-повстанську армію України”

створив Нестор Махно, який воював на різних фронтах, але не

хотів визнавати жодної влади, крім своєї.

Рівненський період Директорії. Заколот В.Оскілка. Спроба

налагодити стосунки з країнами Антанти і отримати від них

допомогу у боротьбі з більшовиками була безрезультатною. У таких

умовах українська справа заходила все більше у глухий кут.

Оточена ворогами з усіх боків, без жодного союзника, Україна

втрачала позиції. Виїхали за кордон В.Винниченко, М.Грушевський

та багато інших відомих діячів. Наодинці з проблемами залишився

лише С.Петлюра, який очолив Директорію, а щоб не ускладнювати

відносин з Антантою, вийшов з лав УСДРП. Симон Петлюра став

символом боротьби за збереження Української держави.

Але сили Директорії танули, зростало дезертирство, занепадала

дисципліна. Більшовики відкинули Директорію аж на Волинь, де

дуже швидко з’явилися і польські війська. Зупинившись у Рівному,

С.Петлюра реорганізував Директорію. 9 квітня 1919 р. було

сформовано новий уряд під керівництвом Бориса Мартоса. Це

була не тільки зміна влади, а відчутна зміна політичного курсу.

Б.Мартос відмовився від допомоги Антанти і звернувся з

декларацією до українського народу стати на захист рідної землі від

російських зазіхань. Але 29 квітня 1919 р. організатор Північної

групи військ УНР Володимир Оскілко та його оточення стягнули

до міста війська і підняли заколот. Заколот був безкровно

ліквідований, отаман виїхав до Польщі, а Директорія із Рівного

евакуювалася до Здолбунова, згодом - до Радивилова.

У “трикутнику смерті”. Влітку 1919 р. галичани відступили під

ударами поляків на територію УНР. У серпні 1919 р. об'єднані

війська УНР та УГА розпочали успішний наступ на Київ; 30 серпня

1919 р. Київ було визволено. Але наступного дня до столиці зі

сходу підійшли білогвардійські загони Денікіна. Щоб не

загострювати ситуацію і уникнути кровопролиття, українські

війська покинули Київ, сподіваючись на спільну з Денікіним

боротьбу проти більшовиків.

У вересні 1919 р. білогвардійці відмовилися від наступу на

Москву та розпочали війну проти УНР. Українці опинилися у

складному становищі між трьома силами – більшовиками,

денікінцями і поляками. Четвертою загрозою для них стала епідемія

тифу.

І-й “Зимовий похід” (грудень 1919 р. – весна 1920 р.). У цій

скрутній ситуації С.Петлюра призначив командувачем армії

генерала М.Омеляновича-Павленка, а сам розпочав у Варшаві

переговори з поляками. 6 грудня 1919 р. у Новій Чорториї було

вирішено розпочати партизанські походи по тилах ворога, які

увійшли в історію під назвою “Зимового походу”. Це був героїчний

партизанський рейд. Його метою було підтримати бойовий дух

українців і продовжити збройний опір. Рейд проходив і по території

теперішньої Рівненщини, через Костопіль, Сарни та інші міста і

села. Зимовий Похід закінчився на початку травня 1920 р.

Варшавський і Ризький договори. Поки відбувався “Зимовий

похід”, С.Петлюра заручився підтримкою Польщі у боротьбі проти

більшовиків. У квітні 1920 р. було підписано Варшавський

договір, згідно з яким поляки визнавали незалежність УНР і

Директорію на чолі з С.Петлюрою та зобов’язались не заключати

ніяких угод з третіми країнами, вороже налаштованими до України.

В свою чергу, Україна погоджувалася з включенням до складу

Польщі Східної Галичини, Холмщини, а також 7 повітів Західної

Волині. Уряд І.Мазепи сприйняв це негативно і подав у відставку.

Його замінив В.Прокопович. Вкрай незадоволеними договором

були галичани.

Угода дозволила армії УНР у травні–червні 1920 р. на короткий

період повернутися до Києва внаслідок наступу поляків проти

більшовицької Росії. Але стримати наступ Першої кінної армії

червоноармійців об'єднані польсько-українські сили не змогли.

Ініціатива перейшла до більшовиків, які витіснили війська УНР й

Польщі з України. Уряд УНР на чолі з А.Левицьким залишив

українські землі, переїхавши у Тарнув (Польща).

Радянсько-польська війна закінчилася Ризьким мирним

договором (березень 1921 р.). Цей договір, завершив діяльність

Директорії УНР на матірних землях. Радянсько-польський кордон

встановлювався по р. Збруч; відповідно, до Польщі відходили

Західна Волинь і Східна Галичина.

ІІ Зимовий Похід. Повстанський рух. У листопаді 1921 р.

невелика частина військ УНР (близько 1,5 тис. бійців) під проводом

генерала Ю.Тютюнника вирушила в Україну, але під Базаром

(суч. Житомирщина) повстанці зазнали поразки.

Протягом першої половини 1920-х рр. український народ

продовжував збройну боротьбу проти російських більшовицьких

окупантів. На території радянської України діяли численні

повстанські загони та з’єднання загальною чисельністю до 100 тис.

осіб, що завдавали відчутних втрат ворогові. Найактивнішими були

повстанські групи Холодноярської республіки (сучасна Черкаська

обл.) під командуванням братів Чучупаків; загони отаманів

А.Гулого-Гуленка, Ананія Волинця, Данила Терпила

(Зеленого), Марусі Соколовської та ін. Останній судовий процес

над керівником українського повстанського руху того часу відбувся

у 1929 р. у Черкасах. Тоді більшовицький суд виніс вирок смерті

отаману Мамаю, колишньому професору гімназії Якову Щириці,

який успішно діяв у 1920-х роках проти підрозділів Червоної армії у

Наддніпрянщині.

Що стосується армії Н.Махна, то вона після того, як восени 1920 р.

“батько” допоміг більшовикам здолати Врангеля, була оголошена

Москвою “поза законом”. У серпні 1921 р. Н.Махно змушений був

перейти кордон з Румунією, згодом емігрував до Польщі, далі – до

Німеччини і Франції. В УСРР Махно був оголошений бандитом, а

боротьба Радянської влади із “махновщиною” продовжувалася ще й

у наступні роки.

Причини поразки та значення української революції. Серед

основних внутрішніх причин треба вказати на: 1) слабкість

соціальної бази – опора на селянство і на нечисленну інтелігенцію

(національна еліта становила лише 2–3% населення); недостатня

підтримка з боку міського пролетаріату (серед промислових

робітників українці складали лише 35%) та великих землевласників;

2) відсутність сильної української національно-демократичної

партії, яка б об’єднала окремі політичні потоки в єдиному

державнотворчому процесі; брак достатнього досвіду у керівників,

їх протистояння та соціалістична і переважно проросійська

орієнтація; 3) відсутність добре організованої, регулярної армії.

Разом з тим, самовіддана боротьба українського народу за

створення власної, ні від кого незалежної держави, не пропала

марно. З політичної карти було стерто назавжди назву “Південно-

Західний край Росії”, натомість з’явилася нова національна держава

– Українська Народна Республіка. Революція фактично і юридично

леґітимізувала державно-політичні прагнення українського народу

бути модерною нацією. У цьому полягає велика історична заслуга

провідних діячів революції та всіх її рядових учасників. У ході

змагань 1917–1921 рр. українці вибороли право на створення

суверенної держави.

Тема 7. Україна у 1920–1930-х роках. ІІ Світова війна

1. Утвердження сталінського режиму у Радянській Україні.

Трагедія голодомору і розстріляного відродження.

2. Західноукраїнські землі у складі Польщі, Румунії та

Чехословаччини.

3. Україна у ІІ Світовій війні (1939–1945 рр.).

Джерела і література: 5, 9, 12, 18, 20, 24, 28, 38

1. Утвердження сталінського режиму у Радянській Україні.

Трагедія голодомору і розстріляного відродження

Захоплена більшовиками, Україна перебувала у надзвичайно

важкому соціально-економічному становищі, спричиненому

наслідками багаторічних війн і розорень. Характерними ознаками

суспільного життя було згортання промислового виробництва,

безробіття, падіння врожайності, нестача палива, харчів, одягу,

взуття тощо. Влітку 1921 р. південь України охопила засуха. Від

голоду 1921–1923 рр. померли близько 1,5 млн. селян.

Загроза політичного та економічного краху змусила більшовиків

перейти у 1921 р. до “нової економічної політики” (НЕП) з

частковою денаціоналізацією та поверненням до капіталістичної

ринкової системи і товарно-грошових відносин, але військова

промисловість, транспорт, банки, зовнішня торгівля залишались у

руках держави. Набули розвитку кооперація, госпрозрахунок,

матеріальна зацікавленість, заміна продрозверстки продподатком і

т. п.; у 1922–1924 рр. була проведена фінансова реформа, у рамках

якої запроваджено тверду валюту – червонець.

НЕП дозволила швидко відбудувати зруйноване господарство,

значно збільшивши виробництво промислової та

сільськогосподарської продукції. У 1927 р. українські селяни

обробляли на 10% більше землі, ніж в 1913 р. Сягнуло довоєнного

рівня виробництво предметів споживання, підвищився рівень життя

людей.

Утворення СРСР. Українізація. Курс більшовиків на

об’єднання з Російською Федерацією проявився, насамперед, у

військовій сфері: у 1919 р. було розформовано Український фронт

та сформовано воєнно-політичний союз двох радянських республік.

До 1920 р. були об'єднані наркомати військових і морських справ,

зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і

телеграфу, а також Вищі Ради народного господарства обох

республік.

Протягом 1921–1922 рр. на території республіки набули

чинності чимало законодавчих актів Росії, хоч УСРР все ще

залишалася суб’єктом міжнародної політики. У лютому 1921 р. її

повноважні представники підписали перший мирний договір з

Литвою, згодом було встановлено дипломатичні стосунки з Латвією

та Естонією. У 1922 р. було підписано договір про дружбу й

братерство з Туреччиною.

30 грудня 1922 р. більшовики проголосили створення Союзу

Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) як федеративної

держави, яка згодом переросла фактично в унітарну імперію.

Будучи наркомом у справах національностей, Сталін ініціював т. зв.

“план автономізації” – входження республік на правах автономії

до складу Російської Федерації. Українські керівники (Х.Раковсь-

кий та ін.) відстоювали ідею федерації або конфедерації.

З утвердженням жорсткого централізму і сталінської одноосібної

влади, Україна перетворилася в звичайну провінцію,

підпорядковану московському центру з його грубим диктатом і

дріб'язковою опікою. Українці змушені були заплатити страхітливу

ціну за комуністичні експерименти, які в кінцевому підсумку

відкинули СРСР на узбіччя цивілізованого світу.

У 1923 р. РКП(б) ухвалила програму коренізації, що ставила

своєю метою зняти зростаючі суперечності між національними

окраїнами і центром, народними масами і партійно-радянським

державним апаратом. Більшовики змушені були шукати опори у

національних республіках та формувати вірнопіддані місцеві кадри.

Крім підготовки, виховання та висування кадрів корінної нації та

врахування національних факторів при формуванні партійного і

державного апарату, політика коренізації передбачала створення

закладів освіти і культури та видання газет, журналів, книг мовами

корінних націй; вивчення національної історії; відродження і

розвиток національних традицій і культури тощо. В Україні ця

політика отримала назву “українізації”, але через опір партійного

керівництва республіки активно почала втілюватися у життя лише

із 1925 р. і тривала до початку 1930-х рр.

Внаслідок “українізації”, по-перше, значно розширилося

вживання української мови у діловодстві, освіті, видавничій

справі. Так, у 1922 р. українською мовою велося менше 20%

урядових справ, а у 1927 р. ─ 70%. Понад 80% загальноосвітніх

шкіл і 30% ВНЗ проводили навчання українською мовою.

Українська мова була впроваджена у військових школах. У 1922 р.

в Україні друкувалося українською мовою 27% книжок, близько

10% газет і журналів. У 1927 р. ці показники сягнули 50 і більше

відсотків (газети – приблизно 90 %).

По-друге, зросла частка українців в урядових, партійних та ін.

установах, серед міського населення. Якщо у 1923 р. українці

складали лише 35% службовців, то у 1927 р. ─ 54%. У 1923 р. у

Харкові українці складали 38%, а у 1933 р. – 50%; у Луганську –

відповідно 7 і 31%; у Дніпропетровську – 16 і 48%.

По-третє, бурхливого розвитку набули гуманітарні науки,

література, мистецтво, театр, церква і т. п. Виникло багато

письменницьких організацій: “Плуг”, “Гарт”, “Молодняк”, “Вільна

академія пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ, що її у 1925 р.

створив і очолив М.Хвильовий) та ін.; проводилися літературні

дискусії тощо. Плідно функціонувала Українська Академія Наук;

протягом 1921–1930 рр. діяла Українська автокефальна православна

церква. В УСРР повернулися із еміграції та переїхали із Західної

України відомі діячі (наприклад, М.Грушевський з родиною, родина

Крушельницьких та ін.).

По-четверте, значно зріс рівень писемності. Число письменних

збільшилося у містах з 40 до 70%, у селах з 15 до 50%. Діяли 1,5 тис.

польських, німецьких, єврейських та ін. шкіл.

Успіхи у проведенні політики “українізації” дають підставу

називати цей період українським ренесансом, або відродженням (у

1930-х рр. – розстріляне відродження).

Політика “українізації” спричинила посилення позицій

прихильників національного комунізму (М.Хвильовий,

О.Шумський, М.Скрипник, М.Волобуєв та ін.), які прагнули до

розширення самостійності УСРР і намагались поєднати програму

комуністичного будівництва із національними завданнями. Москва

розпочала проти цих та інших “контрреволюційних” ворожих

“ухилів” рішучий наступ. З 1926 р. розпочалася кампанія цькування

і “класової” боротьби з “націонал-ухильництвом” – “шумськизмом”,

“хвильовизмом”, “волобуєвщиною” тощо. Вістря цієї боротьби

спрямовувалися проти еліти нації.

У 1929–1930 рр. відбувся один із перших показових судових

процесів над українською інтелігенцією вигаданої “Спілки

визволення України”; із 45 заарештованих було 2 академіки

(С.Єфремов, М.Слабченко), 11 професорів, письменники, науковці,

викладачі, студенти та ін.

Розпочалося згортання політики “українізації” (зменшення

кількості українських шкіл, періодичних видань, закриття

українських наукових програм, установ, кафедр, театрів тощо,

набрали обертів репресії та переслідування за український

“буржуазний націоналізм” і т. п.). Відомі діячі М.Скрипник та

М.Хвильовий у 1933 р. покінчили життя самогубством.

Після 1933 р. партія більшовиків провела цілий ряд перетворень

у сфері освіти, науки, культури, спрямованих на уніфікацію

національно-державного будівництва у всіх республіках. У 1938 р.

запроваджено обов’язкове вивчення російської мови в усіх школах.

Індустріалізація та її особливості в Україні. Наприкінці 1920-х рр.

сталінське керівництво відійшло від НЕП і розпочало наступ

соціалізму по всьому фронту, керуючись гаслами індустріалізації,

колективізації та культурної революції.

В економічній сфері партія взяла курс на відмову від ринкових

відносин та запровадження командно-адміністративних методів

господарювання, за яких встановлювалося централізоване

бюрократичне управління зверху донизу, а ефективність економіки

визначалася ідеологічними установками та партійними директивами.

Індустріалізація передбачала модернізацію виробництва і

створення матеріально-технічної бази соціалізму. Курс на

індустріалізацію було проголошено ще у 1925 р. на XIV з'їзді

ВКП(б), але основні зрушення відбулися у 1930-х рр. у роки перших

п'ятирічок

Особливості індустріалізації в Україні: значний обсяг

капіталовкладень (за роки І-ї п’ятирічки – понад 20% союзного

бюджету); зосередження уваги на крупних промислових об’єктах

(Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпробуд,

Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд, ХТЗ та ін.); нерівномірність

розміщення промислових об'єктів у регіонах республіки (Донбас та

Придніпров'я помітно випереджали Правобережжя); створення