Гром В.М., Цибульський В.І. Історія України

Подождите немного. Документ загружается.

гривні стали вагомим підсумком п’ятирічного утвердження

державної незалежності України.

На виборах Президента України у 1999]р. у 2-му турі повторно

був обраний Л.Кучма, набравши 56,3V% (понад 15Vмлн.) голосів. За

лідера Комуністичної партії П.Симоненка проголосувало 37,8V%

(понад 10Vмлн.) виборців.

Наприкінці 1990-х – на початку 2000-х рр. Україна була

шокована цілим рядом резонансних вбивств (зокрема, першого

Голови Національного банку України В.Гетьмана у 1998 р., лідера

Народного Руху В.Чорновола у 1999 р., журналіста Ґ.Ґонґадзе у

2000 р. та ін.). У 2000 р. розгорнувся “касетний скандал”,

пов’язаний із озвученням таємних записів розмов у

президентському кабінеті.

Посилилося протистояння між Президентом і парламентом,

внаслідок чого у січні–лютому 2000]р. у Верховній Раді вперше

була створена некомуністична більшість. Це породило сподівання

на якісно новий етап розвитку українського парламентаризму і

української державності загалом. Та насправді, формування

більшості не зняло, а лише на деякий час приглушило протиріччя,

пов’язані з боротьбою різних політичних сил за владу і розподіл

сфер впливу.

У 2000Vр. вперше відбулося реальне зростання ВВП (на 5,8%),

виробництво промислової продукції зросло на 12,9%, а

сільськогосподарської – на 9,2%. Досить високі темпи приросту як

у промисловості, так і в аграрному секторі, спостерігалися і в

наступні роки. На початок 2001Vр. понад 70% загального обсягу

промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах.

В аграрному секторі важливою подією стало ухвалення у жовтні

2001Vр. Земельного кодексу.

3. Зовнішньополітична діяльність

Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і

розвиток її як незалежної держави; забезпечення стабільності

міжнародного становища України; збереження територіальної

цілісності та недоторканості кордонів; входження національної

економіки до світової економічної системи; захист прав та інтересів

139

громадян України, що перебувають за кордоном, створення умов

для підтримання контактів із зарубіжними українцями тощо.

В основу зовнішньополітичної моделі України покладено

концепцію “мосту між Заходом і Сходом”. Пріоритетними

напрямками були визнані: розширення участі у європейському

співробітництві; активна участь в діяльності ООН; співпраця з

державами Європейського Союзу, НАТО та СНД.

Європейський та американський напрямок. За роки

незалежності зроблено чимало для того, щоб органічно

інтегруватися до європейської міжнародної спільноти. Україна

першою з країн СНД уклала угоди про партнерство і

співробітництво з Євросоюзом, стала повноцінним членом Ради

Європи (з 1995 р.), учасницею Організації з безпеки і

співробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала ряд документів про

співробітництво і партнерство з НАТО та західноєвропейськими

країнами. Особливе значення мала підписана у 1997 р. Хартія про

особливе партнерство між Україною та НАТО. Важливою в цьому

документі є теза про те, що “НАТО продовжуватиме підтримувати

суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, а

також принцип непорушності кордонів”. Тоді ж було підписано

Договір про дружбу і партнерство з Румунією, яка висувала до

України ряд територіальних претензій.

Наша держава співпрацює з Міжнародним валютним фондом,

Світовим банком, іншими світовими та європейськими кредитно-

фінансовими інституціями. З 1 січня 2000Vр. Україна вперше як

незалежна держава почала виконувати функції члена Ради Безпеки

ООН, що означає підвищення її відповідальності та ролі у

збереженні миру на нашій планеті. Українські військовослужбовці

брали участь у миротворчих операціях ООН у колишній Югославії,

Сьєра-Леоне, Анголі та інших країнах. На початку ХХІ ст. у

миротворчих місіях ООН брали участь близько 1600 українських

військових фахівців.

Україна офіційно проголосила курс на вступ до Європейського

Союзу. У 2002 р. Президент Л.Кучма навіть конкретизував

(очевидно, лицемірно) дату вступу України до ЄС – 2011 рік, за

умови досягнення нашою державою європейських стандартів рівня

життя. Також неодноразово заявлялося про намір вступити до

НАТО, але офіційних документів за президентства Кучми так і не

140

було оформлено. Більше того, внаслідок численних корупційних і

скандальних справ ("касетна", "кольчужна" та ін.) значно було

підірвано довір’я Заходу до українського керівництва.

Характерною рисою процесу інтеграції України до європейських

структур є, з одного боку, надзвичайно обережна позиція

Євросоюзу, а з іншого – недостатній розвиток політичних,

соціально-економічних, культурних та інших взаємовигідних

зв’язків. Серед чинників, котрі перешкоджають активізації

інтеграційних процесів, найчастіше називаються такі, як низький

рівень конкурентоспроможності більшості українських

підприємств, високий рівень корупції, слабкість демократичних

інституцій і нерозвиненість громадянського суспільства, відсутність

реформ у судовій гілці влади тощо. Ці та інші суспільно-політичні

та економічні негаразди і проблеми спричиняють гостру критику

України з боку Ради Європи.

Для налагодження плідних стосунків із Заходом особливо

важливе значення мав візит до Києва і Львова у червні 2001 р.

Папи Римського Івана-Павла ІІ. Глава держави Ватикан

підкреслив “виразне європейське покликання “ України і закликав її

громадян, особливо молодь, сповідувати високі духовні цінності.

Європейський вектор зовнішньої політики України відкрив

можливості для розвитку плідних двохсторонніх стосунків з

європейськими державами. Чільне місце тут посідає Німеччина,

котра за обсягом прямих інвестицій займає друге місце після США

серед іноземних інвесторів України. Активізувалися контакти з

Великобританією, Францією, Австрією, Італією та ін.

Європейська інтеграція України передбачає налагодження

добрих відносин з сусідніми державами – Польщею, Словаччиною,

Угорщиною, Румунією, Болгарією та ін. Найактивніші контакти

розвиваються з Польщею, яка потужно сприяє реалізації прагнень

України інтегруватися в європейські структури. Із вступом наших

сусідів до європейської співдружності, Україна отримала статус

країни, яка має спільні кордони із Європейським Союзом.

Співробітництво з Північноатлантичним союзом розгортається в

різних сферах. Зокрема, Україна брала і продовжує брати активну

участь у програмі “Партнерство заради миру”, у т. ч. спільних

військових навчаннях. Військове співробітництво передбачає

141

участь у миротворчих місіях, у яких з липня 1992Vр. було задіяно

близько 10 тис. українських військовослужбовців.

Протягом усього періоду незалежності динамічно розвивалися

відносини на одному з магістральних напрямків української

зовнішньої політики – американському. Внаслідок геополітичних

перемін у 90-х рр., уряд США від блокування перейшов до політики

“стратегічного партнерства”, яка передбачає тісну взаємодію у

сферах національної безпеки, зовнішньої політики, економіки,

торгівлі, інвестицій тощо. У вересні 1996 р. Конгрес і Сенат США

ухвалили спеціальні резолюції щодо України на підтримку її

незалежності. Вашингтон дедалі частіше підкреслює, що Україна

нині є важливим гарантом стабільності й безпеки в Європі,

помітним чинником міжнародного життя. Тому США неодноразово

заявляли свою підтримку процесам демократизації українського

суспільства, прискоренню радикальних політичних та економічних

перетворень.

Українсько-російські відносини. Від самого початку

української незалежності виникли проблеми у стосунках з Росією,

керівництво якої вбачало в СНД зародок нового Союзу під своєю

егідою. Москва прагнула перетворити співдружність у наддержавну

організацію, яка б давала змогу контролювати економічну,

політичну та військову діяльність держав-учасниць. У зв’язку з

цим, Україна не підписала ряд угод, зокрема, договорів про

колективну безпеку (травень 1992 р.) та про створення

Економічного Союзу (вересень 1993Vр.). У 1994 р. Україна

приєдналася до Економічного союзу на правах асоційованого члена.

Існували проблеми щодо недоторканості кордонів. В діях

російського парламенту проявились претензії стосовно Криму,

пізніше – Севастополя. Найбільшим каменем спотикання в

українсько-російських взаєминах став розподіл Чорноморського

флоту, на який претендували обидві держави.

У травні 1992 р. Верховна Рада Російської Федерації виступила

проти рішень радянських органів влади від 1954 р. про передачу

Кримської області Українській РСР, а згодом, незважаючи на

угоду про недоторканість кордонів, висунула претензії щодо

Севастополя, як міста “російської слави” і “головної бази єдиного

Чорноморського флоту”. Такі ухвали не мали жодної юридичної

сили, що констатувала також Рада Безпеки ООН. Однак, для

142

України ситуація ускладнилася ще й активізацією діяльності

проросійських сепаратистських сил на Кримському півострові.

Кримську автономну республіку у складі УРСР було

встановлено 12 лютого 1991 р. Після провалу серпневого путчу

проросійські сили півострова згуртувалися у Республіканському

русі Криму (згодом – Республіканської партії Криму) під

керівництвом Юрія Мєшкова. Весною 1992 р. Верховна рада

Кримської АРСР встановила нову офіційну назву – Автономна

Республіка Крим. 5 травня 1992 р. була проголошена її державна

самостійність, а 6 травня ухвалена Конституція, також було

призначено загальнокримський референдум про незалежність.

Верховна рада України ці рішення скасувала, але “війна указів” між

Києвом і Сімферополем затяглася на декілька років, набравши

особливої гостроти після перемоги Ю.Мєшкова на президентських

виборах у Криму у січні 1994 р. 17 березня 1995 р. Верховна Рада

України ухвалила Закон України “Про Автономну Республіку

Крим”, скасувала кримську конституцію та окремі закони АРК,

зокрема про її Президента та Конституційний суд. Конституцію

автономії поступово було узгоджено із українським

законодавством.

Росія прагнула утвердити своє монопольне право на

Чорноморський флот, заявляючи, що він “був, є і буде

російським”. У 1992 р. було досягнуто угоди про те, що флот має

бути розділений порівну, але у вересні 1993 р. у Масандрі

Л.Кравчук підписав протокол про підготовку російсько-української

угоди, за якою фактично увесь Чорноморський флот разом з усією

його інфраструктурою переходив до Росії за відповідну

компенсацію Україні. Таке рішення викликало обурення в Україні,

а Л.Кравчука демократична опозиція звинуватила у зраді

національних інтересів.

У 1994 р було досягнуто домовленості, що за Україною

залишаються 15–20% кораблів ЧФ, а решту вона продасть Росії.

Проте не вдалося домовитися про місця базування у Криму двох

чорноморських флотів – російського та українського, що викликало

нову хвилю протистояння. 23 жовтня 1996 р. Державна дума Росії

ухвалила рішення про припинення поділу флоту і поновила

територіальні претензії до України. Також Рада Федерації Росії з

143

ініціативи мера Москви Ю.Лужкова знову вернулася до питання

про статус Севастополя.

На сьогоднішній день відносини між двома сусідніми державами

– “стратегічними партнерами” – закріплені у т. зв. “великому”

Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство,

підписаному президентами у Києві 31 травня 1997]р. У ньому були

підтверджені територіальна цілісність держав та непорушність

кордонів. Щодо Чорноморського флоту, то Україні залишалося 18%

кораблів, а решту викупила Росія. Севастополь визнавався

українським містом, але Росія отримала право на 20-річну оренду

тут своєї військово-морської бази. Викупні платежі і вартість

оренди покривалися боргом України за енергоносії.

Проте і після підписання договору російсько-українські

відносини залишаються напруженими. Час від часу великодержавні,

проімперські устремління політичної еліти Росії даються взнаки.

Яскравим прикладом такої поведінки є будівництво росіянами на

Таманському півострові дамби у напрямку українського острова

Тузла (2003 р.); намагання скористатися ситуацією в Україні щодо

нафти і газу, використання мовного і національно-релігійного

факторів тощо.

У квітні 2004 р. ВР України ратифікувала угоди про українсько-

російський кордон та про співробітництво обох країн у

використанні Азовського моря і Керченської протоки.

Практика “особливих” відносин України з Росією протягом

минулих років наглядно продемонструвала необхідність зближення

та активізації співробітництва із західними країнами, не менш

масштабного, ніж з Росією.

4. "Помаранчева революція" та її наслідки

Восени–весною 2000–2001]рр. в Україні активізувалася

правоцентристська опозиція (Форум національного порятунку,

Громадський комітет опору “За правду!” та ін.); спалахнули гострі

дискусії у Верховній Раді. У центрі Києва 15–26 грудня

функціонувало наметове містечко опозиціонерів на зразок

студентської акції 1990Vр. Акція “Україна без Кучми” сколихнула

суспільство. Серйозним випробуванням як для влади, так і для

144

опозиції стали події 9 березня 2001 року, які вилилися у масові

сутички з міліцією.

Загострення політичної ситуації посилило протистояння між

Президентом і Верховною Радою. У квітні 2001 р. був відправлений

у відставку уряд В.Ющенка.

На виборах 2002]р. до Верховної Ради пройшло 6 партійних

блоків і партій. Перемогу здобув блок Віктора Ющенка “Наша

Україна” (23,5%); крім нього до парламенту увійшли Комуністична

партія (20%), пропрезидентський блок “За єдину Україну” (11,9%),

Блок Юлії Тимошенко (7,21%), Соціалістична партія (6,9%) і

Соціал-демократична (об’єднана) партія (6,2%). Половина народних

депутатів, тобто 225 чоловік, балотувались за партійними списками.

Згодом, внаслідок політичних маніпуляцій, Головою ВР обрано

лідера блоку “За єдину Україну” В.М.Литвина.

Протягом 2002-го і наступних років опозиційні до чинної влади

блоки і партії (“Наша Україна” на чолі з В.Ющенком, блок Юлії

Тимошенко, Комуністична, Соціалістична та ін.) провели серію

політичних акцій, спрямованих на дострокову відставку Президента

Л.Кучми.

Переломними подіями у політичному протистоянні влади та

опозиції стали революційні події листопада – грудня 2004 р.,

пов’язані із черговими виборами Президента України. Діюча влада

зробила все можливе для фальсифікації результатів виборів,

висунувши своїм кандидатом Прем’єр-міністра Віктора

Януковича. Однак, завдяки масовій народній підтримці у ході

“помаранчевої революції”, перемогу здобув Віктор Ющенко.

23 січня 2005 р. В.Ющенко склав присягу “народного”

Президента у Верховній Раді та на київському Майдані.

Сформований на початку лютого 2005 р. уряд на чолі із Юлією

Тимошенко розпочав реалізацію обіцянок, що були дані на

Майдані. Програму уряду підтримала більшість депутатів

Верховної Ради. Серед ключових завдань визначалися: 1)

наповнення держбюджету за рахунок ліквідації пільг в

оподаткуванні, вільних економічних зон і всіляких тіньових схем

отримання доходів; 2) реприватизація незаконно приватизованої

власності; 3) значне підвищення доходів громадян за рахунок

збільшення заробітної плати, пенсій, розширення соціальних

виплат, зокрема, при народженні дітей тощо. Відбувалися значні

145

кадрові зміни, що привели до заміни понад 13 тис. посадовців

різних ланок. Планувалося здійснити адміністративну реформу

тощо.

Але реалізація такого курсу викликала значні розбіжності й

протиріччя. Починаючи з весни 2005 року, стрімко зросли ціни на

м’ясо, нафтопродукти, згодом на цукор, і як наслідок – зростання

інфляції. Невдоволення політикою уряду почали висловлювати

середні та дрібні підприємці, котрі були активними учасниками

Майдану. Посилилися конфлікти всередині урядової команди,

близько 80 % якої не були однодумцями прем’єра. Особливо

загострилося протистояння між секретарем РНБО (Рада

Національної Безпеки й Оборони) П.Порошенком і Ю.Тимошенко.

Конфлікт вибухнув 5 вересня, коли кілька посадовців із

найближчого оточення В.Ющенка були звинувачені у корупції.

Таким чином, у команді Президента відбувся розкол, який призвів

до відставки уряду.

Водночас відбулася консолідація антипомаранчевих сил. Після

перших місяців розгубленості вони почали активно заявляти про

себе, використовуючи помилки влади. Але найбільший “подарунок”

опозиції зробив сам В.Ющенко, який, в обмін на підтримку у

парламенті кандидатури Ю.Єханурова на посаду прем’єр-міністра,

фактично зняв усі звинувачення з команди В.Януковича у

причетності до фальсифікацій на виборах 2004 р. Така політика

призвела до того, що Партія регіонів стала набирати популярності.

Ще одним провалом “помаранчевих” стали переговори з Росією

наприкінці 2005 – на початку 2006 р. щодо постачання газу, ціна на

який зросла майже удвічі, а сама схема постачання була заплутаною

і непрозорою.

Як у 2005 р., так і тепер суспільство незадоволене, у першу

чергу, “внутрішнім розбратом” серед помаранчевої команди та

невиконанням передвиборчих гасел, на кшталт “бандитам –

тюрми!”, відсутністю видимих результатів боротьби з корупцією,

тінізацією економіки тощо. Не проведено системних реформ в

податковій системі та оплаті праці, в енергетичному секторі, у

відносинах між центром і регіонами, загальмувалися соціальні

програми і т. п.

По–друге, викликає заперечення кадрова політика, за якою

першорядне значення має приналежність до певної команди,

146

особиста відданість і родинні зв’язки, а не професійні якості й

ділові риси. При такій схемі марно очікувати притоку нових

особистостей, а отже, й нових ідей, нового розуміння перспектив

розвитку. Для політичної еліти наступив період кардинальної, а не

номінальної ротації.

Як наслідок, значна частина громадян, які були активними

учасниками “помаранчевих” подій і вважали, що вони “виграли”

відразу після перемоги розчарувалися, їхні завищені очікування

стали крахом надій.

У той же час слід зазначити позитивні зміни в країні. Головним

надбанням нової влади є демократизація суспільства, значне

розширення рамок свободи слова, демократичний підхід влади до

засобів масової інформації, регулярні зустрічі керівників держави з

представниками ЗМІ, прес-конференції тощо.

У виборах 26 березня 2006 року 3%–й бар’єр подолали 5 партій і

блоків. Найбільше голосів набрала Партія регіонів – понад 32% (186

депутатських мандатів); БЮТ – понад 22% і 129 мандатів; НСНУ –

трохи менше 14% і 81 мандати, СПУ – менше 6% і 33 мандати;

КПУ –3,6% і 21 мандати. Вибори 2006 р. вперше відбулися за

пропорційною системою. Проте головну роль у виборі людей

відіграли не партійні програми, а авторитет лідерів. Парламентська

кампанія стала фактично продовженням президентських виборів;

відносна перемога Партії регіонів розглядалася як реванш за

попередню поразку. Проте набраної кількості голосів “регіоналам”

навіть у союзі з комуністами було недостатньо для формування

парламентської більшості. “Помаранчеві” мали у сукупності більше

голосів. Така ситуація зумовила тривалий переговорний процес і

жорстку боротьбу.

У липні 2006 р., завдяки переходу соціалістів до стану

антипомаранчевих сил, було створено т. зв. Антикризову коаліцію, а

Олександр Мороз вдруге став Головою ВР (вперше у 1994–1998

рр.). До того ж стали чинними поправки до Конституції, які значно

зменшували повноваження Президента.

В.Ющенко прагнув виправити становище шляхом підписання

всіма політичними силами Універсалу національної єдності, але

цей документ, хоч і був підписаний влітку 2006 р., не отримав

ніякої юридичної сили.

147

В умовах, коли популярність пропрезидентських сил стрімко

падала, В.Ющенко не наважився на розпуск Парламенту і подав до

ВР кандидатуру В.Януковича на посаду Прем’єр-міністра. У новий

уряд увійшло декілька представників від “Нашої України”. Проте

спільної роботи не вийшло: міністри–“нашоукраїнці” були по черзі

звільнені. Почалася боротьба за повноваження Президента, які не

були чітко визначені внаслідок змін до Коституції. Крім того,

частина депутатів “Нашої України” та “Блоку Юлії Тимошенко”

перейшла до складу Антикризової коаліції. Виникла загроза

створення у Парламенті конституційної більшості (300 депутатів)

під керівництвом Партії регіонів, яка б остаточно нівелювала

волевиявлення виборців, значна частина яких голосувала за

“помаранчеві” сили та могла у будь-який момент змінити Основний

Закон України.

У такій ситуації В.Ющенко 2 квітня 2007 р. видав Указ про

дострокове припинення повноважень ВР і призначення нових

виборів. Більшість депутатів ВР не визнали Указу Президента,

вважаючи його неконституційним. Їх підтримав Прем’єр

В.Янукович та члени Кабінету Міністрів. В країні розгорнулася

політична криза, яка супроводжувалася протистоянням

демонстрантів на вулицях Києва, боротьбою в Конституційному

суді та Генеральній прокуратурі, новими Указами Президента та

Постановами ВР. Зрештою, 27 травня, коли обидві сторони

усвідомили, що подальша ескалація конфлікту є безперспективною

й навіть небезпечною, у результаті переговорів було досягнуто

політичних домовленостей. Четвертим Указом Президента було

призначено дострокові вибори до ВР на 30 вересня 2007 року.

На позачергових виборах до Парламенту пройшли знову 5 партій

і блоків: Партія регіонів (34,37 %), Блок Юлії Тимошенко (30,71 %),

Блок “Наша Україна–Народна самооборона” (14,15%), КПУ

(5,39%), Блок Литвина (3,96%). Соціалістична партія, набравши

2,86%, до ВР не потрапила.

У новому складі ВР БЮТ і НУНС утворили парламентську

більшість із 227 депутатів. Головою ВР було обрано Арсенія

Яценюка, а прем’єр-міністром – Юлію Тимошенко. Але “запас” у

два голоси створював проблеми для коаліції навіть при простому

голосуванні, коли потрібно набрати щонайменше 225 голосів. Цим

сповна скористалися опоненти.

148