Гіптерс З.В. Культурологічний словник-довідник

Подождите немного. Документ загружается.

101

військової дисципліни; д. батальйон — особлива військова частина, в

якій відбувають покарання засуджені військовослужбовці.

ДИСЦИПЛІНА ФІНАНСОВА (платіжна) — дотримання встановле-

них термінів перерахування платежів за поставлену (відвантажену)

продукцію, виконані роботи чи надані послуги, а також своєчасна і

повна сплата податків до бюджету та відрахувань до позабюджетних

фондів, виконання кредитних зобов’язань перед банками. Різновид

Д. ф. (п.) є касова дисципліна.

ДИТИНЕЦЬ — укріплена центральна частина.

ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ (франц. differenciation, від лат. differentia — різ-

ниця, відмінність) — поділ, розчленування цілого на якісно відмінні

частини.

ДИФЕРЕНЦІАЛЬНИЙ ПОРІГ (від лат. differens — різниця) — міні-

мальна різниця між стимулами, котра може бути сприйнята.

ДИФУЗІЯ ІДЕНТИЧНОСТІ (лат. diffusio — поширення і identicus —

однаковий) — статус Я-ідентичності, за якого молода особа може

п ереживати або не переживати кризу ідентичності, пов’язану з ви-

бором кар’єри або ідеологічних переконань, але не здійснює такого

вибору, не виражає готовності його здійснити.

ДИФУЗНА ГРУПА — група, в якій переважають безпосередні вза-

ємини між індивідами, зведено до мінімуму значення спільної пред-

метної діяльності. Д. г. характеризується низьким рівнем згурто-

ваності, легко піддається руйнуванню, здатна в будь-який момент

розпастися.

ДИХОТОМІЧНІСТЬ СВІТУ — концепція поділу світу на дві частини,

сакральну і профанну.

ДІАЛЕКТИКА (грец. — мистецтво вести бесіду) — 1) В давньо-

грецькій філософії розроблений Сократом метод руху пізнання до

Діалектика

102

і стини через суперечності в мисленні. 2) Розвиток у всій його склад-

ності, багатоманітності форм і і суперечливості.

ДІАЛОГ (від грец. dialogos — поперемінний обмін репліками) — 1)

Розмова між двома або кількома особами. 2) Літературно-художній

жанр, твір у формі розмови.

ДІАЛОГ КУЛЬТУР — обмін культурними ідеями, цінностями, що

відбувається між двома культурами. Проблема Д. к. формулюється

залежно від того, який зміст вкладається у поняття «культура». Д. к.

є не просто порівнянням або взаємодією культур: він сприяє логічно-

му породженню нових смислових значень культури. Повною мірою

Д. к. реалізується у ХХ ст., коли вперше стикується множинність

різних культур як рівноправних суб’єктів, коли культура постає

в центрі людського буття, розкриваючи свій граничний кризовий і

трагедійний характер, коли відчувається необхідність знаходження

логіки обґрунтування культури як загального феномена.

ДІАХРОНІЧНИЙ ПІДХІД (від грец. dia — наскрізь і chronos —

час) — порівняння матеріалів культур, народів, націй, які існували

на одній і тій самій території у різні історичні періоди; як правило,

проводиться в історичній послідовності цих періодів.

ДІЯ — основний елемент у структурі діяльності. Суб’єкта спонукає до

дії певний мотив (або сукупність мотивів). Кожна Д. спрямована на до-

сягнення певної мети суб’єкта. Предмет Д. може бути не лише матері-

альним, а й ідеальним, зокрема, у пізнавальних діях, які с прямовані

на збагачення знань суб’єкта, або в комунікативних діях, орієнтова-

них на передачу інформації іншому суб’єктові. Істотну роль у детер-

мінації будь-якої Д. відіграє розбіжність між метою суб’єкта щодо

предмета Д. та існуючим у цього суб’єкта образом наявного стану вка-

заного предмета. Успішною Д. досягають результату (продукту), пе-

редбаченого її метою; водночас, крім прямого продукту, можуть бути

одержані й побічні продукти Д. Залежно від зовнішніх і внутрішніх

умов діяльності мети Д. досягають за допомогою відповідної операції

(або системи операцій). У способах Д., крім виконавчих операцій, що

Діалог

103

безпосередньо реалізують перетворення предмета Д., виділяють та-

кож операції, які забезпечують орієнтування в ситуації, планування

потрібного перетворення і контроль за досягненням мети.

ДІЯЛЬНІСТЬ — одна з основних категорій психологічної науки. Спе-

цифічно людська, регульована свідомістю активність, зумовлена по-

требами і спрямована на пізнання і перетворення зовнішнього світу

та людини. Предметом психології є саме цілісна Д. суб’єкта у різних

формах та видах, у її філогенетичному, історичному та онтогенетич-

ному розвитку. Основною, генетичне вихідною є зовнішня, предметна

Д., яка породжує усі види внутрішньої психічної Д. Д. включає дії

та операції як складові одиниці, що співвідносяться з потребами, мо-

тивами, цілями. Головними процесами Д. виступають інтеріоризація

її зовнішньої форми та екстеріоризація внутрішньої; перша веде до

створення образу дійсності, друга — до опредмечення образу. Саме

предметність є конституціональною характеристикою Д.: спочатку

Д. визначається предметом, а потім вона опосередковується та регу-

люється його образом як суб’єктивним продуктом (О. М. Леонтьєв, В.

В. Давидов). Загальну психологічну структуру Д. характеризують та-

кож, крім названих вище складових цілей, засоби Д. Розглядаючи Д.

як систему, можна виділити в ній суб’єкт Д., процес Д., предмет Д.,

умови Д., продукт Д. Прийнято виділяти три основні види людської

Д.: гру, навчання та працю. Кожен з цих видів визначається своїми

мотивами, цілями та засобами. У грі дитину приваблює сам її процес,

домінуюче значення має саме «виконання» певних ігрових ролей. Го-

ловна мета навчання — засвоєння знань, навичок та вмінь, підготовка

до трудової Д. Праця пов’язана з свідомою Д. людини, спрямованою

на створення матеріальних та духовних цінностей. У всіх цих видах

Д. важливу роль відіграє спілкування (В. І. Войтко, Г. С. Костюк,

А. В. Петровський). Методи психологічного аналізу Д. спрямовані на

з’ясування її конкретно-історичної природи, структури, предметного

змісту та співвідношення її різних форм, їх взаємозв’язків.

ДІЯЛЬНІСТЬ ЕСТЕТИЧНА — специфічний вид практично-духовної

(створення творів мистецтва, фольклор, дизайн і т. ін.) і духовної

(естетичне споглядання, сприйняття, судження і т. ін.) діяльності.

Діяльність естетична

104

Спільним започаткуванням усіх різновидів Д. е. є «творчість за за-

конами краси», завдяки якій людина вступає в естетичні відносини з

дійсністю, змінюючи свої здібності і свій духовний світ.

ДЗЕНСЬКЕ МИСЛЕННЯ — інтуїтивне проникнення в природу ре-

чей, що руйнує традиційний раціоналізм мислення з його бінарними

опозиціями; основою практики дзену є коан, побудований на прин-

ципі абсурдності запитання і відповіді.

ДОБРО І ЗЛО — категорії, в яких даються позитивна і негативна

оцінки суспільних та природних явищ відповідно до ціннісних орієн-

тацій певних соціальних груп і класів. Д. і З. в найзагальнішій формі

означають: Д. — належне і морально-позитивне у вчинках і мотивах

діяльності людей, у явищах соціальної дійсності; З. — морально-не-

гативне, негоже.

ДОГМА — 1) У стародавній і середньовічній філософії — основні

положення того чи іншого вчення, яке приймається без доказів.

У релігії — положення, що видаються за вічні, незмінні, «богом

дані» істини. 2) Поняття, ідеї, вчення, які вважаються істинними

за будь-яких умов.

ДОГМАТ (від грец. думка, вчення) — основне положення віровчен-

ня, яке визначається незаперечною істиною, має силу непохитного

авторитету і не підлягає критиці. Вимога беззастережного визна-

ння Д., сліпого прийняття їх на віру — серед головних вимог хрис-

тиянської церкви.

ДОГМАТИЗМ — це незмінний, що ігнорує конкретні умови місця і

часу, підхід до тих або інших проблем, оперування догмами, тобто

відірваними від життя положеннями. Систематичний виклад осно-

вних догматів.

ДОКТРИНА (лат. doctrina — вчення) — наукова або філософська

теорія, політична система, керівний теоретичний (або політичний)

принцип або нормативна формула.

Дзенське мислення

105

ДОСВІД — сукупність знань і навичок, набутих на основі і в процесі

безпосередньої практичної взаємодії людей із зовнішнім світом; фор-

ма засвоєння людиною раціональних здобутків минулої діяльності.

ДОТАЦІЯ (лат dotatio — дар, пожертвування, від лат. doto — наді-

ляю) — асигнування з державного бюджету на покриття збитків, для

збалансування нижчестоячих бюджетів, доплата.

ДРУЖБА — взаємна прихильність між людьми, що виявляється в

здатності до самопожертви, взаємодопомоги, насолоди духовним

спілкуванням.

ДУАЛІЗМ (від лат. dualis — подвійний) — вчення, яке визнає два

рівноправних першопочатку світу — духа і матерії.

ДУМКА — 1) Результат розумового відтворення та перетворення (че-

рез аналіз і синтез, ототожнення і розрізнення, диференціацію та інте-

грацію тощо) пізнавальних образів об’єктів, оперування їхніми озна-

ками, яке дозволяє розпізнавати загальне в окремому, абстрактне в

конкретному, істотне у випадковому. 2) Зміст свідомості, що займає

проміжне становище між знанням і вірою і має деякі ознаки їх обох.

3) Знання в єдності з інтелектуально-емоційним відношенням до ньо-

го в діапазоні від безсумнівного переконання в його істинності до при-

пущення його істинності з більшою чи меншою домішкою сумніву.

ДУХ — у релігії та міфології надприродна сутність, яка уособлює

людські мислення, свідомість, психічні здібності. У релігійному та

ідеалістичному світогляді Д. розглядається як первинне щодо при-

роди. У релігіях під Д. розуміється особливий нематеріальний по-

чаток, розумний і самодостатній, тобто божество. Звідси походить

і положення християнського віровчення про третю іпостась святої

Трійці — Дух Святий.

ДУХ СВЯТИЙ — символ третьої особи Трійці; діючої сили Боже-

ственного натхнення (в іудаїзмі); наставника; надихаючої творчої

сили; безсмертя; світла; відродження; розуму; любові до Бога; очи-

Дух святий

106

щення; пророцтва. Дух Святий (Дух Божий), Параклет («помічник»)

в уяві іудаїзму — «діюча сила божественного натхнення», у христи-

янстві — третя особа Трійці. В архаїчних текстах Старого Заповіту

саме під впливом Святого Духа Самсон стає «іншою людиною», одер-

жує «інше серце». Дух Святий, згідно Біблії, приносить особливий

дар, який «робить людину здатною нести царський сан» (Мифы на-

родов мира. — М., 1991. — Т. 1. — с. 412). За християнським віров-

ченням, Дух Святий разом з Богом-Отцем і Богом-Сином «дає всьому

життя, особливо духовне людям». При створенні світу (за Біблією)

«Дух Божий носився над водою». При хрещенні Господа він відкрив-

ся у вигляді голуба, а в день П’ятидесятниці зійшов на апостолів у

вигляді вогненних язиків. Саме після вселення Духа Святого проро-

ки писали священні книги. Дух Святий був «посланий Христом» і

«свідчив» про Нього. Ісус Христос назвав його « Духом істини». У

ньому вміщено слово Боже, Божественне откровення. У святих та-

їнствах Дух Святий просвічує віруючих світлом Христового вчення,

зігріває серця любов’ю до Бога і ближнього та очищає їх від усякої

гріховної скверни (Православний церковний календар).

ДУХОВЕНСТВО (духівництво) — служителі культу, які вважаються

посередниками між богом та людьми, що здійснюють культові дії-

таїнства, а також виконують роль проповідників віровчення даної

релігії. У православ’ї Д. поділяється на чорне (ченці) та біле (яким

дозволяється одружуватися).

ДУХОВНИЙ СВІТ ОСОБИСТОСТІ — система свідомо-психологічних

рис, особливостей, яка в своїй цілісності виявляє міру усвідомлення

людиною сутності буття, свого місця й призначення в світі і проявля-

ється в її ставленні до світу і до себе. Д. с. о. не існує поза духовним

життям суспільства. Він являє собою специфічну, індивідуально

неповторну форму його прояву, існування. В ньому знаходять спе-

цифічне виявлення чуттєвий і раціональний рівні суспільної свідо-

мості, всі її форми, суспільна психологія та ідеологія. Проте він не

зводиться до їх суми, а є відносно самостійною цілісністю. Вихідним

моментом формування змісту і структури Д. с. о. є знання. Характер-

ною особливістю Д. с. о. виступає здатність застосовувати знання і

Дух Святий

107

розум для аналізу та оцінки явищ, для визначення ставлення до них,

характеру вчинків і дій відповідно до потреб та інтересів особи, кла-

су, суспільства.

ДУХОВНІ ЦІННОСТІ — витвори людського духу, зафіксовані у здо-

бутках науки, мистецтва, моралі, культури.

ДУХОВНІСТЬ — індивідуальна здатність до світо- і самопізнання,

орієнтованість особистості діяти «для інших», пошук нею моральних

абсолютів.

ДУША — нематеріальне, глибоко особистісне начало в людині, її

внутрішній світ як унікальне ціле, що залишається відносно рівним

собі упродовж усього життя людини. Слово «Д.» вживається для

означення сукупності психічних явищ, що характеризують внутріш-

ній, суб’єктивний світ людини, а також основних рис особисті — її

життєвих інтересів, переконань, ідеалів, моральних рис, її ставлен-

ня до суспільства, до інших людей, до своїх обов’язків і до самої себе.

Вищі прояви свідомої психічної діяльності людини, пов’язані з її піз-

навальними інтересами, поглядами, переконаннями, моральними,

естетичними почуттями, часто називають її духовним життям.

Душа

108

ЕВДЕМОНІЗМ (від грец. eudaimonia — щастя) — етичний принцип,

який основою моральності вважає прагнення людини до щастя (до

суспільного щастя — соціальний Е., до особистого — індивідуаліс-

тичний Е.). Близький до гедонізму.

ЕВОЛЮЦІЙНИЙ (від лат. evolutio — розвиток) — безперервний; по-

ступовий; той, що розвивається поступово і по прямій лінії.

ЕВОЛЮЦІЯ — процес зміни, розвитку перетворення.

ЕВРИСТИКА (від грец. heurisko — знаходжу, відкриваю) — 1) Спеці-

альні методи розв’язування задач (евристичні методи), які звичайно

протиставляють формальним методам розв’язування, що спирають-

ся на точні математичні моделі. Використання евристичних методів

(евристик) скорочує час розв’язування задачі порівняно з методом

повного довільного перебору можливих альтернатив. Іноді в психо-

логічній і кібернетичній літературі евристичними вважають будь-які

методи, спрямовані на скорочення перебору варіантів, або індуктив-

ні методи розв’язування задач. 2) Організація процесу продуктивно-

го творчого мислення. В цьому розумінні Е. розуміють як сукупність

притаманних людині механізмів, за допомогою яких народжуються

процедури, спрямовані на розв’язання творчих завдань. 3) Наука,

яка вивчає евристичну діяльність; спеціальний розділ науки про

мислення. Її основний об’єкт — творча діяльність; найважливіші

проблеми-завдання, що пов’язані з моделями прийняття рішень.

4) Спеціальний метод навчання (сократичні бесіди) або колективного

розв’язування проблем. Евристичне навчання, історично започатко-

ване Сократом, полягає в пропонуванні учням серії навідних питань і

прикладів. Колективний метод розв’язання складних проблем (який

дістав назву «мозкового штурму») ґрунтується на тому, що у часники

Евдемонізм

109

колективу ставлять авторові ідеї розв’язання навідні, запитання з

прикладами і контрприкладами. 5) Методична або методологічна на-

ука, предметом якої є розв’язання проблем в умовах неозначеності,

спеціальний розділ науки про мислення. Головною проблемою Е. є

усунення суперечностей.

ЕВРИСТИЧНА БЕСІДА — запитально-відповідна форма навчання,

за якої учитель не повідомляє учням готових знань, а вміло постав-

леними запитаннями, іноді навідними, які не містять прямої відпо-

віді, змушує їх самих на основі своїх знань, уявлень, спостережень,

життєвого досвіду приходити до нових понять, висновків і правил. Е.

б. виникла як реакція на зазубрювання в школах навчального мате-

ріалу і спрямовувалася на розвиток мислення в учнів.

ЕВФЕМІЗМ (від грец. eufemismos — пом’якшений вираз) — слово чи ви-

раз, яким замінюють у мові грубі, непристойні чи заборонені вислови.

ЕГАЛІТАРНИЙ (від франц. egalitaire — рівний, рівноправний) —

зрівняльний; такий, що свідчить про необхідність рівності у розподі-

лі багатства, доходів, життєвих шансів.

ЕГОЇЗМ (франц. egoisme, від лат. ego — я) — 1) Морально-етичний

принцип, який означає таку поведінку людини, коли вона віддає

перевагу власним інтересам, нехтуючи інтересами суспільства та

інших людей. Е. не «закладений» у людській природі. Як правило,

він — наслідок неправильного виховання. У ході виховання прояви

Е. у дітей можуть бути зведені до мінімуму. 2) Мотивація, яка спря-

мовує поведінку індивіда на поліпшення власного добробуту, без ура-

хування інтересів інших; протилежна альтруїзму. Себелюбність.

ЕГОЦЕНТРИЗМ (від лат. ego — я і centrum — осердя, центр) — 1) Фі-

лософський і етичний принцип, за яким індивідуум, особистість

вважається центром Всесвіту. В етиці цей принцип лежить в основі

вчення про особистий інтерес, особисту користь і вигоду як основу

моралі. 2) Негативна, хвороблива риса характеру, яка проявляється

в крайньому індивідуалізмі, егоїзмі. Е. заважає людині спілкуватися

Егоцентризм

110

з іншими людьми, швидко й легко входити в соціальну групу. Пе-

реборення Е. здійснюється шляхом виховання колективізму. 3) Тер-

міном «Е.» швейцарський психолог Ж. Піаже позначав своєрідність

психіки дитини дошкільного віку.

ЕДИПІВ КОМПЛЕКС — одне з понять психоаналізу, що відображає

своєрідність відношень між батьками і дітьми, внаслідок чого нібито

виникає моральна структура суспільства. Назва походить від давньо-

грецької легенди про царя Едипа, який випадково у сутичці вбиває

одного чоловіка, не знаючи, що це його батько, та одружується на ца-

риці-вдові, не знаючи про те, що вона його мати. Усвідомлення зла,

що трапилось, приводить Едипа до переживання почуття вини — за

Фрейдом, вихідного пункту становлення моралі в історії людства.

ЕЙФОРІЯ (грец. добре переношу) — стан надмірної веселості, що

часто не має об’єктивних передумов; підвищений настрій (відчуття

радості, безтурботності). Спостерігається при токсичних ураженнях

головного мозку, органічних захворюваннях центральної нервової

системи.

ЕКЗАЛЬТАЦІЯ (від лат. exaltus — дуже високий) — стан збудження,

надмірної радості, що може бути реакцією на сильний емоціогенний

подразник (збіг щасливих обставин) або реакцією на звичайні емо-

ціогенні подразники при схильності до Е. Нерідко Е. є негативною і

потребує відповідного лікування.

ЕКЗАМЕНИ, іспити (від лат. examen — зважування, випробуван-

ня) — одна з форм перевірки знань, умінь і навичок учнів. За своєю

метою Е. бувають шкільні, які завершують певний етап навчальної

роботи, і державні, які дають право на вступ до школи вищого ступеня

навчання або на зайняття певної посади (чину) на державній службі.

Система державних Е. вперше виникла в Китаї на межі І і ІІ ст. н. е.

Тут завдання шкільної освіти полягало у підготовці учнів до складан-

ня триступеневих державних Е., які давали право займати певні по-

сади. В Європі Е. були запроваджені в середньовічних університетах

для здобуття ступеня бакалавра чи магістра. До ХІХ ст. система Е.

Едипів комплекс