Гой І.В., Смелянська Т.П. Організація підприємницької діяльності

Подождите немного. Документ загружается.

122

− відмінність культури, мови, національних особливостей;

− особливості ринків збуту, сприйняття реклами;

− різний рівень промислового, комерційного розвитку і соці-

ального забезпечення;

− зміна курсів валют;

− складність правового забезпечення діяльності;

− опозиція громадських сил і спілок.

При обґрунтуванні доцільності створення спільного підпри-

ємства порівнюються варіанти організації виробництва, економічні

показники

діяльності з використанням та без використання іноземних

інвестицій (фінансування, постачання, технології, устаткування, збут,

кількість робітників, заробітна плата, якість продукції, прибуток, рента-

бельність).

Залучення іноземного капіталу – одна із важливих проблем в

українській економіці. За різними оцінками потреба в іноземних

інвестиціях в Україні становить 40–50 млрд дол., а фактичний обсяг

іноземних інвестицій на кінець

2003 року – 6,7 млрд дол., в тому числі

у спільні підприємства – 3,2 млрд дол. Порівняно з країнами Східної

Європи обсяг іноземних інвестицій на душу населення в економіці

України в 3–10 разів менший. У країнах з розвинутою ринковою еко-

номікою близько 40 % підприємств є спільними, в Україні їх частка у

ВВП становить 3–5 %. На початок 2004 року кількість

іноземних

підприємств в Україні становила 2285, спільних – 5605. Такі підпри-

ємства в Україні займаються переважно торговельною та посеред-

ницькою діяльностями.

Чинники, що стримують іноземне інвестування в економіку

України, наступні:

− економічна та політична нестабільності;

− нестабільність законодавства. Іноземним інвесторам необхід-

но прогнозувати результати діяльності хоча б на 5–10 років, інакше

вони відмовляються ризикувати. В

Україні постійно змінюються по-

датки, були скасовані пільги для спільних підприємств;

− всеохоплююча бюрократія – складність реєстрації підпри-

ємства, численні ліцензії, квоти, мито, тривале очікування на кордоні;

− недостатні державні гарантії захисту інвестицій. Хоча в

Законі “Про захист іноземних інвестицій” зазначено, що держава не

має права реквізувати іноземні інвестицій, за виключенням

стихійних

лих, епідемій (тоді виплачується компенсація), та гарантується пере-

рахунок за кордон прибутків;

− відсутність нормальних побутових умов;

− недобросовісність, ненадійність зарубіжних партнерів.

123

У підсумку, інвестиційний клімат в Україні оцінюється як не-

сприятливий. Більше 100 країн беруть участь в інвестуванні віт-

чизняної економіки, але інвестиції, як правило, здійснюються в не-

великих розмірах (50–70 тис. дол.). Приваблює іноземних інвесторів в

Україну сировина, сільгосппродукція та її переробка, продукція ма-

шинобудування, сприятливий клімат, географічне розташування, транс-

портні зв’

язки, кваліфікована та дешева робоча сила.

7.9. Інноваційне підприємництво та венчурний бізнес.

Комерційна концесія. Франчайзингова форма

підприємництва. Офшорні фірми

Під інноваційним підприємництвом розуміють процеси ство-

рення і комерційного використання нововведень. Зазвичай, в основі під-

приємницької інноваційної діяльності лежать нововведення у сфері про-

дукції чи послуг, що дають змогу створити новий

ринок, задовольнити

нові потреби. Попит на інноваційні продукти виникає постфактум,

коли вони вже знаходяться у виробництві.

На основі способу організації інноваційного процесу у фірмі

можна виокремити три моделі інноваційного підприємництва:

1. Інноваційне підприємництво на основі внутрішньої органі-

зації, коли інновація створюється і освоюється всередині фірми її

спеціалізованими підрозділами.

2. Інноваційне підприємництво на основі зовнішніх організа-

цій за допомогою контрактів, коли замовлення на створення й осво-

єння інновації розміщується між сторонніми організаціями.

3. Інноваційне підприємництво на основі зовнішньої організації

за допомогою венчурів, коли фірма для реалізації інноваційного

проекту організовує дочірні венчурні фірми, що залучають додаткові

фінансові та інші засоби.

Венчурні фірми (від англійського слова “venture” – ризик) – це

невеликі, але гнучкі й ефективні підприємства, що створюються з

метою апробації, доробки і доведення до промислової реалізації ри-

зикових інновацій. У деяких випадках венчурні фірми є тимчасовими

організаційними структурами, що створені для вирішення конкретної

проблеми. Після досягнення мети вони, зазвичай, продаються, пог-

линаються великою фірмою або продовжують своє функціонування як

нова розвинена фірма. Ці підприємства характеризуються високою

активністю, яка пояснюється прямою особистою зацікавленістю пра-

цівників і партнерів з венчурного бізнесу в успішній комерційній

реалізації розробленої ідеї, технології, винаходу. Найбільшого по-

124

ширення венчури набули в наукомістких галузях економіки, де вони

спеціалізуються на проведенні наукових досліджень та інженерних

розробках.

Таким чином, венчурні підприємства – це малі інноваційні

підприємства, створені для реалізації певного інноваційного проекту,

статутний капітал яких формується із засобів власників інтелекту-

ального капіталу і з капіталу професійних (венчурних) інвесторів.

Вкладення в такі фірми характеризується високим рівнем ризику та

високим рівнем доходу.

Виділяють дві форми венчурних підприємств: самостійні фір-

ми і такі, що входять до складу великих корпорацій.

Венчурні фірми – посередник між фундаментальними до-

слідженнями та масовим виробництвом нового продукту, що акти-

візують інноваційну діяльність, прискорюють впровадження новітніх

технологій. Завдяки створенню венчурних підприємств можна вирі-

шити головну економічну проблему науково-технічних розробок – зни-

ження технологічних ризиків.

Венчурний (ризиковий) капітал асоціюється з фінансуванням

інновацій і науково-технічного прогресу. В широкому значенні під

венчурним фінансуванням розуміються всі вкладення у ризикові, з

точки зору фінансових результатів, проекти, перш за все в галузі

високих технологій. У вузькому значенні венчурне фінансування озна-

чає довго- або середньострокові інвестиції у вигляді кредитів або

вкладень

в акції, які здійснюються венчурними фондами з метою

створення і розвитку малих швидкозростаючих компаній. Форми вен-

чурних компаній:

– партнерства ділового розвитку;

– філії корпорацій;

– компанії, що інвестують у мале підприємництво;

– партнерства з розвитку наукових досліджень;

– спеціальні фонди ризикового капіталу.

Саме через венчурні фонди корпорації здійснюють ринкове

фінансування малих та середніх фірм.

Венчурний капітал відрізняється

від інших джерел фінансування трьома ознаками: інвестиція, зазвичай,

здійснюється у формі участі у статутному фонді підприємства;

інвестиція є довгостроковою; інвестори беруть активну участь у

діяльності компанії, яку вони фінансують. Зазвичай, організація

ризикового бізнесу відбувається таким чином. Група з декількох

людей (або навіть одна людина), яка володіє оригінальною ідеєю

галузі нової технології або виробництва нової продукції, але не має

засобів, потрібних для організації виробництва, розпочинає контакти з

125

одним або декількома венчурними інвесторами. Через 3–8 років

венчурна фірма передає ведення справ (шляхом продажу акцій)

потужнішій компанії, якщо досягнутий рівень розвитку потребує роз-

ширення масштабів виробництва.

Враховуючи вищесказане, перспективи розвитку в Україні

венчурного фінансування як форми інтеграції великих та малих

структур, напевне, пов’язані, перш за все, з реалізацією потенціалу

промислово-фінансових груп. Взаємодія останніх з малими іннова-

ційними фірмами ефективно сприяла б вирішенню суперечності між

творчими можливостями українських вчених, які незатребувані, і

необхідністю керованого оновлення технічної основи фактично усіх

галузей народного господарства. Це повною мірою вирішило б і

проблему “відпливу умів”. Однак, в Україні з кожним роком ско-

рочується кількість

інноваційно-активних підприємств. У 2003 році

їхня частка становила 12,7 %. При тому що в середині 1990-х років

вона була на рівні 18–20 %.

Комерційна концесія – використання у підприємницькій діяль-

ності прав інших суб’єктів господарювання. Договір комерційної кон-

цесії передбачає використання комплексу наданих користувачеві прав,

ділової репутації і комерційного досвіду правовласника в певному

обсязі

, із зазначенням або без зазначення строку та території вико-

ристання щодо певної сфери підприємницької діяльності. Користувач

зобов’язується дотримуватися умов використання наданих йому прав а

сплатити правовласнику обумовлену договором винагороду.

Франчайзинг – це метод здійснення підприємницької діяль-

ності, за яким потужна, відома фірма надає іншому підприємству пра-

во використовувати своє ім

’я та товарний знак, виготовляти або про-

давати її продукцію (надавати послуги) в обмін на зобов’язання ви-

плачувати частку доходу та за умови дотримання технологій ви-

робничих та обслуговуючих операцій.

Із застосуванням франчайзингу зменшуються доходи підпри-

ємства, але зменшується і ризик. Такий метод підприємництва прий-

нятний для фірми-початківця.

Найбільша кількість фірм, що працюють

за системою франчайзингу, зосереджена в таких сферах: мережа

ресторанів та кафе, продуктових магазинів, будівельна та рекон-

струкційна діяльності, автосервіс тощо. Активно використовується фран-

чайзинг у роздрібній та оптовій торгівлі товарами, при наданні різного

роду послуг (бухгалтерські, аудиторські, юридичні, туризм та готельне

господарство). Франчайзинг може поширюватися на

будь-яку госпо-

дарську діяльність, для якої розроблені процеси виробництва, пе-

реробки та продажу товарів і послуг.

Яскравим прикладом використання франчайзингової системи

є індустрія пляшкових безалкогольних напоїв. Так, компанії “Кока-

126

Кола”, “Пепсіко” і “Севен Ап” завдяки франчайзингу дістали мож-

ливості виробляти концентрований сироп централізовано і постачати

його місцевим заводам, що спеціалізуються на розливі, власники яких

у кінцевому результаті ставали керівниками місцевого роздрібного

продажу. Компанія “Кока-Кола” вже вклала в економіку України

понад 300 млн дол. США, завершено будівництво заводу з вироб-

ництва цього напою в Броварах (Київська область). Компанія пропонує

будівництво ще одного заводу в Дніпропетровську. У сфері гро-

мадського харчування розвитку та значного зростання бізнесу на

засадах франчайзингу набула компанія “Макдональдс” з новою стра-

тегією швидкого обслуговування клієнтів як у США, так і в інших

країнах, у тому числі і в

Україні. Перший ресторан “Макдональдс”

відкрився в м. Києві в травні 1997 року, до Дня міста. Всього ж в

Україні відкрито майже 100 ресторанів, що дозволило додатково

створити 5,5 тис. робочих місць. Обсяг інвестиції в економіку України

склав майже 100 млн дол. Для організації та ефективного функ-

ціонування проекту побудовані сучасні заводи з переробки м’

яса та

картоплі.

Завдяки винятковій ринковій мобільності франчайзинг довів

свою ефективність та життєздатність. Так, за даними Адміністрації

малого бізнесу США, на кінець п’ятого року існування ліквідувалися

лише 14 % франчайзингових підприємств, тоді як для незалежних ма-

лих форм господарювання цей показник становив більше 65 %.

Однією з головних причин швидкого поширення та успіху

франчайзингу

є поєднання в ньому глибоких знань, досвіду та стійкого

фінансового стану франчайзера – організатора справи, власника гене-

ральної ліцензії, власника “ноу-хау” або патенту, головного консуль-

танта і досвідченого постачальника необхідних продуктів, матеріалів,

сировини, обладнання, технології, які необхідні для здійснення під-

приємницької діяльності, та франчайзі – підприємця, діяльність якого є

повністю самостійною

, але його підприємство функціонує не як від-

особлений суб’єкт правовідносин, а як частина єдиного комплексу,

об’єднаного франчайзером, який є власником нематеріальних активів

(інтелектуальної власності) підприємства, що належить франчайзі.

Інтелектуальна власність охоплює таке широке коло об’єктів:

товарні знаки і знаки обслуговування, винаходи, промислові знаки, фір-

мові найменування, авторські

права тощо. Всі ці об’єкти захищені

патентами, свідоцтвами або сертифікатами виключних прав, які видані

державними органами влади. Саме тому, що вони захищені, й у разі не-

правомірного запозичення права власності на них його можна захи-

щати в судовому порядку, потенційні франчайзі змушені укладати уго-

ди і отримувати право використання

відповідних об’єктів інтелек-

туальної власності за платню.

127

Правові та ділові взаємовідносини між суб’єктами франчай-

зингу визначаються франчайзинговою угодою, за якою одна особа

(франчайзер), яка має розроблену систему ведення певної діяльності,

дає дозвіл іншій особі (франчайзі) використовувати цю систему від-

повідно до вимог франчайзера в обмін на винагороду. Ця система має

назву франшизна система або франшиза (від

англ. franchise – привілей,

пільга, особливе право).

Основні види франчайзингу склалися відповідно до форм взає-

модії великих і малих фірм. Враховуючи це, розрізняють франчайзинг

товарний; виробничий; діловий (ліцензійний).

При першій формі франчайзингу – товарній – франчайзером

звичайно є великий виробник, у якого дилер-франчайзі набуває права

на продаж і сервісне обслуговування товарів відповідної марки.

При

цьому реалізація продукції кінцевим споживачам здійснюється ви-

нятково від імені франчайзера. Часто право на продаж і сервіс по-

купців фірма-франчайзі одержує на певній території. Як приклади тут

можуть служити дилерські мережі з торгівлі технікою (наприклад,

автомобілями), а також системи фірмових бензоколонок.

У випадку виробничого франчайзингу має місце продаж під

приємствам-франчайзі технологій, патентів по них і сировини для ви-

готовлення певного продукту. Найчастіше за все право використання

технологій, патентів, “ноу-хау” і право реалізації продукції надається в

межах певного продукту. Класичний приклад такого типу франчай-

зингу – виробництво безалкогольних напоїв з концентратів і за тех-

нологією компаній “Кока-кола”, “Пепсі-

кола” тощо.

Третій вид – діловий франчайзинг – передбачає придбання лі-

цензії на так званий “бізнес-формат”, що охоплює практично всі еле-

менти виробничо-господарського циклу великого підприємства, від си-

ровини і технологій до організаційних схем і методів звітності. Най-

більше розповсюдження цей вид франчайзингу отримав у торгівлі, по-

бутовому обслуговуванні, готельному бізнесі

, громадському харчу-

ванні. Саме так функціонує відомий “Макдональдс”.

У багатьох випадках з метою обмеження підприємств-конку-

рентів головне підприємство передбачає в контракті умови співро-

бітництва малого підприємства тільки з головним.

Формування та подальший розвиток системи франчайзингу в

Україні сприятимуть вирішенню багатьох проблем становлення суб’єктів

підприємництва, зокрема залученню в мале

та середнє підприємництво

широкого кола осіб, які не насмілюються займатися бізнесом без під-

тримки та навчання, ті, хто залишився без роботи і бажає зайнятися

більш надійним та ефективним бізнесом. Крім того, франчайзинг спри-

128

ятиме опануванню малим та середнім підприємництвам нових тех-

нологій, створенню додаткових робочих місць, підвищенню якісного

рівня підготовки кадрів, розширенню сфер діяльності суб’єктів під-

приємництва.

Офшорна зона – це країна або окремі території країн, де на дер-

жавному рівні для певних типів компаній, власниками яких є іноземці,

встановлені значні пільги з

оподаткування, частково або повністю зня-

ті митні та торгові обмеження, знижені або відсутні вимоги до бух-

галтерського обліку і аудиту (Кіпр, Люксембург, Гонконг, Сингапур та ін.).

Офшорна компанія може отримати пільги тільки у разі володіння ком-

панією іноземцями, а прибуток повинен вилучатися за межами юрис-

дикції, де вона зареєстрована. Офшорній компанії

заборонено вести

підприємницьку діяльність у країні реєстрації. Найчастіше офшорна зона

створюється там, де слабо розвинена економіка та інших можливостей

для залучення іноземного капіталу немає. Офшорна компанія забез-

печує надходження фінансового капіталу в економіку країни за ра-

хунок оплати праці офісних службовців, придбання майна та реєст-

раційних зборів.

Тема 8. Способи та

порядок приватизації

8.1. Мета, суб’єкти та об’єкти приватизації.

8.2. Способи та порядок приватизації.

8.3. Методика оцінки вартості майна під час приватизації

8.1. Мета, суб’єкти та об’єкти приватизації

Приватизація – це перетворення державної власності у при-

ватну (у вузькому сенсі); перетворення державної власності в інші

форми власності (у широкому сенсі).

Змісту цього процесу більше відповідає термін “роздер-

жавлення” (перетворення державної власності в недержавну).

Приватизація регулюється законами “Про приватизацію майна

державних підприємств” (1992

р.); “Про приватизацію невеликих дер-

жавних підприємств (малу приватизацію)” (1992 р.); Указом “Про кор-

поратизацію підприємств” (1993 р.), Державними програмами при-

ватизації на кожний рік.

Відповідно до законодавства, приватизація – це відчуження

майна, що знаходиться у загальнодержавній та комунальній власності

на користь фізичних та недержавних юридичних осіб.

Мета приватизації – створення ефективної ринкової економі-

ки

за рахунок:

129

1) формування недержавних власників (реальних господарів,

середнього класу);

2) розвитку конкуренції та обмеження монополізму;

3) структурної перебудови економіки;

4) залучення інвестицій у підприємства, що приватизуються.

Принципи приватизації:

1. Законність і рівність прав громадян України.

2. Надання пільг членам трудових колективів підприємств, що

приватизуються.

3. Безоплатна передача частки державного майна кожному

громадянину України

4. Дотримання антимонопольного законодавства.

5. Повне інформування громадян про всі дії щодо приватизації.

Суб’єктами приватизації є:

− продавець – державні органи приватизації (Фонд державного

майна та його регіональні відділення);

− покупці – юридичні та фізичні особи України та інших дер-

жав. Не можуть бути покупцями органи державної влади та управ-

ління

; працівники фонду державного майна; юридичні особи, у яких

частка державної власності перевищує 25 %;

− посередники – це довірчі товариства, інвестиційні фонди та

компанії, консалтингові, брокерські компанії.

Об’єкти приватизації:

− майно підприємств або їх підрозділів, які є цілісними май-

новими комплексами;

− незавершене будівництво;

− частки (паї, акції), що належать державі у

майні госпо-

дарських товариств.

Приватизації не підлягають:

− майно органів державної влади і управління, збройних сил,

служби національної безпеки, митних органів, правоохоронних органів;

− золотий і валютний фонди, державні матеріальні резерви;

− підприємства, що виготовляють грошові знаки;

− національні культурні та історичні цінності, надра, водні ресурси;

− об’єкти освіти і

науки, що фінансуються з бюджету;

− підприємства, що виготовляють наркотичні речовини, зброю,

вибухові речовини;

− атомні електростанції та ін.

Підприємства, що не підлягають приватизації, називаються

казенними.

130

Конкретний перелік об’єктів, що не підлягають приватизації,

затверджується Верховною Радою України.

Об’єкти приватизації класифікуються за такими групами:

– А – об’єкти малої приватизації, вартість основних фондів

яких не перевищує 1 млн грн;

– Б, В – середні та великі об’єкти, вартість основних фондів

яких становить від 1 до 170 млн грн;

– Г

– об’єкти, вартість основних фондів яких перевищує 170 млн грн,

а також підприємства, що займають монопольне становище; об’єкти

військово-промислового комплексу; об’єкти, приватизація яких здійс-

нюється із залученням іноземних інвестицій;

– Д – об’єкти незавершеного будівництва, майно ліквідованих

підприємств, підприємств-банкрутів;

– Е – підприємства змішаної форми власності, частка майна

яких

належить державі;

– Ж – об’єкти освіти, охорони здоров’я, культури, мистецтва

та преси, фізичної культури та спорту, телебачення та радіомовлення.

8.2. Способи та порядок приватизації

Способи приватизації можна об’єднати в такі групи:

1) викуп державного майна (трудовими колективами, орен-

дарем, товариством покупців або фізичною особою);

2) продаж на аукціоні або

за конкурсом (комерційним або не-

комерційним);

3) продаж акцій відкритих акціонерних товариств (акціонування).

Перший спосіб – викуп – не передбачає конкуренції покупців і

полягає у прямій передачі права власності на основі попередньо

установленої ціни. Пріоритет – за членами трудового колективу, орен-

дарем. Порядок приватизації шляхом викупу наступний:

1. Фонд державного майна щомісячно складає перелік

об’єктів

приватизації.

2. Для спільної участі у приватизації працівники підприємства

засновують товариство покупців (якщо на загальних зборах більшість

голосувала за викуп) та подають заяву на приватизацію. Якщо заява не

надійшла, об’єкт продається на аукціоні або за конкурсом.

3. Створюється комісія з приватизації, складається акт оцінки

майна, план приватизації, договір

купівлі-продажу та акт передачі майна.

4. Створюється та реєструється новий суб’єкт підприємниць-

кої діяльності.

Продаж на аукціоні або за конкурсом – це конкурентні спо-

соби приватизації.

131

Продаж об’єктів на аукціоні полягає у прямій передачі права

власності покупцю, який запропонував у процесі торгів найвищу ціну.

Продаж за некомерційним конкурсом полягає у передачі пра-

ва власності покупцю, який запропонував найкращі умови подальшої

експлуатації об’єкта.

Продаж за комерційним конкурсом полягає у передачі права

власності покупцю, який запропонував

найвищу ціну.

Порядок проведення аукціону та конкурсу наступний. Публі-

кується інформація про об’єкт приватизації не пізніше ніж за 30 днів

до проведення аукціону (конкурсу). Повідомлення повинно містити

такі відомості:

− назву об’єкта та його місцезнаходження;

− обсяг і номенклатуру продукції;

− кількість і склад робочих місць;

− баланс активів і

пасивів, рентабельність за останні 3 роки;

− відомості про будівлю і земельну ділянку;

− початкову ціну та умови продажу;

− суму застави (для реєстрації учасників – 10 % ціни), яка піс-

ля аукціону повертається;

− термін подачі заяви (за 3 дні для аукціону, за 7 днів – для

конкурсу);

− час і місце проведення аукціону (конкурсу).

Після

проведення аукціону чи конкурсу публікується інфор-

мація про результати продажу об’єкта.

Продаж об’єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом здійс-

нюється за наявності не менше двох покупців.

Аукціон проводить ведучий (ліцитатор). Він описує об’єкт та

умови його продажу. Початком торгів вважається момент оголошення

початкової ціни. Учасники піднімають білети з

номерами та називають

свою ціну (або ціну називає ліцитатор). Якщо протягом трьох хвилин

після оголошення не буде запропонована більш висока ціна, ліцитатор

одночасно з ударом молотка оголошує про придбання об’єкта особою,

що запропонувала найвищу ціну. Якщо не виявилось покупців, лі-

цитатор має право знизити ціну до 30 %. Якщо після зниження

ціни

об’єкт не вдається продати, торги припиняються.

При проведенні конкурсу відбір покупців здійснює конкурсна

комісія, яка включає фахівців, експертів, представників органів влади.

Вона створюється органом приватизації у кількості від 5 до 9 чоловік.

Комісія визначає умови конкурсу: початкову ціну, вимоги щодо за-