Гой І.В., Смелянська Т.П. Організація підприємницької діяльності

Подождите немного. Документ загружается.

Ліцензія – це документ державного зразка, який засвідчує пра-

во на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності

протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Ліцензія видається КМУ або уповноваженим органом виконавчої вла-

ди на основі документів про освіту та кваліфікацію окремо на кожний

вид діяльності.

Розглянемо порядок ліцензування підприємницької

діяльнос-

ті. Суб’єкт господарювання, який має намір провадити певний вид

господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через упов-

новажений ним орган чи особу звертається до відповідного органу

ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про

державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності

або копія

довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та

організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав

оригінал документа.

Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцен-

зуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи,

вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України

за поданням спеціально уповноваженого органу

з питань ліцензування.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або

про відмову в її видачі у строк не пізніше ніж за десять робочих днів з

дати надходження заявки про видачу ліцензії та документів, що

додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини

у певних сферах господарської діяльності, не передбачений

інший

строк видачі ліцензії на окремі види діяльності. Підставами для прий-

няття рішення про відмову у видачі ліцензії є:

− недостовірність даних у документах, поданих заявником, для

отримання ліцензії;

− невідповідність поданих документів ліцензійним умовам, вста-

новленим для виду господарської діяльності, зазначеного в заяві про

видачу ліцензії.

У разі відмови

у видачі ліцензії, на підставі виявлення недос-

товірних даних у документах, поданих заявником про видачу ліцензії,

суб’єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову

заяву про видачу ліцензії не раніше ніж через 3 місяці з дати

прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії.

Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської

діяльності встановлюється КМУ за поданням спеціально уповнова-

женого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим, ніж 3

роки.

Господарська діяльність на підставі ліцензії, виданої органом

ліцензування, яким є центральний орган виконавчої влади, здійс-

нюється на всій території України. Господарська діяльність на підставі

ліцензії, виданої органом ліцензування, яким є місцевий орган ви-

конавчої влади або спеціально уповноважений виконавчий орган,

здійснюється на території відповідної адміністративно-територіальної

одиниці. У сферах, пов’

язаних із торгівлею за грошові кошти, обміном

готівкових валютних цінностей, у сфері грального бізнесу та побу-

тових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися

патентування підприємницької діяльності суб’єктів господарювання.

1.3. Державне регулювання підприємництва.

Спеціальні (вільні) економічні зони

Роль держави в економічному житті суспільства сьогодні знач-

но посилюється. Це виявляється

у розробці системи нормативно-пра-

вових актів, спрямованих на регулювання ринку, підприємницької ді-

яльності, митних правил, банківської діяльності, цін і заробітної плати,

соціального захисту населення.

Державне регулювання підприємництва – це вплив держави

на діяльність підприємницьких структур із метою сприяння та забез-

печення нормальних умов їх функціонування.

Без державного регулювання підприємництво ніколи не

зможе

зробити виробництво економічно безпечним, гарантувати реалізацію со-

ціально-економічних прав людини, вирівняти структурні та регіо-

нальні диспропорції тощо.

Державне регулювання підприємництва має свої функції,

інструменти (методи) та відповідні органи.

Основні функції державного регулювання підприємництва такі:

1) підтримка пропорційності виробництва та споживання, ан-

тициклічне регулювання;

2) підтримка та розвиток конкуренції,

антимонопольні заходи;

3) перерозподіл доходів та соціальний захист підприємців і

споживачів.

За засобами впливу на підприємництво можуть застосову-

ватись як прямі адміністративні методи впливу (закони, укази, накази,

постанови, інструкції, положення тощо), так і система непрямих еко-

номічних методів та регуляторів (податки, ціни, банківські проценти,

кредити, пільги, санкції та ін.).

До інструментів

, або методів державного регулювання під-

приємництва, належать:

− фіскальні (податково-бюджетна система);

− монетарні (кредитно-грошове регулювання);

− цінове регулювання;

− зовнішньоекономічне регулювання (митні збори, ліцензії, квоти).

Органами державного регулювання підприємництва є цент-

ральні, а також місцеві органи виконавчої влади та органів само-

врядування, які реалізують державну політику щодо регулювання,

підтримки та розвитку підприємництва. Зокрема, основним централь-

ним органом влади стосовно здійснення державного регулювання і

підтримки підприємництва та ліцензування підприємницької діяльності є

Державний комітет України з питань регуляторної політики та підпри-

ємництва. Функції координатора макроекономічної політики держави

в Україні виконує Міністерство економіки та європейської інтеграції

України, функції контролю за дотриманням антимонопольного зако-

нодавства, захисту суб’єктів підприємництва та

споживачів – Антимо-

нопольний комітет України.

Законодавство впливає на підприємництво у трьох напрямках:

1) законодавчі акти, що визначають основи організації та діяль-

ності підприємства (господарський кодекс, Закони України “Про

власність”, “Про господарські товариства”; законодавство про прива-

тизацію, ціноутворення, банкрутство, антимонопольне законодавство тощо;

2) законодавство, що захищає права найманої праці: “Про зай-

нятість”, “Про охорону праці”, “Про колективні договори і угоди”,

“Про оплату праці” та ін.;

3) закони, що захищають права споживача: про правила торгівлі,

про безпеку товарів, про охорону навколишнього середовища, про рек-

ламу, про недобросовісну конкуренцію.

Державна політика підтримки підприємництва – це сукуп-

ність (комплекс) пріоритетних народногосподарських підходів і рі-

шень,

які визначають основні напрями і форми правового, економіч-

ного та організаційного сприяння розвитку підприємництва з ураху-

ванням інтересів держави та суб’єктів господарювання.

Під державною підтримкою необхідно розуміти, з одного бо-

ку, державне регулювання цього сектора економіки, що передбачає на-

самперед свідоме формування державними структурами правових,

економічних та організаційних умов становлення

і розвитку підпри-

ємництва, а з іншого – створення стимулів, використання матеріальних

і фінансових ресурсів, які залучаються у сферу підприємництва на

пільгових засадах або безоплатно.

Основними цілями державної політики підтримки підпри-

ємництва є:

− забезпечення зростання внутрішнього валового продукту за

рахунок діяльності суб’єктів підприємницької діяльності;

− залучення суб’єктів підприємництва до розв’язання соціаль-

но-економічних проблем на державному і регіональному рівнях;

− удосконалення структури суб’єктів підприємництва;

− підвищення технологічного рівня виробництва підприємниць-

ких структур;

− заохочення розвитку суб’єктів підприємницької

діяльності у

пріоритетних галузях і на територіях пріоритетного розвитку;

− створення нових робочих місць, зменшення безробіття;

− сприяння максимальній самореалізації громадян у підприєм-

ницькій діяльності;

− формування соціального прошарку власників і підприємців.

Важливим засобом державної підтримки та регулювання під-

приємницької діяльності на територіальному рівні є створення вільних

економічних зон.

Спеціальною

(вільною) економічною зоною (СЕЗ) вважається

частина території України, на якій встановлено спеціальний правовий

режим господарської діяльності, особливий порядок застосування та

дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) еко-

номічної зони можуть запроваджуватися пільгові митні, податкові,

валютно-фінансові та інші умови підприємництва вітчизняних та іно-

земних інвесторів. Спеціальні (вільні) економічні зони

створюються з

метою залучення інвестицій та ефективного їх використання, акти-

візації спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності з

метою збільшення експорту товарів, поставок на внутрішній ринок

високоякісної продукції і послуг, впровадження нових технологій,

розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних,

матеріальних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економіч-

ного розвитку України.

На території України можуть створюватися

СЕЗ різних функціональних типів: вільні митні зони і порти; екс-

портні, транзитні зони; митні склади; технологічні парки; технополіси;

комплексні виробничі, туристично-рекреаційні, страхові, банківські

зони тощо. Окремі економічні зони можуть поєднувати в собі функції,

властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон.

Перша

вільна економічна зона “Сиваш” була заснована в 1995 році. На

початку 2005 року в Україні існувало 11 спеціальних економічних зон

і 72 території пріоритетного розвитку (ТПР): “Донецьк”, “Славутич”,

“Яремча”, ”Яворів”, “Курортополіс Трускавець”, “Миколаїв”, “Азов”,

“Закарпаття”, “Інтерпорт Ковель”, “Рені”, “Порто-Франко”, “Порт Крим”.

Особливий режим інвестиційної діяльності запроваджено на підпри-

ємствах Криму, Донецької, Волинської, Житомирської, Закарпатської,

Луганської, Чернігівської областей, у містах Шостка і Харкові. Режим

СЕЗ і ТПР поширюється на 12 областей України, або 11 % території

України. Уряд планує переглянути питання про існування СЕЗ і ТПР.

Рішення щодо припинення режиму СЕЗ прийматимуться після про-

ведення аудиту та техніко-економічного аналізу.

1.4. Середовище

підприємництва

Підприємство (підприємець) функціонує у певному зовнішньому

середовищі та під його впливом. Для його безперервної діяльності

потрібні фінансові, матеріальні ресурси, робітники, послуги, інформація.

Зовнішнє середовище підприємництва – це зовнішні по від-

ношенню до даного підприємства умови та чинники.

У складі зовнішнього середовища підприємництва можна ви-

ділити такі елементи:

– фізичне або географічне середовище

, яке характеризує при-

родні умови (місцеположення, кліматичні умови, наявність автомо-

більних доріг, залізниць, морських шляхів, доступність сировини,

енергоресурсів);

– демографічне середовище, яке необхідне для вивчення по-

питу на продукцію та забезпеченості трудовими ресурсами (склад

населення, частка трудових ресурсів);

– соціально-культурне середовище, яке впливає на попит на

товари, на відношення до

роботи, її престижність, на відношення до

підприємництва у суспільстві, формування привабливого іміджу (сма-

ки, мода, моральні і релігійні норми, загальноосвітній рівень населен-

ня). Тобто це менталітет, світогляд, психологія населення країни та регіону;

– екологічне середовище – екобезпека навколишнього середо-

вища та виробництва;

– науково-технічне (технологічне) середовище відображає рі-

вень науково-технічного

розвитку даної галузі. Це рівень технології,

устаткування, технічний рівень і якість продукції;

– правове (юридичне) середовище – це закони, які впливають

на підприємництво;

– економічні обставини – ступінь державного регулювання

(структурна політика, підтримка підприємництва); рівень доходів спо-

живачів (розмір заробітної плати, пенсії), що впливає на платоспро-

можний попит та його структуру; наявність

та доступність позичкових

коштів; наявність вільних робочих місць, рівень безробіття; рівень і

темпи інфляції; коливання курсу національної валюти; стадія еконо-

мічного циклу (темпи спаду чи зростання виробництва); ступінь ризику;

– політична ситуація – політична стабільність у суспільстві,

ступінь впливу різних політичних партій. У нестабільному політич-

ному середовищі неможливо забезпечити надійний захист підприємців

від втрат доходів і майна (зміна відношень власності, експропріація

майна);

– міжнародне середовище: зовнішня політика України та ін-

ших держав, економічне, науково-технічне співробітництво, підготов-

ка кадрів, рівень митних

зборів, а також елементи зовнішнього се-

редовища інших країн (інфляція, податки, заробітна плата тощо). Це

має особливе значення для підприємств, які здійснюють зовнішньо-

економічну діяльність.

– інституціональне середовище (інфраструктура підприєм-

ництва) – це наявність інститутів, за допомогою яких підприємець

може вести господарську діяльність. До цих інститутів відносяться

банки, постачальники, підприємства оптової

та роздрібної торгівлі

(біржі, бази, магазини), юридичні, аудиторські, лізингові, консалтин-

гові фірми, навчальні заклади, маркетингові та рекламні агентства,

служби працевлаштування, транспортні агентства, страхові компанії,

комунальні послуги (тепло-, водо-, енергопостачання, вивезення

сміття), засоби зв’язку та передачі інформації, реклама.

Усі ці елементи зовнішнього середовища підприємства можуть у

залежності від обставин позитивно

або негативно впливати на його

діяльність. При аналізі зовнішнього середовища визначаються пріо-

ритети, тобто найбільш значущі елементи, які у першу чергу необхідно

враховувати. У результаті аналізу виявляються внутрішні потенційні

можливості підприємства, його недоліки та зовнішні проблеми.

1.5. Функції і модель підприємництва

Можна виділити такі основні функції підприємництва за нап-

рямками

діяльності підприємця:

− фінансова – ведення фінансів і обліку (мобілізація необ-

хідного капіталу та управління його використанням і доходів);

− кадрова – відбір та прийом на роботу, підготовка, розста-

новка працівників, стимулювання, розв’язання трудових конфліктів;

− матеріально-технічне постачання та інформаційне забезпе-

чення – придбання устаткування, матеріалів, інформації та ін.;

−

виробнича – процес перетворення сировини в продукцію;

− маркетинг – вивчення ринку та управління процесом збуту.

Це основні функції, яки постійно здійснюються у процесі гос-

подарської діяльності. Окрім основних, періодично виконуються до-

даткові функції:

– інноваційна – науково-дослідні та проектні роботи з роз-

робки нових технологій та нової продукції;

− розповсюдження підприємницьких ідей і досвіду управ-

ління (передового досвіду);

− зв’язки із громадськістю (паблік рилейшнз) – управління

відносинами між підприємством і громадськими структурами та засо-

бами масової інформації.

В сучасній економічній літературі пропонуються й інші

варі-

анти переліку головних функцій підприємництва: інноваційна (твор-

ча); ресурсна (мобілізація матеріальних, фінансових, трудових, інфор-

маційних ресурсів); організаційна (організація виробництва, збуту,

реклами тощо); стимулююча (формування мотиваційного механізму

ефективної праці) [1; 2].

Модель підприємництва складається з таких двох частин:

1) мікросередовище – це середовище прямого впливу на під-

приємство і суб’єкти, з якими

підприємство вступає в безпосередній

контакт, тобто інституціональне середовище. Це підприємство є ядром

мікросередовища;

2) макросередовище – це умови та відносини, що впливають

на підприємство та його мікросередовище опосередковано. Це геогра-

фічне, демографічне, науково-технічне, екологічне, правове, соціаль-

но-культурне, економічне, міжнародне середовища.

Наведена модель показує підприємство з його п’ятьма основ-

ними

функціями, чотири з яких (фінансова, кадрова, матеріально-тех-

нічне постачання, маркетинг) передбачають відносини із зовнішніми

блоками – інституціональним середовищем. Кожна функція взаємодіє

з будь-якою іншою функцією та зовнішніми блоками.

Тема 2. Технологія створення власної справи

2.1. Етапи створення власної справи.

2.2. Правова база підприємництва.

2.3. Зміст установчих документів та їх підготовка.

2.4. Формування початкового підприємницького капіталу.

2.5. Державна реєстрація підприємницької діяльності.

2.6. Права, обов’язки та відповідальність підприємця.

2.7. Припинення підприємницької діяльності.

2.1. Етапи створення власної справи

Створення власного підприємства і виконання підприєм-

ницьких функцій – надзвичайно складна і ризикова справа, яка вимагає

великої сили волі, затрат енергії, цілеспрямованості тощо. Процес ство-

рення власної справи складається з трьох стадій: підготовчої, уста-

новчої та організаційної.

Підготовча стадія включає наступні етапи:

1. Прийняття рішення про підприємницьку діяльність на

основі підприємницької ідеї. Це досить відповідальний, визначальний

етап діяльності підприємця. Рішення формується під впливом багатьох

факторів.

Підприємницька ідея – конкретне цілісне знання про доціль-

ність та можливість

займатися певним видом підприємницької діяль-

ності, а також чітке усвідомлення мети такої діяльності, шляхів та за-

собів її досягнення. Ідея повинна базуватись на принципі: знайти

потребу та задовольнити її.

2. Визначення цілей підприємницької діяльності, розробка

стратегії розвитку підприємства.

3. Вибір організаційно-правової форми підприємництва. Від-

повідно до законодавства можна заснувати

приватне підприємство,

повне, командитне товариство, товариство з обмеженою, додатковою

відповідальністю або акціонерне товариство закритого чи відкритого

типу. Важливо зазначити, що підприємницьку діяльність можна здійс-

нювати і без набуття статусу юридичної особи (індивідуальна трудова

діяльність). При виборі певної форми підприємницької діяльності треба

враховувати переваги та недоліки кожної форми організації бізнесу.

4. Вибір

місця розташування підприємства.

Установча стадія складається з таких етапів:

1. Визначення складу засновників, пошук партнерів (якщо це

необхідно). Допомогу в цій справі можуть надавати бізнес-центри

(центри розвитку малого бізнесу), що створені в усіх великих містах

України.

2. Визначення величини статутного фонду (початкового ка-

піталу) та джерел фінансування.

3. Розробка

назви підприємства.

4. Підготовка установчих (засновницьких) документів, а саме:

установчого (засновницького) договору та статуту.

5. Реєстрація підприємства у відповідних органах державної

влади.

6. Оформлення атрибутів підприємства (печатка, бланки, ра-

хунки підприємства і т.п.)

Організаційна стадія включає:

1. Організацію управління підприємством.

2. Формування мереж постачання ресурсів і реалізації

продукції.

3. Підбір персоналу.

4. Організацію виробничого процесу.

2.2. Правова база підприємництва

Найважливіша функція держави – розробка законодавства та

забезпечення виконання законів, тобто правове регулювання. Сьо-

годні правове регулювання підприємництва здійснюється численними

нормативно-правовими актами як загального, так і спеціального ха-

рактеру. Однак, уповільнення темпів зростання кількості суб’єктів під-

приємництва та зайнятих на них свідчить про недостатність і не-

досконалість нормативно-правової бази

розвитку підприємництва, яка

має бути першоосновою, фундаментом формування та розвитку

суб’єктів підприємницької діяльності.

Правова база підприємницької діяльності – це сукупність за-

конів, нормативних та інструктивних документів, які визначають по-

рядок створення підприємств, реєстрацію фізичних осіб-підприємців,

їх правові та організаційні форми, порядок організації виробництва,

забезпечення його необхідними ресурсами, збут, систему

оподатку-

вання, відносини між державою та підприємцями, суб’єктів підпри-

ємницької діяльності між собою, а також які дають підприємцям певні

правові гарантії.

У 2003 р. Верховною Радою України було ухвалено госпо-

дарський кодекс, який вступив у дію з 1.01.2004 р. Цей кодекс вста-

новлює відповідно до Конституції України правові основи госпо-

дарської діяльності

(господарювання), яка базується на різноманіт-

ності суб’єктів господарювання різних форм власності. Господарський

кодекс має на меті забезпечити зростання ділової активності суб’єктів

господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення

ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість.

Підприємницьку діяльність регламентують також Закони Украї-

ни “Про власність”, “Про господарські товариства”, “Про

селянське (фер-

мерське) господарство”, “Про обмеження монополізму і недопущення

недобросовісної конкуренції у підприємницької діяльності”, “Про лі-

цензування певних видів господарської діяльності”, “Про державну

підтримку малого підприємництва” тощо.

Закон України “Про власність” (1991 р.) з внесеними до нього

змінами і доповненням забезпечує вільне економічне самовизначення

громадян, використання природного, економічного, науково-техніч-

ного та

культурного потенціалів країни для підвищення рівня життя її

народу, зокрема, в законі зазначаються права приватної власності.

Закон України “Про господарські товариства” від 19 вересня

1991 р. визначає поняття і види господарських товариств, правила їх

створення, діяльності, а також права і обов’язки їх учасників та за-

сновників.

Закон України “Про обмеження монополізму і недопущення

недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” від 18 лю-

того 1992 р. визначає правові основи обмеження і

попередження

монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприєм-

ницькій діяльності та здійснення державного контролю за додер-

жанням норм антимонопольного законодавства.

Закон України “Про селянське (фермерське) господарство” в

новій редакції від 22 червня 1993 р. визначає економічні, соціальні й

правові основи створення та діяльності селянських (фермерських)

господарств, які є формою підприємництва громадян України.

нарешті, відбулося конституційне закріплення свободи під-

приємництва. Відповідно до Конституції України (ч. 1 ст. 42), яка

прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.

записано: “Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не

заборонена законом”.

Створюється відповідна база і щодо розвитку конкуренції та

обмеження монополізму. Поряд з існуючими законодавчими актами

Верховна

Рада України у 1996 р. прийняла Закони України “Про

захист від недобросовісної конкуренції” та “Про рекламу”, у травні

2000 р. було ухвалено Закон України “Про природні монополії”, а у

січні 2001 р. – Закон України “Про захист економічної конкуренції” тощо.

Основними недоліками правового забезпечення підприєм-

ництва в Україні є неоднозначність, нестабільність і суперечливість

чинної

нормативно-правової бази розвитку підприємництва.

В останні роки Президентом України і урядом було прийнято

ряд рішень, які стосуються удосконалення нормативно-правової бази,

усунення адміністративних, економічних та організаційних перешкод

розвитку підприємництва, запровадження нових підходів до держав-

ного дерегулювання у сфері підприємництва.

Насамперед це стосується внесення змін до процесів регу-

лювання, ліцензування,

державної реєстрації, видачі різноманітних

дозволів, запровадження нових схем оподаткування, упорядкування

планових (позапланових) перевірок фінансово-господарської діяль-

ності суб’єктів підприємницької діяльності державними контролюю-

чими органами.

Господарський кодекс Україні містить такі розділи:

1. Основні засади господарської діяльності (участь держави у

сфері господарювання, захист суб’єктів господарювання та спожи-

вачів, сутність та принципи

підприємництва, права та відповідальність