Гой І.В., Смелянська Т.П. Організація підприємницької діяльності

Подождите немного. Документ загружается.

102

Споживче товариство – самоврядна організація громадян, які

на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги

об’єднуються для спільної господарської діяльності з метою ко-

лективного організованого забезпечення своїх економічних і соціаль-

них інтересів.

Підприємством громадянського об’єднання релігійної орга-

нізації є унітарне підприємство, засноване на власності об’єднання

громадян (громадської

організації, політичної партії) або власності

релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою

виконання їх статутних завдань

7.2. Переваги та функції малого підприємництва

Світовий досвід і практика господарювання показують, що

найважливішою ознакою ринкової економіки є існування і взаємодія

багатьох великих, середніх і малих підприємств, їх оптимальне спів-

відношення. Найбільш динамічним елементом структури національної

економіки, що постійно змінюється, є мале підприємництво.

Малі підприємства не є особливою організаційною формою

господарювання і можуть бути будь-якої форми власності: держав-

ними підприємствами, товариствами з обмеженою відповідальністю,

акціонерними товариствами, приватними або індивідуальними підпри-

ємствами.

Мале підприємництво має такі економіко-виробничі та соці-

ально-економічні переваги: гнучкість, динамізм, здатність швидко при-

стосовуватись до змін попиту, оперативно створювати і впроваджу-

вати нову техніку та технологію

, забезпечення соціальної стабільності,

відкритість доступу та легкість входження до цього сектора економіки.

Крім того, мале підприємництво має і значні соціально-психологічні

переваги, в основі яких лежить схильність до ризику, специфічна мо-

тивація до праці, яка передбачає подолання елементів відчуження і

залучення елементів економічного та неекономічного заохочення.

Властивий невеликим підприємствам дух

ініціативи, підприємливості

та динамізму виражається в особливих людських стосунках та специ-

фічному соціально-психологічному кліматі, який допомагає швидкому

вирішенню трудових конфліктів між адміністрацією і робітниками. У

невеликих трудових колективах, пов’язаних єдиним прагненням до

самостійності та виживання, відроджується почуття господаря, скоро-

чуються до мінімуму елементи бюрократизму.

Названі особливості малих підприємств визначають

необхід-

ність підтримки і розвитку малого підприємництва в Україні.

103

За критерій віднесення підприємства до малого за світовим

досвідом може прийматись чисельність працюючих, обсяг продукції

або вартість виробничих фондів.

З 1 січня 1999 року в Україні введена спрощена система опо-

даткування обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва. Вона

запроваджується за бажанням для таких суб’єктів малого підприємництва:

− фізичних осіб, у

трудових відносинах з якими перебуває не

більше 10 осіб та обсяг виручки за рік не перевищує 500 тис. грн.

Ставка єдиного податку встановлюється місцевими органами влади в

залежності від виду діяльності – від 20 до 200 грн на місяць (ставка

збільшується на 50 % на кожну особу);

− юридичних осіб, в яких чисельність працюючих не переви-

щує 50 осіб

і обсяг виручки – 1 млн грн. Суб’єкт підприємницької

діяльності вибирає одну із наступних ставок єдиного податку: 6 % від

суми виручки у разі сплати ПДВ; 10 % від суми виручки у разі вклю-

чення ПДВ до складу єдиного податку.

Верховною Радою України 19 жовтня 2000 р. було ухвалено

Закон України “Про державну підтримку малого підприємництва”.

Відповідно

до цього Закону суб’єктами малого підприємництва є:

− фізичні особи, зареєстровані у встановленому законом по-

рядку як суб’єкти підприємницької діяльності (громадяни-підприємці);

− юридичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності будь-

якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких середньо-

облікова чисельність працюючих за звітний період (календарний рік)

не

перевищує 50 осіб та обсяг річного валового доходу не перевищує

500 тис. євро.

Середньооблікова чисельність працюючих визначається з ура-

хуванням усіх працівників, у тому числі тих, що працюють за дого-

ворами та за сумісництвом, а також працівників представництв, філій,

відділень та інших відокремлених підрозділів.

Значення і місце малого підприємництва в національній еко

номіці найкраще виявляються в притаманних йому функціях.

По-перше, мале підприємництво формує конкурентне середовище.

По-друге, мале підприємництво, оперативно реагуючи на змі-

ни кон’юнктури ринку, надає ринковій економіці необхідної гнучкості.

Ця його риса набула в сучасних умовах особливого значення внаслідок

швидкої індивідуалізації та диференціації споживчого попиту, приско-

рення науково-

технічного прогресу (НТП), зростання номенклатури про-

мислових товарів та послуг.

По-третє, величезним є внесок малого підприємництва в здійс-

нення прориву з ряду важливих напрямків НТП, передусім у галузі

електроніки, кібернетики, інформатики. Сприяючи прискоренню реа-

104

лізації новітніх технічних і комерційних ідей, випуску наукомісткої

продукції, малий бізнес, тим самим, виступає провідником НТП. У

США на сектор малого бізнесу припадає близько 50 % науково-тех-

нічних розробок.

По-четверте, мале підприємництво робить вагомий внесок у

вирішення проблеми зайнятості. Ця функція виявляється у здатності

малого підприємництва створювати нові робочі місця

та поглинати

надлишкову робочу силу під час циклічних спадів та структурних

зрушень економіки.

По-п’яте, важлива функція малого підприємництва полягає в

пом’якшенні соціальної напруги і демократизації ринкових відносин,

бо саме воно є фундаментальною основою формування середнього класу.

За умов дестабілізації економіки, обмеження фінансових ре-

сурсів саме суб’єкти

малого підприємництва не вимагають великих

стартових інвестицій, мають швидке обертання ресурсів, спроможні за

певної підтримки найбільш швидко і економічно доцільно вирішувати

проблеми демонополізації.

Таким чином, позитивні результати розвитку малого підпри-

ємництва в різних країнах показують його необхідність для:

– розвитку конкуренції;

− швидкого насичення ринку товарами та продуктами.

− активізації інноваційних

процесів;

− створення додаткових робочих місць;

− формування нового соціального прошарку підприємців-власників.

7.3. Розвиток малого підприємництва в Україні та за кордоном

Мале підприємництво є невід’ємною рисою будь-якої ринко-

вої господарської системи, без чого така економіка і суспільство в

цілому не можуть не тільки розвиватися, а й навіть

існувати. Великий

капітал, безумовно, визначає рівень науково-технічного і виробничого

потенціалу, але основою розвитку країн з ринковою системою госпо-

дарювання є мале підприємництво як найбільш масова, динамічна та

гнучка форма ділового життя.

В усіх країнах з розвинутою ринковою економікою цьому сек-

тору належить значне місце. На малий бізнес припадає 90–95 % усіх

підприємств

та 40–60 % валового національного продукту. Малі під-

приємства (МП) забезпечують робочими місцями 50–70 % праце-

здатного населення. Саме малі підприємства створюють приріст робо-

чих місць (у той час як великі підприємства скорочують чисельність

персоналу) і тому відіграють велику соціальну роль.

Про місце і значення малого та середнього підприємництва

свідчать показники його ролі в

ринковій економіці, зокрема частка

105

малих підприємств у загальній кількості зайнятих та його частка у

ВВП. Так, частка малих підприємств у загальній кількості зайнятих

становить у США і Франції – 54, в Італії – 73, в Японії – 78 , в Україні – 21 %

(у загальній кількості працівників підприємств). Більше половини ВВП

у розвинутих країнах припадає на сектор малого та середнього

підприємництва. Частка малих

підприємств у валовому внутрішньому

продукті України в 2003 році була у 7 разів менша, ніж у розвинутих

країнах, і становила лише 7,7 %, в промисловому виробництві – 3,2 %.

Кількість діючих малих підприємств в Україні за останні два-

надцять років збільшилась у 5,8 разів (з 47,1 тис. у 1991 р. до 272,7 тис.

у 2003 р.).

За розрахунками економістів на 10000 осіб населення

повинно

створюватись 100 малих підприємств (або один підприємець на 100 осіб).

Рівень розвитку сектора малого підприємництва в Україні поки що не

відповідає наведеному критерію (рис. 2.8) і становить незначну частку

в національному господарстві, причому за період 1998–2003 рр. частка

продукції малих підприємств зменшилася, що пов’язано із зменшен-

ням середнього розміру цих підприємств.

Галузева

структура малого підприємництва у 2003 році зали-

шається однобічною. Так 41,6 % малих підприємств працює у торгівлі,

надає транспортні, ремонтні послуги та послуги зв’язку; 15,9 % – у про-

мисловості; 8,8 % – у будівництві; 4,9% – у сільському та лісовому

господарстві; 17,2 % займається операціями з нерухомістю. Виробничі

галузі економіки ще залишаються малопривабливими для малого бізнесу.

Рис. 2.8 – Динаміка кількості малих підприємствя

Як свідчить світовий досвід, в машинобудуванні малі під-

приємства, як правило, є вузькоспеціалізованими і знаходяться у ко-

19 19

1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003

Рік

Кількість

МП,

шт./10000

осіб

Рік

Кількість МП,

шт./10000

осіб

Рік

Кількість МП,

шт./10000 осіб

106

оперативних зв’язках з великими підприємствами, тобто є поста-

чальниками деталей та вузлів. Це вигідно обом сторонам, тому що

дозволяє великим підприємствам звільнитись від виробництва дріб-

ними партіями. Наприклад, компанія “Дженерал Моторз” пов’язана з

45 тис. фірм субпідрядників, з яких 90 % – це малі фірми.

Таким чином, з початку впровадження ринкових відносин

спос-

терігається деяке зростання значення сфери малого підприємництва в

економіці України. Але в порівнянні з ринково розвинутими країнами

світу, цей процес відбувається повільно і досягнутий рівень є недо-

статнім. Основними чинниками, що гальмують розвиток малого біз-

несу в Україні, є такі:

− нестабільність економіки;

− недосконалість законодавства;

− нестабільність податкової

політики, важкий тягар оподаткування;

− складність отримання ліцензій та реєстрації (щорічно ві-

домства видають до 1000 документів, що обмежують підприємницьку

діяльність);

− складність одержання та високі процентні ставки кредиту;

− нерозвиненість інфраструктури (комунікаційної, інформацій-

ного забезпечення, реклами, зв’язків з громадськістю);

− відсутність підтримки збоку держави;

− непопулярність підприємництва у деяких

верств населення,

його пасивність.

7.4. Державна політика сприяння малому бізнесу в Україні

В усіх країнах держава проводить політику сприяння малому

бізнесу – це є умовою стабільності. Найбільш поширеними заходами

сприяння малому бізнесу з боку держави є:

− пільгове кредитування та оподаткування;

− резервування за підприємцями держконтрактів;

− надання права використання приміщень

і устаткування, що

знаходяться в державній власності. В Україні формується державний

фонд нежилих приміщень, які передаються у власність та оренду ма-

лим підприємствам;

− сприяння розвитку інституціональної бази (інфраструктури)

підприємництва: банків, інвестиційних компаній, аудиторських, стра-

хових, ріелторських фірм, бірж тощо;

− створення бізнес-інкубаторів та бізнес-центрів.

Поступово набуває розвитку така

нова для України форма

підтримки малого підприємництва, як бізнес-інкубатори. Бізнес-інку-

107

батор – це одна з потенційно найбільш дійових форм забезпечення

прямого і непрямого економічного сприяння суб’єктам малого під-

приємства. Інкубатор – це спеціалізована організація (або підрозділ ве-

ликої компанії), головним завданням якої є створення локального спри-

ятливого для діяльності малих ризикових фірм підприємницького се-

редовища. Ця організація надає суб’єктам малого

підприємництва комп-

лексні послуги з юридичної, консалтингової, інформаційної підтримки,

підготовки кадрів для малих підприємств, пошуку інвесторів, надання

в оренду на пільгових умовах обладнаних оргтехнікою приміщень тощо.

Підтримка на початкових стадіях діяльності суб’єктів малого

підприємництва в середньому удвічі збільшує термін діяльності малих

фірм (як правило інноваційних) після їх виходу з інкубатора

порівняно

з “позаінкубаторськими” фірмами, що свідчить про дієвість механізмів

підтримки малого підприємництва, які використовуються на ранніх,

найбільш вразливих стадіях його діяльності.

Робота в інкубаторі дає змогу малим фірмам знаходити гори-

зонтальні зв’язки, об’єднуватися, що важливо для витримування кон-

куренції на ринку. Аналіз показує, що фірми з кількістю працівників

до 20 чол. є малостійкими, і тому вже за перші 5 років свого існування

30–70 % їх банкрутують. Саме інкубатори допомагають налагодженню

горизонтальних зв’язків, що у свою чергу значно сприяє підвищенню

життєздатності малих підприємств. В Україні вже діють більш 30 біз-

нес-інкубаторів та більш 60 бізнес-центрів в 15 областях. Всі вони

були створені за

підтримкою різних міжнародних структур.

Бізнес-центр – це, як правило, недержавна підприємницька

структура, створена на суспільній основі при сприянні місцевої влади

та іноземних організацій із метою підтримки розвитку малого під-

приємництва в регіоні.

З метою створення позитивного іміджу підприємництва в сус-

пільстві уряд України спільно з громадськими організаціями розробляє

певні заходи: Указом

президента перша неділя вересня відзначається

як День підприємця, укладена “Золота книга підприємців України”,

підписана Хартія підприємництва, проводиться конкурс “Золота фор-

туна” на кращий товарний знак, результати якого публікуються в за-

собах масової інформації.

Створений та функціонує Державний Комітет України з пи-

тань розвитку підприємництва, який розробляє Державні програми з

підтримки

підприємництва в Україні, комплексні програми розвитку

малого підприємництва в регіонах.

Вирішення існуючих проблем розвитку малого підприєм-

ництва в Україні, створення відповідного середовища потребують до-

108

корінної перебудови державної політики щодо сприяння цьому сек-

тору економіки. Зокрема, йдеться про створення відповідної правової

бази розвитку малого підприємництва, фінансово-кредитну та матері-

ально-технічну підтримки, науково-методичне, інформаційно-консуль-

тативне та кадрове забезпечення малого підприємництва.

7.5. Селянське (фермерське) господарство

У грудні 1991 р. Верховною Радою України було ухвалено За

кон України “Про селянське (фермерське) господарство”. Цей Закон

визначає економічні, соціальні й правові основи створення та діяль-

ності селянських (фермерських) господарств в Україні. Закон гарантує

право громадян України на добровільне створення цих господарств,

самостійність їх господарювання, рівність з іншими формами госпо-

дарювання в агропромисловому комплексі, а працюючих у селянських

(фермерських

) господарствах – із зайнятими в інших сферах народного

господарства.

Закон спрямований на створення умов для розвитку селянсь-

ких (фермерських) господарств, виробництва в них товарної сільсько-

господарської продукції, забезпечення раціонального використання і

збереження переданих і наданих їм земель, соціального та правового

захисту цих господарств.

Селянське (фермерське) господарство є формою підприєм-

ництва громадян

з метою виробництва, переробки та реалізації то-

варної сільськогосподарської продукції.

Членами селянського (фермерського) господарства можуть

бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, родичі, які

об’єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського

(фермерського) господарства не можуть бути особи, які працюють у

ньому за трудовим договором (контрактом,

угодою).

Право на створення селянського (фермерського) господарства

має кожний дієздатний громадянин України, який досягнув 18-річного

віку, виявив таке бажання, має документи, що підтверджують його

здатність займатися сільським господарством, та пройшов конкурсний

відбір. Першочергове право на створення селянського (фермерського)

господарства надається громадянам, які проживають у сільській міс-

цевості та мають необхідну кваліфікацію

або досвід роботи в сільсь-

кому господарстві. Конкурсний відбір бажаючих створити фермерське

господарство проводить районна (міська) конкурсна комісія, склад

якої формує районна державна адміністрація (виконавчий орган міс-

цевого самоврядування) і затверджує голова районної, міської, в адмі-

ністративному підпорядкуванні якої є район.

109

Головою селянського (фермерського) господарства є заснов-

ник або особа, яка є його правонаступником. Селянське (фермерське)

господарство має найменування, печатку і штамп.

Фермерське господарство в системі ринкової економіки народ-

ногосподарського комплексу є рівноправною формою ведення госпо-

дарства поряд із державними, колективними, орендними та іншими

підприємствами і організаціями, господарськими товариствами.

Земельні ділянки

громадянам України для ведення селянсь-

кого (фермерського) господарства передаються у приватну власність і

надаються в користування, у тому числі на умовах оренди.

Передача земельних ділянок у приватну власність і надання їх

у користування здійснюється із земель запасу, а також земель, ви-

лучених (викуплених) у встановленому порядку. Безоплатно земельні

ділянки передаються у

приватну власність громадян для ведення

селянського (фермерського) господарства у межах середньої земельної

частки, що обчислюється в порядку, передбаченому Земельним ко-

дексом України.

Селянське (фермерське) господарство зобов’язане:

− забезпечувати використання землі за цільовим призначенням

та відповідно до умов її надання;

− ефективно використовувати землю відповідно до проекту внут-

рігосподарського землеустрою,

підвищувати її родючість, застосову-

вати природоохоронні технології виробництва, не допускати погір-

шення екологічної обстановки на території внаслідок своєї госпо-

дарської діяльності;

− своєчасно вносити земельний податок або орендну плату за

землю;

− не порушувати права власників інших земельних ділянок і

землекористувачів, у тому числі орендарів;

− дотримуватися правил добросусідства та ін

У власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) госпо-

дарство, можуть бути земля, житлові будинки, квартири, предмети осо-

бистого користування, предмети домашнього господарства, продук-

тивна і робоча худоба, птиця, бджолосім’ї, посіви та посадки сільсько-

господарських культур і насадження на земельній ділянці, засоби ви-

робництва, вироблена продукція і доходи від її

реалізації, транспортні

засоби, кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно спо-

живчого і виробничого призначення для ведення селянського (фер-

мерського) господарства і заняття підсобними промислами.

Фермерське господарство має право вступати у договірні

відносини з будь-якими підприємствами, установами, організаціями, з

110

окремими громадянами, самостійно вибирати партнерів, у тому числі

іноземних, для укладання договорів.

Діяльність селянського (фермерського) господарства припи-

няється у випадку:

1) рішення членів селянського (фермерського) господарства

про припинення його діяльності;

2) припинення права власності на землю, права користування

земельною ділянкою у випадках, передбачених ст. 27 і 28 Земельного

кодексу України;

3) визначення селянського (фермерського

) господарства непла-

тоспроможним (банкрутом);

4) якщо не залишається жодного члена селянського (фермерсь-

кого) господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність

господарства.

В Україні перші селянські (фермерські) господарства з’яви-

лися у 1991 р., і вже у 1992 р. їх кількість збільшилась у 7 разів. На

початок 2004 року в Україні кількість селянських (фермерських)

господарств становила

майже 47 тис., з них діючих 43 тис.; на одне

фермерське господарство припадало в середньому по Україні 69,4 га

сільськогосподарських угідь. Однак, розвиток цієї важливої форми

підприємницької діяльності не в усіх регіонах проходить однаково. Це

пояснюється, з одного боку, особливостями введення сільського гос-

подарства в різних економічних районах, а з іншого – різним став-

ленням до розвитку фермерства органів місцевого самоврядування.

7.6. Особливості орендної форми

господарювання. Лізинг. Концесія

Орендним підприємством визнається підприємство, створене

орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого

державного або комунального підприємства чи майнового комплексу

виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього

підприємства з метою здійснення підприємницької

діяльності.

Оренда – це тимчасове платне користування майном на основі

договору між орендарем та орендодавцем. За договором оренди одна

сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату

на певний строк у користування майно для здійснення господарської

діяльності.

Орендодавець передає своє майно та інші права власності на

визначений договором строк і за плату у володіння

, розпорядження та

користування орендарю (трудовому колективу або окремим особам).

Оренда не змінює власника і означає розподіл функцій власника та

111

господарюючого володаря (користувача). Орендар при цьому є влас-

ником виробленої продукції та послуг, доходів від їх реалізації, а

також придбаного за їх рахунок майна. Орендар несе відповідальність

за використання орендованої власності.

При проведенні орендарем за рахунок власних коштів та за

згодою орендодавця реконструкції майна або будівництва нових бу-

дівель та

споруд можливо наступне:

1) відшкодування орендарю витрат після закінчення договору

оренди;

2) перехід новоствореного майна у власність орендаря;

3) перетворення новоствореного майна в акціонерну (пайову)

власність.

Оренда може застосовуватись до будь-якої форми власності:

державної, колективної, приватної, тобто орендодавцями можуть бути

державні органи, громадяни, товариства.

За формою оренда може бути фінансовою або

операційною.

Фінансова оренда передбачає передачу орендарю всіх ризиків

та вигод, пов’язаних з правом користування та володіння активом.

Оренда вважається фінансовою за наявності хоча б однієї з наведених

ознак:

1) орендар набуває права власності на орендований актив

після закінчення строку оренди;

2) строк оренди становить більшу частину строку корисного

використання об

’єкта оренди;

3) вартість орендних платежів дорівнює або перевищує вар-

тість об’єкта оренди.

Операційна – оренда інша, ніж фінансова (коли не має місця

жодна з наведених ознак).

Суборенда – передача орендарем орендованого ним об’єкта в

оренду третій особі.

Основним документом, що регулює відносини між орен-

дарем та орендодавцем, є

договір оренди. Умовами договору оренди є:

− мета оренди;

− суб’єкт оренди;

− об’єкт оренди (склад та вартість майна за залишковою від-

новною вартістю). Перед укладанням договору проводиться оцінка

майна та до договору додається баланс;

− термін дії договору;

− розмір орендної плати і строки її внесення;

−

порядок використання амортизаційних відрахувань для від-

новлення орендованого майна (орендарем або передаються орендо-

давцю);