Гой І.В., Смелянська Т.П. Організація підприємницької діяльності

Подождите немного. Документ загружается.

112

− права та обов’язки сторін. Обов’язками орендодавця можуть

бути матеріально-технічне забезпечення, обслуговування устаткуван-

ня, консультаційна допомога; обов’язок орендаря – підтримувати ро-

бочий стан об’єкта;

− умови зміни та розірвання договору. Наприклад, орендо-

давець може розірвати договір, якщо орендар використовує майно не

за призначенням, погіршує стан майна (

родючість землі), не виконує

капітальний ремонт устаткування, не вносить в строк орендну плату.

Орендар може розірвати договір, якщо майно за обставин, за які орен-

дар не відповідає, опиниться у непридатному для використання стані

(наприклад, внаслідок стихійного лиха).

Строк оренди залежить від об’єкта оренди. На практиці, для

будівель, споруд, землі –

строк оренди становить 20–50 років і навіть

до 99 років; для устаткування – до 5 років (строк морального старіння

техніки). Тривалий строк оренди зацікавлює орендаря у технічному

оновленні, підтриманні у робочому стані техніки, збереженні родю-

чості землі. Менший строк оренди невигідний для орендодавця, тому

що важко буде знайти наступного користувача майже повністю за-

старілої техніки

В Україні у 2001 році частка обсягу продукції, що вироблена

орендними підприємствами, в загальному обсязі виробництва продук-

ції підприємствами всіх форм власності становила 0,6 %. Кількість

орендних підприємств за період з 1997 по 2004 рік скоротилася з 3614

до 1450.

Орендна плата – це частина доходу орендаря, що сплачується

орендодавцю відповідно до умов договору. Як правило, орендна плата –

це фіксований платіж у грошовій або натуральній формі, який вно-

ситься орендарем незалежно від результатів його господарської діяль-

ності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін.

Розмір орендної плати визначається в кожному конкретному

випадку при укладанні договору про оренду шляхом узгодження ін-

тересів сторін. Інтереси сторін протилежні – орендар намагається

зни-

зити орендну плату, орендодавець – підвищити. Існує мінімально та

максимально допустима величина орендної плати.

Мінімальний рівень орендної плати – це такий, починаючи з

якого орендодавець вже зацікавлений у передачі власного майна в

оренду. Цей рівень повинен бути не менший за банківський процент на

залишкову відновну вартість майна в поточних цінах. Величина

ставки

банківського процента дорівнює процентній ставці за довгостро-

ковими кредитами банків з урахуванням ризику підприємницької ді-

яльності. При орендній платі, меншій за мінімальний рівень, орен-

113

додавцю вигідніше продати майно (або віддати в заставу) та покласти

гроші у банк і отримувати дохід у вигляді банківського процента.

Максимально можливий рівень орендної плати – це такий,

при якому орендарю ще є сенс орендувати майно. Він дорівнює ве-

личині чистого прибутку, отриманого від використання орендованого

майна. Відповідна частка загального чистого

прибутку підприємства

може бути визначена пропорційно до частки орендованого майна у

загальній вартості майна підприємства. Якщо орендна плата переви-

щує максимальний рівень, то немає сенсу брати майно в оренду.

Конкретна величина орендної плати знаходиться в діапазоні

між мінімально та максимально можливими значеннями і залежить від

попиту та пропозиції на об’єкт

оренди, дефіцитності продукції, що

випускається, перспектив підвищення прибутковості діяльності орен-

даря, виду оренди та ступеня наполегливості тієї чи іншої сторони.

За фінансової оренди загальна сума орендних платежів дорів-

нює вартості об’єкта оренди на початок строку оренди плюс фінансові

витрати (плата за використання об’єкта) за період оренди. Плата за

ви-

користання об’єкта оренди визначається за орендною ставкою. Загаль-

на сума орендних платежів розподіляється за періодами виплати.

В Україні Кабінетом Міністрів визначена методика розра-

хунку плати за оренду державного майна. Розмір річної орендної плати

за використання цілісних майнових комплексів (підприємства або його

структурних підрозділів) або нерухомого майна державних підпри-

ємств

визначається за формулою:

. .

пл з ор ц

ОВС

⋅

де

.пл

– розмір річної орендної плати, грн;

– вартість орендованих цілісних майнових комплексів (неру-

хомого майна) на час оцінки об’єкта оренди. Оцінка майна про-

водиться відповідно до вимог Національного стандарту № 1”Загальні

засади оцінки майна і майнових прав” від 10.09 2003 р. (див. тему 8);

. .ор ц

С – орендна ставка за використання цілісних майнових

комплексів (нерухомого майна) державних підприємств, визначена

згідно з таблицями А.1 і А.2.

У разі визначення орендаря на конкурсних засадах умовами

конкурсу може бути передбачено більший розмір орендної плати.

У випадку, коли орендодавцем майна є Фонд державного

майна, його регіональне відділення чи представництво, орендна плата

спрямовується:

− за цілісні майнові комплекси державних підприємств – до

державного бюджету;

114

− за нерухоме майно державних підприємств, організацій – 70 %

орендної плати до державного бюджету, 30 % – державному підпри-

ємству, організації, на балансі яких перебуває це майно;

− за майно, що не ввійшло до статутного фонду господарсько-

го товариства, створеного у процесі приватизації (корпоратизації), – до

державного бюджету. Якщо господарське товариство, створене у про-

цесі приватизації (

корпоратизації), утримує об’єкти житлового фонду,

що не ввійшли до його статутного фонду, – 70 % орендної плати до

державного бюджету, 30 % – господарському товариству.

У разі, коли орендодавцем майна є державне підприємство (ор-

ганізація) орендна плата спрямовується:

− за окреме індивідуально визначене майно підприємства, орга-

нізації (крім нерухомого) – підприємству, організації;

− за цілісний майновий комплекс

структурного підрозділу під-

приємства, організації, нерухоме майно – 70 % орендної плати підпри-

ємству, організації, 30 % – до державного бюджету.

Лізинг – це господарська діяльність, спрямована на інвестування

власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за до-

говором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне ко-

ристування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк

майна

, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність

(господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодер-

жувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови

сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лі-

зинг може бути двох видів – фінансовий чи оперативний. За формою

здійснення лізинг може

бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.

Об’єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, при-

значене для використання як основні фонди, не заборонене законом до

вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу

його в лізинг.

Концесія – це надання з метою задоволення суспільних по-

треб уповноваженим

органом державної влади чи органом місцевого

самоврядування на підставі концесійного договору на платній та стро-

ковій основі вітчизняним або іноземним суб’єктам господарювання

(концесіонерам) права на створення (будівництво) та/або управління

(експлуатацію) об’єктом концесії за умови взяття концесіонером на

себе відповідних зобов’язань, майнової відповідальності і підприєм-

ницького ризику

. Строк дії концесійного договору встановлюється

сторонами договору залежно від характеру та умов концесії. Цей строк

не може бути меншим десяти років та більшим п’ятдесяти років.

115

7.7. Державні та змішані підприємства

Ринкова економіка не вимагає повної ліквідації державної

власності. Основною функцією державного підприємництва є ство-

рення сприятливих умов для виробництва необхідних товарів (послуг).

Державні підприємства часто створюються в низькоприбуткових га-

лузях, які є непривабливими для приватних підприємців, але необ-

хідними для суспільства.

Про доцільність збереження державного

сектора свідчить закор-

донний досвід. В країнах Західної Європи частка державного сектора в

економіці становить від 10 до 30 % в залежності від особливостей рин-

кового механізму, а саме: в Австрії, Португалії – 24–28 %, Велико-

британії, Іспанії, Німеччині – 10–15 %, Франції – 18 %. У Великобри-

танії, наприклад, державний сектор охоплює чорну металургію, вугіль-

ну промисловість, засоби зв’язку, транспорт, вокзали

, аеропорти, морські

порти, аерокосмічну промисловість, постачання електроенергії, газу,

деякі установи культури. В США на частку держави припадає 40 %

зайнятих, 20 % капіталу, 40 % землі, 42 % електростанцій, поштове об-

слуговування, значна кількість станцій телебачення та радіомовлення.

В деяких розвинутих ринкових країнах державні компанії є лідерами

серед великих промислових фірм, зокрема в автомобільній промисло-

вості Франції та

Італії. Електроенергетичні компанії перебувають у

стовідсотковій державній власності у таких країнах, як Франція, Данія,

Латвія, 55 % перебуває в державній власності у Швеції, 51 % – в

Австрії, 38 % – у Норвегії.

Сьогодні в індустріально розвинутих країнах основна кіль-

кість робочих місць в економіці виникає у сфері послуг, освіти, науки,

охорони здоров’я, соціального забезпечення. Тому значення держав

ного сектора зростає.

Обсяг промислової продукції у 2003 р. на державних під-

приємствах в Україні становив 14,5 %, на підприємствах комунальної

власності – 1,7 %, на приватних – 1,8 %, на підприємствах колективної

форми власності – 80,9 %, власності міжнародних організацій – 1,1 %.

Макроекономічна структура промисловості України налічує близько

1100 державних підприємств (2,1 % загальної кількості).

До державного сектора в Україні відносяться:

1. Державні підприємства, засновані на

державній власності.

Центральні органи влади уповноважені управляти таким підприємст-

вом від імені громадян. Державне унітарне підприємство утво-

рюється компетентним органом державної влади в розпорядчому по-

рядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило,

116

без поділу її на частки. Найменування державного унітарного під-

приємства повинно містити слова “державне підприємство”.

Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні

підприємства або казенні підприємства.

Державне комерційне підприємство є суб’єктом підприєм-

ницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприєм-

ництва і несе відповідальність за наслідки своєї

діяльності усім належ-

ним йому на праві господарського відання майном.

Казенні підприємства створюються у галузях національної

економіки, в яких:

− законом дозволено здійснення господарської діяльності ли-

ше державним підприємствам;

− основним (понад 50 %) споживачем продукції (робіт, послуг)

виступає держава;

− за умовами господарювання не можлива вільна конкуренція

товаровиробників чи споживачів;

−

переважаючим (понад 50 %) є виробництво суспільно необ-

хідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером по-

треб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

− приватизацію майнових комплексів державних підприємств

заборонено законом.

Найменування казенного підприємства повинно містити слова

“казенне підприємство”.

2. Комунальні підприємства, що засновані на власності від-

повідної територіальної громади і управляються місцевими органами

влади. Комунальне унітарне підприємство утворюється компе-

тентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку

на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до

сфери його управління.

3. Змішані підприємства, в яких держава володіє частиною

майна (акцій). Управління пакетом

акцій, що залишились у державній

власності, здійснює уповноважена особа. В Україні створений спеці-

альний орган – агентство з управління частинами державної власності.

4. Бюджетні організації, що функціонують в основному за

рахунок коштів державного бюджету.

Підприємництво на державних підприємствах здійснюється за

контрактом з власником в умовах комерційного розрахунку.

Процес розвитку державного сектора (державних

підпри-

ємств) називається націоналізацією. Зворотний процес – скорочення

державного сектора – називається приватизацією (роздержавленням).

Переваги націоналізації (з досвіду розвинутих ринкових країн)

такі:

117

− забезпечення великих масштабів виробництва. Наприклад,

енергетика ефективно діє тільки при великих масштабах виробництва,

що можливо за допомогою держави;

− можливість великих капіталовкладень. Наприклад, аерокос-

мічна промисловість, що потребує великих інвестицій, фінансується

державою;

− контроль за монополіями. Наприклад, держава повинна мати

вплив на зміну цін на товари для інвалідів, дітей,

людей похилого віку,

тарифів на комунальні послуги;

− субсидування збиткових галузей. Наприклад, залізничні паса-

жирські перевезення, особливо у віддалені райони, як правило, збит-

кові і в усіх країнах підтримуються за рахунок держави;

− контроль за галузями, що забезпечують оборону країни,

− зниження витрат на конкуренцію для державних підпри-

ємств-монополістів.

Негативні

наслідки націоналізації:

− націоналізовані галузі є монополістами, на них не має впли-

ву конкуренція. Вони стають бюрократичними, не реагують на по-

треби споживачів;

− немає рушійного мотиву отримання прибутку;

− політичний вплив на прийняття підприємницьких рішень.

У ринковій економіці державний сектор представлений:

1) бюджетними (відомчими) організаціями, частка яких у різ-

них

країнах з ринковою економікою змінюється від 0 до 2 %. Вони не

мають господарської самостійності та безпосередньо підпорядкову-

ються міністерствам або органам місцевого самоврядування. Їх не

можна вважати самостійними суб’єктами підприємницької діяльності;

2) державним підприємництвом, яке широко представлено у

країнах з ринковою економікою в галузях, що мають особливо важ-

ливе значення для економіки

, або не можуть забезпечити підприємцям

достатню норму прибутку та потребують великих капіталовкладень.

Це громадські корпорації або змішані товариства. Вони можуть ство-

рюватись урядовим указом у формі акціонерних товариств, всі акції

якого належать державі. При необхідності громадська корпорація

може бути легко перетворена у змішане акціонерне товариство з

часткою державної власності. Такі

акціонерні товариства узгоджують

плани своєї діяльності з органами державного управління та конт-

ролюються ними. Вони зобов’язані щорічно друкувати звіти про свою

діяльність. Держава здійснює контроль за інвестиціями товариств і

фінансує їх шляхом надання істотних дотацій, збільшення статутного

капіталу, реінвестування дивідендів.

118

Центральне питання дискусій у країнах зі змішаною еконо-

мікою – оптимальний обсяг державного сектора. Прихильники ідеї йо-

го скорочення, скептично оцінюючи спроможність урядів вирішувати

соціальні й економічні проблеми через низку невдач, вимагають об-

межити кількість державних чиновників, оскільки вважають, що роз-

дутий державний апарат підриває економічні та політичні свободи. На

думку

інших дослідників, державний сектор є замалим. Дебати то-

чаться також навколо питань про роль держави у виробництві, наприк-

лад, чи можуть приватні фірми краще забезпечити людей тими по-

слугами, які сьогодні надає держава. Що ж до державного контролю

над виробництвом, то це питання не збурює надто гарячих дискусій

навіть у США

. Найпоширенішим аргументом на користь державного

контролю за виробництвом товарів індивідуального споживання є той,

що приватні фірми прагнуть максимізувати прибутки власників, а не

багатство нації.

Часто на адресу державного сектора лунають звинувачення в

неефективності; але ж державна власність зосереджена переважно в

тих галузях, які з різних причин є малорентабельними і навіть

збит-

ковими, непривабливими для приватного капіталу. Ця обставина знач-

ною мірою пояснює те, що державні підприємства та підприємства із

змішаною формою власності менш ефективні, ніж приватні.

Країни з розвинутою економікою нагромадили значний досвід

практичного розв’язання проблеми ефективності державного підпри-

ємництва. Загальною тенденцією стало посилення підприємницької

діяльності держави не в чистих

, а у змішаних, корпоративних формах

державного регулювання через володіння певною часткою капіталу в

підприємствах. Корпоративна участь держави у підприємництві зав-

дяки поєднанню державної і приватної власності дає можливість ні-

велювати вади кожної з них та посилити їхні переваги. Державний

капітал, інтегруючись з приватним, набуває більшої гнучкості, мобіль-

ності і підконтрольності.

Водночас приватний капітал стає менш ри-

зиковим, більш стабільним і прогнозованим.

На сьогодні кілька найбільших компаній некомуністичного світу

поєднують різні форми власності. Дослідження в країнах Західної

Європи показало, що в 40 % корпорацій держава має свою частку.

Перелік включає 10 найбільших (за доходами) індустріальних фірм

Великобританії, Франції, Італії та Західної Німеччини, а також 5

компаній

-лідерів в інших 12-ти країнах (усіх – 100); 16 компаній,

названих у переліку, засновані на повній державній власності, в інших

компаніях державі належать різні частки власності (від малих частин

до контрольних пакетів).

119

Як переконує досвід країн з перехідною економікою, не стіль-

ки форма власності, скільки характер управління підприємствами та

наявність конкурентного середовища визначають рівень їх економічної

ефективності і темпи зростання виробництва. Цікавим з цього приводу

вбачається досвід Китаю, який чітко показує, що конкуренція важ-

ливіша для успішного економічного розвитку, ніж зміна форм

влас-

ності. У 1992 р. там було обрано курс на створення змішаної форми

власності, в якій суспільна відіграє домінуючу роль. При цьому єди-

ним реальним шляхом для нерентабельних виробництв вважається

акціонування державної власності, залучення іноземного капіталу, злиття

з успішними державними підприємствами. Китай розширив сферу

конкуренції без приватизації державних підприємств, створюючи нові

приватні

виробництва за поступової або одномоментної лібералізації і

м’якого демонтажу директивного регулювання зі збереженням у руках

держави основних фінансових підойм.

7.8. Іноземні, багатонаціональні та спільні підприємства

За належністю капіталу розрізняють такі підприємства: націо-

нальні; іноземні; багатонаціональні.

Національні підприємства належать підприємцям своєї краї-

ни. Наприклад, “ІВМ” при міжнародному характері своєї діяльності є

національною фірмою США, тому що зареєстрована у США і тільки 4 %

її акцій знаходяться в іноземних суб’єктів.

В іноземних фірмах

капітал належить іноземним підприємцям

повністю або в частині, що забезпечує їх контроль.

Законодавство про іноземні компанії розрізняється в різних

країнах і залежить від політики держави з залучення іноземного ка-

піталу. Звичайно, в країнах світу іноземні підприємці користуються

рівними правами з національними. Іноді держави встановлюють для

них обмеження з залучення іноземного

персоналу. Як правило, іно-

земний підприємець зобов’язаний публікувати фінансові звіти про

діяльність в країні місцезнаходження. Деякі країни надають іноземним

інвесторам пільговий податковий режим пільги при отриманні позик,

земельних ділянок, при оплаті комунальних послуг, перевезень.

Часто іноземні фірми створюються шляхом утворення нового

акціонерного товариства або купівлі контрольного пакета акцій місце-

вих

фірм. Найбільше розповсюдження має другий шлях, тому що до-

зволяє використовувати наявні зв’язки, клієнтуру, знання ринку. Часто

перед купівлею має місце тривале ділове співробітництво (торго-

вельне, технічне, фінансове).

120

Багатонаціональні фірми (змішані за капіталом) – це фірми,

капітал яких належить підприємцям кількох країн. Наприклад, бель-

гійсько-французько-американсько-швейцарський концерн “Філіпс”.

Слід відрізняти міжнародні фірми, сфера діяльності яких те-

риторіально розповсюджується на зарубіжні країни шляхом створення

філіалів, дочірніх компаній. Більшість міжнародних компаній за на-

лежністю капіталу є національними. Різновидом міжнародних

є транс-

національні корпорації (ТНК) – багатогалузеві компанії з техноло-

гічною і подетальною спеціалізацією підрозділів, коли частина техно-

логічного процесу переноситься в інші країни. Обслуговуючі ТНК,

невеликі національні фірми виходять на світові ринки. Наприклад,

європейські автомобільні компанії замовляють вузли і деталі в Японії,

тому що це дешевше.

Багатонаціональні компанії називаються спільними

підпри-

ємствами в тому випадку, коли метою їх створення є здійснення спіль-

ної підприємницької діяльності. Особливо багато спільних підпри-

ємств є в нових галузях, що потребують великих капіталовкладень,

науково-технічного співробітництва – нафто-хімічна, хімічна промис-

ловості, атомна енергетика, будівництво великих об’єктів, галузі ма-

шинобудування.

Створення багатонаціональних та спільних підприємств в

Україні регулюється відповідним законодавством: “Про зовнішньо-

економічну діяльність”, “Про іноземні інвестиції”, “Про захист іно-

земних інвестицій”.

Спільне підприємство розглядається законодавством як різно-

вид підприємства з іноземною інвестицією. На таких підприємствах

інвестиція повинна становити не менше 10 % статутного фонду.

Згідно із Законом України “Про іноземні інвестиції” спільне

підприємство – це підприємство, що основане

на спільному капіталі

суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів і на

спільному управлінні та розподілі результатів і ризику.

Як правило, спільні підприємства створюються у двох орга-

нізаційних формах: акціонерного товариства; товариства з обмеженою

відповідальністю шляхом злиття, обміну акціями, придбання пакета ак-

цій, що не дає права повного

контролю.

Згідно із законами різних країн акціонерні товариства повинні

публікувати річні звіти, і таким чином конкуренти отримують інфор-

мацію про їх діяльність. Тому значна частина спільних підприємств за

участю західних партнерів та партнерів з країн СНД є товариствами з

обмеженою відповідальністю. Головою правління може бути українсь-

кий або іноземний громадянин.

При

створенні спільного підприємства кожна сторона вносить

вклад до статутного фонду у вигляді капіталу, технології, прав влас-

121

ності (права на експлуатацію природних ресурсів, авторські права,

“ноу-хау”, торговельний знак, фірмове найменування). Частки влас-

ників визначаються в установчих документах.

Створення спільного підприємства надає ряд переваг для його

учасників:

− можливість створення великомасштабного виробництва за

рахунок залучення додаткового капіталу та устаткування;

− доступ до нових ринків збуту, торговельних мереж

;

− використання закордонного досвіду технології, організації

виробництва, маркетингу;

− доступ до джерел сировини та дешевої робочої сили.

Для українських та іноземних підприємців характерні певні

переваги з числа названих.

Часто метою підприємців з розвинутих країн, які здійснюють

інвестиції в країнах, що розвиваються, є захоплення джерел сировини,

ринків збуту, отримання пільг, прикриваючись

вивіскою місцевого

підприємства.

Однак, для країни, на території якої розташоване спільне під-

приємство, існують певні вигоди:

− залучення до країни матеріальних і фінансових ресурсів;

− сприяння розвитку транспорту, банківської і страхової систем;

− залучення новітніх зарубіжних технологій та досвіду ме-

неджменту;

− створення робочих місць та підготовка кваліфікованих кадрів;

− насичення

внутрішнього ринку та вихід на іноземні ринки

(підвищення експортного потенціалу);

− додаткові надходження до бюджету країни;

− використання корисних копалин (якщо країна сама не може

їх використовувати та пропонуються вигідні умови використання).

Можливі також і такі негативні наслідки від присутності

спільного підприємства в країні:

− ігнорування інтересів країни-господарки (розміщення

еколо-

гічно небезпечних виробництв);

− проведення досліджень концентрується в більш розвинутій

країні, а в менш розвинутій – тільки виконавчі операції;

− висока оплата запрошених іноземних спеціалістів викликає

соціальну напруженість.

Діяльність спільного підприємства більш складна, ніж націо-

нального з таких причин:

− необхідно підтримувати зв’язки з іншою країною;

− можливі обмеження

уряду країни-господарки (за кількістю

зайнятих, рівнем заробітної плати, платежами до бюджету, захистом

навколишнього середовища);