Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

яка вказує на подібність і відмінність між суспільством і біологі-

чними істотами, використана Гербертом Спенсером як метод для

з’ясування в більш зрозумілих поняттях нематеріальної природи

людських відносин. Будучи частиною природи, людське суспіль-

ство втягнене в суперництво за існування з іншими суспільства-

ми і не людського навколишнього середовища.

Політико-правові ідеї Iммануїла Канта

Значні заслуги у розвитку політичних ідей належать

німецьким мислителям Iммануїлу Канту, Йогану Готлібу Фіхте

та ін. Родоначальник класичної німецької філософії Iммануїл

Кант стає основоположником одного з великих напрямків теорії

держави і права. Наріжним каменем політичної теорії є положен-

ня про те, що кожна людина має абсолютну цінність і не може

бути знаряддям здійснення якоїсь мети. У трактаті «До вічного

світу» Iммануїл Кант розробив проект встановлення вічного світу

шляхом створення всеохоплюючої федерації самостійних рівно-

правних держав. В основі кантівської філософії лежить протиста-

влення емпіричного (дослідного) і апріорного методів пізнання.

У «Маніфесті звичаїв» викладене своєрідне тлумачення природ-

ного права. Iммануїл Кант, йдучи за Руссо, дотримується умов-

ного природного становища, де відсутнє об’єктивне право. Лю-

дині властиве одне-єдине природжене право — свобода мораль-

ного вибору. Звідси випливають невід’ємні моральні якості лю-

дей: рівність, здатність ділитися своїми думками та ін. У додер-

жавний період людина здобуває суб’єктивні природні права: пра-

во на власність, право на життя та ін. Відповідно до принципів

умовного підходу до пояснення соціально-політичних явищ

Iммануїл Кант відмовляється вирішувати питання про походжен-

ня держави, прагне подолати певну суперечність, властиву кон-

цепціям природного права, де утворення держави шляхом дого-

вору ставало і реальною подією минулого і основою майбутньої

ідеальної організації політичної влади. На думку Iммануїла Кан-

та, суспільний договір є лише ідея розуму, що має безперечно

практичну реальність. Iммануїл Кант надає суспільному договору

риси регулятивного принципу, що дозволяє судити про справед-

ливість конкретних законів. Iдея договору служить «безпомилко-

вим мірилом» права і безправ’я. Вклад Iммануїла Канта у розро-

бку політичної теорії характеризується тим, що сформульовано

основні ідеї та принципи сучасних вчень про правову державу.

Дається і визначення: держава — поєднання багатьох людей, під-

корених правовим законам, а ознака держави — верховенство за-

кону. Iммануїл Кант підкреслював, що розглядає не державу, що

існує в реальності, а державу в ідеї, такою, якою має бути відпо-

відно до чистих принципів права, що покликана гарантувати

стійкий правопорядок держава має будуватися на основі суспіль-

ного договору і народного суверенітету.

Концепція держави Георга Гегеля

Найбільш завершеними і систематизованими суджен-

нями про право, державу і громадянське суспільство стали теорії

Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831 рр.) — класика

німецької філософії. Радикальні політико-правові погляди Георга

Гегеля склались під впливом Французької буржуазної революції,

але потім, під впливом змін політичної ситуації в країнах Захід-

ної Європи і посилення феодально-дворянської реакції, дедалі

ставали консервативними. Політико-правове вчення Георг Гегель

розглядає як необхідну складову частину філософії. Iдея права

трактується як єдність права і його здійснення або «наявність

буття» права, його реалізації. Георг Гегель прагне подолати не-

доліки кантівського апріоризму, що відриває логічне від історич-

ного в праві. Розглядаючи ідею права, Георг Гегель виходить

з концепції ідеї тотожності мислення і буття. В ученні про право і

державу тезис тотожності мислення і буття знаходить відобра-

ження у формулі: «Що розумне, то дійсне; що дійсне, то розум-

не». Тут під дійсністю розуміється не все існуюче в реальності,

а лише те, що існує із необхідності. Дійсність явище існування.

Георг Гегель рішуче заперечував природно-правову теорію похо-

дження держави. Природний стан і природне право є стан без-

прав’я, свавілля, стан, де не можна сказати нічого, окрім того, що

«з нього необхідно вийти». Тільки у державі людина здобуває

свободу. В державі громадянин одержує гідну йому честь завдя-

ки посаді, яку має, завдяки професії, якою володіє, і завдяки

будь-якій своїй трудовій діяльності. Теорії держави Георга Геге-

ля не вистачало, насамперед, політичного підходу, і Карл Маркс

у полеміці формулює систему соціально-економічних і політич-

них положень.

Основні положення концепції держави Георга Гегеля поляга-

ють в тому, що, по-перше, держава (тодішня) — конституційна

монархія має сильну бюрократичну виконавчу владу, урівноваже-

ну участю громадян в управлінні та додержанні індивідуальної

суспільної та місцевої автономії; по-друге, правова й інституці-

ональна структура держави переживає процес змін, що викли-

кані наміром пристосувати теоретичні передумови до тради-

ційних умов; по-третє, політичне життя кожної епохи форму-

ється і передвизначено домінуючими духовними і матеріальними

силами епохи, всієї її культури і цивілізацією; по-четверте, ос-

таточне з’ясування характеру кожної епохи і переходу від однієї

епохи до іншої треба шукати в природі метафізичного буття,

що іменується Духом, Думкою і Розумом. Заслуга Гегеля в тому,

що, замінивши поняття «природне становище» категорією гро-

мадянське суспільство, здійснив розмежування громадянського

суспільства і держави.

Громадянське суспільство виникає після виникнення держави,

що складається з трьох систем: потреби індивіда і задоволення їх

з допомогою його праці, а вже через працю індивіда і задоволен-

ня потреб всіх інших; дієвості правосуддя, що охороняє свободу

і властивість приватної особи та ін. На думку Гегеля, громадян-

ське суспільство ділиться на три стани: субстанціональний (зем-

левласники-дворяни і селяни); промисловий (фабриканти, торгів-

ці, ремісники); загальний (чиновники). Основна функція

громадянського суспільства, що в усіх діях покладається на пра-

восуддя — стежити, щоб вільно розвивалась приватна власність

і не охоплювалось соціальними, моральними вимогами. У визна-

ченні громадянського суспільства Гегель трактує громадянське

суспільство як систему матеріальних потреб. Правильно відмі-

чаючи суперечливий характер буржуазного суспільства, Гегель

між тим намагається виявити джерела державності не на основі

аналізу матеріальних, економічних відносин, а звертаючись до

ідеальних передумов — народного духу.

Абсолютизуючи і містифікуючи ці ідеальні передумови, Ге-

гель проголошує основою державності народний дух у формі ре-

лігії. Державний лад випливає та єдино тільки й може випливати

з істини релігії. Держава є не що інше як ідея розуму, свободи і

права. Держава виступає як моральне ціле, де долаються всі су-

перечності, що є в громадянському суспільстві. Держава — як

організація поняття свободи. Iдея держави як організація свободи

проявляється, по-перше, у вигляді конкретної держави, по-друге,

у відносинах між державними як зовнішнє державне право і, по-

третє, у світовій історії Гегель відстоює конституційну монархію

та критикує ідею народного суверенітету і республіканського

правління. Конституційна монархія має три влади: законодавчу,

урядову і судову (владу володаря). Політичне вчення Гегеля мало

величезний вплив на розвиток політико-правової думки. Прогре-

сивні положення теорії стали основою розвитку ліберальних і ра-

дикальних концепцій. Соціологічні концепції Георга Гегеля ста-

ли важливим джерелом формування політичних, соціальних і

економічних ідей Маркса. Саме теорії держави не вистачало, на-

самперед, політичного підходу, і Маркс у полеміці з Гегелем фо-

рмулює систему соціально-економічних і політичних ідей.

Концепція демократії

Шарля Алексіса

де Токвіля

Одним з фундаторів політичного лібералізму, суспіль-

но-політичної течії, що знайшла широке розповсюдження, є фра-

нцузький історик, соціолог і політик ХIХ ст. Шарль Алексіс де

Токвіль. Народився Шарль Алексіс де Токвіль 29 липня 1805 р.

поблизу Парижа в аристократичній сім’ї. За часів якобінського

періоду у Франції батько й мати були ув’язнені, та від страти їх

врятували події 9 термідора. Ні соціальне походження, ні доля

батьків, ніщо на початку життєвого шляху Шарля Токвілля не

виявляло, що він стане щирим прихильником демократичного

суспільного ладу. Вивчав право. У 1831—1832 рр. був в Північ-

ній Америці, де аналізував американську політичну систему. Го-

ловним результатом його перебування в США стала книга «Де-

мократія в Америці», що стала популярною серед європейської

громадськості, послужила вагомим аргументом при обранні Ша-

рля Алексіса де Токвілля членом Академії моральних і політич-

них наук, а потім і французької академії. Він стає депутатом пар-

ламенту Франції, а пізніше обирається до установчих зборів,

згодом і членом законодавчих зборів. Після того, як залишив по-

літичну сцену, поселився поблизу міста Туз, де займався науко-

вою діяльністю; подорожує до Німеччини, Англії. Помер Шарль

Алексіс Токвіль 16 квітня 1859 р.

Основною темою роздумів та досліджень мислителя є істори-

чний поворот в усіх сферах тодішньої людської спільності, осми-

слення народження демократичного суспільства. Філософія Ша-

рля де Токвіля про демократію є своєрідний синтез ліберальних

та демократичних ідей. Політичне вчення Шарля Алексіса де То-

квіля — це своєрідна історіографія раннєбуржуазного суспільст-

ва. Якщо пізніше соціологи оперували поняттями індустріально-

го та доіндустріального суспільства, то Шарль Алексіс де Токвіль

порівнює, протиставляє суспільство аристократичне і демокра-

тичне.

Аристократичне суспільство — втілення феодального режиму,

зруйнованого французькою революцією. Соціальне явище — де-

мократія — лейтмотив роздумів Шарля Алексіса де Токвіля. Де-

мократичне суспільство — це егалітарне суспільство, де повале-

но старий феодальний лад, скасовано феодальні привілеї, панує

рівноправність. Тут же існують лише індивідуальні відмінності

між людьми, зумовлені їх неоднаковими здібностями, освітою,

достатком.

У процесі історичного розвитку суспільства реалізуються два

основні закони: по-перше, всі конкретні суспільства незалежно

від історичних особливостей і етапів розвитку неодмінно йдуть

до демократії; по-друге, демократичний лад тісно зв’язаний із

розвитком звичаїв, культури, науки, цивілізації. Суспільний

прогрес несе людям демократію, свободу, рівність. На нерівнос-

ті не може ґрунтуватися свобода в демократичному суспільстві.

Свобода передбачає рівність умов існування й охороняється рі-

зноманітними політичними та соціальними інститутами, в тому

числі демократичним законодавством, свободою громадян ство-

рювали політичні об’єднання, свободою преси, волелюбними

звичаями людей. Свобода і рівність — це потужні фактори руй-

нування старого, аристократичного суспільства. Відсутність

сваволі у суспільстві та супутніх їй аристократичних привілеїв,

обмежень, перепон і передбачає свободу. Та свобода і рівність

часто-густо суперечать одна одній і наростання політичних та

економічних свобод може супроводжуватись активним соціаль-

ним розшаруванням, тобто зростанням нерівності. I, навпаки,

досягнення рівності може привести до ліквідації певних полі-

тичних і економічних свобод та ін. Принципове вирішення про-

блеми в широкому розгортанні у суспільстві індивідуальних

свобод та укоріненні стабільної політичної демократії. Укорі-

нення демократії в США пояснюється історичними умовами,

юридичними законами і духовністю населення. Для розвитку

демократії історичні та географічні умови менш значущі, ніж

юридичні закони, а юридичні — менш значущі, аніж звичаї, мо-

раль і релігія людей. Особливістю демократії в США є відсут-

ність феодального суспільства і те, що демократія розвивалась

на власній основі, широким залученням громадян в політичне

життя, політичної відповідальності та політичного плюралізму.

Алексіс де Токвіль — теоретик демократичного ладу суспільст-

ва, один з родоначальників політичного лібералізму.

6. ПОЛІТИЧНА ДУМКА В ЄВРОПІ,

ОСІЇ КІНЕЦЬ ХVIII—ХIХ СТ.

Iдея просвітницького абсолютизму

Друга половина ХVIII ст. дуже істотна в соціально-

економічному житті Європи і Росії. Саме тоді в Росії починають

формуватися капіталістичні відносини, проявляються тенденції

деякого піднесення економіки в центрі Росії, на Уралі, в Украї-

ні — в Дон-басі і Придніпров’ї, що згодом веде до різких супере-

чностей з існуючою суспільно-політичною системою, з феодаль-

но-кріпосницькими відносинами. Розгортається рух селянства.

Наростають суперечності між дворянами-поміщиками і селяна-

ми. Йде ідейна поляризація у сфері політичної думки. В пошуках

нових засобів політичного впливу на суспільство російське дво-

рянство звертається до ідеї просвітницького абсолютизму. Особ-

ливо енергійно ідея просвітницького абсолютизму насаджується

в період правління Катерини II. Утворюється «Комісія по напи-

санню проекту нового Уложення». До її складу увійшли вибрані

депутати від дворян, міст, урядових установ, козаків, деяких ка-

тегорій особисто вільних селян. У написаному Катериною II На-

казі для депутатів знайшло найбільш концентроване відображен-

ня теорії просвітницького абсолютизму. Хоча при написанні

Наказу використано праці просвітників Західної Європи, імпера-

триця Катерина II прагнула дати власну інтерпретацію ідеям про-

світництва, вона проголошує себе прихильницею теорії природ-

ного права і суспільного договору. Та головне відсутнє в

Наказі — необхідність погодження позитивного права з приро-

дою Людини, тобто ліквідувати становий устрій, забезпечити

юридичну рівність громадян, свободу совісті та свободу догово-

ру, відчуття та ідею народного суверенітету. Метою держави

оголошується «загальне благо», що має забезпечуватись мудрим

управлінням монарха.

Тоді ж у Росії формується самостійний напрям політичної ду-

мки, представники якого, наполягаючи на збереженні незмінно

феодально-кріпосницьких порядків, виступали іноді проти Про-

світництва і критикували окремі прояви жорстокості політики

самодержавства. Політика абсолютизму, що відповідала інтере-

сам дворянства, іноді не повністю відповідала настроям і поба-

жанням частини верхівки класу феодалів. Родовита знать, неза-

доволена самодурством, зазнайством і свавіллям фаворитів —

тимчасових правителів, відчувала себе обділеною у державних

справах, почестях та призначеннях, з її середовища лунали скетчі

на нахабство, грубість і наглість фаворитів, роздратованість на

те, що «знатність затьмарюється фавором», що діє «більше сила

персони, аніж влада місць державних». Особливість феодально-

аристократичної ідеології — спроби використати передову ідео-

логію просвітництва для критики реакційного абсолютизму. Ві-

домий ідеолог родовитої аристократії — князь Михайло Щерба-

тов (1730—1790 рр.), звертаючись до історії економіки, політики,

етики, виступає захисником кріпосництва, малюючи ідилічну ка-

ртину взаємовідносин між поміщиком і селянином. Відстоюючи

кріпосне право, стверджував, що поміщики уступають селянам

більшу частину землі для життя, доглядають за їх дітьми, як за

своїми. Скасування ж кріпосного права приведе до розорення

дворянства. Порівнюючи існуючі в Росії феодально-кріпосницькі

порядки з порядками найрозвинутіших країн Європи, або з пере-

довими теоріями країн, що переживали кризу феодалізму, окремі

представники освічених станів висловлювали критичні мір-

кування про зловживання кріпосним правом, ставили питання

про здійснення в Росії хоча б частини ідей Просвітництва. Але

палка ворожнеча до кріпосного права і всіх його породжень, від-

стоювання інтересів народу, переважно селянства, властиві тіль-

ки революційно-демократичним теоріям Олександра Миколаєви-

ча Радищева.

Iнші мислителі у програмних висновках обмежувались крити-

кою зловживань кріпосним правом. Визначний гуманіст Микола

Iванович Новіков (1744— 1818 рр.) викривав пороки тодішнього

суспільства: свавілля та хабарництво чиновників і суддів, казно-

крадство, низькопоклонство дворян перед зарубіжжям. Та він не

виступав проти кріпосництва як системи, вважаючи його стано-

вою будовою суспільства, неминучим наслідком і формою поділу

праці. Та розклад феодально-кріпосницького ладу в Росії, що по-

чався, загострення класових суперечностей обумовили розвиток

політико-правової ідеології.

Критичний утопічний соціалізм

Після здійснення буржуазних революцій в Англії,

Франції та інших країнах Європи, розвиток капіталістичних від-

носин пішов ще швидше. Захопивши владу, буржуазія вивільни-

ла промислове виробництво з феодальних пут. Перехід до ма-

шинного виробництва ще більше сприяв зростанню промислово-

сті, розвитку ринкових відносин. Для розвитку промислового ви-

робництва створювали широкі можливості та зростаючі прибутки

підприємців, які прагнули до збагачення і нагромадження капіта-

лів. Дедалі більше поляризується і суспільство на багатих і бід-

них: на одному полюсі суспільства піднімається клас буржуазії, а

на другому — внаслідок розорення ремісників і селян — росте

клас найманих робітників, позбавлених власності та засобів ви-

робництва. Буржуазні революції у Франції, Англії, Iталії та інших

країнах Європи не принесли суспільству обіцяного загального

братства, рівності та щастя благовлаштованого життя.

Зростаюча зневіра у буржуазній дійсності, марні мрії робочого

люду про інше, справедливе, гуманне майбутнє привели до появи

у Західній Європі соціалістичних систем Сен-Сімона, Фур’є, Оу-

ена — особливого напрямку в соціально-політичній думці —

критично-утопічного соціалізму. Ця важливіша, найзмістовніша

історична форма соціалістичних і політичних вчень виникає з

сповненого передчуття пориву пролетаріату до загального рево-

люційного перетворення суспільства. Політичні і соціально-

економічні вчення початку XIX ст. виступають як дальший і по-

слідовніший розвиток ідей та теорій, висунутих в ХVIII ст. про-

світниками Франції, Англії, Iталії та ін. Критично-утопічний со-

ціалізм відрізняється від попередників — соціалістичних,

комуністичних та інших політичних учень тим, що його предста-

вники уже сучасники більш або менш розвинутого капіталізму,

який виявив властиві йому антагоністичні суперечності капіталі-

стичних відносин, найсильнішим в їх ученні стала ґрунтовна

критика пороків капіталістичного суспільства, буржуазних мора-

льних норм і звичаїв. Суперечності між лозунгами буржуазної

революції та їх фактичними результатами — початок тієї критики

капіталізму, що її розгорнули соціалісти-утопісти, які фактично

виражали інтереси робітничого класу і твердили, що виступають

в ім’я Розуму і блага людства. Соціалісти вважали, що соціа-

лізм — вираження розуму, істини, справедливості — відкритий

ними, Сен-Сімоном, Фур’є, Оуеном, і залишалось те, чому при-

святили значну частину життя: переконати усіх в історичній зна-

чимості свого відкриття, насущній необхідності його реалізації.

Соціалісти-утопісти наївно гадали, що від лихоліть бурхливого

розвитку капіталізму страждають всі соціальні спільності. Анар-

хія виробництва, безробіття, економічні кризи, політичні перево-

роти, революції і реставрації, формальність проголошених прав і

свобод, війни і загарбання чужих територій — все це зазнавало

нищівної критики з позицій розуму, в ім’я загальних, спільних

інтересів народу. В галузі політико-правової теорії утопічний со-

ціалізм зв’язував критику тодішньої держави і права з розкрит-

тям виявлених вад капіталістичного суспільства, що бурхливо

розвивається.

Абстрактно конструюючи соціалістичний ідеал, соціалісти-

утопісти висловили тоді ряд геніальних догадок про співвідносини

політики і економіки, про закономірності розвитку суспільства і

держави. Разом з тим їх соціалізм залишався утопічним, його ос-

новною заслугою стала критика капіталізму. Соціалісти-утопісти

глибоко і блискуче викрили болячки і вади капіталізму, щиро пра-

гнули до принципово нового, розумного соціального устрою, що

несе справедливість в суспільних відносинах і благо кожній люди-

ні. У своїх уявленнях про соціалізм утопісти багато в чому підня-

лись над сучасним їм рівнем науки про людське суспільство в усіх

його сферах — економіці, політиці, ідеології. Незважаючи на ілю-

зії можливості збереження приватної власності (Сен-Сімон), гар-

монію праці та капіталу (Фур’є) для великих соціалістів-утопістів

розумно організоване виробництво має базуватися на зовсім но-

вих, колективістських і планових засадах, причому, на думку Оуе-

на, це можуть зробити самі трудящі, без капіталістів. Якщо ж по-

милкою була недооцінка політичного фактору в боротьбі проти

капіталізму, то цікавими виявились думки про перспективи відми-

рання політичних функцій влади в майбутньому суспільстві. У

працях великих утопістів ідея подолання політичного відчуження

вперше одержала всебічне обґрунтування. Сен-Сімон вважав від-

сутність потреби у державі результатом розпливання політики в

економіці, заміни управління людьми керівництвом виробничими

процесами. Фур’є обґрунтував ідею поступової заміни державної

влади владою ненасильницькою, тим, що неминуче гігантське зро-

стання виробництва, досягнення справжньої свободи, гармонічно-

го розвитку та задоволення пристрастей кожної людини за умов

нового ладу. Для Оуена відмирання політичної влади — результат

ототожнення суспільних і особистих інтересів у майбутньому сус-

пільстві. Від ідей попередніх представників раннього комунізму

про «відмирання держави» (Мел’є, Дешан, Марешаль) великі соці-

алісти-утопісти істотно відрізнялись тим, що відмирання держави

ставили у залежність з промисловим прогресом, досягненнями

культури і цивілізації.

Iсторичні заслуги соціалістів-утопістів безперечні. Консерва-

тивні, ліберальні та соціалістичні напрямки у соціальній думці

кінця ХVIII — початку ХIХ ст. ще не можна віднести до соціоло-

гії, як науки про суспільство, внаслідок їх відверто неакадемічно-

го характеру і чітко вираженої політичної тенденційності.

Соціально-політичні вчення про суспільство

(початок XIX ст.)

Соціально-економічні, політичні, духовні потреби і ло-

гіка розвитку наукових знань обумовили розширення різноманіт-

них соціальних і політико-правових досліджень. Однією з найва-

жливіших стала ідея можливості передбачення розвитку соці-

ально-політичних подій і соціальних прогнозів. Це вже не просто

догадки або обережні гіпотези, що траплялось і раніше в анти-

чності, Середньовіччі, а переконання, підтверджені фактами. До-

сягнення політичної економії, соціальної і моральної статистики

(демографічні дослідження), фундаментальні ідеї філософії та іс-

торії про цілісність і єдність людства та загальних законів його

розвитку давали поштовх до пізнання соціального. Одним з пер-

ших відчув і висловив нові тенденції у розвитку знань про суспі-

льство і людину відомий соціаліст-утопіст, філософ Клод Анрі

Сен-Сімон, який запропонував перейти від абстрактної, описової

науки про людину до реальної, надати науці позитивний харак-

тер. Iдеї Сен-Сімона стосовно науки про людину стали основою

системи позитивної філософії Огюста Конта (1798—1857 рр.),

який обґрунтовує принципи позитивізму — філософського на-

пряму, виходячи з розуміння позитивного знання, що є науковим,

а не спекулятивним, метафізичним. Уже самим поняттям «пози-

тивний» (позитивізм) Огюст Конт протиставляє філософію і со-

ціологію старим негативним уявленням. У Огюста Конта чітка й

однозначна орієнтація на природні науки з їх конкретними

об’єктами і явищами, і достовірними точними методами. Соціо-

логія теж абстрактна наука, що не має прикладного характеру,

одна з найскладніших у системі Огюста Конта, тому що вивчає

конкретний об’єкт — суспільство, людину.

В системі соціології Огюст Конт виділяє два розділи: соціаль-

ну статику і соціальну динаміку.

Соціальна статика вивчає настрої суспільства, його структу-

рні компоненти. Предмет соціальної статики є постійні природні

умови існування соціальної системи. Мета соціальної статики:

вивчення природного порядку (організації, структури) суспільст-

ва, де між його різними елементами і складовими компонентами

існує порядок (погодженість), що забезпечує рівновагу, стабіль-

ність і гармонію між елементами системи. Соціальні інститути —

це особливі об’єкти дослідження в соціології (сім’я, власність,

держава, релігія, мова, суспільний поділ праці тощо). Соціальна

статика — це, по суті, анатомія суспільства, теорія суспільно-