Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

821

Перспективи розвитку армії

Розвиток і будівництво Збройних Сил України здійс-

нюється в таких основних напрямках. По-перше, підготовка вій-

ськових кадрів. Без достатньої кількості надійних, відданих Бать-

ківщині, освічених і вихованих на національних традиціях

офіцерів неможливо створити боєздатну регулярну армію. По-

друге, оптимізація штатної чисельності. По-третє, вдосконалення

організаційної структури збройних сил, підтримання озброєння і

воєнної техніки в стані боєготовності, а в перспективі — осна-

щення армії сучасним озброєнням і воєнною технікою. По-

четверте, підвищення ефективності системи управління зброй-

ними силами. Досягнути мети можна шляхом створення і розвит-

ку всіх складових систем управління: органів і пунктів управлін-

ня, системи зв’язку і АСУ, а також спеціальних систем; розвитку

воєнної науки. В армії доцільно створити сприятливі умови не

тільки для її розвитку, але й щоб досягнення науки знаходили ві-

дображення у воєнній доктрині, концепціях і програмах будівни-

цтва і розвитку збройних сил.

Сучасне становище збройних сил і перспективи економічного

забезпечення їх життєдіяльності диктують необхідність пошуку

нових підходів у будівництві і розвитку Збройних Сил України. В

Конституції України визначено права і обов’язки Збройних Сил:

оборона країни; захист її суверенітету; захист територіальної ці-

лісності і незалежності (ст. 17). Армія — невід’ємний інструмент

політики держави. Iсторичний досвід показує, що в моменти гли-

боких криз суспільства армія може виходити з підпорядкування

законній владі, розпадатися на формування, що протистоять одне

одному, претендувати на політичну самостійність, вирішувати

долю політики і політиків. Політична боротьба — закономірне

явище, одне із джерел розвитку суспільства. Але залишена сама

на себе, армія має тенденцію до небезпечного загострення ситуа-

ції і застосування насильства. Розвинені демократичні суспільст-

ва встановлюють правові і моральні обмеження дій армії. Одним

з них є юридична заборона військовим брати участь у політичній

боротьбі не тільки тому, що військові мають виконувати волю

лише легітимної державної влади, але й через те, що залучення

до політичних баталій наймогутнішого організованого згуртова-

ного об’єднання, яким є збройні люди, приводить до мілітариза-

ції суспільства і утвердження насильства в політичному житті.

У ХХ ст. домінуючою стала тенденція усунення військових від

формування загальної державної політики, виведення їх з предста-

822

вницьких і виконавчих органів влади. У багатьох країнах військові

не входять до складу уряду і навіть міністри оборони — громадян-

ські особи. Процес усунення військових з політичної боротьби по-

всюдний, хоча й не рівномірний: в Європі — давно завершився, в

Латинській Америці наближається до повного і незворотного за-

вершення, в Азії набирає темпи і поширюється. I лише в ряді країн

Африки і Ближнього Сходу генерали і офіцери виступають вирі-

шальною силою в політичному житті, здійсненні владних функцій.

Досвід показує, що військовим варто або носити мундир і займа-

тися професійною справою, або, включаючись в політику, подава-

ти у відставку. Саме по такому шляху пішли в деяких колишніх

соціалістичних країнах Східної Європи. В Польщі, наприклад, ка-

дрові військові не можуть суміщати армійську службу з виконан-

ням обов’язків депутатів і сенаторів. На період роботи у виборних

органах місцевої та центральної влади військові припиняють слу-

жбу. Аналогічний закон прийнято і в Україні.

Дестабілізуючий вплив на морально-політичний стан армії

може викликати втягнення військовослужбовців у політичні пар-

тії, суспільні організації та рухи. Багатопартійність суспільства

зумовлює внесення істотних змін у військове будівництво. Депа-

ртизація армії привела до ліквідації в ній партійних організацій,

до розформування всеармійського партійного комітету і контро-

льної комісії. Більше мільйона комуністів припинили організова-

ну партійну діяльність. Водночас скасовані політоргани, а це —

близько 350 генералів і 90 тис. офіцерів. Характерно, що більш

90 % офіцерів і прапорщиків називали позитивним заходом при-

пинення в армії діяльності партійних організацій і політорганів.

Більшість вважають, що такі заходи не привели до негативних

наслідків для військ, хоча й утворився певний ідейно-моральний

вакуум. За законом України про політичні партії військовослуж-

бовці не можуть бути членами політичних партій і рухів. У по-

шуках розумного взаємозв’язку армії і політичних партій важли-

во спиратися на світовий досвід.

Взаємодія політичних партій і збройних сил виявляє послідо-

вну зміну ряду типових форм: боротьба політичних партій за ар-

мію (за вплив і владу над нею); жорстка монопольна партизація

армії політичною правлячою силою; жорстка департизація; гнуч-

ке поєднання елементів партизації і департизації; плюралістична

партизація; конспіративне проникнення в армію політичних пар-

тій тощо. В переломні моменти і періоди масових політичних ка-

мпаній в житті суспільства боротьба політичних партій за армію

особливо чітко простежується. На початку 90-х років XX ст. в

823

Росії, в Україні та інших державах Співдружності з небаченим

розмахом та інтенсивністю політичні партії використовували всі

засоби масової інформації і пропаганди, відкриті та приховані

канали впливу на військовослужбовців. Вищі партійні інстанції в

період виборів президента Росії прямо ставили завдання коман-

дирам, політпрацівникам з приводу обрання президентом бажа-

ної особи. Жорстка монопольна партизація збройних сил, хара-

ктерна для тоталітарних держав, означає їх повне політичне,

юридичне, ідеологічне, організаційно-кадрове і морально-

психологічне підпорядкування політичній правлячій партії в об-

хід або з допомогою держави. Повна департизація, як тип відно-

син між армією і політичними партіями, полягає в забороні дія-

льності в збройних силах будь-яких політичних партій, в тому

числі правлячих. Військовослужбовцям не дозволяється бути

членами політичних партій, здійснювати будь-яку роботу в їх ін-

тересах будь-коли і в будь-яких умовах. Такий характер відносин

між армією і політичними формуваннями спостерігається в дер-

жавах з розвиненою демократією і в країнах, що здійснюють пе-

рехід від тоталітаризму до демократії.

У правових державах відносини між політичними партіями і

армією регулюються законами згідно з міжнародними пактами

про громадянські та політичні права, що передбачають певні об-

меження для військовослужбовців на членство в політичних пар-

тіях і на їх діяльність в армії. Звернення до такого пакту показує

неспроможність тих, хто засуджує департизацію армії як пору-

шення міжнародного проголошення прав і свобод громадян і ор-

ганізацій (до речі, військовослужбовцям США в законодавчому

порядку заборонено бути у складі політичних об’єднань і брати

участь в діяльності 300 суспільних і суспільно-політичних орга-

нізацій, визначених державою як «підривні»). З іншого боку, по-

літичним партіям і рухам в демократичній державі забороняється

застосовувати в політичній боротьбі насильницькі засоби, ство-

рювати свої збройні формування. Збройні сили, в свою чергу, не

можуть створювати свої політичні партії або підпорядковувати

собі існуючі. В правових державах жодна політична партія,

включаючи правлячу, не має будь-яких особливих прав у тому,

що стосується впливу на армію. Політичні партії сперечаються,

формують програми, критикують одна одну в підході до військо-

вих питань, висувають законопроекти, але рішення приймають

державні органи, що розпоряджаються збройними силами.

Воєнна політика — складова і невід’ємна частина політики

будь-якої держави, головна мета якої забезпечення воєнної без-

824

пеки країни. Концентроване відображення воєнна політика зна-

ходить у воєнній доктрині держави. Воєнна політика лише тоді

має реальне буття, коли існує її опорний соціальний інститут, її

основне знаряддя дії — збройні сили, тобто армія. Армія при-

значена для завоювання, збереження і зміцнення політичної вла-

ди збройними засобами.

2. П

ОЛІТИЧНІ ЗАСОБИ РЕАЛІЗАЦІЇ

НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Поняття національна безпека

На сучасному етапі людство стоїть перед можливістю

самознищення. Для відвернення катастрофи необхідні розробка і

реалізація загальнопланетної стратегії збереження досягнень ци-

вілізації і входження суспільства в нову епоху розвитку — в епо-

ху ноосфери, коли людство дістане можливість розумно розпоря-

джатися своєю могутністю з метою гармонійного розвитку всіх

соціальних формацій. Мабуть, це болісний і нешвидкий процес

формування нових принципів погодження дій і поведінки людей,

іншої моральності, докорінної перебудови всього буття людини,

зміни стандартів та ідеалів. Позитивне завершення процесу мож-

ливе лише за умови надійного забезпечення безпеки існування і

розвитку людства та його соціальних структур.

Створити і реалізувати в сучасних умовах ефективну стратегію

безпеки, що забезпечує захист суспільства від різноманітних загроз,

без глибокої наукової розробки фундаментальних проблем органі-

зації розвитку людського суспільства, вивчення природи його інте-

ресів і суперечностей, механізмів їх вирішення, раціонального ком-

плексного використання ресурсів практично неможливо. Спроби

емпіричного вирішення сучасних проблем, багато з яких за змістом

і масштабами не мають аналогів в історії, не дають бажаних резуль-

татів, а інколи навіть посилюють негативні наслідки.

Пояснюється це, по-перше, тим, що всі види діяльності забез-

печення безпеки суспільства мають багатоплановий характер.

Створення загальної теорії безпеки допускає тісну інтеграцію рі-

зноманітних наук. Об’єктивний процес диференціації знань і ву-

зька спеціалізація практично перешкоджають формуванню ви-

значення поняття безпеки. Вирішити проблему можливо на

шляхах використання системних засобів дослідження проблем

забезпечення безпеки особи, суспільства і держави.

825

По-друге, випадковість і невизначеність пронизують всі рівні

організації матеріального світу. Це приводить до неоднозначного

відображення процесів, що відбуваються в свідомості людей, і,

отже, до невизначеності і навіть ірраціональності їх реакції на

вплив навколишнього світу. З урахуванням наявності у кожного

суб’єкта суспільства власної мети та інтересів (що далеко не зав-

жди збігаються з інтересами і метою інших суб’єктів) їх активні

практичні дії породжують численні конфлікти, аж до збройних.

Розробка загальної теорії національної та міжнародної безпеки не

може здійснюватись на основі використання традиційних підхо-

дів до пізнання і теоретичного узагальнення практичної діяльно-

сті людей, їх взаємовідносин між собою і природою.

По-третє, організація соціальної системи і її розвиток не під-

коряються досить точним законам і закономірностям, тому що

умови і засоби забезпечення соціальної стабільності здебільшого

визначаються суб’єктивними факторами і виступають прерогати-

вою індивідуального і колективного інтелекту. Подальший роз-

виток суспільних формацій важко передбачити, але може здійс-

нюватися за одних і тих же початкових умов різноманітними

шляхами (в тому числі і тими, що приводять до загибелі). Iстотно

обмежуються можливості використання при вирішенні фундаме-

нтальних проблем національної і міжнародної безпеки.

Національна безпека держави — стан захищеності життєво

важливих інтересів особи, суспільства і держави від внутрішніх

і зовнішніх загроз. Життєво важливі інтереси — сукупність по-

треб, задоволення яких надійно забезпечує існування і можливо-

сті прогресивного розвитку особи, суспільства і держави. Осно-

вні об’єкти безпеки: особа — її права і свободи; суспільство —

матеріальні і духовні цінності; держава — конституційний лад,

суверенітет і територіальна цілісність.

Структура національної безпеки

Основні принципи забезпечення національної безпеки:

законність, дотримання балансу інтересів особи, суспільства і

держави; їх взаємна відповідальність за забезпечення безпеки;

взаємозв’язки національної і міжнародної безпеки. Реалізація ос-

новних принципів забезпечення національної безпеки можлива за

рахунок створення системи безпеки, основними функціями якої

виступають виявлення і прогнозування внутрішніх і зовнішніх

загроз життєво важливим інтересам об’єктів безпеки, здійснення

комплексу оперативних і довготривалих заходів їх попередження

826

і нейтралізації; створення і підтримання в готовності сил і засобів

забезпечення безпеки; управління силами і засобами забезпечен-

ня безпеки у повсякденних умовах і при надзвичайних ситуаціях.

Основні елементи міжнародної і національної безпеки: полі-

тична, економічна, воєнна, технологічна, екологічна, гуманітарна

та інші сфери діяльності. Кожна з сфер має певну специфіку,

своєрідність. Разом з тим усі сфери перебувають у тісному взає-

мозв’язку і взаємозалежності. Воєнна безпека, мабуть, один з ос-

новних компонентів, що характеризують зовнішній аспект націо-

нальної безпеки держави, забезпечення якої покликані здій-

снювати збройні сили. В сучасних розробках проблем воєнної

безпеки домінує підхід, оснований на принципах взаємної безпе-

ки шляхом зниження протистояння до того мінімального рівня,

при якому збройні сили сторін здатні лише обороняти свої кор-

дони. Але під воєнною безпекою розуміється такий стан міждер-

жавних відносин і обороноздатності держави, за яким імовірність

війни зводиться до мінімуму або протидіє втягненню в неї краї-

ни. Американські фахівці вважають, що забезпечення національ-

ної безпеки досягається шляхом вироблення і реалізації так зва-

ної стратегії національної безпеки. Стратегія національної

безпеки — наука і мистецтво вироблення та використання полі-

тичної, економічної і психологічної могутності науки спільно з її

збройними силами в інтересах досягнення мети національної

безпеки в мирний період і в ході війни.

Стратегія національної безпеки — наука і мистецтво викорис-

тання національної могутності за всіх обставин з метою досяг-

нення бажаного рівня і виду контролю над супротивною сторо-

ною шляхом загроз, грубої сили, побічного тиску, дипломатії

хитрощів та інших можливих засобів, що забезпечують захист ін-

тересів і досягнення мети національної безпеки. У визначенні

безпеки підкреслюється активний силовий аспект забезпечення

захищеності національних інтересів.

Концепція національної безпеки України

Створення комплексної системи національної безпеки

України — найважливіше завдання України як суверенної євро-

пейської держави. Верховна Рада України схвалила Концепцію

(основи державної політики) національної безпеки України. Кон-

цепція включає: преамбулу і п’ять розділів (I. Загальні положен-

ня і принципи; II. Національні інтереси України; III. Загрози на-

ціональній безпеці України; IV. Основні напрямки державної

827

політики національної безпеки України; V. Система забезпечення

національної безпеки України).

Вперше чітко визначені національні інтереси України: ство-

рення громадянського суспільства, забезпечення прав і свобод

людини; досягнення національної згоди, політична і соціальна

стабільність, гарантія прав української нації і національних мен-

шостей України; забезпечення державного суверенітету, терито-

ріальної цілісності і недоторканості кордонів; створення ринкової

економіки; забезпечення екологічно і технологічно безпечних

умов життєдіяльності суспільства; збереження і підвищення нау-

ково-технологічного потенціалу; зміцнення генофонду українсь-

кого народу; розвиток української нації; налагодження рівнопра-

вних і взаємовигідних відносин зі всіма державами, інтеграція в

європейське і світове співтовариство. Вперше чітко визначені

можливі загрози в найважливіших сферах життєдіяльності: полі-

тична сфера, економічна сфера, соціальна сфера, воєнна сфера,

екологічна сфера, науково-технологічна сфера, інформаційна

сфера та ін.

Суб’єктами системи забезпечення національної безпеки

України виступають: український народ, Верховна Рада України,

Президент України, Рада національної безпеки і оборони країни,

Кабінет Міністрів, конституційний суд України, суди загальної

юрисдикції, прокуратура України, Національний банк України,

міністерства та інші центральні органи в межах своїх повнова-

жень і компетенції, воєнна організація держави. Воєнна організа-

ція держави охоплює Збройні Сили України, Службу безпеки

України, Національну гвардію, внутрішні війська і підрозділи

Міністерства внутрішніх справ, прикордонні війська, військові

підрозділи Міністерства з надзвичайних ситуацій та інші війсь-

кові формування, створені відповідно з Конституцією.

Концепція воєнної безпеки

Концепція воєнної безпеки — сукупність погоджених і

офіційно прийнятих поглядів захисту України від зовнішніх, а

при деяких умовах і внутрішніх загроз, забезпечення незалежно-

сті, територіальної цілісності та політичної стабільності країни. У

воєнній доктрині України називаються тільки завдання воєнної

безпеки. Воєнна безпека охоплює основи воєнної політики, обо-

рони, будівництва і розвитку Збройних Сил України. Воєнна по-

літика — складова частина загальної політики держави, базується

на положеннях законів, постанов та інших документів з військо-

828

вих питань, визначає основні напрямки і мету застосування

Збройних Сил України та інших військових формувань для захи-

сту суверенітету, територіальної цілісності України.

Складність геополітичних процесів, наявність воєнних кон-

фліктів, збереження великого ризику виникнення різноманіт-

них криз у безпосередній близькості від кордонів України, на

жаль, існують і, мабуть, в найближчій перспективі не зник-

нуть. При визначенні політики в сфері воєнної безпеки держа-

ви, якщо не дотримуватись старих поглядів, що конфліктні си-

туації можна вирішити з допомогою воєнної сили, необхідно

керуватися тим, що, по-перше, загроза виникнення Третьої сві-

тової війни із застосуванням ядерної зброї малоймовірна; по-

друге, набрала стійкий характер тенденція до зниження мож-

ливостей виникнення широкомасштабної війни з застосуван-

ням звичайної зброї; по-третє, зберігається достатня загроза

виникнення воєнних та інших конфліктів і, як наслідок, лока-

льних (регіональних) війн; зберігається небезпека актів міжна-

родного тероризму, зв’язаного, насамперед, з торгівлею збро-

єю і наркотиками.

Природно, головне завдання воєнної політики в мирний пе-

ріод — попередження війни і зміцнення національної та між-

народної безпеки. Воєнна безпека — прерогатива не тільки

Міністерства оборони України, але й силових міністерств і ві-

домств, в компетенцію яких входить формування воєнної полі-

тики і оборони України. Керівництво і координації дій всіх си-

лових структур держави по забезпеченню воєнної безпеки

покладаються на міжвідомчий орган — Раду національної без-

пеки та оборони України. На відміну від минулого, коли дже-

рело і масштаби воєнної загрози досить відомі і фінансування

військових програм мало стійкий і тривалий характер, то в су-

часних умовах склалася зовсім інша ситуація. Планування у

сфері забезпечення воєнної безпеки охоплює багатоетапний

процес, спрямований на визначення всього необхідного для

розвитку воєнної безпеки. У сфері воєнної безпеки України за-

лишається ще багато проблем.

У воєнній доктрині України відзначається, що в мирний період

здійснюється прогнозування мети і характеру можливої війни і

заходи для її попередження. В воєнний період здійснюється мобі-

лізація всіх матеріальних і людських ресурсів країни для відсічі

збройній агресії, завдання поразки агресору, позбавлення його

можливості продовжувати війну і припинення воєнних дій за

умов, вигідних для забезпечення суверенітету України.

829

Система факторів забезпечення безпеки

Система факторів забезпечення безпеки складна і бага-

тогранна. Використовуючи різноманітні підстави для класифіка-

ції, їх поділяють на зовнішні і внутрішні, об’єктивні і суб’є-

ктивні. Особливе місце серед них займають внутрішні фактори. В

економічній сфері: рівень і темпи розвитку продуктивних сил;

можливість використання досягнень науки і техніки у виробниц-

тві; темпи зростання добробуту; можливість участі в міжнародній

інтеграції; характер підготовки кваліфікованих кадрів та ін. В со-

ціально-політичній сфері: характер політичного керівництва сус-

пільством; політичний плюралізм; рівність або нерівність всіх

членів суспільства; відсутність або наявність національного гно-

блення або дискримінації; ступінь інтернаціональної єдності сус-

пільства; рівень розвитку демократії та участі широких мас в

управлінні справами суспільства; ступінь забезпечення реальних

прав і свобод громадян; характер способу життя; ступінь довіри і

підтримки громадянами державної влади та інші. В духовній сфе-

рі: характер панівних світоглядних та ідейно-політичних наста-

нов; ідейний плюралізм і ступінь ідейної єдності суспільства; рі-

вень ідейно-моральної зрілості громадян; характер культури і

рівень розвитку освіти; можливість доступу до знань і участі всіх

членів суспільства у створенні духовних цінностей і засвоєнні

досягнень культури та інші.

Iснує ряд факторів, сприятливих утвердженню сучасної кон-

цепції міжнародної та національної безпеки: процес інтеграції та

інтернаціоналізації світового співтовариства, що дедалі більше

набуває характеру об’єктивної закономірності суспільного розви-

тку, підтримка і симпатії ідеї без’ядерного, ненасильницького

світу серед широких народних мас, незалежно від політичної

класифікації їх держав і режимів; прогресивна діяльність пред-

ставників воєнно-політичного керівництва різноманітних держав

та інших впливових політичних кіл і сил.

Військовий фактор —

важливий засіб безпеки

Успіх в реалізації сучасної концепції національної без-

пеки залежить від багатьох обставин, в тому числі від комплекс-

ного використання економічних, науково-технічних, політичних,

соціальних, духовних і військових факторів. Зміна концептуаль-

них основ політичного і воєнно-політичного мислення з об’є-

830

ктивною необхідністю зажадала переосмислити місце і роль ко-

жного з них, визначити їх взаємозв’язки. Це торкнулося співвід-

ношення політичних і військових засобів забезпечення безпеки. I

не випадково.

Протягом усієї історії існування людського суспільства во-

єнний фактор є основним, а іноді і єдиним засобом вирішення

політичних суперечностей міжнародних конфліктів. Причому

склалися жахливі історичні тенденції, що виражаються у стій-

кому характері зростання кількості жертв, посилення руйнівно-

сті та деструктивної масштабності воєнних конфліктів. За

останні три століття спостерігається збільшення кількості війн,

в яких щорічно гинуло 1000 і більше людей. В ХVIII ст. війн і

конфліктів було 68, що забрали 4,4 млн людських життів, у

ХIХ ст. — 205 і загинуло 8,3 млн, а у ХХ ст. — 237, а жертви

вже склали 98,8 млн. Криваві жнива Молоха війни зростають. У

ХIХ ст. велося 14 війн з людськими втратами 100 тис. і більше,

у ХХ ст. війн стало в 3 рази більше, у ХIХ ст. розв’язано 2 війни

з жертвами більше 1 млн людей, а в ХХ ст. їх уже відбулося 13.

Війни супроводжуються зростанням прямих втрат серед цивіль-

ного населення відносно загальної кількості людських жертв. В

період Першої світової війни втрати цивільного населення скла-

ли 5 %, а в Другу світову війну — 48 %, у війні в Кореї — 84 %,

а у війні у В’єтнамі — 90 % жертв складало мирне населення.

Особливо маловивченою сферою воєнно-демографічних наслід-

ків війн є побічні і віддалені втрати. Внаслідок мобілізації мо-

лодих чоловіків відбувається різке падіння шлюбів і народжу-

ваності, а це істотно знижує природний приріст населення (в

Першу світову війну падіння народжуваності в Російській імпе-

рії склало до 73 %). Значно зростає число інвалідів. В Першій і

Другій світових війнах більше 40 млн лю-дей стали інвалідами,

при цьому росло їх число серед цивільного населення: на кож-

них 100 мобілізованих в Першу світову війну припадає 11 інва-

лідів, а в Другій світовій війні — 28. Відбувається істотне зни-

ження якості населення, зв’язане з погіршенням матеріальних

умов життя, і, як наслідок, — падіння моралі, інтелектуального

потенціалу, поява епідемій та інші негативні явища. Триває зро-

стання воєнних витрат. Від творчої діяльності відчужувалася

найбільш цінна самодіяльна частина суспільства: в Першій сві-

товій війні безпосередньо брало участь більше 1 млрд. людей з

33 держав, тобто 62 % населення планети, а в Другій світовій

війні — вже близько 2 млрд людей з 61 держави, або близько

80 % населення планети.