Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

власники землі. Політичний лад характеризується поєднанням

олігархічних і демократичних форм і методів здійснення влади.

Арістотель розрізняє два види справедливості: зрівняльну і роз-

подільну. Змішані форми управління державою є Спарта, Кріт.

Занепад державності Стародавньої Греції

З другої половини V— II ст. до н. е. — період еллінізму,

початок занепаду державності Стародавньої Греції. Iнтерес до

політичної проблематики послаблюється. Тоді держави-поліси

Стародавньої Греції потрапляють в залежність від Македонії. В

ученнях Епікура, епікурейців, стоїків та інших філософських

шкіл відчувається деяка відчуженість, відхід від політики, полі-

тичних явищ, подій. Філософ-матеріаліст Епікур (341—270 рр. до

н. е.) заперечував втручання богів у життєві, світські справи і ви-

ходив з визнання вічності матерії, що володіє внутрішніми дже-

релами руху. Для етики Епікура характерна аполітичність, про-

повідь неучасті в суспільному житті. Мета пізнання — визво-

лення людини від неуцтва, неосвіченості і марновірства, страху

перед богами і смертю. Епікур обґрунтовує розумну насолоду, в

основі якої лежить індивідуалістичний ідеал ухилення від страж-

дань і досягнення спокійного, радісного стану духу. Найрозум-

нішим для людини є не діяльність, а спокій — атараксія. Епікур

підкреслює, що головна мета державної влади і основа політич-

них відносин — гарантувати людям безпеку, допомогти їм подо-

лати страх, навчити не завдавати один одному шкоди. Звідси ви-

пливає, що держава і закон — це результат, наслідок договору

людей між собою з метою спільної користі та взаємної безпеки.

Справедливість, що випливає з природи, є договір про користь з

метою не завдавати шкоди один одному і не зазнавати шкоди.

Справедливість — явище суспільно договірне. Діяльність і зако-

ни держави мають відповідати уявленням про справедливість,

зміст справедливості передбачається договором між людьми про

спільну користь. За соціально-політичним змістом концепція Епі-

кура про договірне походження справедливості держави і законів

є об’єктивною, демократичною. Кожний з учасників, усвідом-

люючи договірне співжиття, не мав ніяких привілеїв перед інши-

ми. В «Етиці» Епікура форма поміркованої демократії полягає в

тому, що верховенство закону поєднується максимально можли-

вою мірою волі та автономії індивідів.

Проблеми державності у Стародавній Греції значне місце за-

ймають у вченні історика і політичного діяча еллінізму Полібія

(близько 200—120 рр. до н. е.), який вважав, що той або інший

устрій держави відіграє певну роль в усіх стосунках, відносинах

людей в суспільстві. З’ясування історичного процесу в Полібія

спирається на уявлення стоїків про циклічність розвитку світу.

Засновник школи стоїків Зенон Кітіонський (близько 336—264

рр. до н. е.) вважав, що всесвіт управляється долею, вищим боже-

ственним Розумом. У світі панує сувора необхідність, що виклю-

чає вільність волі. Людині не залишається нічого іншого, як під-

корятися невідворотній долі. Природне право — універсальний

загальносвітовий закон, держава — світова співдружність, суспі-

льне життя існує від природи і спрямовується долею, Фатумом. У

природі живий організм проходить зростання, розквіт і в’янення.

Суспільство теж проходить періоди зростання, розквіту і занепа-

ду. Завершуючись, процеси повторюються. Розвиток суспільст-

ва — безкінечний круговий рух, у ході якого форми правління

змінюються, переходять одна в іншу. З середини IV ст. до н. е.

держави-поліси Стародавньої Греції потрапляють у залежність

від Македонії і занепадають. Межі полісної системи, що склалися

в класичний період історії Стародавньої Греції, виявились надто

тісними для рабовласницького способу виробництва.

Політичні вчення в Стародавньому Римі

Політичні вчення Стародавнього Риму мали багато

спільного з політичними вченнями Стародавньої Греції. Поясню-

ється це тим, що тут формувались держави на основі однотипних

соціально-економічних і станових відносин, з глибокою спадко-

вістю у розвитку їх культури. Політичні вчення у Стародавньому

Римі формувались на основі філософських шкіл, перенесених з

Греції. Та новизна і оригінальність політичних поглядів римсь-

ких мислителів полягала в тому, що ними висунуті ідеї, які від-

повідали відносинам зрілості рабовласницького суспільства. Змі-

ни у політичній теорії обумовлені розвитком відносин приватної

власності та рабства.

Один з ідеологів римської аристократії, знаменитий оратор

Марк Тулій Ціцерон (106— 43 рр. до н. е.) в діалогах «Про держа-

ву» і «Про закони», наслідуючи Платона, виклав вчення про дер-

жаву. В дусі вчення аристократії твердить, що держава виростає,

природно, з сім’ї, що державна влада вручена мудрецям, здатним

наблизитись до осягнення світового божественного Розуму. Якби

люди жили за заповітами і звичаями батьків, то держава могла б

стати вічною. Мета держави — охорона майнових інтересів гро-

мадян. Права мудрих і гідних громадян, включаючи право влас-

ності, випливають безпосередньо з природи, з природного зако-

ну. Марк Ціцерон твердить, що держава не тільки природний ор-

ганізм, але й штучне утворення, «народне встановлення», визнає

рівність усіх людей від природи і можливість досягнення мудро-

сті кожним, хто одержить освіту. Майнові та соціальні відмінно-

сті між людьми виникають не від народження, а через відносини

приватної власності, що встановлюються в суспільстві. Приватна

власність не буває від природи, а виникає або ж на базі давнього

володіння нею, або ж володіння за законом і згодою та ін. Пози-

тивно оцінюючи значні багатства і договори у житті суспільства,

Ціцерон приходить до висновку, що держава тримається на кре-

диті, народ вручає свої права монарху в кредит за справедливе

управління суспільством.

Важливе місце в історії соціально-політичної думки в Старо-

давньому Римі займає представник римського стоїцизму Луцій

Антей Сенека (4 р. до н. е. — 65 р. н. е.). Численні праці, і, зокре-

ма, найбільший твір «Листи до Луцілія», дійшли в оригіналі до

сучасності. Зберігаючи пантеїзм грецьких стоїків, тобто розгля-

даючи світ як єдине матеріальне і розумне ціле, Луцій Сенека

розробляє переважно морально-етичні проблеми, при правиль-

ному вирішенні яких досягається спокій і непорушність духу. Не

заперечуючи рабства як соціально-політичного інституту, Сенека

разом з тим відстоював людську гідність рабів, закликав гуманно

ставитись до них як до духовно рівних. Неминучий і божествен-

ний за характером, закон долі набуває значення рольового права

природи, якому підкорені всі людські відносини, в тому числі

держава і закон. Всесвіт — природна держава зі своїм природним

правом. Люди і є члени такої держави за законами природи.

Окремі ж державні утворення — випадкові та значні для всього

людського роду. Розуміння закону долі (природного права), бо-

жественного духу власне і полягає в тому, щоб протистояти ви-

падковості та в тому числі належності до тієї або іншої малої

держави, визнати необхідність світових законів і керуватися ни-

ми. Та Сенека свою, в основному індивідуалістичну етику, нама-

гається зв’язати з завданнями суспільства і держави. Етика Сене-

ки мала великий вплив на формування християнської ідеології.

Наростання кризи рабовласницького ладу вело до різкого по-

гіршання становища трудящих. Могутня державна машина Рим-

ської імперії жорстоко придушувала повстання рабів і вільних

бідняків. Безсилля народних мас вело до посилення релігійних

настроїв, надій на допомогу фантастичних сил. У I ст. виникає

християнство — рух пригноблених, яке виступало спочатку як

релігія рабів, бідняків і безправних, покірних або розсіяних Ри-

мом народів. Християни чекали пришестя месії Христа — рятів-

ника, божого посланця, який знищить царство Зла, скине гноби-

телів у «геєну вогненну», встановить обіцяне пророками царство,

де всі люди будуть рівні тощо. Християнство набирає широкого

розмаху. Бурхливий розквіт політичної думки у Стародавньому

Римі припадає на правління імператора Юстініана (527—568

рр.), який завершив кодифікацію римського права. Справа в то-

му, що на період правління Юстініана нагромадилась величезна

кількість законів, вердиктів, конституцій і праць римських юрис-

тів поза всякої системи та ін., що частково застаріли. Деякі зако-

ни, вердикти суперечили один одному, потребували системати-

зації; модернізації потребувало і громадянське, преторське

імператорське право. З ініціативи Юстиніана здійснено кодифі-

кацію законів.

2. П

ОЛIТИЧНI ВЧЕННЯ В СЕРЕДНЬОВIЧЧI

Падіння Римської імперії (476 р.) завершило період іс-

торії Стародавнього світу і поклало початок історії середніх віків.

Тоді розвиток політичної думки пішов у двох напрямах: по-

перше, розгортається формування авторитарної королівської вла-

ди на територіях західних провінцій колишньої Римської імперії і

складаються її нормативні регламентації. Поступово утворюється

Iранське королівство, виникають самостійні держави в Середній

Азії, закавказзі, пізніше почався процес становлення національ-

них держав — Франції, Англії та ін. По-друге, формуються абсо-

лютистські монархії (деспотії) східного типу, що виникають на

територіях східних провінцій. Соціально-політичне життя в краї-

нах Середньої Азії та Закавказзя в III—V ст. і в країнах Арабсь-

кого Сходу в VII ст. характеризується становленням і розвитком

феодальних відносин, різким розшаруванням суспільства на фео-

далів і феодально залежних землеробів, скотарів, виноградарів та

ін. Значна частина Середньої Азії та Закавказзя перебували тоді

під владою Персії, потім зазнавали нашестя і завоювання арабів,

а в ХIII ст. — напади монголів. Сильний, в ряді регіонів визнача-

льний вплив на розвиток політичних вчень мало виникнення но-

вої світової релігії — ісламу і створення Арабського халіфату.

Після об’єднання арабських племен (20—30-і рр. VII ст.) наступ-

ники Мухамеда — халіфа почали завоювання навколишніх країн

і уже в середині VIII ст. поширили володіння на Північну Афри-

ку, Сірію, Палестину, Iрак, Iран, Піренейський півострів, закавка-

ззя і Середню Азію. Духовна і світська влади в ісламі теоретично

неподільні, а головна функція влади — дотримання божествен-

них законів. Iдеал ісламської держави — теократія.

Політична думка Середньовіччя пронизана піклуванням про

пошук основ стійкого порядку, поміркованих форм правління,

вимогам законопослухання. У Середньовіччі влада осмислюється

як здійснення божого промислу. Покірність державній владі —

одна з основних вимог християнської моралі. В основі вимог ле-

жить заповідь Христа в лояльності та покірності владі: «Віддайте

кесарю (царю) кесареве (цареве), а Богу Богове». Раннєхристиян-

ські апологети (Афіногор, Тертулліан та ін.) закликали християн

покоритися державній владі. В Арабському Сході, Середній Азії,

Закавказзі та інших регіонах різні вчення виправдували іслам і

закликали населення покорятися владі, бо влада це воля Аллаха.

В Х—ХI ст. у працях відомих філософів Середньої Азії відобра-

жались політичні ідеї і концепції про державу і державний

устрій. Так, в працях філософа аль-Фарабі (870—950 рр.) є спро-

ба викласти проекти ідеального суспільства (міста-держави), що

суперечило ідеям Корану про божественну передвизначеність:

«все у владі бога». Мусульманське духовенство сприйняло ідеї

аль-Фарабі як посягання на порядок, установлений Аллахом. Але

аль-Фарабі взагалі відкидав теологічні вчення про походження

держави і стверджував, що держава — результат об’єднання лю-

дей для задоволення життєвих потреб, в добровільних містах-

державах суспільне життя будується на принципах високої мора-

льності людей, взаємодопомоги, рішуче відкидав неосвіченість,

неуцтво, свавілля та насилля.

Великий вклад у розвиток середньовікової політичної думки

вніс і філософ, вчений, поет Абу-Абі Iбн-Сіна — Авіценна (980—

1037 рр.). У творах Iбн-Сіна викладено проект розумного (ідеаль-

ного) суспільства і держави, де панують соціальна рівність, спра-

ведливість, свобода та гуманізм. Пізніше, в ХII ст. значний вклад

у розвиток політичної думки в країнах Закавказзя вніс азербай-

джанець Нізамі Гаджієв (1141—1202 рр.), який виступив борцем

за інтереси пригноблених людей, бачив причину всіх нещасть і

лиха в суспільному і політичному ладі. Iдею сильної централізо-

ваної держави на території Грузії обґрунтовує відомий поет Шота

Руставелі. В XIV ст. своєрідну концепцію розвитку держави роз-

робляє відомий арабський історик Iбн-Хальдун (1332—1406 рр.).

У праці «Велика історія» Iбн-Хальдун викладає ідеї про державу,

суспільство, прагне виявити їх співвідносини і закономірності

розвитку. Через нездатність однієї людини для задоволення всіх

потреб в їжі, одязі, збереженні житла та ін. люди і створюють

спільність для спільного добування засобів до життя. Поділ пра-

ці — перший фактор об’єднання. Iбн-Хальдун виділяє два етапи

суспільства: примітивний землеробський, коли люди займаються

тільки землеробством та скотарством, і цивілізований — міський,

коли розвиваються ремесла, торгівля, наука, мистецтво та ін.

Розвиток поділу праці та об’єднання зусиль багатьох людей

створюють надлишки виробництва, що породжує розкіш, пишно-

ту. Виробництво надлишку і розкіш ведуть до виникнення спіль-

ностей людей, заснованій на нерівності та примусу, встановлення

влади. Жодна людина володарювати не спроможна, а тому люди

створюють сильні спільності, здатні управляти державою, суспі-

льством. Спираючись на таку спільність, володар підкоряє підда-

них, збирає податки в казну. Податки і побори утворюють основу

держави. Держава відривається від основи, на якій виникла, пра-

вителі відходять від простого народу, а всі, хто прагне перешко-

дити владі володаря, усуваються. Потім створюються загони

стражів, слуги владики. Володар прагне розширити вплив, заво-

йовує з допомогою набраних воїнів інші землі, встановлює скрізь

свою владу, втручається в торгівлю тощо. Все це вбиває надії

підданих, підриває стимули до праці. Руйнування економіки по-

слаблює державу: держава — форма суспільства — приходить до

занепаду, якщо ж прийшла в занепад економіка. Iбн-Хальдун ро-

бить висновок про неминучість загибелі держави. Посилаючись

на історію арабів, персів і берберів, Iбн-Хальдун пише, що ство-

ривши нову державу, завойовники «вдаються до самовиснажен-

ня» і виснажують суспільство. Рано чи пізно неминуче настає

дряхлість імперій, що, як і люди, ростуть, досягають зрілості, а

потім схиляються до занепаду.

Звичайно ж, розвиток політичної думки у феодальних держа-

вах країн Арабського Сходу, Середньої Азії та Закавказзя йшло

з тими ж закономірностями, що і в країнах феодальної Європи.

Панівне становище в політичній думці тоді займали найпошире-

ніші релігії — іслам, християнство та ін., що виражають інтереси

і прагнення класів, що борються. Поруч з панівним теологічним

світоглядом, і нерідко всупереч з ним, в країнах Сходу тривало

вивчення і розвиток спадщини античної філософії, спроби сфор-

мулювати вчення про державу на основі розуму і досвіду. Прори-

вом у теологічному тлумаченні держави і права стали концепції

Аль-Фарабі, Iбн-Сіна, Iбн-Хальдуна та ін. Саме через арабів пра-

ці Арістотеля потрапили в Європу. В країнах Західної Європи пе-

ріоду раннього Середньовіччя (V—ХI ст.) формувався феодаль-

ний лад. Селянство потрапило в залежність від власників землі,

обтяжене багатьма феодальними повинностями, зазнавало поза-

економічного примусу. До IХ—Х ст. феодальні відносини сфор-

мувались остаточно.

Політичні ідеї Фоми Аквінського

У ХII—ХIII ст. по всій Європі прокотилась хвиля єре-

тичних рухів, що серйозно похитнули віру у святість і непоруш-

ність феодальних устоїв. Різка критика феодального ладу і його

ідеології єретиками потребувала нового ідеологічного обґрунту-

вання феодалізму. Один з визначних ідеологів католицизму до-

мініканський монах Фома Аквінський (1226—1274 рр.) прагнув

обґрунтувати непохитність феодалізму, виступав за активне вто-

ргнення церкви в філософію і науку, проти двох істин, що давало

певний простір пошуку земної істини, нижчої у порівнянні з іс-

тиною небесною, що осягається відвертістю і вірою, але не зале-

жною від неї, а іноді навіть приходить в суперечність з нею. За

вченням Фоми Аквінського, світ заснований на ієрархії форм (від

бога — чистого розуму — до духовного світу і, нарешті, до мате-

ріального), з яких вищі форми дають життя нижчим. У політич-

ній доктрині Фоми Аквінського значне місце займає вчення про

закони, їх види, державу, владу та ін., прагнення використати по-

гляди Арістотеля для обґрунтування догм католицької церкви і

ще більше зміцнити її позиції. Фома Аквінський вважав, що світ-

ській владі підвладні лише тіла людей, але не їх душі. Верховна,

всеохоплююча влада, в тому числі і право розпоряджатися духо-

вним життям, належить церкві. Наскільки Бог вище людини, на-

стільки духовна влада вище влади земного царя, володаря. Тому

римському папі — наміснику Бога на Землі — мають, як васали,

підкорятися всі світські царі, володарі. З урахуванням таких по-

ложень Фома Аквінський розвиває теорію теократичної влади.

Державна влада — це результат волі Бога. Проте не кожен окре-

мий правитель поставлений безпосередньо Богом і Богом же

освячена не будь-яка дія правителя. Володар, як і кожна людина,

має вільну волю і тому здатний чинити зло, тобто віддавати су-

перечливі божественним законам накази. У таких випадках ви-

значити законність походження і використання влади володаря

належить церкві. Політичні концепції Фоми Аквінського — від-

верта і тверда апологія феодалізму в Західній Європі.

Середні віки — період спаду в історії політичних і соціальних

вчень в порівнянні з античністю. Переміщення центру ваги в сус-

пільній свідомості від держави до церкви, прагнення значної час-

тини суспільної свідомості до потойбічних, позаземних ідеалів,

панування догматичного мислення, суворе орієнтування на текс-

ти Святого Письма і канони церкви — все це різко звужувало те-

матику і зміст політичних і соціальних доктрин. Та і в період Се-

редньовіччя політико-правова ідеологія і вчення далекі від

застою. Проблеми співвідносин церкви і держави, що вийшли на

передній край, неминуче породжували суперечки про суть, мету

і завдання держави, про її відмінність від церкви та ін., логічно це

вело до формування і реалізації проблем державного сувереніте-

ту. Суперечки про співвідносини церкви та держави супроводжу-

вались також виявленням відмінностей між власне політикою,

політичними відносинами, правом як сферою державної діяльно-

сті та законами совісті, віри і моралі, звернутими у внутрішній

світ людини. У радикальних теоріях Середньовіччя уже прого-

лошувалась свобода совісті та невтручання церкви в справи дер-

жави. Та у Середньовіччі ще мало зроблено для розвитку ідей

свободи і рівності людей, справедливості. Суспільства країн За-

хідної Європи будувались як монархічно-церковні та станові іє-

рархії. Демократичні і революційні тенденції раннього християн-

ства знайшли розвиток у ряді єретичних рухів середніх віків.

Радикальні єресі обґрунтовували рівність людей перед законом

та їх право брати участь в реалізації не тільки церковних, але й

державних справ.

3. П

РОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ПОЛІТИКИ В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ

У соціально-економічному житті Західної Європи, по-

чинаючи з ХIV ст. в Iталії, а з ХV ст. в інших країнах стався ці-

лий ряд змін, що знаменували початок історичної епохи, названої

Відродженням. Розклад феодалізму, поява і розвиток капіталіс-

тичних виробничих відносин обумовили вихід на нові рубежі по-

літичної думки. Замість одностороннього, однозначного релігій-

ного пояснення держави, політики і права тоді висуваються

концепції, в основі яких положення про природний характер лю-

дини, її земні інтереси та потреби. Поворот до людини та її куль-

тури, що вивільнялася від диктату релігії, політики і в сфері полі-

тичних теорій. Майже водночас з великим відкриттям Коперника

істинної, дійсної Сонячної системи, відкрито також і закон тя-

жіння держав, центр ваги знайдено, але уже Макіавеллі, Кампа-

нелла, а згодом Гоббс, Спіноза, Гуго Гроцій аж до Руссо, Фіхте і

Гегеля розглядають державу як природне утворення і виводять її

природні закони з розуму і досвіду, а не з теології. Нові концепції

держави випливали з інших передумов, аніж у Стародавньому

світі та в середні віки. У соціально-політичних теоріях епохи

Відродження центральне місце займає ідеологія централізованої

держави. I не випадково. Тому що тоді настав період пробуджен-

ня європейських націй. Передовим мислителям ставало ясно, що

тільки сильна централізована держава може подолати внутрішню

роздрібненість, а також відстояти національний суверенітет у бо-

ротьбі проти католицького універсалізму. Феодально-кріпо-

сницькі відносини перетворюються в пута для дальшого розвитку

продуктивних сил, що розбиваються буржуазними революціями.

Своєрідність політичної думки епохи

Відродження

Синтезом спадщини двох джерел — античності і Сере-

дньовіччя стала оригінальна культура, філософія, соціально-

політична думка епохи Відродження (Ренессанса). У культурі

політичної думки античної цивілізації мислителі епохи Відро-

дження і Реформації черпали ідеї та концепції, що забезпечували

дальший розвиток суспільства, прогрес. Тоді ж до суспільно-

політичних систем Платона, Арістотеля, Ціцерона проявлявся

особливий інтерес. Це пояснюється прагненням мислителів ви-

користати їх концепції держави і права, політичні та естетичні

погляди з метою впровадження в практику для задоволення полі-

тичних та ідейних запитів Відродження. На зміну теократичному

мисленню приходить система світогляду в центрі якої стоїть лю-

дина з її потребами і прагненнями. Гуманістичне, ренесансне ро-

зуміння світу передбачало антимістичне, вільне його сприйняття,

визнавало гармонію фізичного і духовного в людині, вимагало

повноти чуттєвого і раціонального життя, висувало на передній

край особу, її гідність і честь.

Ще в ХIII ст. в Iталії виникає і поширюється в Західній Європі

гуманізм — підхід до суспільства, що утверджує гідність і цін-

ність людини, її право на вільний розвиток, наголошує на людя-

ності відносин між людьми. Iталія — перша в Європі стала на

шлях розвитку капіталістичних відносин, а буржуазія, яка тоді

народжувалась, формувалась, вимагала усунення феодалізму, іє-

рархічної залежності одного соціального ладу від іншого, прин-

ципово іншого, відмінного від церковно-схоластичного тлума-

чення, прагнула простору для вільних дій і розвитку, прагнула

вирішити питання про природу людини, принципи побудови

людських відносин. Якщо релігія розглядала людину як істоту,

насамперед, духовну, причому в духовності основним вважалась

віра, то гуманістичний напрям наголошує на чуттєвих потребах

людини і вимагає їх здійснення в існуючому світі, віддаючи пе-

реваги визнанню зверхності розуму над вірою. Великі гуманісти

епохи Відродження Данте, Петрарка, Бокаччо, Пізано, Леонардо

да Вінчі, Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен, Сервантес,

Томас Мор, Томмазо Кампанелла і багато інших відмовляються

визнати гріховну тілесну природу людини. Людські потреби вва-

жались природними. Гуманісти визнавали ненормальними і не-

природними проповідувані церквою зречення, відчуженість від

чуттєвості, теїзм, тобто існування особистого бога як надприрод-

ної істоти, що має розум та волю і таємно впливає на матеріальні

і духовні процеси, на особисте і суспільне життя людей. Якщо

людині його чуттєві потреби дані самою природою, то, мабуть,

вони однакові у всіх і служать основою для різних відносин. Усі

люди народжуються однаковими і потребують рівності та спра-

ведливості у реальному житті. Визнання особистої гідності кож-

ної людини, незалежно від походження і суспільного становища,

спрямовано проти феодально-станової нерівності. Епоха Відро-

дження створила ґрунт для виховання освічених, високомораль-

них, культурних особистостей, піднесення на новий культурний

рівень суспільних відносин, трансформації їх в нове гуманне і ро-

зумне суспільство.

Генератором ідей Відродження виступають прогресивні мис-

лителі, діяльність яких забезпечувала задоволення замовлення на

нові соціальні та політичні ідеї. Iз знань стародавніх греків

і римлян, вавілонян і китайців, індусів і арабів передові мислите-

лі-гуманісти брали міркування про державу як загальну, спільну

справу народів, продовжували і розвивали традиції античних фі-

лософів і політиків, вважали, що доля людини визначається не її

знатним походженням, званням, конфесійним статусом, а винят-

ково її активністю, благородством, добропорядністю, чесністю,

мудрістю, доблестю. Безкорисливе служіння спільній справі,

громадянський обов’язок — ось що головне, зокрема у поведінці

людини в суспільстві. Відновлювалась стародавня концепція су-

спільного договору, що пояснювала причини виникнення держа-

ви, законність державної влади. Величезні соціально-економічні

зміни, що відбувалися в епоху Відродження знайшли своє відо-