Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Українські землі у складі Литви та Польщі 131

VIII. Джерела та література

1. Русина О.В. Українські землі у складі Литви та Польщі // Історія

України. – К., 1997. – С. 57.

2. Борисенко В.И. Курс української історії. З найдавніших часів до

XX ст. – К., 1998. – С. 93.

3. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. Київ-Львів,

1913. – С. 140. (Репринтне відтворення 1990 р.).

4. Коваленко П.А. Історіографія історії Української РСР. Від найдавні-

ших часів до Великої жовтневої соціалістичної революції. – К., 1983. – С. 18.

5. Там само. – С. 19.

6. Хрестоматія з історії Української РСР. – Том 1.: З найдавніших

часів до кінця 50-х рр. ХІХ ст. – К., 1959. – С. 115–158.

7. Борисенко В.Й. Названа праця; Голобуцький В.О. Економічна іс-

торія Української РСР. Дожовтневий період. – К., 1970; Гуслистий К.І.

Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею (з ХІVст. до

1569 р.). – К., 1939; Крикун М. Административно-территориальное устройс-

тво Правобережной Украины в XV–XVІІІ вв. – К., 1992; Крип’якевич І.П.

Галицько-Волинське князівство. – К., 1984; Терещенко Ю.І. Україна і євро-

пейський світ. – К., 1996; Любовский М.К. Очерк истории Литовско-

Русского государства до Люблинской унии включительно. – М., 1915;

Шебульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества

Литовского. – К., 1987; Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до

середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1994.

8. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990. – С. 79.

9. Борисенко В.Й. Курс Української історії. – К., 1998. – С. 88.

10. Русина О.В. Українські землі у складі Литви та Польщі // Іс-

торія України: Навчальний посібник / Під заг. ред. В.А.Смолія. – К.,

1997. – С. 57.

11. Там само. – С. 58.

12. Там само. – С. 59.

13. Там само. – С. 59.

14. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих на-

вчальних закладів. – К., 1999. – С. 82.

15. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1993. – С. 98.

16. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця

XVIII ст.: Навчальний посібник. – К., 1997. – С. 91.

Розділ ІІ. 132

17. Бойко О.Д. Названа праця. – С. 82.

18. Русина О.В. Названа праця. – С. 59–60.

19. Борисенко В.Й. Названа праця. С. 95.

20. Історія України в особах ІХ–XVIII ст. – К., 1993. – С. 144–145.

21. Історія України. – К.: Альтернатива, 1997. – С. 61.

22. Там само. – С. 60-61.

23. Там само. – С. 61.

24. Борисенко В. Й. Названа праця. – С. 100.

25. Яковенко М. Свидригайло Ольгердович // Історія України в осо-

бах ІХ–XVIII ст. – К., 1993. – С. 147–152.

26. Історія України в особах ІХ–XVIII ст. – К., 1993. – С. 152–154.

27. Там само. – С. 152–154.

28. Хрестоматія з історії Української РСР. – Том 1.: З найдавні-

ших часів до кінця 50-х рр. ХІХ ст. – К., 1959. – С. 135–136.

29. Акты, относящиеся к истории Западной Руси. – Спб., 1846. –

Т. 1. – С. 37–38.

30. Хрестоматія з історії Української РСР. – Том 1.: З найдавні-

ших часів до кінця 50-х рр. ХІХ ст. – К., 1959. – С. 158.

31. Там само. – С. 139–140.

Українські землі у складі Литви та Польщі 133

Лекція № 8. Соціально-економічне та суспільно-

політичне життя українського народу

в кінці XV – першій пол. XVІІ ст.

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Спроба української старшини відновити українську дер-

жавність.

3. Поширення польської влади на українських землях. Люб-

лінська унія 1569 р.

4. Кримське ханство – авангард експансії Туреччини на

українські землі. Боротьба українського народу з турецько-

татарським вторгненням.

5. Соціально-економічні зміни на українських землях в кінці

XV – першій половині XVII ст.

6. Запитання та завдання.

7. Джерела та література.

І. Загальні зауваження

Кінець XV – перша половина XVII ст. характеризується праг-

ненням українського народу до державного самовизначення. Все бі-

льше ставало зрозумілим, що Литва нездатна захистити ні українську

людність, ні себе особисто. Тому чимало української старшини стало

звертати свої погляди на союз з православною Москвою, загостривши

тим самим стосунки між Литвою та Російською державою.

Більше того, у 1558 р. напружені стосунки між цими держава-

ми переросли в Лівонську війну. Використовуючи вкрай важкі для

Литви зовнішні обставини, Польща підігріває процес інкорпорації

першої до свого складу, не припиняючи при цьому власного прони-

кнення на українські землі.

Розділ ІІ. 134

Словом, у суспільно-політичному і соціально-економічному

житті України у період, що підлягає розгляду, відбулися докорінні

зміни: українські землі попадають у політичну та економічну зале-

жність від Польщі, ускладнюються соціально-економічні відносини

класів у місті та на селі, по складному шляху пішов розвиток куль-

турно-конфесійних проблем.

Варто відзначити, що цей період української історії слабо за-

безпечений історичними джерелами. Дослідники підкреслюють, що

це пояснюється "постійними нападами кочівників, феодальними

міжусобицями", які і привели до "загибелі багатьох історичних тво-

рів"

. Одначе у XV–XVI ст. спостерігається розвиток руського літо-

писання, яке робить глибокі екскурси в історію України і є цінним

джерелом для її вивчення.

Джерельні відомості про Україну XV – першої половини XVI ст.

зафіксовані у Західноукраїнському (Литовському) літописі

та

Короткому Київському літописі. Зокрема у першому джерелі мо-

жна знайти чимало цікавих матеріалів про Українське Поділля, хро-

нологічний перебіг тогочасних подій. У Короткому Київському

літописі дослідники познайомляться з діяльністю князя Костянти-

на Острозького, боротьбою українського народу проти татар та тур-

ків тощо.

Документальні відомості про другу половину XVI- першу по-

ловину XVII ст. викладачі та студенти можуть відшукати у Барку-

лабівському, Густинському та Лвівському літописах, творах на-

родної інтерпретації та ін.

. Так, наприклад, у Баркулабівському лі-

тописі зосереджені відомості про боротьбу українського населення

проти польських магнатів та шляхти, Густинському – оригінальне

тлумачення історичного процесу в Україні з часів Київської Русі і

до початку XVII ст.

Крім історичних літописів до нас дійшла тогочасна мемуарна

література. Зокрема, цікавими є записи Михалона Литвина, щоден-

ник Федора Євлашевського, спогади французького інженера Гійо-

ма де Боплана, щоденник австрійського дипломата Еріха Лясо-

ти, записи батька польського короля Якова Собеського та ін.

Переглядаючи мемуари згаданих авторів, викладачі відшука-

ють там цікаві відомості про становище селян (М. Литвин), культу-

ру української шляхти (Ф.Євлашевський), побут козацтва

Українські землі у складі Литви та Польщі 135

(Г.Боплан), суспільні відносини (Е.Лясота), історію боїв під Цецо-

рою та Хотовим (Я.Собеський) тощо.

Цікаві відомості про суспільно-політичні відносини та соціа-

льно-економічне становище донесли до нас полемічні твори І. Ви-

шенського та народні історичні пісні і думи

Порушена в лекції проблема була предметом дослідження

А.І.Барановича, В.О.Голобуцького, Є.Н.Дзюби, Я.Д.Ісаєвича,

М.Ф.Котляра, П.В.Михайлини, Д.І.Мишка, П.М.Саса, З.І.Хиж-

няк, Н.М.Яковенко та ін. вчених

Знайомлячись з монографічними дослідженнями названих ав-

торів, викладачі та студенти знайдуть там багато цікавих висновків

про реформаторський рух в Україні та діяльність братств

(Я.Д.Ісаєвич, Є.Н.Дзюба), формування української аристократії та

національної шляхти (Н.М.Яковенко), соціально-економічні проце-

си на українських землях напередодні революції XVII ст.

(Д.І.Мишко, П.В.Михайлина, М.Ф.Котляр, В.О.Голобуцький,

П.М.Сас) та інші історичні події.

Багато цікавих подій тогочасного періоду знайшли відобра-

ження в художньо-історичній літературі. Зокрема, про історичні по-

дії, процеси і явища XV – першої половини XVII ст. розповідають

твори І. Гушалевича ("Гальшка. Острозька княжна”. Історична

повість з XVI ст.: Поема. – Львів. 1883. – 152 с.), П.Загребельного

("Роксолана”. Роман. – Київ: Дніпро, 1983. – 583 с.), Я.Ісаєвича

("Юрій Дрогобич”. Іст. повість. – К.: Молодь, 1972. – 122 с.),

Ю.Колісниченка, С.Плачинди ("Неопалима Купина". – К.: Молодь,

1968. – С. 60–96), Т.Микитана ("Спалах у темряві”. Іст. роман. –

Львів: Каменяр, 1980. – 220 с.), М.Старицького ("Первые коршу-

ны”. Историческая повесть // Твори: у 8 т. – К.: Дніпро, 1965. – Т.

7. – С. 365–555), П.Угляренка ("Плач біля чужої стіни”. Роман. –

К.: Радянський письменник, 1984. – 277 с.)

Перечитуючи ці книги, викладачі і студенти знайдуть багато

цікавих відомостей про патріотичну культурну діяльність українсь-

кої еліти (У.Гушалевич, Ю.Колісниченко, С.Плачинда), боротьбу

українського народу проти іноземних загарбників (П.Загребельний,

М.Старицький, П.Угляренко, Т.Микитан) та інші важливі сюжети

тих часів.

Розділ ІІ. 136

ІІ. Спроба української старшини відновити

українську державність

У вступній частині було сказано, що на кінець XV ст. україн-

ська старшина та з нею переважна частина тогочасного вітчизняно-

го суспільства дійшли висновку, що Литва не тільки неспроможна

задовольнити їх вільнолюбиві сподівання, а й свої власні.

Московські князі, здійснюючи централізацію навколишніх зе-

мель, почали заявляти на весь голос, що вони є спадкоємцями Київ-

ської Русі, "що міста і волості, і землі, і води" руські тримають у

своїх руках литовські князі та польські королі, що справжніми во-

лодарями "усієї Русі", за висловом Івана III, є православні князі Мо-

сковщини.

Саме ці територіальні претензії Московщини вирішили викорис-

тати українські феодали, які не хотіли лишитися влади з усуненням

польсько-литовської адміністрації. Так, наприклад, у 1481 р. брат ки-

ївського князя Михайло Олькович зробив невдалу спробу повалити з

Литовського престолу князя Казиміра, при сприянні українських кня-

зів почалися російські військові походи російських військ на смолен-

ські та чернігово-сіверські землі (1492–1494). За мирним трактатом

1494 р. Литовський князь змушений був визнати входження до складу

Московського князівства Чернігово-сіверських земель нащадків Но-

восельських, Одоєвських, Воротинських, Білевських, у 1500 р. – Мо-

жайських, Шемячичів, яким належали міста Чернігів, Стародуб, Нов-

город-Сіверський та багато інших земель.

Розгромивши литовські війська у 1503 р. під Дорогобужем,

Росія, за висловом В.Й.Борисенко, стала володарем "всієї Черніго-

во-Сіверщини з 19 містами й всіма волостями Росія майже вийшла

до Дніпра й давнього Києва"

Варто додати, що просування російських військових на захід

активізували визвольні війни українського народу. В цьому відіграв

значну роль український шляхтич татарського походження литовсь-

кий магнат і маршалок Михайло Глинський.

Походив з аристократичної родини українізованих татар-

ських ханів. Мав ґрунтовну західноєвропейську освіту. Вій-

ськовий досвід набував у Голландії, Італії, Іспанії. На початку

XVI ст. був одним з найвпливовіших сановників Литовського

князя, володарем значних українських польових обширів,

координатором розгалуженої феодальної родини.

Українські землі у складі Литви та Польщі 137

У 1508 р. М.Глинський встановив зв’язки з Москвою та Крим-

ським ханом, домовився з ними про спільний виступ проти Литви.

Разом зі своїм братом українським шляхтичем Василем Глинським

у 1508 р. зробили спробу підняти населення українських земель й

силою завоювати українську державу, незалежність.

Наміри Глинського знайшли підтримку у деякої частини укра-

їнської спільноти. Зокрема його підтримала знать Київщини. Проте

акція Глинського не знайшла достатньої підтримки на Волині та в

інших землях. А тому виступ М.Глинського, посуті, одержав пораз-

ку, а він сам повинен був рятуватися у Москві.

Причини цієї поразки слід шукати у внутрішніх та зовнішніх

факторах.

По-перше, чимало українських князів та феодалів прижилися

в системі Великого Князівства Литовського, зуміли створити для

себе комфортабельні умови й не захотіли йти на ризик заради ідеї

відродження Київського самостійництва. Більше того, дехто із них

сам претендував на Київські землі й не хотів їх віддавати родині

Глинських.

По-друге, Московський князь та Кримський Хан обіцяли бага-

то, а допомагали мало. Так, наприклад, з боку Криму справа далі

обіцянок не пішла. З боку Москви нечисельний загін "підтримки "

на території Білорусі мало що значив.

По-третє, у боротьбі проти заколотників Литву підтримала

Польща. У 1508 р. були сформовані польсько-литовські полки, ско-

ординоване керівництво ними, відпрацьований план дій. Під їхнім

тиском М.Глинський змушений був тікати у розташування москов-

ських військ.

Напрошується висновок: з придушенням повстання М. Глин-

ського завершилася остання спроба української аристократії силою

завоювати Україні державну незалежність.

Як стверджують історики, у подальшій боротьбі українська

знать турбувалася про власні інтереси у складі Литви та Польщі.

ІІІ. Поширення польської влади на українських

землях. Люблінська унія 1569 р.

Друга половина XVI ст. докорінно змінила історичну долю

українського народу. Саме у цей час українські землі попали у ціл-

Розділ ІІ. 138

ковиту залежність від польської феодальної знаті. Змінилася тери-

торіально-адміністративна система, класові взаємовідносини, на-

брали насиченого забарвлення історичні події, процеси і явища, які

відбувалися в Україні у цей час в соціально-економічному, суспіль-

но-політичному та культурному житті.

Передусім загострилися литовсько-російські взаємовідносини, в

основі яких лежала проблема спадщини Київської Русі. У 1558 р. це

напруження переросло у так звану Лівонську війну (1558–1583), яка

поставила Литву на межу військової і державної катастрофи.

По-друге, невдачі литовських князів у Лівонських війнах пож-

вавили визвольні настрої української (руської) знаті.

По-третє, рятуючи Литву від катастрофи та здійснюючи ан-

тимосковську політику, польська шляхта домагалася завершення

інкорпорації (розпочатої у 1385 р.) Литви до складу Польщі, прони-

кнення на українські землі.

Це проникнення супроводжувалося підкупами української зна-

ті, влаштуванням польсько-українських шлюбів, придбанням прав-

дами і неправдами прав на українські землі та маєтки, захопленням

посад в урядах Поділля, Підляшшя, Волині тощо.

Словом, відбувалася неконтрольована колонізація українсько-

го регіону Великого литовського князівства, яка повинна була заве-

ршитися якимись офіційними заходами та документами.

До цього негативного для України явища українська знать ста-

вилася неоднозначно. Так, наприклад, дрібна та середня шляхта до

ідеї інкорпорації ставилася позитивно. Вважали, що за її допомогою

буде обмежена диктатура литовських магнатів, відбудеться урівняння

в правах з польською шляхтою. Крупні литовські магнати, побоюю-

чись втратити своє політичне становище, були зацікавлені в унії, яка

допомогла б їм у боротьбі з Московською агресією.

Словом, включення Литви до складу Польщі підготовила логі-

ка внутрішніх та зовнішньополітичних обставин. Нам уявляється,

що основою цієї інкорпорації був страх Литви перед агресією мос-

ковських князів через невдачі у Лівонській війні, слабкість держав-

ного апарату та міжфеодальні усобиці, які привели до безсилля до-

недавна могутніх керівників цієї держави.

Люблінська унія була здійснена на польському сеймі, засідан-

ня якого тривало з 10 січня до 12 серпня 1569 р. Посуті, була, наре-

шті, реалізована ідея 1385 року, коли у м. Крево порфіроносний

Українські землі у складі Литви та Польщі 139

шлюб Ягайла та Ядвіги зробив першу спробу об’єднання Литви з

Польщею. З тих пір пройшло багато років, підписано чимало угод, а

уніатські ідеї далі "персональних злук" не просунулися.

"Така ситуація не влаштовувала польську шляхту", – зауважи-

ла автор матеріалу "Українські землі у складі Литви та Польщі"

О.В.Русина, – яку вабили безкраї обшири руських земель, що здава-

лись їм тим ціннішими, чим вищим був попит на сільськогосподар-

ські та лісові товари на зовнішньому ринку”

Слід підкреслити, що частина Литовської шляхти неприхильно

ставилася до унії. Вони вважали, що унія позбавить їх політичного

всевладдя. Ці настрої були продемонстровані литовською депутаці-

єю, яка після місячних підготовчих переговорів з поляками в ніч на

1 березня 1569 р. потайки покинула Люблін.

Щоб унія відбулася й не зіпсувати ситуацію, польський ко-

роль, зауважує М.С.Грушевський, вдався до погроз, шантажу та по-

літичного тиску на Литву. Король заявляв, що непокірних депутатів

буде карати, не зупиниться, навіть, перед розоренням їх маєтків,

особливо представників від Волині та Підляшшя. І це дало позитив-

ні наслідки. "При кінці травня, – пише М.С.Грушевський, – справа

була скінчена: те, чого не вдалося полякам досягнути довгими віка-

ми і всякими хитрощами, досягнули вони тепер легко одними нака-

зами королівськими – тому що й Литва ослабла через внутрішнє ро-

здвоєння своє й прийшла за цей час до повного занепаду, і україн-

ські пани кінець-кінцем не трималися Литви так сильно, через те,

що їх литовські пани позбавили всяких впливів і значення"

Тобто, Польща поки що виконала план-мінімум: Волинь і Під-

ляшшя було інкорпоровано до її складу 5 березня 1569 р. Легкість

приєднання згаданих українських земель піднесла апетити польсь-

ких магнатів на новий щабель: вони вимагали від короля приєднан-

ня Поділля, Київських та інших українських земель. Було побудо-

вано цілу теорію, згідно з якою “вся Русь здавна підлягала польсь-

ким королям внаслідок добровільного визнання їхньої влади завою-

вання або успадкування"

Польський Сейм підкреслював, що якщо Польща не інкорпо-

рує Київ, а разом з ним Чернігово-Сіверську, Київську, Брацлавсь-

ку, Подільську та інші українські землі, це зробить Московія, яка

вже давно простягала до них руки. А тому, не дочекавшись всього

Розділ ІІ. 140

складу литовської депутації, Сейм до червня 1569 р. самостійно ви-

рішив долю переважної більшості й інших українських земель.

Литві не залишилося іншого шляху, як погодитися із Сеймом,

бо протести нічого не давали. Згідно з актому від 1 липня 1569 р.

Литва і Польща злилися воєдино.

Ось як про це записано в документі

"Рішення Литовського сей-

му про об’єднання Литви та Польщі в єдину державу – Річ

Посполиту” (1569):

... З’єднання, або унія, Великого князівства Литовського з

Королівством Польським... приносило велику славу і користь

обом народам, ми спрямували на це діло нашу думу і волю...

щоб уже обов’язково на цьому сеймі було постановлено і за-

ключено справедливе і ґрунтовне об’єднання і злиття цих

держав, так щоб на майбутній час унія не тільки не могла бу-

ти перервана і розладнана, а щоб принесли такі плоди, які б

могли дати польському і литовському народові насамперед

можливо більший і твердий мир, і збереження в цілості, а по-

тім, і славу, і окрасу.

... Польське королівство і Велике князівство Литовське,

згідно з попередньою інкорпорацією між нами, складають в

обох вищезазначених народів одно, нерозривне і неподільне

тіло, одно зібрання, один народ, так що від нині у цього... не-

подільного тіла буде на вічні часи одна голова, не окремі го-

сударі, а один – король польський, який згідно з давнім зви-

чаєм і привілеєм спільними голосами поляків і Литви буде

обиратися в Польщі, а не в іншому місці... Що ж до обрання,

введення його на стіл Великого князівства Литовського, то

воно повинно припинитися так, щоб уже віднині не було ні-

якого сліду його і подоби...

Головний сейм завжди повинен бути один, а не окремі;

крім того, повинен бути один, ніколи не розділений сенат...

Монета повинна бути одноманітна і однакова по вазі і пробі,

поділу і напису, що ми і наші потомки без загаяння зо-

бов’язані будемо здійснити... Як у Польщі, так і в Литві по-

винні бути знищені всі торгові мита і побори на землі і на во-

ди під якою б назвою вони не були... Не слід брати ніяких

мит з духовних і світських людей шляхетського звання і з їх

підданих, з будь-яких речей їх власної роботи...

Аналізуючи цей документ, напрошуються висновки: