Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Українські землі у складі Литви та Польщі 161

кого народу, пошуків свого етнічного й державного коріння, відтор-

гнення невластивих національній ментальності нововведень.

Важливим фактором нової національної самосвідомості, етні-

чного розвитку населення України XVI – першої половини XVII ст.

став мовний процес. В одній із попередніх лекцій було сказано, що

офіційною мовою Великого князівства литовського вважалася русь-

ка мова. Ця вимога була зафіксована у збірнику законів 1565 р., в

якому була висловлена вимога, щоб “писарь меський, по-руськи ма-

єть літерами і словами руськими всі листи і позови писати”.

Дослідники помітили, що вже з XV ст. жива, розмовна мова по-

чинає активно витісняти з ужитку церковнослов'янську. Цією мовою

починають писати, створювати книги тощо. Саме таким є Пересоп-

ницьке Єванґеліє, переклад якого здійснено у 1556–1561 рр.

Як відомо, створене на українській мовній основі згадане вище

Єванґеліє стало ритуальним документом під час приведення до при-

сяги першого президента України Л. М. Кравчука та його наступни-

ка Л.Д.Кучми.

Розвитку української мови сприяли також рішення Люблінсь-

кого сейму(1564). На їх основі українська патріотична знать вима-

гала від польських чиновників українського діловодства й боляче

сприймала випадки, коли ця вимога порушувалася, про що ми писа-

ли, ілюструючи листа брацлавської шляхти 1576 р. до польського

короля Стефана Баторія.

На початок XVII ст. навіть зарубіжні мандрівники та офіційні

особи помітили, що в українських землях сформувалася мова, від-

мінна від мов інших слов'янських народів, й залишили після себе

відповідні спогади (шведський посол Ґотрад Веллінґ, італієць Божо,

німець Вердум, турок Челебі та ін.).

IV. Проникнення гуманістичних ідей та нових

тенденцій у розвиток української культури

У XV – першій половині XVII ст. в українській культурі стали

помітні розвиток гуманістичних ідей та реформаційні настрої.

Цьому сприяли, по-перше, толерантна позиція щодо українсь-

кої культури з боку Великого князівства литовського, а також носії

українського інтелектуального життя, які здобували освіту у поль-

ських та західноєвропейських університетах (Петро Кордован,

Розділ ІІ. 162

Іван “з Рутенії”, Герман Вілевич з Києва, Юрій Дрогобич, Павло

Русин, Станіслав Оріховський, Герасим Смотрицький, Іван Ви-

шенський, Стефан Зизаній, Захарій Копестинський та ін.)

Твори цих гуманістів були спрямовані на людину, її місце у

тогочасному світі. Вони оспівували особисті свободи, суспільство,

потяг до наукових знань, повагу до рідної мови, культури, історії

тощо.

Свою освіченість вони черпали у Краківському, Празькому,

Болонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому,

Лейденському та інших університетах. Вчені підрахували, що тіль-

ки в Краківському університеті у XV–XVI ст. здобували освіту бли-

зько 800 вихідців з України

Особливе місце серед українських гуманістів посіли Станіс-

лав Оріховський, Йосип Верещинський, Мелетій Смотрицький,

Іван Вишенський.

Станіслав Оріховський був найвизначнішою постаттю серед

східнослов'янських гуманістів XVI ст. Письменник, мислитель, тон-

кий знавець класичної латини. У Західній Європі його величали

“рутенським Демосфеном”, порівнювали з Ціцероном. Твори

С.Оріховського ще за життя, за висловом польського історика Мар-

тина Кромера, були відомі в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині і

складали гордість і захист Вітчизни. “Мені доводилося чувати, –

писав він, – схвальні відгуки про твої твори… Я не зустрічав там

вченого, який би не читав їх і не підносив до небес твоєї дотеп-

ності, красномовства та вченості. І я був гордий твоєю сла-

вою…”

Перу Оріховського належать такі праці, як: “Про турецьку за-

грозу”, “Промова на похоронах Сигізмунда І” та ін. В центрі уваги

його поглядів була турбота про просту людину, її велич, пізнання

навколишнього світу, розбудова правової держави, розвиток істо-

ричної науки, дослідження етногенезу слов'ян тощо. Словом, ідейна

творчість “рутенського Демосфена” була на рівні тогочасної захід-

ноєвропейської гуманістичної думки.

Цікаву творчу спадщину залишив для нас український гума-

ніст кінця XVI ст. Йосип Верещинський. Він ніколи не зрікався сво-

го українського коріння. Верещинський завжди з гордістю заявляв,

що він сповідує православні погляди. У своїх працях Верещинський

з великою силою змальовує образ сплюндрованої загарбниками

Українські землі у складі Литви та Польщі 163

України, прагне допомогти їй визволитися з-під турецько-

татарського ярма, закликає Європу сприяти Україні в боротьбі за не-

залежність. Він вперше ввів до політичного словника назву “україн-

ський народ”. Верещинський виявляє гордість за українську землю,

її щедрість, був переконаний, що в України – велике майбутнє

Почесне місце серед плеяди тогочасних українських гуманістів

належить Мелетію Смотрицькому.

Професорсько-академічне оточення, в якому ріс М.Смот-

рицький, вплинуло на формування його поглядів. Серед ко-

лег батька, професора Острозької академії, членів вченого

гуртка було багато відомих представників інтелектуальної елі-

ти тодішньої України.

Навчаючись в Острозькій академії, М.Смотрицький поз-

найомився з І.Борецьким, П.Конашевичем-Сагайдачним,

Є.Плетенецьким, Л.Зизанієм, яким судилося пізніше зайняти

почесне місце в пантеоні історії української культури.

Його праці “Апологія”, “Антиграфи”, “Тренос, або плач

Східної церкви”, “Граматика словенська”, “Протестація”,

“Паранозіс” та ін. були просякнуті пересторогою громадсь-

кої війни на релігійній основі. Він жорстко критикував не-

правильну поведінку церковних ієрархів, закликав до єднан-

ня церковного життя, мирного розв'язання міжконфесійних

проблем. Проте намагання М.Смотрицького засіяти міжко-

нфесійну ниву миром потерпіли крах

Культурне життя українського народу у XVI – першій полови-

ні XVII ст. збагатилося розвитком друкарської справи. Друкарня

1573 р., відкрита у Львові втікачем із Москви І.Федоровим, допов-

нилася такими ж підприємствами в Острозі, Стрятині, Крилосі, Ки-

єво-Печерській Лаврі та інших містах.

Іван Федоров був першим російським і українським дру-

карем. У 1564 р. він видав у Москві першу друковану книжку

“Апостол”. Через переслідування його з боку переписувачів

книг та деякої частини духовенства він змушений був пере-

селитися у Білорусію. Зупинившись у м. Заблудові (в маєтку

магната Г.Ходкевича), Іван Федоров організував друкування

книг. Незабаром він переїхав у Львів і в 1574 р. надрукував

першу книгу в Україні – “Апостол”. Потім І.Федоров жив в

Острозі, де надрукував відому “Острозьку Біблію”. На Укра-

їні він написав і видав “Граматику”. Помер І.Федоров у

Львові в 1583 р.

Розділ ІІ. 164

Знайомлячись зі Львівським “Апостолом”, дослідник у після-

мові знайде слова І.Федорова до нас – нащадків, в яких просить

оцінити його працю, а також подякувати тим меценатам від культу-

ри, які благословили його на книгодрукування та допомогли йому у

цій святій справі:

“Якщо доведеться кому-небудь, – пише І.Федоров, – (із вас)

(коли-небудь) у цю корисну для душі апостолову книгу загля-

нути, то перш за все… як щось з огріхами (з помилками)

знайдете (в цій книзі), то ради Бога виправляйте, благословіть

(нашу працю), а не проклинайте, бо ж це писав не дух святий

і не ангел, але рука грішна і тлінна, як і інші непокарані.

Видрукував я цю корисну для душі книгу “Апостол” в сла-

вному місті Львові на славу всемогутньої, живоначальної

Тройці…”

Було помітне також пожвавлення літописання. Так, наприклад,

певним вкладом в історію була поява Густинського, Львівського та

Острозького літописів.

На базі Острозької та Львівської братських шкіл у другій по-

ловині XVI ст. з'явився перший шкільний театр, а в 1578 р. у Кам'ян-

ці – перший музичний колектив.

Отже, напрошується висновок, що у XV – першій половині

XVII ст. гуманістичні ідеї, нові тенденції проникали у всі сфери

українського культурного життя. Вони були яскравими свідченнями

пробудження нової національної свідомості українського народу,

сприяли його консолідації та подальшому історичному формуванню.

V. Реформаційний рух та міжконфесійна бо-

ротьба як один із проявів визвольного руху

Реформаційний рух в Україні в XVI–XVII ст. був складовою і

невід'ємною частиною західноєвропейських реформаційних проце-

сів. В Україні усі реформації стали проявлятися у площині боротьби

громадськості проти основ феодального ладу, засилля церковників-

католиків у суспільному житті, в русі за підпорядкування церкви

державним (світським) установам, підтримку діяльності православ-

них установ тощо.

Характерною особливістю реформації під час культурного пі-

днесення в Україні в XVI – початку XVII ст. було виникнення та ро-

Українські землі у складі Литви та Польщі 165

згортання діяльності таких громадських об'єднань, як братства. У

згаданий період в Україні оформилися Успенське (Львів), Рогатин-

ське, Городоцьке, Київське, Луцьке та інші братства. Їх засновни-

ками виступала патріотично настроєна українська шляхта, яка до-

помагала їм організаційно і матеріально.

Так, наприклад, київська шляхтянка Гальшка Гулевичівна по-

дарувала братству свій маєток під школу та лікарню, великі кошти

київському братству надав П. Конашевич-Сагайдачний, який разом

з Військом Запорізьким став його колективним членом. Можна було

б навести і інші приклади.

Саме братствам судилося зробити чимало, щоб послабити по-

зиції духовенства у суспільному житті, розширити систему міського

самоуправління, ослабити тиск католиків на українську православ-

ну церкву.

Братства дружили між собою, обмінювалися досвідом громад-

ської роботи, літературою, порадами. В листі братчиків міста Віль-

но від 1588 р. висловлюється подяка львів'янам за книги та поради.

Просять цю допомогу продовжувати: “Сто або двісті книг пошліть

нам, виставивши за них відповідну ціну, а ми з подякою вашій лю-

бові вказану(ціну) вам перешлемо… Про це і про інше просимо, то-

му що у вас всього багато…”

Особливо чимало було зроблено братствами у розвитку народ-

ної освіти. З відкриттям братських шкіл підвищується зміст і рівень

освіти, зміцнюються зв'язки освіти з національним життям.

На кошти згаданої вище Гальшки Гулевичівни відкрилася

братська школа в м. Києві, яка у 1632 р. переростає у вищий заклад –

Київську Колегію.

У листі гетьмана 1632 р. записано, що новостворена колегія

буде під козацькою охороною та патронатом.

“Ми, Іван Петрижицький – гетьман, осавули, полковники

і все військо його королівської милості запорозьке… заявля-

ємо і обіцяємо в обороні своїй так їх самих, як і церкву, мо-

настир, школи, шпиталь і все, що до них належить, від всіля-

ких неприємностей, противників і перешкод міцно обороня-

ти, заступатися і за них до смерті своєї заставлятися…”

Статути братських шкіл були вимогливими щодо учнів і навіть

жорстокими. Деякі їх положення не втратили своєї актуальності і

сьогодні. Ну ось, наприклад, “Статут Луцької братської школи”

Розділ ІІ. 166

(1624) вимагає, щоб батьки, які віддають своїх дітей до школи, зна-

ли, які науки їх діти вивчатимуть, за якими програмами, формами і

методами.

Статут передбачав, що в класі учні сидять на тих місцях, які

вони заслужили. Кращі учні вибирають для себе привілейні і зручні

місця, гірші – десь ззаду, на гальорці. Особливо негативно керівни-

цтво шкіл ставилося до прогульників, учнів, які школу відвідували

від випадку до випадку:

“Кгды бы теж хлопец в один день до школы ходил, а дру-

гой день занедбал, и так едно час бы себе травил, в речи при

школе, такого болш не приймати; бо и балвер (лікар) кгды бы

хорого во один день лечил, а в другой занедбал, вместо злече-

ния, в большую бы хоробу его приправил”

Отже, братства та їх школи були ефективною, дійовою фор-

мою боротьби проти політики покатоличення українського народу.

Основоположним принципом цієї боротьби була копітка робота в

ім'я просвіти власного народу, розвитку його культури, збудження

національної самосвідомості.

В кінці XVI – першій половині XVII ст. особливо гострою ста-

ла проблема віросповідання у Речі посполитій. “Схизматів”, тих,

що протестують проти насильного поширення католицизму, праг-

нули умовити, упокорити представники ордену єзуїтів, які одночас-

но поширювали й ідею церковної унії. У своїй праці “Про єдність

церкви Божої” (1577) ревний католик Петро Скарга піддавав кри-

тиці православні канони, висміював їх служителів, переконував чи-

тачів у необхідності злиття конфесій.

Боротьба братств, як уже було сказано, не завжди мала ефек-

тивний характер.

Відверте втручання константинопольської метрополії у їх вну-

трішні справи викликало незадоволення деякої частини вищого

православного духовенства. Багатьом церковним ієрархам уявляло-

ся, що унія зможе визволити їх з неволі константинопольських пат-

ріархів, а також примирити з католиками, консолідувати у Речі По-

сполитій.

Юридичне оформлення Унії мало відбутися у 1596 р. у м.

Бересті. Однак собор розколовся на дві частини – уніатську та

православну. Після укладення унії розпочався новий наступ на

православну церкву. Унія насаджувалася силою, православні церко-

Українські землі у складі Литви та Польщі 167

вні маєтності передавалися уніатам. Водночас уніатська церква пе-

ребувала у стані невизначеності. Православні вбачали в них загарб-

ників, а католики не вважала їх повноцінними громадянами. Католи-

цька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб розши-

рення власного впливу, а не самостійну церковну організацію

Проект унії викликав протидію у значної частини української

шляхти та духовенства. Ідеї уніатського процесу були засуджені

Василем Острозьким – сином Констянтина Острозького, який зая-

вив, що православ'я він захищатиме підняттям народних мас на вій-

ну, створенням армії “благочестя” тощо.

Православний собор 1596 р. у своєму рішенні засудив діяль-

ність активістів унії, рекомендував усунути їх від церковних посад,

вбачав у їх особі зрадників та розкольників.

“…Церква дозволяє… через нас обов'язково наказує на

нинішньому соборі, щоб… митрополит Михайло (Рогоза)

був скинутий, а також… єпіскопи усіх шат архієрейських

були позбавлені і відсуджені від усякого управління і по-

рядкування, навіть від самого імені єпископського, і поста-

новити на тому соборі церковному, щоб були геть викинуті

і виписані…”

Отже, наступ католицизму на українську культуру передбачав

форсоване ополячення України, підрив та розгром православної це-

ркви, поступову колонізацію українських земель, згортання їх куль-

тури та встановлення неподільного панування польської шляхти в

Україні.

Історична ж місія православного духовенства полягала в тому,

щоб зберегти українське коріння, подолати дискримінацію україн-

ської церкви, захистити віруючих від свавілля католиків.

VI. Запитання та завдання

?

1. Що ви знаєте про формування територіального центру укра-

їнської народності?

2. Простежте еволюцію матеріальної культури українського

народу у XV – першій половині XVII ст.

3. Що ви знаєте про терміни “Русь”, “Мала Русь”, “Велика

Русь”, “Україна”?

Розділ ІІ. 168

4. Якою мовою розмовляли українці у XV–XVII ст.?

5. Що ви знаєте про ідеї гуманізму та реформацію в Україні

XVI – першої половини XVII ст.? Назвіть представників українсь-

кого гуманізму.

6. Дайте оцінку конфесійній боротьбі в Україні. Що ви знаєте

про Брестську унію?

VII. Джерела та література

1. Коваленко Л.А. Історіографія історії Української РСР. Від найдав-

ніших часів до Великої жовтневої соціалістичної революції. – К., 1983. – C.

18–33.

2. Хрестоматія з історії Української РСР. – К., 1959. – Том І: З найдавні-

ших часів до кінця 50-х років ХІХ ст. – С. 172–182; 229–242.

3. Гумилёв Л.Н. География етноса в исторический период. – Л., 1990;

Дашкевич Я. Основні етапи етнічної свідомості української нації // Родо-

від. Черкаси. 1991; Дзюба Е.Н. Просвещение на Украине и его роль в укре-

плении связей украинского народа с русским и белорусским. – К., 1987;

Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI–

XVIIIст. – К.: 1966; Курочкін О.В. Новорічні свята українців. – К.: 1978;

Матейко К.І. Український народний одяг. – К., 1977; Нічик В.М., Литви-

нов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні. – К.,

1991; Политика римской курии на украинских землях в XVI–XVII вв. – К.,

1989; Хижняк З.И. Киево-Могилянская академия. – К., 1989; Українська

народність. – К., 1990; Українська минувшина. – К., 1993.

4. Гушалевич І. Гальшка Острозька княжна: Історична повість з

XVI ст. – Львів, 1883. – 152с.; Колісниченко Ю., Плачинда С. Гулевичів-

на // Колісниченко Ю., Плачинда С. Неопалима купина. – К.: Молодь,

1968. – С. 60–96; Кочерга І. Свіччине весілля: Драматична поема. – К.:

Держлітвидав, 1939. – 232 с.; Лотоцький А. Кужіль і меч: Історична по-

вість кінця XV початку XVІ ст. – Львів, 1927. – 162 с.; Огоновський О.

Гальшка Острозька: Трагедія в п'яти актах. – Львів.: Руська бесіда, 1887. –

119 с.; Старицький М.П. Первые коршуны: Историческая повесть (Из жи-

зни Киева начала XVІІ ст.) // М.Старицький. Твори: У 8-ми томах – К.:

Дніпро, 1965. – Т. 7. – С. 365–555; Франко І. Іван Вишенський: Поема //

Іван Франко. Зібрання творів: У 50 т. – Т. 3. – С. 50–83; Шараневич І. Га-

льшка княжна Острозька: Оповідання іст. – Львів, 1880. – 200 с.

5. Дані взяті з книги В.Й.Борисенка “Курс української історії. З

найдавніших часів до XX ст.” – К., 1998. – С. 127.

6. Січинський В. Чужинці про Україну. – К., 1992. – С. 48–67.; Хрес-

томатія з історії Української РСР. – К., 1959. – Т. 1. – С. 179–180; 239–240.

Українські землі у складі Литви та Польщі 169

7. Рибалко. І.К. Історія Української РСР. Дорадянський період. –

К., 1978. – С. 82;

8. Борисенко В.Й. Названа праця. – С. 131.

9. Там само. – С. 132.

10. Гумилёв Л.Н. География етноса в исторический период. – Л.,

1990. – С. 84; Дашкевич Я. Основні етапи етнічної свідомості української

нації // Родовід. – Черкаси, 1991. – С. 112–113.

11. Акты, относящиеся к истории Западной России. Т. ІІІ. – СПб., 1848.

– С. 187; Хрестоматія з історії Української РСР. – К., 1959. – Т. І. – С.

173.

12. Иван Вишенский. Сочинения. – М.-Л., 1955. – С. 53–56; Хрес-

томатія з історії Української РСР. – К., 1959. – Том І. – С. 177–179.

13. Борисенко В.Й. Названа праця. – С. 135.

14. Історія України в особах IX-XVIII ст. – К., 1993. – С. 163–169.

15. Там само. – С. 169–175.

16. Там само. – С. 175–180.

17. Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України:

Навч. посібн. – К., 2002. – С. 154.

18. З післямови до львівського видання “Апостола” // Хрестоматія з

історії Української РСР. – К., 1959. – Т. І. – С. 175.

19. Там само. – С. 239.

20. Там само. – С. 234–235.

21. Там само. – С. 235.

22. Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Названа пра-

ця. – С. 160–161.

23. Хрестоматія з історії Української РСР. – К. 1959. – Т. 1. – С. 180.

Розділ ІІ. 170

Лекція № 10. Виникнення і роль козацтва

в історії України

(XV – перша половина XVІІ ст.)

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Поява козацтва: час, причини, історичні обставини.

3. Утворення Запорозької Січі: побут, управління, історич-

на роль.

4. Виникнення реєстрового козацтва: історичні обставини,

управління, діяльність.

5. Боротьба козацтва проти кримсько-татарської агресії.

6. Козацько-селянські війни кінця XVІ – першої половини

XVII ст.

7. Запитання і завдання.

8. Джерела та література.

І. Загальні зауваження

Дослідники вважають, що козацький період в історії нашої дер-

жави сягає в далеке XV ст., тривав близько 300 років, пережив литов-

ське, польське, російське та кримсько-турецьке поневолення, прой-

шов шлях героїчної боротьби за збереження своєї нації, розбудову

української державності, захисту свого народу від соціально-

економічного, суспільно-політичного та культурно-релігійного гніту.

Проблема козацтва завжди хвилювала дослідників. Сьогодні,

мабуть, немає козацької теми, щоб її не зачепило перо істориків.

Проте історія козацтва вимагає деякого переосмислення. Зокрема,

ще й досі слабо систематизовані джерела формування козацьких

об‘єднань, недостатньо досліджена проблема диференціації козаць-

кого середовища, феномен козацької отаманщини.

При вивченні літератури можна зустріти різні трактовки заро-

дження козацтва, походження назви “козак”, ролі і місця