Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Українські землі у складі Литви та Польщі 121

Слід, однак, зауважити, що литовці до кінця не повторили

шлях варягів. Події в Україні в XIV ст. пішли по шляху централізму

Литви, а з 1385 р. Литва і Польща складають так звану Кревську

унію, яка істотно вплинула на подальшу історичну долю українсь-

кого народу.

IV. Поділ українських земель між Литвою та

Польщею. Кревська унія

Проблема поділу українських земель між Литвою і Польщею

має глибоке історичне підґрунтя. Литовські князі під тиском внут-

рішньополітичних та зовнішніх обставин вимушені були піти на

нього. Нам уявляється, що цей поділ обумовили 4 фактори:

1. В кінці XIV ст. став зростати та зміцнюватися авторитет

Москви. Дослідники правильно зауважують, що “наприкінці 70-х рр.

XIV ст. намітилося навіть її зближення з окремими литовськими

князями”

. Особливо це зближення стало помітним після смерті

одного із найактивніших приєднувачів українських земель Ольгерда

(1377), коли влада перейшла до його сина Ягайла, мати якого була

тверською княжною Уляною. Ходила чутка, що молодий Ягайло ро-

зправився зі своїм дядьком Кейстутом (1382). Отже, литовська знать

робила все можливе, щоб відірвати Ягайла від впливів Москви. пі-

дштовхнути його до більш тісніших західноєвропейських стосунків.

2. Надзвичайно складна литовська внутріполітична напруга.

Родичі Ягайла, особливо старше покоління ольгердовичів, вважали,

що той несправедливо сів на престол, незаконно привласнив собі

владу. І ясно, що молодому князю потрібна була опора, надійна як

внутрішня так і зовнішньополітична підтримка.

3. З ініціативи польських політиків виникла ідея так званого

порфіроносного шлюбу Ягайла з польською королевою Ядвігою.

Ягайло як Литовський князь доклав чимало зусиль, щоб

ослабити визвольний рух в Україні. З цією метою він затіяв

перерозподіл земель між удільними князями, кадрові пере-

міщення. Але це не врятувало від загарбання Галичини та За-

хідної Волині Угорськими королями. Одночасно став відчут-

ним військовий та політичний тиск Тевтонського ордену на

Литву і Польщу. Після 1380 р. стали більш відчутні правона-

ступницькі претензії Росії.

Розділ ІІ. 122

Очевидно, саме ці фактори підштовхнули Литву і Польщу до

союзу. На думку магнатів, шлюб Ягайла та Ядвіги посилить польсь-

ко-литовські позиції у боротьбі з небажаними явищами, стабілізує

внутрішню обстановку. У зв’язку з цим у 1385 р. в м. Крево польсь-

ко-литовські феодали підписали договір, який ввійшов в історію під

назвою Кревська унія. Згідно з цим договором королем Литви і

Польщі ставав Ягайло. Литва мала прийняти католицтво, віддати

казну Польщі, приєднати до Польщі як литовські, так і українські

землі, тобто передбачалася інкорпорація Великого князівства Ли-

товського до складу Польської держави

Але Ягайлу так і не вдалося повністю втілити укладену в Кре-

во угоду й згідно з нею “навік приєднати всі свої землі, литовські та

руські, до корони польської”. Вже перші дії Ягайла щодо виконання

її умов зустріли рішучий збройний опір литовської феодальної вер-

хівки на чолі з Вітовтом. Вітовт зажадав від “федерального короля”

визнати його Литовським князем (Острівська угода 1392 р.), повер-

нути йому всі батьківські землі, визнати політичну самостійність

Литви тощо. Не проявляла захоплення від присяги Польському ко-

ролю й українська князівська знать. Зокрема, проявили самостійни-

цький настрій Новгород-Сіверський – Дмитро-Корибут Ольгердо-

вич; Подільський – Федір Коріатович, Київський – Володимир Оль-

гердович та ін. українські старшини.

Київський князь Володимир Ольгердович одержав Київ-

ську землю від свого батька Ольгерда у 1362 р. (або в 1363 р.).

Матір’ю Володимира була Марія Вітебська. Охрестила його

за православним звичаєм, виховавши його у слов’янських

традиціях. Тож не дивно, що литовський старшина не був

сприйнятий місцевим населенням як чужак й зумів швидко

знайти спільну мову з місцевим боярством. Під його керів-

ництвом кияни здійснили кілька походів проти татарських

орд, організували чеканку власної монети, збудували так зва-

ний “литовський” замок, розширили кордони Київської зем-

лі. Київський князь почувався незалежним володарем, вели-

кому князю литовському підкорявся номінально

Деякі автори стверджують, що результати їх протесту мог-

ли бути, можливо, і кращі, якби вони діяли узгоджено, коор-

динували свої виступи, концентрували сили тощо. А так про-

тест української людності був приречений на невдачу. Ли-

товський князь, упокорюючи згаданих вище князів, наніс

Українські землі у складі Литви та Польщі 123

поразку Новгород-Сіверському князівству, примусив тікати

аж до Угорщини подільського Федора Каріатовича, організу-

вав отруєння київського князя Скиргайла Ольгердовича.

Отже, удільний устрій в Україні був ослаблений, місцеві мо-

жновладці зазнали нищівного удару.

Слід, однак, зауважити, що і для Вітовта процес централізації

Литовського князівства не був безхмарним. Зокрема, його спіткала

невдача у 1399 р., коли він на р. Ворсклі зробив спробу підтримати

свого союзника золотоординського хана Тохтамиша у боротьбі про-

ти його конкурента Тимура (Тамерлана). Розгром литовсько-україн-

ських військ на Ворсклі дещо нагадував поразку русько-поло-

вецьких воїнів на р. Калці у 1223 р.

На р. Ворсклі були похоронені мрії Ягайла та Вітовта “про

об’єднання в межах литовської державності всієї Русі, всієї східної

Європи”

. Одначе після цієї поразки Вітовт зумів оправитися. В

цьому йому допоміг ярлик на українські землі від розгромленого

Тохтамиша.

Дослідник О.В.Русина зауважує, що політичний авторитет Ві-

товта зазнав особливого зростання після Грюнвальдської битви

(1410) та Городельської унії (1413), які фактично обумовили право

на існування політичної самостійності великого князівства Литов-

ського.

“Фінальним кроком на шляху суверенізації Великого князів-

ства Литовського мала стати коронація Вітовта, яка планува-

лася на вересень 1430 р. На коронаційний з’їзд до великого князя

литовського прибули король Ягайло, лівонський та прусський ма-

гістри, великі князі – московський, тверський і рязанський, нов-

городці і псковичі, а також візантійський, ординський, волось-

кий посли”

Незважаючи на те, що коронування Вітовта було зірване поль-

ським королем Ягайлом, керівним досвідом першого захоплювались

нащадки. На Вітовта у своїй практичній діяльності орієнтувалися

інші литовські володарі, “а порядки, що існували за його часів, роз-

глядалися у Литовській державі як нормативні. ”

Розділ ІІ. 124

V. Боротьба знаті за перетворення удільних

князівств у незалежну українську державу

Смерть Вітовта у 1430 р., як зауважує професор В.Й.Борисенко,

“пробудила у православних сил Литви й України сподівання на змі-

ни до кращого”

. Очевидно, ці сподівання були пов’язані з обран-

ням нового князя та здійсненням ним нової зовнішньої та внутріш-

ньої політики.

Порушуючи згадану вище Городельську унію, литовські та ру-

ські феодали без згоди польського короля Великим князем литовсь-

ким обрали Свидригайла (1430–1432), який з перших днів взяв курс

на незалежність литовського князівства ( а, отже, й українських зе-

мель) від Польщі.

Свидригайло – Болеслав Ольгердович (бл. 1375–1452) був

наймолодшим сином Ольгерда та Тверської княжни Уляни.

Свидригайло – одна з найбентежніших особистостей в історії

України. Йому судилося стати “прапором Русі” в одному з

найпомітніших спалахів руського (українського) сепаратизму

– феодальних війнах 30–40-х рр. XV ст. Після смерті Вітовта

1430 р. Свидригайло при підтримці польського короля Ягайла

та руських князів був обраний князем Литви. Оголосив війну

Польщі за оволодіння Поділлям та Волинню. Вступив союз з

Тевтонським орденом, мазовецькими князями, Волощиною

та Кримським ханством.

На керівні посади висуває руську (українську) знать, дра-

туючи цим самим найбагатших і найвпливовіших католиків

Литви. У

1432 р. в результаті двірцевого перевороту Свидри-

гайло був усунутий від князівської влади. У боротьбі за князів-

ський трон опирався на силу знаті Волині, Київщина, Черніго-

во-Сіверщини та інших українських земель. 1 вересня 1435 р.

війська Свидригайла були розгромлені великим литовським

князем Жигимонтом та польськими військами. У полон по-

пали 42 вірних Свидригайлу князів. З 1440 р. аж до смерті

(1452) зламаний літами, поразками й невдачами, Свидригайло

жив безвиїзно у Луцьку, оточений давніми слугами – русина-

ми

Сепаратистська політика Свидригайла, його відверта прорусь-

ка (українська) орієнтація схвилювала литовських феодалів. Органі-

зувавши чергову змову, вони влаштовують його повалення та об-

Українські землі у складі Литви та Польщі 125

рання великим князем литовським Сігізмунда Кейстутовича, який

визнав зверхність Польщі.

Під керівництвом Свидригайла Україна відділяється “і від

Польщі, і від Литви й пішла самостійним шляхом розвитку”.

Цей період в історії дістав назву “Велике княжіння Руське.”

(Борисенко В.Й.

Курс української історії. К.: Либідь, 1998. – С. 101).

Як писали тогочасні політичні урядовці, Свидригайло в усьому

слухається “руських схизматів”, роздає їм замки, посади, на чолі ви-

звольних сил становить руських воєвод, укладає союз з німецькими

рицарями. У цій ситуації для Великого князя литовського і його со-

юзника польського короля вихід був один – переманити на свій бік

тих, хто підтримував Свидригайла. З цією метою були оголошені

привілеї тим руським князям і боярам, які перейшли на бік Сигіз-

мунда та Ягайла. Їх урівнювали у правах з литовською та польсь-

кою знаттю, всіляко заохочували морально та матеріально. І це дало

свої наслідки.

У битві під Вількомиром у 1435 р. руська армія зазнала жорс-

токої поразки. Одначе патріотично настроєна частина української

старшина продовжила боротьбу за незалежність. Після вбивства во-

линськими князями чарторийськими литовського князя Сігізмунда з

новою силою спалахнули повстання на білоруських, українських та

руських землях. Новий литовський князь Казимир IV (1440–1492) ви-

мушений був визнати відновлення Київського та Волинського кня-

зівств.

Новопризначений Київський князь Олелько був сином ко-

лишнього литовського князя Володимира Ольгердовича та

онуком великого литовського князя Ольгерда Гедеміновича.

Близько 1417 р. одружується з онучкою Дмитра Донського

Анастасією, дочкою тодішнього великого князя Московського

Василя Дмитровича. Цей шлюб символізував встановлення

миру між двома ворогуючими сусідами – Росією та Литвою.

На політичну арену Олелько вийшов у 1440 р. після вбивства

литовського князя Жигимонта. Новий князь Казимир IV, щоб

заспокоїти опозицію, пішов на відновлення київського кня-

зівства й призначення його керівником Олелька

Варто підкреслити, що повторне утвердження на київському

княжому столі гілки Ольгердовичів символізувало перемогу ідеї ру-

ського (українського) автономізму в центральній Україні. Тим бі-

Розділ ІІ. 126

льше, що на думку багатьох істориків, під владу Олелька потрапила

не лише територія давньої Київщини разом із Задніпров’ям, але й

східне Поділля з містами Брацлав і Вінниця.

Потрібно відзначити, що роки правління Олелька (1441–1454)

були сприятливими і для Києва, і для всієї Київської землі.

Спираючись на місцеву знать, Олелько досяг значної автономії

від центральних віленських влад, зосередивши у своїх руках війсь-

кову, фіскальну, адміністративну та судову владу на чималій тери-

торії. Адже на той час Київське удільне княжіння на лівобережжі

Дніпра межувало з Кримським ханством.

За родинною традицією, започаткованою в часи Володимира

Київського, Олелько патронував православній церкві, особливо Ки-

єво-Печерському монастиреві.

Чимало було зроблено для зміцнення обороноздатності київсь-

кої землі від набігів зі степу. Очевидно, саме тоді усталилася доволі

струнка система так званих польових сторож. Водночас були укріп-

лені порубіжні замки: Любеч, Остер, Канів, Черкаси, Звенигород,

Брацлав. Прибульці осідають на найнебезпечніших пограниччях,

утворюючи живий щит, довкола рубежів київської землі

Наприкінці 1454 р. помер старий князь Олелько, тіло якого бу-

ло поховане в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря

поруч з прахом батька – князя Володимира.

Отже, як видно, десятирічна визвольна боротьба українських

князів і бояр завершилася перемогою. Україна в черговий раз відно-

вила свою національну автономну державність.

І ще одне. Як зазначають історики, в історії удільної України

того періоду помітні дві взаємно протилежні тенденції. З одного бо-

ку – прагнення українських князів здобути державну незалежність.

З другого – настійна політика литовських князів ліквідувати її, зву-

зити коло української автономії, централізувати владу, обмежити

всілякі ознаки місцевого самоврядування.

Приваблюючи привілеями українську знать, польсько-

литовські магнати у кінці XV ст. приступають до ліквідації згаданої

вище автономії українських земель. Після смерті Свидригайла у

1452 р. литовський князь ліквідовує Волинське князівство. Після

смерті сина Олелька Семена у 1470 р. литовський князь до Києва

присилає воєводу Мартина Гаштовта, який, по-суті, силою захопив

Українські землі у складі Литви та Польщі 127

місто, принизив національну гідність киян, відсторонив від влади

місцеву знать.

Ось як про це записано в Іпатіївському літописі:

... Казимір, король польський, бажаючи, щоб перестало

існувати князівство Київське, не посадне уже там Симеоно-

вого сина Мартина, а посадив воєводу з Литви Мартина Га-

штовта, ляха, якого не хотіли кияни прийняти не тільки тому,

що він не був князем, а більше тому, що він був ляхом; одна-

че, будучи примушені, погодилися. І з цього часу в Києві пе-

рестали бути князі, а замість князів стали воєводи”

(Хрестома-

тія з історії Української з найдавніших часів до кінця 50-х рр. XIX ст. –

К., 1959. – Т 1. – С. 116–117).

Це означало ліквідацію Київського князівства й зведення його

до стану звичайної литовської провінції.

VI. Запровадження воєводського адміністра-

тивного устрою

Розкриваючи суть цього питання, окреслимо контури польсь-

ко-литовської адміністративно-політичної та соціально-економічної

системи, яку вони несли на українські землі. У зв’язку з цим варто

зупинитися на:

а) аналізі нового територіально-адміністративного поділу

українських земель, його специфіці, інтегральних процесах нових

форм управління зі старими, які досталися у спадок від Київської

Русі;

б) розкритті фільварочного господарства, форм і методів екс-

плуатації селян, їх поступовому закріпаченні;

в) антифеодальних виступах селян, дослідженні форм і методів

їх боротьби;

г) виясненні питання – як почувало себе в цей час міщанство,

як воно управлялося, як було структуроване виробництво тощо.

Виходячи з цього, відзначаємо, що встановлення литовсько-

польського панування на Русі супроводжувалося зміною адмініст-

ративно-управлінської системи.

Проникаючи в Галичину, Польща замість колишнього Галиць-

ко-Волинського князівства у 1434 р. утворює так зване Руське воє-

водство з центром у Львові, до якого входить Львівська, Переми-

Розділ ІІ. 128

шльська, Галицька, Сяноцька та Холмська землі, які у свою чергу

ділилися на повіти (райони).

Проникаючи вглиб України, Польща подібний територіальний

устрій поширює й на інші землі. Так виникло Подільське воєводст-

во з Кам’янецьким, Лятичівським, Червоногородським та іншими

повітами, Київське, Брацлавське, Волинське та Белзьке воєводства.

Згадані територіальні регіони очолювали воєводи та старости,

які зосередили у своїх руках всю повноту влади і мало чим посту-

палися удільним князям. Нижчу ланку управління регіонами скла-

дали хорунжі, городничі, підстарости, які керували військами, від-

повідали за будівництво й ремонт замків, мостів, допомагали воєво-

дам і старостам в судових справах, управлінні краєм тощо.

Важливо вияснити – як вирішувалися питання господарства та

взаємовідносини між різними верствами населення, ознайомитися з

так званою фільварочною формою господарства, яку нав’язували

українським селянам польські феодали, згодом її стало дотримува-

тися і литовське панство.

Фільварочна система господарювання базувалася на експлуа-

тації бідного селянства, була однією із форм панщини. Якщо на по-

чатку XIV ст. в Галичині челядь, данники, тяглі люди та інші зале-

жні селяни повинні були відробити на пана 14 днів на рік, то в на-

ступному столітті цей відробіток сягав 5–6 днів на тиждень. Якщо

на початку XV ст. селяни великокнязівських чи королівських маєт-

ностей могли більш-менш вільно переходити з місця на місце, дав-

ши господарю відступне натурою чи грошима, то з розвитком філь-

варочного господарства вони поступово втрачають це право.

Додамо, що звільнитися від поміщика було не так просто. По-

перше, це потрібно було зробити лише на Різдво; по-друге, поміщик

вимагав відступне натурою, грішми або в якійсь іншій формі. При-

вілей 1447 р. прив’язував надільних селян до феодальних володінь.

Вільні ж селяни Волині та Київщини повинні були сплачувати

податі державі, які з кожним роком непомірно зростали:

“Вільні селяни Волині та Київщини в першій половині

XV ст. давали з одного лану по одному – двоє відер меду, по

колоді (бл. 310 л.) вівса або жита та 20–30 грошів. У другій по-

ловині XVI ст. вони мусили платити з лану вже по 20–50 гро-

шів, давати більшу кількість натуральних податей”

Українські землі у складі Литви та Польщі 129

В одному із документів сказано, що поборами займалися не

тільки цивільне панство, а й церковні ієрархи. Київському митропо-

литу, наприклад, у 1415 р. селяни повинні були платити:

... Микула з сином та Облітковичі дають 9 відер меду; в

Осечі Павло з дітьми із Армаком дав 9 відер меду; Дідкович

дає 4 відра меду; у Хухорі Левон Станієвич дає 4 відра меду ...

у Жукині з Виполозівської землі – три каді меду дають. У Со-

рокошичах 4 відра меду дають ...

Цей перелік можна було б продовжити. Документ є яскравим

свідченням тогочасних поборів, які гнобили селян й були підставою

для протестів та боротьби за своє існування.

Форми і методи цієї боротьби були різні. Одні селяни писали

скарги польському королю та литовському князю, інші – тікали від

ненависного панства. В окремих випадках вдавалися до збройного пов-

стання. Відомі, наприклад, повстання на Закарпатті у 1320–1321 рр. під

проводом Петруні, у Галичині 1349–1352 рр. Але найбільшим ви-

ступом селян було повстання на Покутті (Східна Галичина) під

проводом Мухи у 1490–1492 рр.

Польський Літописець розповідає, що:

“

Року 1491 якийсь Муха волошин (молдаванин – П.Г.), сва-

вільник, зібрав собі таких же свавільників понад 10 тисяч і

прийшов з ними на Покуття, полонячи. Переможений був

нашими, так що ледве сам утік, а інших вибили; через деякий

час і сам він був узятий і в Кракові у в’язниці помер”

Й, справді. Стихійний виступ галичан та буковинців під про-

водом Мухи був розгромлений регулярними військами, й винних у

“порушенні спокою” було притягнуто до відповідальності або при-

мушено до втечі за межі рідного краю.

Аналізуючи життя міського населення у XIV–XV ст., варто зу-

пинитися на такому яскравому явищі, як надання містам магдебур-

зького права. Його суть полягала в тому, що міста звільнялися з-під

юрисдикції урядових намісників й отримували право на самовряду-

вання. У таких містах уряд призначав війта (голову – П.Г.), який

очолював магістрат.

Так, наприклад, самоврядування в XIV–XV ст. одержали Львів

(1356), Кам’янець (1374), Луцьк (1432), Житомир (1444) та ін. З другої

половини XIV ст. у містах помітне осідання заможних людей, а в га-

Розділ ІІ. 130

лицько-волинських містах – іноземних колоній: поляків, євреїв, ві-

рмен, татар та інших етнічних угрупувань.

Поступово міста стали перетворюватися на центри ремесла і то-

ргівлі, виникала цікава система, яка брала під захист вироби кравців,

кушнірів, шевців, чоботарів, ковалів, зброярів та інших майстрів, яких

у XIV–XV ст. тільки у Львові налічувалося більше 36 спеціалізацій.

Часом польські королі та литовські князі містам надавали уставні

грамоти, які уточняли права і обов’язки громадян, регламентували їх

життя і діяльність. “Уставна грамота” князя литовського Олександра

26 травня 1494 р. дає рекомендації киянам, як і яких необхідно прий-

мати послів; коли затоплювати лазні і коли завозити дрова; коли роз-

починати косовицю сіна на Оболоні і скільки його завозити до Києва;

коли з кого і скільки брати митного податку тощо

Ця ґрунтовна інструкція застерігає киян, що литовський князь

“нікому не дозволяє новини запроваджувати, і старини ламати”.

Тобто, литовські князі прагнули управляти Києвом у межах раз і на

завжди встановленого ще Вітовтом регламенту. Та життя вносило

свої корективи, і Київ, як і інші міста XIV–XV ст., поступово перет-

ворювався у потужний центр ремесла і торгівлі, постачаючи проду-

кцію на внутрішній і зовнішній ринки.

VIІ. Запитання та завдання

?

1. Яку роль відіграла Галицько-Волинська держава у звільнен-

ні українських земель від гніту Золотої Орди?

2. Що ви знаєте про початок входження українських земель до

складу Великого князівства литовського?

3. Поясніть обставини, які обумовили початок поділу україн-

ських земель між Польщею та Литвою.

4. Які історичні обставини обумовили Люблінську унію? Дай-

те їй оцінку.

5. Як ви оцінюєте внутрішню і зовнішню політику Свидригай-

ла та Олелька?

6. Як управлялися українські землі у XIV–XV ст.?

7. Складіть хронологічну таблицю перебування на українських

землях литовських князів.