Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Давня історія України. Київська Русь 111

До сказаного додамо, що не всі плани Д.Галицького заверши-

лися успіхом. Йому не пощастило утримати за собою Київ та розг-

ромити монголо-татар, не вдалося організувати проти них так зва-

ний “європейський хрестовий похід”, не зумів він також мобілізува-

ти на боротьбу з Ордою інших руських князів. Однак своїм особис-

тим прикладом він надихав поневолені народи на боротьбу з татаро-

монгольським нашестям.

Завершуючи сторінки історії Галицько-Волинського князівст-

ва, підкреслимо, що протягом 100 років після смерті Данила збері-

галися побудовані і закладені ним державні традиції: активна та

енергійна Галичина й пасивна Волинь. Сини Данила Лев (1264–

1301) та Володимир (1270–1289) проводили політику конфліктів з

Польщею та Угорщиною, боротьби за Карпатську Русь. Лев у цій

політиці проявляв риси батька-полководця, а Володимир – батька-

будівника, культурного діяча. Смерть Володимира у 1289 р. засму-

тила не тільки підданих, а й сучасних істориків, бо очевидно з нею

був пов`язаний кінець Галицько-Волинського літопису.

VI. Запитання та завдання

?

1. У чому полягала відмінність в ментальності галицьких і во-

линських бояр?

2. Що визначається про життя та діяльність Ярослава Осмомисла?

3. Яку мету переслідував Роман Мстиславович, проводячи по-

літику об`єднання Волині з Галичиною?

4. Чому Д. Галицький вирішив від Папи Римського прийняти

королівську корону?

5. Які причини обумовили виступ Д. Галицького проти татар?

VIII. Джерела та література

1. Більш конкретно про це див.: Коваленко Л.А. Історіографія Укра-

їнської РСР від найдавніших часів до Великої жовтневої соціалістичної ре-

волюції. – К., 1983. – С. 11–17.

2. Галицько–Волинський літопис // Жовтень. – 1982. – № 7.

3. Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис. – К., 1961; Ко-

стомаров Н.И. Князь Данило Галицький // Исторические произведения.

Автобиография. – К., 1990. – С. 13; Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К.,

1984; його ж: Історія дипломатії Південно-Західної Русі. – К., 2002; його ж:

Древнерусская государственность. – СПб., 1998; його ж: Галицко-Волынская

Розділ І. 112

Русь. – К., 1998; його ж: Формирование территории и возникновение горо-

дов Галицко-Волынской Руси Х–ХІІІ вв. – К., 1984; Пашуто В.Т. Очерки по

истории Галицко-Волынской Руси. – М., 1980; його ж: Героическая борь-

ба русского народа за независимость (ХIII в.). – М., 1955; Рыбаков Б.А.

Киевская Русь и другие княжества XII–XIII ст. – М., 1982; Софроненко К.А.

Общественно-политический строй Галицко-Волынской Руси XI–XIII вв. –

М., 1955; Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія Української державності. –

К., 1999.

4. Детальніше про це див. у кн.: Субтельний О. Україна. Історія. – К.

1993. – С. 83.

5. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1990 – С. 110.

6. Там само. – С. 112.

7. Томашівський С. Історія України: старинні віки і середні віки. –

Мюнхен, 1948. – С. 12.

8. Субтельний О. Україна. Історія – К., 1993. – С. 84.

9. Крип`якевич І.П. Історія України – Львів, 1990. – С. 72.

10. Винокур І., Трубчанінов С. Давня та середньовічна історія – К.,

1996. – С. 197.

11. Котляр М.Ф. Галицько-Волинська держава // Історія України в

особах IX –XVIII ст. – К., 1993. – С. 96.

12. Котляр М.Ф. Роман Великий // Історія України в особах IX–

XVIII ст. – К., 1993. – С. 107.

13. Там само – С. 107.

14. Шевчук В.П. Тараненко М.Г. Історія української державності. –

К., 1999. – С. 41.

15. Там само – С. 113.

16. Котляр М.Ф. Роман Великий // Історія України в особах IX–XVIII ст. –

К., 1993. – С. 113.

17. Котляр М.Ф. Княгиня Анна // Історія України в особах IX–XVIII ст. –

К., 1993. – С. 118.

18. Котляр М.Ф. Данило Галицький // Історія України в особах IX–

XVIII ст. – К., 1993. – С. 127.

19. Путро О.І. Історія України. Хрестоматія. – К., 2002. – Ч. 1. – С. 46–47.

20. Субтельний О. Україна. Історія – К., 1993. – С. 90.

21. Путро О.І. Історія України. Хрестоматія. – К., 2002. – Ч. 1. – С. 48.

22. Грушевський М.С. Названа праця. – С. 125.

23. Субтельний О. Україна. Історія – К., 1993. – С. 91.

113

Розділ ІI

Українські землі у складі Литви та Польщі

(XIV – перша половина XVII ст.)

Лекція № 7. Визволення України з-під влади

Золотої Орди і боротьба за створення

української держави (XIV- XV ст.)

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Роль Галицько-Волинського князівства в розгортанні бо-

ротьби українського народу за визволення з-під влади Золотої

Орди.

3. Входження українських земель до складу Литовської

держави.

4. Поділ українських земель між Литвою та Польщею.

Кревська унія.

5. Боротьба знаті за перетворення удільних князівств у не-

залежну українську державу.

6. Запровадження воєводського адміністративного устрою.

7. Запитання та завдання.

8. Джерела та література.

І. Загальні зауваження

Проблема “Українські землі у складі Литви та Польщі” охоп-

лює 300-річний період української історії (40-і роки XIV – 40-і роки

XVII століть).

Розділ ІІ. 114

Дослідники відзначають, що цей відрізок історії нашої Вітчиз-

ни “сповнений таємниць та парадоксів – і не лише для аматорів, а й

для фахівців, серед яких не вщухають дискусії з найпринциповіших

проблем цього відтинку української історії”

Потрібно мати на увазі, що використання термінів “Україна”,

“український” у контексті XIV–XVII ст. є суто умовним, оскільки

тогочасне населення нинішніх українських земель усвідомлювало

себе як “руське”. А тому більш правомірним та коректнішим для

означення цих територій є терміни “Південна Русь” та “Південно-

Західна Русь”, хоч і вони носять певний умовний характер.

Маючи цілісне і повне уявлення про давньоруську добу, ми, на

жаль, ще слабо орієнтуємося у подіях пізнішого, ближчого до нас ча-

су, особливо подіях XIV ст. А саме в цей час, як пише В.Й.Борисенко

“Україна об’єдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Са-

мі литовці називали її Велике Князівство Литовське, Руське і Жемай-

тійське, що найповніше відповідало національному й територіально-

му складу нової держави... У складі спільного державного утворення

Україна визнавала адміністративно-територіальний устрій, типовий

для її попередниці Київській Русі. Давня мрія української знаті здійс-

нилася. Вся територія України була поділена на удільні князівства, що

являли собою автономні державні утворення”

Це об’єднання на принципі “рівного з рівним” пояснюється

тим, пише патріарх української історичної науки М.С.Грушевський,

“що литовські княжата, засідаючи по українських та білоруських

землях, старалися у всьому приноровитися до місцевого життя, його

порядків і культури. Вони старалися якнайменше вносити зміни в

місцеві обставини: “ми старини не рушаємо, а новини не вводимо” –

було їх правилом. Вони приймали православну віру, місцеву куль-

туру, мову, одним словом – ставали українськими або білоруськими

князями...”

Протягом згаданого періоду Україна, як уже було сказано, ви-

зволилась з-під влади Золотої Орди, пройшла складний і болючий

шлях перерозподілу своїх земель між Литвою і Польщею. Відбулася

етнічна консолідація й національно-духовне піднесення української

народності; появилося козацтво, яке волею історичної долі стало

провідною суспільно-політичною силою України першої половини

XVII ст., очолило національно-визвольну революцію у 1648–1676

роках.

Українські землі у складі Литви та Польщі 115

Як уже було сказано, про XIV ст. мало збереглося історичних

джерел

. Історики пояснюють це тим, що в XIV–XVI ст. відбува-

лись часті наїзди на Україну татарських орд, розгортання феодаль-

них усобиць, підпорядкування українських земель Литві та Польщі,

зростання феодально-кріпосницького гніту тощо. У зв’язку з цим

“до нашого часу дійшли лише два історичні твори: Західноруський

(Литовський) літопис та Короткий Київський літопис”

. У

першому літописі йдеться про Україну 1440–1560 рр.; діяльність

князя Вітовта. У другому – викладена історія українських земель з

862 до 1500 років подається багато інформації про діяльність князя

Острозького тощо.

В обох документах позначилася ідеологія тогочасних феодалів

з досить виразною орієнтацією на Литовську державу. Додамо, що

усвідомленню історичних подій, процесів і явищ XIV–XVст. сприя-

тимуть вивчення “Городельського привілею” (1413) та “Розповідь

літописця про боротьбу між литовськими князями і їх прагнен-

ня зберегти своє панування в Україні (30-ті роки XV ст.)”, а та-

кож таких документів, як: “Ліквідація литовським урядом місцевої

князівської влади в Київському князівстві. Виступ киян проти

воєводи Гаштовта в 1471 р.”, “Натуральна данина з селян на ко-

ристь київського митрополита (1415)”, “Розповідь літописця

про антифеодальне повстання селян Буковини і Покуття під

проводом Мухи в 1491 р.” та ін.

У згаданих документах викладачі і студенти знайдуть свідчення

про політичне становище українських земель у XIV–XV ст., зростан-

ня феодального землеволодіння в Україні, посилення феодально-

кріпосницького гніту, розвиток міст і ремесла, боротьбу народних мас

проти іноземного поневолення та посилення соціального гніту.

Згаданий період досліджений в працях В.Й.Борисенка,

В.О.Голобуцького, К.І.Гуслистого, Н.Крикуна, І.П.Крип’якевича,

Ю.І.Терещенка, М.К.Любовського, Ф.М.Шебульдо, Н.М.Яковенко та

ін.

В них висвітлюються питання про роль Галицько-Волинського

князівства в розгромі татаро-монгольських орд, специфіку спільної

українсько-литовської історії, територіально-адміністративний

устрій українських земель у складі Великого князівства Литовсько-

го, формування спільної українсько-литовської шляхти, економіч-

них взаємозв’язків тощо.

Розділ ІІ. 116

Події XIV–XV ст. знайшли відображення в історичних рома-

нах та повістях Р.Іваничука (“Манускрипт з вулиці Руської”. Ро-

ман; „Червлене вино”. Роман. – Львів:, 1979. – С. 155–349.); А.Ло-

тоцького (“Кужиль і меч”. іст. повість кінця XV і поч. XVI ст. –

Львів. 1927. – 162 с.); М.Смеленчука (“Білі банкети”. Іст. роман. –

К.: 1985. – 327 с.) та ін. У згаданих романах і повістях на основі іс-

торичних відомостей відтворені побут і помисли українського на-

роду XIV–XVІ ст., його боротьба проти несправедливості, за особи-

сте щастя.

ІІ. Роль Галицько-Волинського князівства в

розгортанні боротьби українського народу за ви-

зволення з-під влади Золотої Орди

Розв’язання цього питання, мабуть, сягає часів Д. Галицького,

коли він, зав’язавши близькі стосунки з Угорщиною та Польщею,

що також зазнали татарських наїздів, вів переговори з Римським

папою Інокентієм IV про хрестовий похід проти татар. Щоб здійс-

нити це, Данило погодився навіть на церковну унію з Римом, коро-

нування (1253), нові жертви, особистий ризик. Як зауважує академік

І.П.Крип’якевич, “ці зв’язки з заходом не принесли реальних успі-

хів: ні папа, ні князі не спромоглися на воєнну допомогу для поне-

воленої Східної Європи. Данило міг розраховувати тільки на власні

сили”

Закладені Данилом Романовичем традиції боротьби з татарсь-

ким поневоленням передавалися у спадок прийдешнім поколінням

й набрали своєї гостроти в XIV ст. Та воно інакше і не могло бути,

оскільки у цей час на теренах українських земель склалися певні

суб’єктивні та об’єктивні обставини.

На початку XIV ст. міжусобна боротьба у ханському середо-

вищі ослабила його позиції щодо управління українськими землями.

Сприятливими обставинами не міг не скористатися нащадок рома-

новичів, галицько-волинський князь Юрій (бл. 1301–1315), який у

1302 р. спільно з поляками зробив невдалу спробу нанести татарам

поразку, одержавши далекосяжний титул “Короля Русі”.

Його нащадки Андрій та Лев (1315–1323) продовжували боро-

тьбу українського народу та місцевої феодальної верхівки за неза-

лежність від Золотої Орди, зобов’язані були дбати про реального

Українські землі у складі Литви та Польщі 117

союзника для успішного вирішення цієї проблеми. Як показала дій-

сність, надійним помічником у боротьбі з татаро-монгольським по-

неволенням стала Литовська держава.

У “Повісті временних літ” литовські племена згадуються як

північні народи, які є данниками Русі. Збереглися й поодинокі

відомості про воєнні виправи руських князів проти литовців. У

ті часи місцеві прибалтійські племена ще не мали якоїсь полі-

тичної організації. Розючі зміни відбулися у XІII ст., коли у

Поніманні склалося нове державне утворення – Литовське

князівство, першим правителем якого став Міндовг, названий

у Галицько-Волинському літописі “самодержцем у всій землі

Литовській”.

Консолідацію місцевих племен прискорив потужний тиск

іззовні, з боку німецьких рицарів, котрі проголошували сво-

єю метою християнізацію язичників-литовців. Воднораз пі-

днесення Литви було зумовлене занепадом давньоруських

земель, що його спричинило монголо-татарське нашестя. З

Батиєвою навалою назавжди канули у минуле часи, коли ...

Литва з болота на світ не показувалася. ”

(Історія України: На-

вчальний посібник. / Під заг. ред. В.А.Смолія. К.: Альтернатива, 1997. –

С. 57.)

Дослідники відзначають, що на початок XIV ст. над Литовсь-

кою державою нависла небезпека з боку німецьких рицарів, Польщі

та Золотої Орди. Очевидно, “спільне прагнення до державної неза-

лежності штовхало в обійми як Литву, так і Україну. Кожна з них

міцніла силою іншої. Спочатку ворожі, потім добросусідські відно-

сини між Литвою і Галицько-Волинською Руссю переросли в союз-

ницькі. Вони спрямовувалися проти зовнішньої агресії й одночасно

на створення дружньої Литві української держави”

Зближення української старшини з литовськими феодалами,

їх, як сказав О.Д.Бойко, “оксамитові” взаємовідносини не сподоба-

лися ординським воєначальникам, навіть насторожили їх. Особливо

боляче татаро-монголи сприйняли династичний шлюб 1340 р. сина

великого князя литовського Гедеміна (1316–1341) Любарта з доч-

кою галицького князя Андрія. У зв’язку з цим золотоординський

хан Узбек (1314–1342) вирішив підтягнути війська до кордонів Га-

лицько-Волинської держави, створити зручний трамплін для нового

вторгнення у межі України.

Розділ ІІ. 118

З цією метою він упокорив ханів-сепаратистів між Доном і

Дніпром, а потім в Північному Причорномор’ї й розгромив галиць-

ко-волинські війська. У бою з Узбеком загинули князі Андрій та

Лев (1323), поклавши кінець правлінню династії Романовичів, яка

внесла вагомий вклад у збереження українського суспільства від то-

тального розгрому у попередні роки, аутентизації українських зе-

мель XIV ст. і Київської Русі, предковічних основ української мен-

тальності тощо.

Слід, однак, зауважити, що із згаданою поразкою не припиня-

лася тяга українських людей до волі, повалення ординського ярма.

Ця боротьба з кожним роком все більше починала набирати перма-

нентного характеру й, безперечно, центром цієї боротьби ставав Ки-

їв. Незважаючи на розорення, Київ продовжував залишатися “голо-

вним містом усієї Русі”, “матір’ю і главою усім градам руським”,

притягаючим центром у боротьбі з іноземними загарбниками.

ІІІ. Входження українських земель до складу

Литовської держави

Вище було сказано, що син литовського князя Гедіміна Лю-

барт, у 1340 р. по-суті започаткував литовську присутність в Украї-

ні. Оскільки Галичина в цей час попала до рук Польщі, Волинь ста-

ла першим реальним надбанням Литви на українських землях. По-

тім, протягом якихось двадцяти років, до Литви було приєднано Ки-

ївщину, Сіверщину та Поділля. Територія Литви стала розростатися

як на дріжджах. Дослідниця цього періоду О.В.Русина правильно

зауважує, що “таке стрімке приєднання величезних земельних об-

ширів було, безперечно, явищем парадоксальним – як, власне, й са-

мі темпи розвитку цієї держави”

Густинський Літопис XVII ст. розповідає про підкорення ли-

товцями Київщини. Зокрема, зазначається, що 1362 р. “... Ольгерд

переміг трьох царків татарських із ордами їх ... і відтоді з Поділля

вигнав владу татарську. Цей Ольгерд й інші руські держави під вла-

ду свою прийняв, і Київ під Феодором – князем узяв, і посадив у

ньому Володимира, сина свого”

Співставляючи літопис та інші тогочасні писемні джерела, можна

встановити, що Ольгерд утвердився у згаданих землях в 1357–1358 рр.,

Сіверщину ж у 1370–1380 рр. перетворив у конгломерат прихильних

Українські землі у складі Литви та Польщі 119

до Литви удільних князівств. Виникає запитання: в чому полягає

феномен завойовницьких успіхів Литовської держави? Чому за кі-

лька десятиліть її територія розширилась в десятки разів, а військо-

ва міць дала можливість кинути виклик могутнім на той час Поль-

щі, Золотій Орді та змужнілим російським князівствам? Нам уявля-

ється, що відповідь потрібно шукати в кількох історичних обстави-

нах:

По-перше,

в XIV ст. Золоту Орду, як іржа залізо, роз’їдали фе-

одальні усобиці, особливо в 1360–1370 рр. після загибелі хана Бір-

дібека (1359). Варто нагадати, що протягом 1359–1361 рр. у столиці

Орди Сараї змінилося сім ханів. По-суті, у 1362 р. Орда розкололося

на 2 ворогуючі частини, кордоном між якими стала р. Волга. Ослаб-

лена правобережна Орда (мається на увазі правий бік р. Волги) ви-

мушена була свої стосунки з Литвою будувати на компромісній, до-

говірній основі, що давало можливість князям одночасно давати ві-

дсіч німецьким рицарям й поширювати свій вплив на всю Південно-

Західну Русь.

Думається, що просування литовців на землі Південно-

Західної Русі у 50-х роках XIV ст. було узгоджене з Сараєм. Дослід-

ники помітили, що відбувався так званий процес інкорпорації укра-

їнських земель до складу Литви, в результаті якої остання зберігала

данницьку залежність від татар. О.В.Русина підтверджує, що саме

про це “свідчить ярлик хана Тохтомиша 1393 р., де він вимагає від

литовсько-польського володаря: “з підвладних нам волостей зібра-

вши виходи (данину), віддай послам, що їдуть, для передачі до на-

шого скарбу”

Можна додати, що ця залежність литовсько-українських зе-

мель від ординських ханств спостерігалася сотнями років. Литовсь-

кий князь Олександр на межі XV–XVI ст. обіцяв Кримському хану

Менглі-Гірею “зі своїх людей із князівських, із панських, із боярсь-

ких у землі Київській, і Волинській, і Подільській з кожної голови ...

по три гроші давати щороку”

. Це ще раз свідчить про те, що в то-

гочасній свідомості залежність українських земель від татарської

неволі сиділа міцно й політикам із цим потрібно було рахуватися.

То ж не дивно, що Ольгерд, підкоряючи собі українські землі,

діяв не стільки силою, скільки мудрістю.

По-друге, входження українських земель до складу Великого

Князівства Литовського носило, як висловився О.Д.Бойко, “оксами-

Розділ ІІ. 120

товий” характер. Тобто, дії литовців на теренах України “не мали

характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне про-

тистояння у боротьбі за українські землі відбувалося переважно між

литовцями та іншими чужинцями”

. Місцеве населення або збері-

гало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утверджен-

ня литовського правління, яке витісняло золотоординське.

Литовська влада була м’якшою, толерантнішою ніж татарська.

У зв’язку з цим частина патріотично настроєної української знаті

прагнула позбутися ординського деспотизму. Об’єднавшись з ли-

товськими військами, вони спрямували свій удар проти татарських

орд під Овручем, Житомиром, Білгородом, нечисленних військ їх

сателітів – київського князя Святослава, брянського – Романа, пере-

яславського – Олега, луцького – Льва та ін. На приєднаних до Литви

землях руські князі зберігали свою автономність. Як висловився ав-

тор одного із підручників з історії України О. Субтельний, для

зближення України з Литвою “краще пасують такі слова, як прони-

кнення, включення, приєднання”

По-третє, приєднуючи до своєї держави українські землі, Ли-

тва, за висловом одного із літописців, брала “не стільки силою, скі-

льки мудрістю.” З самого початку Велике князівство литовське було

створене на федеративних засадах. Кожне з українських князівств

входило до його складу як повноцінний рівноправний суб’єкт (Ки-

ївщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь, Поділля). “Витворений без

помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв

собою вельми неординарний суб’єкт історії – державу, у якій від

народу-завойовника, по-суті, зоставалося тільки назва: Велике кня-

зівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили ру-

сини, тобто білоруси та українці”

Історичні процеси на українських землях в XIV ст. у якійсь мі-

рі нагадують прихід варягів на Русь, “наслідком якого стала асимі-

ляція, розчинення їх у потужному слов’янському етнічному маси-

ві”

. Як правильно помітив Бойко О.Д., процес “ослов’янення” ли-

товської еліти простежується у розширенні впливу на литовський

народ православної церкви, “Руської Правди” Ярослава Мудрого –

на законодавство Литви, руської мови – на офіційну державну мову

князівства, державної структури Київської Русі – на формування

литовсько-української федеральної адміністрації тощо.