Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Давня історія України. Київська Русь 81

В Х ст. у Русі були складні взаємовідносини з печенігами. У

першій половині Х ст. вони більш-менш мирно співіснували з Рус-

сю, у союзі з князем у 943 р. брали участь у поході проти Констан-

тинополя. Візантію таке становище не влаштовувало і вона робили

все, щоб печенігів посварити з Київськими князями, особливо з

Святославом, який, розгромивши хазар, відкрив печенігам дорогу

на південь і захід.

Вторгненням печенігів на землі Київської Русі сприяли і війни

Святослава з Візантією. Підкупляючи керівництво кочівників, Віза-

нтія підштовхувала їх до нападу на Русь, до пограбування її багатих

територій, до ослаблення її військової могутності.

У 972 р. у битві з печенігами Святослав біля дніпровських по-

рогів загинув, а його дружина була розбита. Цієї поразки могло б не

бути, якби Святослав більше займався упорядкуванням своїх зе-

мель, зміцненням кордонів.

Цю прогалину у державному будівництві заповнив його син

Володимир, який боротьбу з печенігами підніс у ранг державної по-

літики. На кордонах з ними були насипані велетенські земляні вали.

Очевидно, ця гігантська робота велася одночасно з будівництвом

фортець, кріпостей, за допомогою яких становище на півдні Русі на

певний час дещо стабілізувалося.

Та боротьба за престол після смерті Володимира підігріла нові

вторгнення печенігів. Часто до їх послуг вдавалися опоненти Київ-

ських князів. Так, у 1019 р. Святополк, борючись проти Ярослава,

привів поляків до Києва, але зазнав поразки. Остаточної поразки від

Ярослава Мудрого печеніги зазнали у 1036 р.

Невдовзі руським людям довелося зустрітися з новим сильним

степовим ворогом – половцями. Як і печеніги, свої перші стосунки з

Руссю половці розпочали на мирній основі. Освоївши печенізькі степи,

половці у 1060–1061 рр. роблять перші набіги на руські землі.

На жаль, руські князі не усвідомлювали всієї половецької за-

грози, не зуміли об’єднатися у боротьбі з ними, і в 1068 р. на річці

Альті під Переяславом одержали нищівну поразку.

Боротьба руських князів за Київський престол – з одного боку,

половецькі пограбування руських міст і сіл – з другого, обумовили

послаблення Русі, створили умови для її дальшого занепаду та пог-

рабування. Зокрема, половецький хан Баняк у 1096 р. зробив напад

на Київ, спалив його південні околиці.

Розділ І. 82

Справу організації боротьби з половцями взяв у свої руки пе-

реяславський князь Володимир Мономах. Організовані ним походи

1103, 1105, 1107, 1111 і 1116 років нанесли поразку половцям, за-

гнавши їх за Дон, Волгу та Яїк, а декого із ханів – аж на Кавказ. В.

Мономахом та його синами Мстиславом і Ярополком була надовго

відбита охота половцям безкарно нападати на руські землі.

На жаль, послідовники Мономаха та Мстислава не закріпили

цих перемог, не довели бойові зустрічі з половцями до логічного кі-

нця – їх остаточної поразки.

У другій пололовині ХІІ ст., у зв’язку із загостренням міжкня-

зівських конфліктів, боротьби за Київський престол, вотчинних

чвар, війна з половцями відступила на другий план. Поодинокі по-

ходи руських дружин у степ не могли завершитися вирішальними

перемогами. Окремі князі стали більше думати про те, як би вико-

ристати половців у боротьбі за Київський престол, ніж про те, як за-

безпечити південні рубежі від їх вторгнення.

Слабо підготовлений похід Новгород-Сіверського князя Ігоря

у 1185 р. закінчився його поразкою

Половецькі набіги були і в пізніші часи (1234 р.). “Двохсотліт-

ні” стосунки Русі з половцями були драматичними. Дійсно, у бага-

тьох літописах, переказах, билинах хани виступають як “шелудаві

хижаки” (Боняк), “змієвичі” (Тугархан), “погані” (Кобяк), “окаянні”.

Масовими походи проти половців були ще й тому, що кочови-

ки не були християнами. Чимало походів набирало священного ха-

рактеру, “хрестового походу”. У боротьбі з половцями Русь прийн-

яла на себе їх основний удар і цим самим полегшила становище Ві-

зантії, Угорщини та інших держав Європи. Можливо, саме в цьому

є одна із найбільших міжнародних заслуг Русі.

У 20-х роках ХІІІ ст. половці та Київська Русь зазнали нападу з

боку орд Чингізхана. Зустріч з татаро-монголами примусила їх шу-

кати спільного захисту, об’єднуватися для союзної боротьби. Битва

на р. Калці та поразка союзників сповістили, що над Руссю нависла

смертельна небезпека, чого не було раніше з боку печенігів та поло-

вців.

Спустошливі походи Батия 1237–1238 рр. (Володимиро-Суз-

дальська Русь) і в 1238–1241 рр. (Південна Русь) залишили після се-

бе руїни, вогнища, угон людей в рабство, знищення палаців і хра-

мів, розкрадання культурних цінностей.

Давня історія України. Київська Русь 83

Правда, історична література оцінює татаро-монгольську навалу

на Русь по-різному. Так, наприклад, М.П.Погодін, В.Б.Антонович,

М.С.Грушевський, Л.М.Гумільов та ін. вважають, що Батиєва навала

на Русь не була спустошливою і мало що змінила в господарській дія-

льності краю.

Відкидаючи цю версію, Б.О.Рибаков зауважує, що під час на-

шестя „десятки руських міських центрів назавжди опустіли,” “по-

ходи 1237–1241 рр. виявилися катастрофою...”

Вперше руські князі пізнали силу Чингізхана, як уже згадува-

лося, у 1223 р. на р. Калці. На зустріч з татаро-монголами витупили

київський, смоленський, галицький, волинський, чернігово-

сіверський, курський та володимиро-суздальський полки. Разом з

ними були і половецькі хани, які мали намір взяти реванш за мину-

лорічну поразку. Допущені помилки та нерішучість довели союзні

війська до поразки, розгрому та втрати майже всього (9/10) війська.

Битва на Калці була переломним моментом у житті Русі: вона

ослабила сили, посіяла паніку і невпевненість, Русь відчула бойове

передгроззя. Після битви на р. Калці татаро-монголи стали готува-

тися до походу на Русь та у Західну Європу. Спочатку завдали уда-

ру половцям, аланам, мордовцям та іншим племенам волзьких сте-

пів. Осінню 1237 р. вдерлися в Рязань, 1238 р. – Москву, Володи-

мир, Суздаль, Ярославль, у 1239 р. татаро-монголи рушили на Пів-

денну Русь: взяли Переяслав, Чернігів. У 1239 р. підійшли до Києва.

Про його штурм літописець записав так:

“Прийшов Батий до Києва з великою силою многим-мно-

жеством сили своєї, і окружив город. І обступила Київ сила

татарська, і був город в облозі великій. І пробував Батий коло

города, а вої його облягли город. І не було чути нічого од зву-

ків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од

звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Русь-

кая ворогами...

І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських, –

бо тут підступили були дебрі, – і пороки безперестану били

день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті

стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися

щити, а стріли затьмарили світ переможеним, і Дмитро по-

ранений був. Вийшли татари на стіни і сиділи там того дня й

ночі, а городяни зробили ще друге укріплення навколо церк-

ви святої Богородиці (Десятинної).

Розділ І. 84

А назавтра прийшли татари на них, і була битва межи ни-

ми велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепін-

ня церковні з пожитками своїми, і од тягара повалилися з

ними стіни церковні, і так укріплення було взяте татарськими

воями. Дмитра ж вивели до Батия, пораненого, але вони не

вбили його через мужність його”

Нам залишається додати, що місто Київ було зруйноване та розг-

рабоване. Очевидець Плано Карпіні, який проїздив через Київ у ставку

Батия, у 1246 р. писав, що татаро-монголи на Русі “зруйнували міста і

фортеці і убили людей..., убили жителів міста (Києва), звідси, коли ми

їхали через їх землю, ми знаходили незлічені голови і кістки мертвих

людей, і що в розгромленому Києві ледве збереглося близько 200 бу-

динків, а люди у ньому утримуються в найтяжчому рабстві

Встановлено, що під час взяття Києва було зруйновано близь-

ко 35 монументальних споруд (з 40), 8800 дворів, вбито 48 тисяч

його жителів. У своєму розвитку Київ виявився відкинутим на кіль-

ка століть назад

З колишньої столиці Київської Русі головні сили Батия рушили

на Володимир та Галич, пройшли по землях Правобережної України з

вогнем і мечем. Трагічною, наприклад, була загибель м. Райки на Жи-

томирщині, Колодящини – на Волині, Даниліва, Кремінця та Холму –

на галицькій землі, Володимира-Волинського, Галича та ін.

М.І.Костомаров писав, що землі Південної Русі були “паралі-

зовані навалою і рабством”, близько століття не мали “ні сил пере-

мінити цей лад, ні звільнитися від цього кошмару”

Завершуючи це питання, підкреслимо, що у 1241 р. кочівники

вторглися на територію Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини,

Трансільванії. Обезкровлена на Русі батиєва орда не змогла повести

з ними успішну боротьбу і в 1242 р. через Сербію, Болгарію і Русь

повернулася у пониззя Волги, заснувавши власну державу під на-

звою Золота Орда зі столицею Сарай. Русь, її народ не зуміли розг-

ромити орду на початковому етапі боротьби проти неї, але своїми

зусиллями врятували Західну Європу від розорення. І в цьому їх ве-

лика історична заслуга перед народами Європи.

Давня історія України. Київська Русь 85

VI. Запитання та завдання

?

1. На які основні стани було поділено населення Київської Русі?

2. Якими повинностями були обтяжені руські люди? Кому на-

лежала земля на Русі?

3. Що ви знаєте про стародавні ремесла на Русі та торгівлю?

4. Як ви розумієте етнічні проблеми на Русі? Якими етногру-

пами були населені Древньоруські князівства і яка еволюція їх ет-

нокультурного розвитку?

5. Що ви знаєте про татаро-монгольську навалу на Русі?

VII. Джерела та література

1. Брайчевський М.Ю. Походження Русі. – К., 1968; Гуслистий К.Г.

Вопросы истории Украины и этнического развития Украины. – К., 1953;

Греков Б.Д. Киевская Русь. – М., 1956; Грушевський М.С. Історія Украї-

ни–Руси. У 10 т., 13 кн. – Львів, 1901–1905. – Т. 1–3; Його ж: Київська

Русь. У 2 т. – Спб., 1911; Костомаров Н.И. Исторические монографии и

исследования. – Спб., 1872; КотлярАМ.Ф. Утворення Давньоруської

держави. Історичні зошити. – К., 1993; Лихачев Д.С. Национальное самосо-

знание Древней Руси. – М., 1949; Мавродин В.В. Происхождение русского на-

рода. – Л., 1978; Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ–ХІІІ в. –

М., 1982; Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1996; Толочко А.П. Князь в

Древней Руси: Власть. Собственность. Идеология. – К., 1992; Фроянов

Н.Я. Киевская Русь. – Л., 1980.

2. Грушевський М. С. Історія України–Руси. – Т. 1. – С. 18.

3. Там само. – С. 1.

4. Гуслистий К. Г. Вопросы истории Украины и этнического разви-

тия Украины. – К., 1953. – С. 106 – 107.

5. Мавродин В.В., Фроянов Н.Я. „Старцы” графские на Руси Х в. //

Культура средневековой Руси. – Л., 1974; Ловмянский Х.О. О происхож-

дении русского боярства // Восточная Европа в древности и средневеко-

вье. – М., 1978.

6. Костомаров Н.И. Начало единодержавия в Древней Руси // Вес-

тник Европы. – Спб., 1870. – № 11 – с. 31.

7. Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1996. – С. 156–157.

8. Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевско-

го государства. – М., 1949. – С. 255.

Розділ І. 86

9. Толочко П.П. Названа праця. – С. 163.

10. Тихомиров М.Н. Древнерусские города. – М., 1956. – С. 42.

П.П.Толочко вважає, що їх було близько 100. Див.: Толочко П.П. Древне-

русский феодальный город. – К., 1989. – 197.

11. Толочко П.П. Названа праця. – К., 1996. – С. 178.

12. Рыбаков Б.А. Ремесла Древней Руси. – М., 1948.

13. Толочко П.П. Про торговельні зв’язки Києва з країнами Араб-

ського сходу та Візантією VIII–X ст. // Археологічні дослідження старо-

давнього Києва. – К., 1976. – С. 3–11.

14. Толочко П.П. Названа праця. – К., 1996. – С. 194.

15. Пашуто В.Т. Место Древней Руси в истории Европы // феодальная

Россия во всемирноисторическом прогрессе. – М., 1972. – С. 189–190.

16. Німчук В.В. Походження і розвиток мови української народнос-

ті // Українська народність: нариси соціально-економічної і етнопо-

літичної історії. – К., 1990. – С. 190–209.

17. Костомаров Н.И. Исторические монографии и исследования. –

Спб., 1872. – Т. 1. – С. 32–33.

18. Толочко П.П. Названа праця. – С. 251.

19. Ключевский В.О. Курс русской истории. – М., 1987. – Т. 1. – С. 212;

Лихачев Д. С. Национальное самосознание Древней Руси. – М., 1949. – С. 46.

20. Асеев Ю.С. Архитектура Киевской Руси. – К., 1969. – С. 114-118.

21. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1901. – С. 110.

22. Рыбаков Б.А. О преодолении самообмана // Вопросы истории. –

1974. – №3. – С. 153.

23. Путро О.І. Історія України. Ч. 1. Хрестоматія. – К., 2002. – С. 45–46.

24. Карпини Иоанн де Плано. История монголов. – СПб., 1911. – С. 25.

25. Толочко П.П. Названа праця. – С. 149.

26. Костомаров Н.И. Лекции по русской истории. – СПб., 1861. –

Ч. 1. – С. 16.

Давня історія України. Київська Русь 87

Лекція № 5. Культура Київської Русі

(ІX – XIII ст.)

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Давньоруські традиції.

3. Від язичництва до християнства.

4. Писемність, освіта, літописання та література.

5. Мистецтво.

6. Запитання і завдання.

7. Джерела та література.

І. Загальні зауваження

Ця лекція виходить за рамки хронології Київської Русі, оскіль-

ки культура давньоруської держави тісно пов’язана з глибинними

традиціями руського народу.

Одночасно варто внести пояснення в те, чому культура Русі у

IX–XIII ст. зазнала злету, у пізнання цього феномену. Особливо слід

зупинитися на так званих вирішальних, “виняткових” хозарських,

візантійських та європейських впливах.

У лекції запровадження християнства на Русі розглядається

поруч з розвитком культурних проблем. Нам уявляється, що розви-

ток християнства на Русі тісно пов’язаний із вибухом літописання,

розвитком історії, літератури, відкриттям шкіл, поширенням мисте-

цтва та архітектури.

Питання розвитку культури на Русі розглядали у своїх працях

М.А.Алпатов, Ю.С.Асєєв, М.Ю.Брайчевський, С.А.Висоцький,

Є.С.Голубінський, А.І.Комеч, Б.О.Рибаков, М.Н.Тихомиров та ін.

роботах згаданих авторів досліджені питання розвитку історичної

думки у давньоруський період (М.А.Алпатов), архітектурні пробле-

ми (Ю.С.Асєєв, М.Н.Тихомиров, А.І.Комеч), запровадження христи-

янства (М.Ю.Брайчевський, Б.О.Рибаков, Є.С.Голубінський), поши-

рення образотворчого мистецтва (С.А.Висоцький) та ін.

Розділ І. 88

Історія культури Київської Русі знайшла чільне місце і в бага-

тьох загальних виданнях. Так, наприклад, в “Історії української ку-

льтури” під загальною редакцією І.Крип’якевича висвітлюється по-

бут Київської Русі (І.Крип’якевич), письменство (В.Радзикевич), -

мистецтво (М.Голубець), театр (С.Чернецький), музика (В.Барвін-

ський)

. В “Історії українського війська” друкуються цікаві матері-

али про організацію та культуру воїнів Київської Русі, їх військове

мистецтво тощо

ІІ. Давньоруські традиції

Вчені визначають, що феномен злету культури Київської Русі

пояснюється глибоко розвинутими місцевими традиціями та збага-

ченням їх впливами сусідів. Так, наприклад, давньоруське ремесло

бере свій початок ще у скіфські часи. Скіфське прикладне мистецт-

во VI–III ст. до н.е., його звіриний стиль розвинувся під впливом

культур Греції та Переднього Сходу й проник у середовище

слов’янських митців при виготовленні ними браслетів, керамічних

плиток, чернігівської різьби по каменю тощо. Слов’янська міфоло-

гія, її язичницькі боги подібні до іранських. Ця подібність сягає в

часи контактів іранських скіфів з місцевим населенням.

Взаємовпливи помітні і в процесі виникнення держави у схід-

них слов’ян. Зокрема, у хозар слов’яни запозичили для себе деякі

державні структурні утворення та титули, у скіфів – військове буді-

вництво, грецьких причорноморських містах – полісний спосіб гос-

подарювання.

Можна сказати, що елементи зарубинецької та черняхівської

культур (I пол. I тис. н.е.) були відроджені Київською Руссю. Зок-

рема, на Русі широко застосовувалося характерне для цих культур

плужне землеробство, керамічне та емалеве виробництво, будівниц-

тво будинків тощо. Спадкоємність простежується і в народній твор-

чості. Язичницькі пісні та танці, весільні та поховальні обряди, ле-

генди й перекази прижилися на Київській Русі, зрослися з христи-

янством й носять аж до цього часу певний традиційний характер.

Й, нарешті, останнє. Етнічний склад людей на Русі, не дивля-

чись на постійні міграційні явища, зберігав стабільне ядро, особли-

во в хліборобській лісостеповій частині. У зв’язку з цим у регіонах

довго жила історична пам’ять, зберігалися культурні традиції.

Давня історія України. Київська Русь 89

ІІІ. Від язичництва до християнства

Яскравою сторінкою розвитку культури давньоруського наро-

ду було прийняття християнства у 988 р. Ця акція відбулася на дру-

гому етапі розвитку Русі, в період, коли князем вирішувалася про-

блема приведення у відповідність створення управлінської вертика-

лі з філософією людського світобачення. Християнство повинно бу-

ло вивести руський народ з темряви, невігластва до високої духов-

ності і культури.

Сам Володимир, зусиллями якого здійснювалося хрещення

Русі, до християнства дозволяв собі необуздану похоть та “жоно-

любство”. Після його прийняття – став на шлях доброчесності та

високої моральності. Дохристиянська релігія – язичництво тисячо-

літтями обожнювала сили природи, сповідала віру в духів, магію,

анімізм, дуалізм тощо

. Язичники вірили у божества, які населяли

ліси, поля, води, були покровителями різних галузей господарства.

Своїх богів мали племена, роди, сім’ї.

Таке світобачення не сприяло утвердженню великокнязівської

влади. Потрібна була релігія, яка сповідала б перехід від політеїзму

до монотеїзму, а також вчення про божественний характер влади. А

щоб не було опору новій релігії з боку народних мас, вона не повинна

відміняти всі інституції язичницького світобачення, а багато звичаїв

пристосовувати до своїх потреб. А тому слов’янським богам, зазна-

чав академік Б.О.Рибаков, християнською церквою давалися нові

імена й пристосовувалися до циклів природи, до нової віри

Друга важлива обставина, що прискорила введення християнст-

ва, – це труднощі в сфері міжнародних відносин Київської Русі. Біль-

шість країн на той час уже були християнськими, вони орієнтувалися

на Візантію та Рим. Отже, щоб забезпечити Русі входження в новий

поступ історії, треба було розривати зі старою ідеологією й орієнтува-

тися на входження до нової культурної європейської спільності.

Варто підкреслити, що перехід до християнства не був явищем

раптовим, спонтанним. Про християнство наші пращури знали ще в

антську добу. Але важливим етапом щодо християнізації Русі була

діяльність Аскольда. Його договір з Візантією у 860 р. передбачав

хрещення Русі. Посуті, Аскольд загинув у зв’язку з причетністю до

християнства й дехто з істориків вважає, що його можна віднести до

перших руських мучеників.

Розділ І. 90

Значну роль у християнізації Русі відіграла Ольга. Ставши

замість малого Святослава київською княгинею (945), Ольга, як ми

вже говорили у попередній лекції, охрестилася. Важливим є питання

проте, від кого Ольга прийняла хрещення і в який час. Повідомлення

Нестора-Літописця не дає остаточної відповіді на цю проблему.

Візантійська хроніка не підтверджує заяви Нестора, що хрещення

Ольга прийняла у Константинополі у 955 р.

Вчені вважають, що християнське віросповідання Ольга при-

йняла раніше – у 946 р. З цього часу починається її активна місіо-

нерська діяльність, будівництво нею храмів, переговори на цю тему

з німецьким імператором Оттоном I та ін. заходи

Проте при ній християнство не стало постійним, оскільки важ-

ко було передбачити його наслідки для безпеки країни: Візантія ди-

вилася на Русь як на свого можливого васала і постійно вела боро-

тьбу з нею. Саме ця обставина стримувала прийняття християнства

у загальнокнязівському масштабі.

Пізніше Володимир переконався, що встановлений ним язич-

ницький пантеон на старокнязівській горі не перетворив Київ в єди-

ний ідеологічний центр всієї Русі. Язичництво з його багатобожжям

було далеким від ідеї єдності Київської Русі, від згуртування навко-

ло її центра всіх східнослов’янських племен. Стало очевидним, що

воно стало гальмом для державної розбудови, для суспільно-

політичного розвитку Русі.

Обрати для Русі релігію було непросто. Дослідники ствер-

джують, що напередодні прийняття християнства на руських землях

пожвавішала місіонерська діяльність релігійних общин волзьких

булгар, хозар, візантійців, німців

. Але Володимир обрав християн-

ство візантійського сповідання, оскільки воно було знайоме нашим

землям близько 200 років, і залишалося тільки оформити цю тради-

цію офіційно.

Прийняття християнства прискорили такі обставини:

У 984 р. Володимир надав допомогу візантійському імперато-

ру Василю II у боротьбі з опозицією. Цей союз повинен був скріпи-

тися одруженням Володимира з сестрою імператора Анною та при-

йняттям християнства. Хрещення Володимира відбулося у Херсо-

несі у церкві св. Василя.

За хрещенням Володимира відбулося і хрещення всієї Русі. Її

запровадження зустрічало сильний опір і вимагало примусових захо-