Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Давня історія України. Київська Русь 61

Вчені підкреслюють, що його можна з повним правом назвати

фундатором книжності і вченості на Русі, організатором створення

історичних трактатів та літописів, зокрема першого літописного

зводу – "Найдавнішого", бібліотечних зібрань тощо.

Ярослав проводив гідну великої держави зовнішню політику.

Зокрема, були встановлені дипломатичні стосунки з Германською

та Візантійською імперіями. Особливо великої уваги надавав Яро-

слав розвиткові династичних шлюбів. Дочку Ганну він віддав заміж

за французького короля, Єлізавету – норвезького, Анастасію – угор-

ського, сина Всеволода одружив на дочці візантійського імператора

Константина Мономаха, Святослава – на дочці саксонського графа

Леопольда, Ізяслава – на родичці німецького імператора Генріха ІІІ

Гертруді, сестру Добронєгу – видав замуж за польського князя Ка-

зиміра.

Отже, часи правління Ярослава Мудрого позначилися посилен-

ням держави, зміцненням кордонів Русі, інтенсивним будівництвом,

розвитком культури та жвавих міжнародних стосунків. У роки його

князювання ранньофеодальна імперія – Київська Русь – досягла чи не

найвищої точки свого економічного злету і політичної міці

Одночасно слід відзначити, що князь на Русі з найдавніших

часів опирався на раду старійшин. Володимир, наприклад, опирався

на боярську раду, до якої входили також "градські" старці та свя-

щеннослужителі. Рада при князі була явищем типовим не тільки для

Русі, а й для інших країн середньовічної Європи

Важливою формою загальноруського правління були міжкня-

зівські снеми (з’їзди). Вони збиралися у найвідповідальніший для

країни період. На них обговорювалися питання внутрішнього миру,

організації оборони Русі та інші проблеми. Ініціаторами їх скликан-

ня, як правило, були великі Київські князі. Уявлення про такі снеми

дає Любецький з’їзд 1097 р., організований Володимиром Монома-

хом. На з’їзді були порушені питання міжкнязівських відносин,

права князів на владу та землі, попередження усобиць, ведення спі-

льної війни, укладення миру тощо.

Подібні з’їзди відбулися у м. Києві у 1223, 1230 та інших ро-

ках. Їх функціонування свідчить, що міжкнязівські відносини мали

не лише союзний, а й васальний характер, що в середовищі правля-

чої верхівки мали місце глибокі суперечності, які вона прагнула по-

долати при допомозі згаданої інституції

Розділ І. 62

Письмові джерела свідчать, що у суспільно-політичному житті

Русі брали участь різні соціальні прошарки при допомозі віча – сво-

єрідного органу стародавнього народоправства. Дослідники ствер-

джують, що в цих зібраннях брали участь "нижчі і худі" люди, "всі

кияни", широкі верстви руської людності тощо. Подібні твердження

не завжди відповідали дійсності, оскільки в країні "Руської правди"

жебраки та убогі люди ніколи не вирішували серйозних державних

питань.

Вічові зібрання у Києві та Новгороді 1068–1069, 1113, 1141,

1146, 1170 та інших років свідчили про те, що їх ініціаторами були

або бояри, або якась князівська опозиційна група, яка на вічових

сходках прагнула вирішити свої вузькокласові інтереси.

Віче ніколи не було органом народовладдя. Керівна роль і пе-

реважне право представництва у ньому належала верхам суспільст-

ва. За сильного князя цей вузькостановий орган був слухняним при-

датком верховної влади

Київська Русь у Х–ХІІІ ст. пережила ряд народних виступів,

або соціальних конфліктів, які свідчать, що ця форма людської ак-

тивності у ті часи була невід’ємною рисою давньоруського суспіль-

ного життя.

Так, наприклад, перший значний суспільний конфлікт був у

943 р., коли князь Ігор зажадав від древлян додаткової данини; у

1015 р. мав місце виступ новгородців проти варягів; у 1018 р. ви-

ступ селян Київщини проти приведених Святополком поляків;

1068–1069 рр. – повстання киян проти Ізяслава; 1113 р. – їх виступ

проти купців та лихварів; 1228 р. – вибух "чорних людей" і смердів

Новгорода та ін.

Всі ці рухи носили не стільки антифеодальний характер, скіль-

ки прагнення усунути вади цієї системи, захистити доцільні її фор-

ми. Народні рухи змушували князівську владу удосконалювати за-

конодавство, взаємовідносини між багатими і бідними, між князів-

ською владою та її підлеглими структурами.

Правові устави ІХ–Х ст. увійшли до "Руської правди", найдав-

нішу частину якої склала "Правда Ярослава" (1016).

Н.Полонська-Василенко в "Історії України" підкреслює,

що "Руська правда" була "найкращим виявом правної дія-

льності України..." Перший збірник, чи редакція,

пов’язується з іменем Ярослава і датується між 1016 і 1054 ро-

Давня історія України. Київська Русь 63

ками: в ньому 17 статей, які трактують про вбивство та право

помсти.

Друга редакція має 26 статей. Вона датується до 1068 року –

до революції, яка перервала спільну діяльність братів.

Третя редакція – не молодша за 1113 р.; в ній сказано, що

"се уставил в. кн. Володимир Всеволодович Мономах по Свя-

тополці". Відомо дуже багато списків "Руської правди" – до

300, яки відрізняються одна від одної лише в деталях..."

(

По-

лонська-Василенко Н.

Історія України: В 2-х т. – К, 1995. – Т. 1. –

С. 252-253).

"Руська правда" Ярослава Мудрого зміцнювала князівську

владу ("Покон вірний" – 1026), регламентувала данину, взаємовід-

носини між класами. Нову кодифікацію правових норм здійснив

Володимир Мономах після народного повстання 1113 р. у своєму

"Уставі", Всеволод та Ізяслав – "Пространній правді" (1146).

Додамо що давньоруське законодавство в умовах існування

станово-класового суспільства і феодальної системи не могло бути

однаково справедливим до всіх верств населення. Цю особливість

тодішнього законодавства помітили літописці: "Иде же закон, ту й

обид много"

V. Розпад Київської Русі

Вчені вважають, що третій період в історії Київської Русі

(1135–1240) позначений процесом поглибленої феодалізації, міжк-

нязівськими чварами та ворожнечею, політико-адміністративним

роздробленням руських земель, падінням авторитету Києва та втра-

тою ним свого колишнього провідного політичного та економічного

значення

За часів правління Володимира Мономаха (1113–1125) та його

сина Мстислава (1125–1132) було вжито відчайдушних заходів, щоб

на новій основі згуртувати Київське, Волинське, Турово-Пінське,

Переяславське, Смоленське, Новгородське, Мінське, Полоцьке, Га-

лицьке та Чернігівське князівства; зміцнити міжнародний авторитет

Київської Русі шляхом одружування дочок з датським принцом, но-

рвезьким та угорським королями, візантійським царевичем, синів –

на польській та моравській принцесах тощо.

Вживалися заходи, щоб розгромити половців, зміцнити стано-

вище Києва як координатора політичного життя удільних князівств.

Розділ І. 64

Та після смерті Мстислава Великого (1132) міжкнязівські стосунки

ускладнилися, ставали некерованими то неконтрольованими. Особ-

ливо жорстока боротьба розгорілася за володіння Києвом та на цій

основі – за звання Великого князя.

Боротьбу за Київ повели Юрій Долгорукий із Суздаля, Всеволод

Ольгович – з Чернігова, Ізяслав – з Переяслава та ін. Підраховано, що

протягом 100 років (1146–1240) Києвом володіли 24 князі, частина з

яких захоплювала престол по декілька разів. Один князь правив у Ки-

єві 7 раз, п’ятеро – по 3 рази, 35 князювань була однорічними

Удільні князі у цей період вели жорстоку міжусобну боротьбу

на всіх рівнях: "за старшинство на Русі, за володіння кращими кня-

зівствами, за отримання частки в “Руській землі”, за столи всередині

князівств. Часом, особливо в роки чергових половецьких навал на

Русь, чвари між руськими князями затихали, щоб потім спалахнути

з новою силою.

Міжкнязівська боротьба... ускладнювалася участю в ній бо-

ярства... Намагаючись поставити себе над князівською владою,

бояри організовували часті змови проти князів, провокували со-

ціальні безпорядки, вели боротьбу між собою. Усе це посилюва-

ло політичну нестабільність в країні, послаблювало її перед зов-

нішньою небезпекою... Бояри не стільки зупиняли біг князів від

міста до міста, скільки прискорювали його"

Особливо гострою була боротьба між Володимиро-Суз-

дальським князем Андрієм Боголюбським та київськими і чернігів-

ськими династіями Ольговичів і Ростиславовичів.

Поряд з цим пробивали собі шлях і об’єднавчі ідеї. Вони ставали

актуальними під час навали половців та необхідності об’єднатися для

їх відсічі. У 1185 р. слабо підготовлений та мало згуртований похід

Новгород-Сіверського князя Ігоря закінчився поразкою на річці Каялі

й "відкриттям воріт на Руську землю" половцям.

На ріці на Каялі пітьма світ покрила,

Розбіглися половці по Руській землі як хиже гніздо,

Вже піднялася хула на хвалу,

Вже ударила нужда на волю

("Слово о полку Ігоревім")

Міг би допомогти Ігорю, наприклад, галицький князь Ярослав

Осмомисл (1152–1187), могутність якого оспівана автором "Слова о

полку Ігоревім":

Давня історія України. Київська Русь 65

"Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти на своїм

Золотокиївськім престолі,

Підперши гори Угорські

Своїми залізними військами,

Заступивши королеві дорогу,

Зачинивши ворота на Дунаї,

Через хмари каміння кидаючи,

Суд по Дунаї радячи.

Грози твої по землях течуть,

Одчиняєш ти браму Києву,

Стріляєш із отчого дому золотого

на султанів у далеких землях".

Проте цього не трапилося. Після згаданої вище поразки поло-

вці рушили на Чернігівські, Переяславські та Київські землі.

Коли в 1199 р. на Волинському престолі став Роман Мстис-

лавович, який зумів об’єднати Галицько-Волинську землю й приєд-

нати до неї київську, дехто з сучасників думав про наступ нового

етапу відтворення колишньої території Київської Русі. Проте ця ідея

не здійснилася, оскільки не була підтримана іншими удільними кня-

зями, особливо східної Русі.

У зв’язку з цим занепад руських земель став незворотнім:

"Гей, застогнав, братя, Київ туччю,

А Чернігів напастями,

Розлилася туга по руській землі,

Печаль сильна тече через землі Руські -

А князі самі між собою коромолу ковали,

А погані з побідою набігали на Руську землю.

Уже, братя, невесела година настала,

Уже пустиня силу покрила,

Встала обида в силах Дажбожого внука,

Нема князям на поганих сили:

Сказав брат братові: се моє і те моє теж,

І почали князі про мале – “се велике” казати,

Самі на себе коромолу ковати,

А погані з усіх сторін з побідою на Руську

Землю приходжали.

Ой стогнати Руській землі!"

Ці несприятливі обставини в історичному житті Київської Русі бу-

ли використані ордами Чингізхана, які нанесли їй смертельного удару.

Розділ І. 66

VI. Запитання та завдання

?

1. Що ви знаєте про “норманську теорію” виникнення Дав-

ньоруської держави?

2. Дайте характеристику взаємовідносин руських племен та

хазарів.

3. Які основні ознаки першого періоду історії Русі?

4. Що ви знаєте про діяльність князя Володимира Великого?

5. Намалюйте політичний портрет Ярослава Мудрого.

6. Які обставини обумовили політичний та військовий зане-

пад Русі?

7. При яких умовах руські землі могли б відстояти свою не-

залежність?

8. Що ви знаєте про міжнародні зв’язки Київської Русі?

VII. Джерела та література

1. Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1996. – С. 5.

2. Там само. – С. 6.

3. Брайчевський М.Ю. Походження Русі. – К., 1968; його ж: Утвер-

дження християнства на Русі. – К., 1988; Греков Б.Д. Киевская Русь. – М.,

1956; Грушевський М.С. Історія України-Русі: у 10 т., 13 кн. – Львів,

1901–1905. – Т. 1-3; його ж: Київська Русь: у двох томах. – Спб., 1911;

Демянский Х. Русь и норманы. – М., 1985; Іванченко Р.П. Київська Русь:

початки української держави. – К., 1995; Костомаров Н.И. Исторические

монографии и исследования. – Спб., 1872; його ж: Лекции по русской ис-

тории. – Спб., 1861; Котляр М.Ф. Утворення Давньоруської держави. Іс-

торичні зошити. – К., 1993; його ж: Данило Галицький. – К., 1984; його ж:

Історія дипломатії Південно-Західної Русі. – К., 2002; Мавродін В.В. Про-

исхождение русского народа. – Л., 1978; Рыбаков Б.А. Киевская Русь и

русские княжества ХІІ–ХІІІ вв. – М., 1982; його ж: Древняя Русь: Сказа-

ния. Былины. Летописи. – М., 1963; Рычка В.М. Формирование террито-

рии киевской земли. – К., 1988; його ж: За літописним рядком (історичні

оповіді про Київську Русь). – К., 1991; Толочко П.П. Київська Русь. – К.,

1996; Толочко А.П. Князь в Древней Руси: Власть. Собственность. Идео-

логия. – К., 1992; Тихомиров М.Н. Древнерусские города. – М., 1986; йо-

го ж: Происхождение названия "Русь" и "Русская земля" // Русское летопи-

сание. – М., 1979; Фроянов Н.Я. Киевская Русь. – М., 1980; Шахматов А.А.

Разыскания о древнейших русских летописных сводах. – Спб., 1908.

Давня історія України. Київська Русь 67

4. Грушевський М.С. Київська Русь. – Спб., 1911. – Т. 1. – С. 11.

5. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1990. –

С. 123–124.

6. Грушевський М.С. Київська Русь. – Спб., 1911. – Т. 1. – С. 18.

7. Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1996. – С. 7.

8. Повесть временных лет. Ч. 1.: Текст и перевод. Подготовка текста

Д.С.Лихачева и С. А. Романова; Ч. 2. Приложения: Статьи и комментарии

Д.С.Лихачева. / Под редакцией В.П.Адриановой. – М.–Л., 1950.

9. Гудзкий Н.К. История древней русской литературы. – М., 1953.

10. Патерик Киево-Печерского монастыря. – Спб., 1911.

11. Коваленко П.А. Історіографія історії Української РСР від найда-

вніших часів до Великої жовтневої революції. – К., 1983. – С. 44–47.

12. Толочко П.П. Названа праця. – С. 11–18.

13. Білик І. Похорон богів. – К., 1986. – С. 574; Іванченко Р. Гнів

Перуна. – К., 1986. – 223 с.; Золоті стремена. – К., 1984. – 447 с.; Шевчук

В. Велесич. – К., 1985. – 251 с.

14. Скляренко С. Володимир. – К., 1962. – 656 с.; його ж: Святослав. –

К., 1950. – 655 с.; Франко І. Сон князя Святослава // Твори у 50 т. – Т. 24. – С.

213–315; Хижняк А. Данило Галицький. – К., 1970. – 588 с.; Назарук О.

Князь Ярослав Осмомисл. – Львів, 1918. – 421 с.; Кочерга І. Ярослав Мудрий. –

К.-Х., 1946. – 128 с.; Бажан М. Данило Галицький // Твори в 4-х томах. – К.,

1984. – Т. 1. – С. 236–253.

15. Дудко Ф. Стрибожа внука. Повість про Анну Ярославну. – Львів,

1937. – 128 с.; Загребельний П. Диво. – К., 1968. – 701 с.; його ж: Євпрак-

сія. – К., 1987. – 319 с.; Леонтович Р. На прю. – Львів, 1937. – 128 с.;

Чмир В. П. Росичі. – К., 1986. – 379 с.; Франко І. Захар Беркут // Зібрання

творів у 50-ти томах. – Т. 16. – С. 7–134; Филипчак І. Будівничий держа-

ви. – Самбір, 1935. – С. 164; його ж: Княгиня Романова. – Коломия, 1927. –

248 с.; Угляренко П. В. Після довгої ночі. – К., 1982. – 367 с.; Пушик С.

Галицька брама. – Ужгород, 1989. – 412 с.; Опільський Ю. Іду на вас. І

доли падуть. – Львів, 1958. – 723 с.; Микитин Т. Полки йдуть на Галич. –

Львів, 1965. – 272 с.; його ж: Не пощербилися мечі. – Львів, 1960. – 127 с.;

Лотоцький А. Княжа слава. – Львів, 1941. – 206 с.; Бирчак В. Василько

Ростиславович. – Берлін, 1923. – Т. 1. – 253 с.; Т. 2. – 239 с.; його ж: Во-

лодар Ростиславич. – Львів,1930. – С. 128.

16. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1998. – С. 47.

17. Там само. – С. 47.

18. Толочко П.П. Названа праця. – С. 47–48;

19. Борисенко В.Й. Названа праця. – С. 47.

20. Толочко П.П. Названа праця. – С. 49.

21. Там само.

Розділ І. 68

22. Шевчук В. П., Тараненко М.Г. Історія української державності.

Курс лекцій. – К., 1999. – С. 25.

23. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. – К., 1990. – С. 51–52.

24. Путро О.І. Історія України. Хрестоматія. – Ч. 1. – К., 2002. – С. 27.

25. Литвинов В.М. Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія Украї-

ни. – К., 2002. – С. 50.

26. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1990. – С. 58.

27. Там само. – С. 59.

28. Там само. – С. 60

29. Там само. – С. 67

30. Литвинов В.М. Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія Украї-

ни. – К., 2002. – С. 50.

31. Грушевський М.С. Названа праця. – С. 67-68.

32. Путро О.І. Історія України. Хрестоматія. Ч. 1. – К., 2002. – С. 34.

33. Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1966. – С. 225-229.

34. Котляр М.Ф. Історія дипломатії Південно-Західної Русі. – К.,

2002. – С. 27-51.

35. Там само. – С. 27–51.

36. Толочко П.П. Названа праця. – С. 209.

37. Там само. – С. 209

38. Котляр М.Ф. Володимир Святославич // Історія України в осо-

бах ІХ-ХVІІІ ст. – К., 1993. – С. 46–54.

39. Котляр М.Ф. Ярослав Мудрий // Історія України в особах ІХ-

ХVІІІ ст. – К., 1993. – С. 54–64.

40. Пашуто В.Т. Черты политического строя Древней Руси // Древ-

нерусское государство и его международное значение. – М., 1965. – С. 19.

41. Толочко П.П. Названа праця. – С. 214–215.

42. Там само. – С. 220.

43. Там само. – С. 225-227.

44. Винокур І., Трубчанінов С. Давня та середньовічна історія Укра-

їни. – К., 1996. – С. 166.

45. Там само. – С. 190.

46. Толочко П.П. Названа праця. – С. 126–127.

47. Винокур І., Трубчанінов С. Давня та середньовічна історія Укра-

їни. – К., 1996. – С. 197.

48. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1990. – С. 110.

Давня історія України. Київська Русь 69

Лекція № 3–4. Київська Русь

та її історичне значення

(У двох частинах)

Частина друга. Соціально-економічний та

етнічний розвиток Русі (ІX–XIII ст.)

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Станово-класова структура.

3. Повинності та землеволодіння.

4. Давньоруські міста та села, ремесло та торгівля.

5. Етнокультурна спільність.

6. Боротьба з татаро-монгольською навалою.

7. Запитання та завдання.

8. Джерела та література.

І. Загальні зауваження

У цій лекції з історії Русі простежуються дві проблеми: стано-

влення феодальних відносин у тогочасному київському суспільстві

та етнокультурні перетворення в його середовищі. У зв’язку з цим у

лекції йтиме мова про станово-класову структуру давньоруського

суспільства, становлення феодального землеволодіння та феодаль-

них повинностей, життя та діяльність стародавніх міст і сіл, проце-

си в етнокультурному розвитку тощо.

У трактовці теми автор опирається на дослідження М.Ю.Брай-

чевського, К.Г.Гуслистого, М.С.Грушевського, М.І.Костомарова,

М.Ф.Котляра, В.В.Мавродіна, Б.А.Рибакова, П.П.Толочка, Н.Я.Фро-

янова, В.Т.Пашуто та багатьох інших вчених

Якщо соціально-економічні проблеми у працях згаданих авто-

рів висвітлюються більш-менш однозначно, то історія етнічного ро-

звитку дослідниками трактується по-різному. Викликає полеміку,

наприклад, пояснення окремими авторами історії утворення росій-

ського та українського народів. М.С.Грушевський вважає, що укра-

Розділ І. 70

їнський народ на своїх історичних землях існує з IV ст. н.е. спочат-

ку під назвою антів, потім – полян, згодом – русів

. Він перекона-

ний, що стару назву українського народу – “Русь”, “русини”, “русь-

кі люди” в часи його політичного і культурного занепаду було

“присвоєне великоросійським народом”

Тобто, на сторінках історичних праць сформувалися різні ба-

чення розвитку домонгольських етносів на території Русі, які не

втратили свого значення і до сьогоднішнього дня.

Забігаючи наперед, хочу підкреслити, що, незважаючи на цю

наукову полеміку, в лекції домонгольський період давньоруського

життя висвітлюється не як історія України, Білорусії та Росії, а як їх

спільна епоха. Ми поділяємо думку дослідника Гуслистого К.Г. про

те, що передумови для формування трьох східнослов’янських народ-

ностей породила феодальна роздробленість ХІІ–ХІІІ ст.

. Ріст феода-

льної роздробленості не тільки затримав, а й перервав процес консо-

лідації давньоруської народності.

ІІ. Станово-класова структура

З виникненням Київської Русі східні слов’яни вступили у фео-

дальний період свого історичного розвитку, обминувши класичну

рабовласницьку формацію. Вчені гадають, що ранньофеодальні

структури на Русі сформувалися в ІХ–Х ст., основними серед яких

були: утворення Київської держави, прийняття християнства та

утвердження феодального способу виробництва.

Якщо говорити про станово-класову структуру на Русі, то, пе-

редусім, на верхньому її щаблі знаходилися Великий київський

князь, місцеві племінні князі і вожді, які в кінці Х ст. були замінені

князями-намісниками.

Трохи нижчу сходинку складали бояри, які обслуговували князя,

та племінна знать – “старці”, які виконували судово-адміністративні

функції

Князь був не тільки верховним правителем і виразником влас-

ності феодальної держави над країною, землею чи волостю, а й во-

лодарем міста, розпорядником усього місцевого життя. Йому нале-

жали законодавчі і судові функції, право розподілу і перерозподілу

землі, контроль за державними податками, право на князівські по-

датки з населення.