Фурса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадження в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

Звідси випливає, що не всі оригінали документів, на-

віть й ті, що зазначені в Переліку, можуть стати підста-

вою для виконавчого напису, тож можливі спірні ситуа-

ції. За нашою концепцією, нотаріус може посвідчувати

факт, що зобов'язання невиконані й у цьому випадку во-

ни підлягають примусовому виконанню, що має здійс-

нюватись державною виконавчою службою.

При цьому державний виконавець не підпорядкову-

ється нотаріусу, тобто останній не може надавати йому

розпоряджень - це один аспект. Другий аспект полягає в

тому, що правом розпорядження володіє лише власник і

він не наділяє нотаріуса власними повноваженнями щодо

розпорядження, а лише звертається за наданням ори-

гіналу документа про заборгованість виконавчої сили.

Після чого такий оригінал документа разом із виконав-

чим написом є підставою для державного виконавця від-

крити виконавче провадження. Тому формально вико-

навчий напис нотаріуса не може існувати окремо від

оригіналу документа про заборгованість. Отже, окремо

він не може стати підставою для виконання.

Слід зазначити також, що в жодному нормативному

акті нотаріус не наділений правом розпорядження. Зо-

крема, в ст. З Закону України «Про виконавче провад-

ження», де дається перелік «рішень, що підлягають ви-

конанню Державною виконавчою службою», зазначений

термін «виконавчий напис нотаріуса», а не розпоряд-

ження нотаріуса.

Тому ні для теоретичного, ні практич-

ного застосування терміну «розпорядження» нотаріуса

не має підстав.

При витребуванні від боржника сплати податків нота-

ріус також не має повноважень щодо розпорядження,

адже тільки уповноважені державою органи можуть ви-

магати від боржника сплати податку, а нотаріус знову

лише оформляє відповідну вимогу в передбаченому за-

коном порядку.

У Довіднику автори в одному випадку посилаються

на те, що безспірність заборгованості боржника в нота-

ріальній практиці пов'язується із заявою (претензією)

тощо кредитора про прострочку платежу, а в іншому -

із Переліком документів, за якими стягнення забор-

Тут слід було б внести виправлення в закон і зазначити юридич-

ні акти або іншим чином визначити документи, оскільки виконавчий

напис не може вважатися з точки зору термінології рішенням.

160

гованості провадиться у безспірному порядку на під-

ставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим

постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня

1999 р. №1172.' Без відповідного роз'яснення застосу-

вання цих положень виникає непорозуміння, оскільки

виходить, що нотаріальна практика суперечить норма-

тивному акту.

Якщо в п. 1 відповідного Переліку і ст. 88 Закону Ук-

раїни «Про нотаріат» зазначено, що документи для вчи-

нення виконавчого напису повинні мати безспірний ха-

рактер, то нотаріус мусить бути не формалістом (диви-

тись лише на форму документа, його назву та наявність

печаток і підписів), а повинен уважно його дослідити і

прийняти рішення про можливість вчинення або відмову

у вчиненні виконавчого напису, тобто впевнитись у без-

спірності стягнення. При цьому він зобов'язаний переві-

ряти строки не тільки давності, а й настання права вимо-

ги. Відповідне положення має увійти й до ч. 1 ст. В8 За-

кону України «Про нотаріат»

в якій зазначається лише

про строк давності права вимоги.

Строк давності права вимоги, зазначений у ст. 88 За-

кону України «Про нотаріат», давно необхідно привести

у відповідність до ст. 71 ЦК України, згідно з якою з

1995 р, встановлений єдиний строк позовної давності на

три роки як для відносин між громадянами, так і для

взаємовідносин юридичних осіб між собою?

Віднесення адміністративних правовідносин до про-

вадження нотаріату України нами вважається недоціль-

ним, оскільки вони відрізняються імперативністю, влад-

ними повноваженням однієї із сторін «нотаріального

процесу», а не договірним характером. Тому не зовсім

обґрунтованим видається положення Переліку щодо стяг-

нення з фізичних осіб податкової заборгованості в по-

рядку вчинення виконавчих написів нотаріусами. Дер-

жавні податкові адміністрації як владні державні органи

мають користуватись власними повноваженнями для

стягнення відповідної заборгованості, їхні рішення

повинні ставати підставою для відкриття виконавчого

Тут слід було б внести виправлення в закон і зазначити юридичні

акти або іншим чином визначити документи, ОСКІЛЬКИ виконавчий

напис не може вважатися з точки зору термінології рішенням,-

С. 141.

Див.: Закон України № 295/95-ВР від 11.07.95.

б 2—315

161

провадження. Тобто в цьому разі необхідно констатувати

вертикальний характер адміністративних правовідносин

та надавати загальнообов'язковості рішенням відповід-

них податкових органів.

Вчинення виконавчого напису на документах, що

встановлюють податкову заборгованість фізичної особи,

не несе в собі ніякого юридичного значення, оскільки

нотаріус фактично не здатен перевірити факт несплати

податкової заборгованості, яка нараховується податко-

вою адміністрацією в односторонньому порядку.

Іншим аспектом недоцільності вчинення виконавчого

напису в цій ситуації є те, що по суті нехтується відпо-

відне рішення податкової адміністрації про застосування

фінансових санкцій до зобов'язаної особи, натомість

юридичного значення набуває виконавчий напис нота-

ріуса. Відповідне рішення уповноваженого органу й має

стати підставою для виконання, а не замінюватись вико-

навчим написом нотаріуса, адже він не має жодного від-

ношення до цих правовідносин і за своїм правовим ста-

новищем сам перебуває під контролем податкових орга-

нів. Ми вважаємо, що рішення податкових органів мають

відноситись до п. 12 ст. З Закону України «Про виконавче

провадження», а саме: постанови, винесені органами

(посадовими особами), уповноваженими законом роз-

глядати справи про адміністративні правопорушення у

випадках, передбачених законом, і виконуватись держав-

ними виконавцями.

Дії податкової адміністрації мають вчинятися за тра-

диційною схемою: нараховується податкова заборгова-

ність і надсилається платникові; якщо своєчасно вона не

оплачується, мають передбачатися додаткові заходи ад-

міністративної відповідальності й у подальшому приму-

сове виконання рішення податкової адміністрації, а не

виконавчий напис нотаріуса. Тому подальше провад-

ження має в собі адміністративно-правовий характер і не

повинно кореспондуватись нотаріусу, який не може фак-

тично «підсилювати» юридичне значення рішення дер-

жавного органу і надавати йому форми документа, що

підлягає виконанню. Штрафні санкції, які накладаються

представниками Державтоінспекції, та й інші санкції за

адміністративні правопорушення стягуються за рі-

шенням суду, а не на підставі виконавчих написів но-

таріусів.

162

З цього приводу можна запропонувати, щоб податкова

адміністрація, якщо рівень її повноважень не дозволяє

звернутись до виконавчої служби безпосередньо, здійс-

нювала це через суд у порядку аналогічному розділі 32

ЦПК України (справи про стягнення з громадян недо-

їмки по податках, самооподаткуванню сільського насе-

лення і державному обов'язковому страхуванню). Тоді в

разі непогодження громадянина з відповідними нараху-

ваннями податків він зможе вчасно заявити про це су^ду

або оскаржити дії чи рішення податкової адміністрації, а

також звернутися з позовом до цієї установи. В майбут-

ньому, в разі запровадження в життя проекту Адмініст-

ративного процесуального кодексу України, вважаємо,

такі справи мають належати до компетенції адміністра-

тивних судів.

Є зауваження й щодо викладених авторами довідника

шляхів вирішення спірних ситуацій у нотаріальному

процесі при вчиненні виконавчого напису.

Вони зазна-

чають, що безспірність стягнення заборгованості при

вчиненні виконавчого напису визначається не креди-

тором чи нотаріусом, а прямо передбачена Переліком

документів, за якими стягнення заборгованості прова-

диться у безспірному порядку на підставі виконавчих

написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабіне-

ту Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172.

Одночасно вони вважають, що навіть за умови, коли

боржником подані письмові заперечення проти нарахо-

ваної кредитором суми заборгованості чи штрафу, у но-

таріуса немає підстав для відмови у вчиненні виконавчо-

го напису.

Такий висновок авторів суперечить як теорії нотарі-

ального процесу щодо безсшрності вчинення нотаріаль-

них проваджень, так і статтям 5,42 Закону України «Про

нотаріат». У розглянутій авторами ситуації нотаріус згід-

но зі ст. 5 Закону України «Про нотаріат» зобов'язаний,

перш за все, роз яснити заінтересованій особі її права та

обов'язки, попередити про наслідки вчинюваної нотарі-

альної дії, а саме - можливість звернення до суду в разі

наявності в неї обґрунтованих заперечень проти вчинен-

ня виконавчого напису. Якщо особа звернеться в цій си-

туації до суду, то необхідно виходити з аналізу ч. 4 ст. 42

А. М. Єрух, Ю. М. Козьяков, Н. В. Круковес. Довідник нотаріуса.

Випуск 2 // Вид-во «Істина»,- К., 2000.- С. 141.

«♦

163

Закону України «Про нотаріат», а саме: вчинення нотарі-

ального провадження (в Законі не має обмежень щодо

виконавчого напису нотаріуса) має бути відкладеним на

строк не більше 10 днів. Якщо в цей строк від суду не

буде одержано повідомлення про надходження заяви, то

тільки в цьому випадку нотаріальна дія може бути вчи-

нена. Як бачимо, автори не приділяють належної уваги

нотаріальним процесуальним правам суб'єктів нотарі-

альних правовідносин, що в остаточному підсумку може

призвести до звернення суб'єктів до суду із скаргою на

дії нотаріуса.

Якщо ж нотаріусом дотримана процедура вчинення

виконавчого напису, то в особи не буде підстав оскаржи-

ти дії нотаріуса до суду в порядку глави 31-А ЩІК Ук-

раїни, вона зможе звернутися до суду тільки з позовною

заявою до стягувача. Виконавче провадження в такому

випадку повинно бути обов'язково зупинене до вирі-

шення справи в суді (статті 34, 36 Закону України «Про

виконавче провадження»).

Отже, вирішення розглянутої авторами спірної ситуа-

ції має в повному обсязі переходити до юрисдикції суду,

оскільки в ній закладені спірні правовідносини.

При цьому ми не відмовляємось від власної загальної

концепції щодо передачі в майбутньому повноважень із

захисту прав громадян та юридичних осіб суду.

Потребує аналізу й позиція деяких авторів щодо засо-

бів забезпечення виконання умов договору. Дехто вва-

жає, що нотаріус може посвідчувати договір застави, ко-

ли договір кредиту або інший договір, умови якого за-

безпечуються заставою, нотаріально не посвідчувався.

їхня позиція ґрунтується на аналізі ст. 55 Закону України

«Про нотаріат», якою не вимагається подання нотаріусу

боргового документа. Крім того, обґрунтовується їхня

позиція посиланням у тексті договору застави на договір

позики як на підставу укладення угоди. Підписуючи до-

говір застави, сторони своїми підписами стверджують:

волевиявлення щодо укладення договору застави; наяв-

Див.: Фурса С. Я. Спірні нотаріальні правовідносини у нотарі

альному процесі та наслідки їх встановлення. В кн. Фурса С. Я., Фур

са Є. І. Нотаріат в Україні. Теорія і практика// А. С. К-К., 2001-

С. 122-128.

Фурса С. Я. Спірні питання нотаріальної науки і практики //

Підприємництво, господарство і право.- № 1.- 2002.- С. 36-39.

164

ність усіх тих моментів і фактів, про які йдеться в тексті

договору застави. Останній аргумент стосується зобов'я-

зань нотаріуса встановити факт існування договору по-

зики (хоча б шляхом розпитування про це учасників уго-

ди) та роз'яснити сторонам вимоги щодо форми такого

договору.

Однак, не всі договори позички, на які нотаріус поси-

лається при посвідченні договору іпотеки, можуть бути

дійсними. Мається на увазі, що підставами для визнання

угоди недійсною є випадки, передбачені статтями 49-58

ЦК України. З аналізу цього положення випливає, що

нотаріусом буде забезпечуватись виконання умов угоди,

що не відповідає законодавству України, Якщо договір

позики суперечитиме вимогам закону, то договір заста-

ви, який по суті «супроводжує» договір позики, також

буде недійсним і суперечитиме вимогам законодавства.

Тобто правовий зміст договору застави - це забезпечен-

ня виконання зобов'язань, що випливає з назви глави 16

ЦК України, а не самостійність такої угоди.

Таким чином, необхідно надавати перевагу нотарі-

альній процесуальній формі. Якщо ж проаналізувати но-

таріальну процесуальну форму більш широко, в контексті

правовідносин, що розглядаються, то відповідний до-

говір про позичку повинен бути перевірений нотаріусом

на відповідність його законодавству. З цього випливає

зрозуміла умова про оплату цієї дії, необхідність надання

всіх документів, які потрібні для посвідчення обох угод

тощо. Тобто раціоналізм має проявлятись у цій ситуації

таким чином, що нотаріальна процесуальна форма для

забезпечення безспірності нотаріального процесу зумов-

лює необхідність посвідчення обох взаємопов 'язаних до-

говорів у нотаріальному порядку.

Спробуємо дослідити можливість особи звернутись

до Державної виконавчої служби не із заявою про неви-

конання умов договору кредиту, а лише із заявою про

примусове виконання договору застави, на якому нотарі-

усом вчинено виконавчий напис. Вважаємо, таке звер-

нення буде правомірним, оскільки за ч. 6 ст. 20 За-

кону України «Про заставу» реалізація заставленого

А. М. Єрух, Ю. М. Козьяков, Н. В. Круковес. Довідник нотаріуса.

Випуск2//Істина-К„ 2000-С. 54-55.

Фурса С. Я. Значення нотаріальної процесуальної форми у врегу-

люванні кредитних відносин // Право України-№11-2001.-С. 55-59.

165

майна, на яке звернено стягнення, провадиться судовим

виконавцем на підставі виконавчого листа суду, наказу

арбітражного суду або виконавчого напису нотаріусів у

встановленому порядку, якщо інше не передбачено цим

Законом чи договором. Отже, положення ч. 1 ст. 20 цьо-

го Закону щодо набуття заставодержателем права звер-

нення стягнення на предмет застави лише в разі, якщо в

момент настання терміну виконання зобов'язання, забез-

печеного заставою, воно не буде виконано, має перевіря-

ти нотаріус.

Іншим складним питанням є право боржника на

оскарження вчиненого виконавчого напису. Так, за

ст. 286 ЦПК встановлений десятиденний строк на по-

дання скарги, заяви, відлік якого починається з дня

вчинення неправильної нотаріальної дії. Але за Законом

України «Про нотаріат» не передбачено обов'язку но-

таріуса повідомити боржника про вчинене нотаріальне

провадження і таким чином боржник у більшості ви-

падків, коли стягувач звернеться після десятиденного

строку за примусовим виконанням, не зможе оскаржити

вчинений виконавчий напис. Отже, для того, щоб вико-

навчий напис нотаріуса набирав «законної сили», необ-

хідно передбачити обов'язком нотаріуса після вчинення

виконавчого напису повідомляти боржника про це. Тоді

боржник матиме реальну можливість оскаржити непра-

вильно вчинену нотаріальну дію.

Вважаємо, що в Законі «Про виконавче провадження»

не зовсім коректно висловлена й інша умова виконавчо-

го провадження, а саме - не сплачені в строк платіжні

вимоги, акцептовані платником. Так, під акцептом

слід розуміти згоду платника оплатити платіжні вимоги

і не більше. Але виходячи із положення про те, що дер-

жавний виконавець має виконувати лише безспірні

виконавчі документи, необхідно встановити й інший

юридичний факт, що платіжні вимоги не оплачені в

строк.

Документами, з яких цей факт можна встановити, є

опротестовані нотаріусами векселі та чеки, за якими

нотаріусами посвідчено неоплату чеку.

Перед вчиненням протесту, пропонується в юридичній

літературі, в день прийняття векселя до протесту нотаріу-

са направляти векселедавцю або доміциліанту (особі, яка

оплачує доміцильовий вексель) вимогу про оплату (або

166

акцепт) векселя

. В даному випадку стає незрозумілим

правовий та процесуальний зміст цієї дії, оскільки апріорі

вважається, що особа мала звертатись до боржника за

оплатою векселя і лише після цього звертатись до нотаріуса.

Якщо ж й направляти вимогу про оплату, то відповідь на

цю пропозицію все одно не впливає на вчинення нотарі-

альної дії щодо опротестування, оскільки в передбачува-

ному порядку не вимагається певного порядку фіксування

факту відмови. Отже, якщо й посилати повідомлення, то

про вчинення відповідної нотаріальної дії. При цьому не-

обхідно, вважаємо, виходити із загального правила - век-

сель дає векселедержателю безспірне право по закінченні

строку зобов'язання вимагати від боржника або акцептанта

сплати визначеної на векселі грошової суми. На підставі

цього правила також важко погодитись із пропозицією

перевіряти обставини, що зумовлюють видачу векселя

Вимагати від нотаріуса з'ясовувати питання про постав-

лену чи ні продукцію, виконання робіт і надання послуг

неможливо, оскільки в цьому випадку необхідно переві-

ряти умови угод та виконання зобов'язань усіма індосан-

тами, що практично неможливо.

Нотаріусам треба дуже уважно підходити до векселів,

які видані в інших державах, з позицій строгої відповід-

ності їхнім вексельним законодавчим актам країни, де

видано вексель. Якщо вексель написаний іноземною мо-

вою, то нотаріус повинен вимагати або засвідчений но-

таріусом переклад тексту векселя, або робити переклад

за рахунок особи, що надала вексель до опротестування.

Опротестований вексель видається векселедержателю

або уповноваженій особі. На нашу думку, за вказівкою в

заяві опротестований вексель може передаватись нотарі-

усом у державну виконавчу службу. Відповідно до п. З

Указу Президента України від 23.08.1998 р. встановлю-

ється, що векселі, опротестовані нотаріусами в установ-

леному законом порядку, є виконавчими документами.

Тому незрозумілою є вимога, що зазначена в п. 11 Пере-

ліку документів, за якими стягнення заборгованості про-

вадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих

написів нотаріусів, затвердженого Постановою Кабінету

Міністрів України від 29.06Л 999 р. № П72, згідно з

Нотаріат для Вас.- № 3.- 1997.- С. 32-34.

Там же-С. 34.

167

якою на опротестованому векселі нотаріусу необхідно

вчиняти виконавчий напис.

Щодо застосування в юридичній практиці чеків, то це

питання також вирішується неоднозначно. Так, у п. 11

Переліку документів, за якими стягнення заборгованості

провадиться у безспірному порядку на підставі виконав-

чих написів нотаріусів, зазначається, що достатньо нота-

ріусу посвідчити факт неоплати чека для того, щоб він

став підставою для виконання. В п. 180 Інструкції про

порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України

передбачається за пунктами 171, 172 Інструкції пропону-

ється, крім посвідчення факту неоплати чека вчиняти на

ньому виконавчий напис за проханням чекодержателя.

Виходячи з того, що за запитом нотаріуса банк має пові-

домити його про причини неоплати чека, ці відомості

мають бути зазначені в написі на чеку про неоплату і во-

ни мають стати підставою для примусового стягнення.

Рішення комісій по трудових спорах можуть бути

підставою для виконання на підставі законодавства про

працю. Але складність цієї підстави виконавчого провад-

ження зумовлена тим, що більшість підприємств нале-

жить до категорії малих, і комісії по трудових спорах на

них не створюються. За ст. 229 КЗпП рішення комісії по

трудових спорах підлягає виконанню власником або

уповноваженим ним органом у триденний строк по за-

кінченні десяти днів, передбачених на його оскарження

(ст. 228), за винятком випадків, коли рішення про понов-

лення на роботі підлягає негайному виконанню.

У разі невиконання власником або уповноваженим

ним органом рішення комісії по трудових спорах у вста-

новлений строк працівникові комісією по трудових спо-

рах підприємства, установи, організації видається по-

свідчення, що має силу виконавчого листа.

Посвідчення оформлюється наступним чином: вказу-

ється найменування органу, який виніс рішення щодо

трудового спору, дати його прийняття і видачі посвід-

чення; прізвище, ім'я та по батькові працівника; рішення

по суті спору. Посвідчення засвідчується підписом голо-

ви або заступника голови комісії по трудових спорах

підприємства, установи, організації та печаткою комісії

по трудових спорах. На підставі посвідчення, пред'явле-

ного не пізніше тримісячного строку до районного суду,

судовий виконавець виконує рішення комісії по трудо-

вих спорах у примусовому порядку.

168

У разі пропуску працівником установленого тримі-

сячного строку з поважних причин комісія по трудових

спорах, що видала посвідчення, може поновити цей

строк.

Постанови державного виконавця про виконавчий

збір та накладення штрафу відносяться до певних ви-

дів відповідальності за невиконання рішення у добро-

вільному порядку та порушення обов'язків, які поклада-

ються на осіб, що беруть участь у виконавчому процесі.

Перший вид відповідальності випливає з того, що, по-

перше, рішення приймаються уповноваженими законо-

давством особами і тому підлягають виконанню всіма

суб'єктами, щодо обов'язків яких воно прийняте. По-

друге, державним виконавцем в основному надається

строк для добровільного його виконання і в разі його

невиконання застосовуються заходи примусового ви-

конання рішення, які мають здійснюватися за рахунок

боржника.

Щодо штрафних санкцій, то невиконання законних

вимог державного виконавця є підставою для адміністра-

тивної відповідальності за ст. 188-13 КпрАПП. Так, за За-

коном «Про виконавче провадження» передбачені ви-

падки накладення штрафів на осіб, що беруть участь у

виконавчому процесі, а саме за статтями 76, 77, 80, 87, 88.

Зокрема, за ч. 2 ст. 76 Закону передбачається, що у разі

невиконання без поважних причин цих вимог державний

виконавець застосовує до боржника штрафні санкції чи

інші заходи, передбачені законодавством, і призначає

новий строк виконання. Якщо після цього рішення не

буде виконано і виконання може бути проведено без

участі боржника, державний виконавець організовує ви-

конання відповідно до повноважень, наданих йому зако-

ном, а з боржника стягується двократний розмір витрат

на проведення виконавчих дій.

3.3. Підстави виконання рішень міжнародних

та іноземних судів і арбітражів

на території України

Правовий аналіз чинного законодавства дає можли-

вість встановити певні переваги міжнародного права у

порівнянні з нормами законодавства України. Так, з ана-

лізу ч. З ст. 55 Конституції України випливає, що кожен

169

має право після використання всіх національних засобів

правового захисту звертатися за захистом своїх прав і

свобод до відповідних міжнародних судових установ чи

до відповідних органів міжнародних організацій, членом

або учасником яких є Україна. З одного боку, це свідчить

про повагу до міжнародних організацій, а з іншого - про

можливість порушення права громадянина, яке не здатна

правова система України захистити. Таким чином, це по-

ложення повинно було б відтворюватись у Законі Украї-

ни «Про виконавче провадження» відповідним чином.

Тобто в разі гарантування права особи на звернення до

відповідних міжнародних судових установ чи до відпо-

відних органів міжнародних організацій необхідно в ши-

рокому розумінні й визнавати такі рішення для того, щоб

відповідне звернення до цих органів не було формальніс-

тю. Тому можна погодитись із внесенням до Закону

України «Про виконавче провадження» п. 13-1, за яким

передбачається виконання Державною виконавчою служ-

бою рішень Європейського Суду з прав людини.

Вважаємо, що законодавство має бути послідовним і

більш конкретним та передбачати процедуру виконання

таких рішень, їхні правові межі та властивості. Незва-

жаючи на те, що в Закон «Про виконавче провадження»

у зв'язку з прийняттям Закону України «Про виконання

рішень Європейського Суду з прав людини» були внесе-

ні зміни Законом України «Про внесення зміни до Зако-

ну України «Про виконавче провадження» від 11 липня

2001 р. № 2618-Ш, вони мають бути відображені і в

Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердже-

ній наказом Міністерства юстиції України №74/5 від

15Л2Л999 р. Та невелика кількість літератури, що при-

свячена діяльності Європейського Суду, не дає повної

уяви про характерні особливості його рішень. Але необ-

хідно визначити, що за ст. 44 Конвенції про захист прав і

основних свобод людини (із поправками, знесеними від-

повідно до положень протоколу №11) рішення Європейсь-

кого Суду бувають двох рівнів:

1. Рішення палат, які стають остаточними:

•

якщо сторони заявляють про те, що вони не зверта

тимуться із проханням про передачу справи на розгляд

Великої палати; або

•

через три місяці від дати постановлення рішення,

якою прохання про передачу справи на розгляд великої

палати не було заявлене; або

170

• якщо колегія Великої палати відхиляє прохання про

передачу справи на розгляд Великої палати згідно зі ст. 43.

2. Рішення Великої палати є остаточним.

Остаточне рішення публікується і ст. 46 Конвенції пе-

редбачається обов'язкову його силу та виконання, нагляд

за виконанням остаточного рішення суду здійснюється

Комітетом міністрів Ради Європи.

У Законі України «Про визнання та виконання в Ук-

раїні рішень іноземних судів» від 29.11.2001 р. говориться

про судові органи, які знаходяться під юрисдикцією іно-

земних країн, але одночасно визначається можливість

двозначного сприйняття рішення суду іноземної країни,

якщо вона є суб'єктом міжнародних договорів разом з

Україною і коли цією угодою встановлено інші правила,

ніж ті, що передбачені в згаданому Законі. В цьому разі

мають застосовуватися правила відповідного міжнародного

договору України. Таким чином, повинно існувати від-

повідне чітке ставлення до рішень міжнародних установ,

у тому числі арбітражних, які мають виконуватись на те-

риторії України у відповідності до міжнародних угод.

З огляду на це, констатується можливість багато-

аспектного ставлення до рішень, які підлягають вико-

нанню на території України та які винесені поза межами

України.

Цікавими для правового аналізу будуть дві міжнарод-

ні конвенції, дія яких суттєво різниться за правовими на-

слідками. Так, за ст. З Конвенції про визнання та вико-

нання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк. 1958),

ратифікованої Указом ПВР від 22 серпня 1960 р., перед-

бачається, що до визнання і приведення до виконання

арбітражних рішень, на які поширюється ця Конвенція,

не повинні застосовуватись істотно більш обтяжливі

умови або більш високе мито чи збір, ніж ті, які існують

для визнання і приведення до виконання внутрішніх ар-

бітражних рішень.

Водночас Конвенцією про порядок вирішення інвес-

тиційних спорів між державами та іноземними особами

(Вашингтон, 18 травня 1965 р.)

визначається інше став-

Збірка договорів Ради Європи // Парламентське видавництво.-

К., 2000-С. 41.

Відомості Верховної Ради УРСР, 1960 р., № 31.

Угоду ратифіковано Законом № 1547-Ш від 16.03.2000, (ВВР),

2000, № 21, ст. 161.

171

лення до рішень. А саме п. 1 ст. 54 встановлено, що кож-

на Договірна держава визнає рішення Арбітражу, яке

прийняте у відповідності з цією Конвенцією в якості зо-

бов'язуючого та яке забезпечує виконання грошових зо-

бов'язань, покладених рішенням Арбітражу, в межах

своєї території, так якби це було остаточне рішення су-

дового органу цієї держави.

Отже, в міжнародному праві існують різні підходи до

визнання і виконання рішень юрисдикційних органів, які

не перебувають під юрисдикцією держави, на території

якої має виконуватись рішення.

З цього короткого аналізу вже можна зробити висно-

вок, що суб'єктами виконавчого провадження за міжна-

родними договорами можуть бути:

•

держави;

•

юридичні особи;

•

громадяни;

•

особи без громадянства та іноземні громадяни.

Особливо складним для України є питання про участь

у виконавчому провадженні в якості його суб'єкта дер-

жави. Це положення не передбачене чинним законодав-

ством і не існує відповідної юридичної практики, тому

його можна вважати актуальним. Вважаємо, шлях вирі-

шення цієї правової ситуації лежить через представницт-

во інтересів держави у виконавчому провадженні. Про

те, що держава та її суб'єкти мають відповідні зо-

бов'язання як внутрішнього, так і зовнішнього характе-

ру, свідчать Конституція України та численні міжнародні

договори, а тому неодмінно потрібно буде розв'язати цю

колізійну ситуацію.

З іншого боку, можна встановити, що буде потрібна

певна класифікація взаємовідносин України з іншими

країнами світу на міжнародному рівні в залежності від

взаємних зобов'язань між ними. Критеріями для класи-

фікації будуть такі обставини:

• Визнання рішення суду іноземної країни, що випли

ває із багатостороннього міжнародного договору. На

приклад, Нью-Йоркську конвенцію підписали та ратифі

кували такі країни: Алжир; Антигуа і Барбуда; Аргентина;

Австралія; Австрія; Бангладеш; Барбадос; Бахрейн; Бель

гія; Бенін; Ботсвана; Болгарія; Боснія і Герцеговина;

Буркина Фасо; Білорусь; Камерун; Канада; Центрально-

Африканська Республіка; Чилі; Китай; Колумбія; Коста-

Ріка; Кот-д'Івуар; Куба; Кіпр; Камбоджа; Данія; Джибуті;

172

Домініка; Еквадор; Єгипет; Сальвадор; Фінляндія; Фран-

ція; Німеччина; Гана; Греція; Гватемала; Гвінея; Гаїті;

Святейший Престол; Угорщина; Індія; Індонезія; Ірлан-

дія; Ізраїль; Італія; Японія; Йорданія; Кенія; Кувейт;

Латвія; Лесото; Люксембург; Мадагаскар; Македонія; Ма-

лайзія; Мексика; Монако; Марокко; Нідерланди; Нова

Зеландія; Нігер; Нігерія; Норвегія; Пакистан; Панама;

Перу; Філіппіни; Польща; Корейська Республіка; Руму-

нія; Саудівська Аравія; Сан-Марино; Сінгапур; Словач-

чина; Словенія; Південна Африка; Іспанія; Шрі-Ланка;

Швеція; Швейцарія; Сирійська Арабська Республіка;

Таїланд; Тринідад і Тобаго; Туніс; Уганда; Україна; Рес-

публіка Чехія; Російська Федерація; Об'єднане Королів-

ство; Об'єднана Республіка Танзанія; Сполучені Штати

Америки; Уругвай; Хорватія; Естонія; Югославія; Грузія.

• Визнання рішення суду іноземної країни, що випли-

ває з двосторонньої угоди України з іншою країною. На-

приклад, в Угоді про торговельні відносини між Україною

і Сполученими Штатами Америки, ратифікованою Поста-

новою ВР № 2474-12 від 18.06.1992 р., зазначається про

врегулювання спірних питань. Якщо Сторони не домовля-

ться про інше, то вони повинні вказати місце проведення

арбітражу іншу, ніж Україна або Сполучені Штати, країну,

яка є учасницею Конвенції ООН про визнання і виконання

зарубіжних арбітражних рішень, підписаної в Нью-Йорку

10 червня 1958 р. Таким чином, ці країни визнаватимуть

рішення суду третьої країни при врегулюванні спірних

взаємовідносин між суб'єктами, що знаходяться під

юрисдикцією України та Сполучених Штатів Америки.

По суті класифікація судових рішень, що підлягають

виконанню на території України, закладена в загальних

рисах у Договорі між Україною і Китайською Народ-

ною Республікою про правову допомогу у цивільних та

кримінальних справах, ратифікованому Постановою ВР

№ 2996-12 від 05.02.1993 р. В Україні під рішенням, що

підлягає виконанню за цією угодою, необхідно розуміти •'■

вирок щодо відшкодування збитків з кримінальної справи,

рішення, ухвала, постанова суду (судді), мирова угода,

затверджена судом з цивільної справи, рішення, ухвала

арбітражного суду.

За цим Договором та Законом «Про визнання та вико-

нання в Україні рішень іноземних судів» пропонується

поділяти рішення на такі:

173

• що потребують лише визнання;

• що потребують визнання і виконання на території

іншої країни.

До рішень про визнання на території іншої країни від-

носять такі рішення, що несуть в собі матеріальні наслід-

ки їхнього визнання. З такими рішеннями пов'язується

після набрання ними законної сили вирішення спірних

правовідносин, але вони не підлягають примусовому ви-

конанню. Наприклад, у разі вступу в законну силу судо-

вого рішення про визнання шлюбу недійсним або про ро-

зірвання шлюбу таке рішення призводить до зміни в пра-

вовідносинах, але воно не має зобов'язуючого характеру.

В разі визнання рішення, яке зумовлює наступне при-

мусове виконання, держава фактично бере на себе зо-

бов'язання з його виконання. Процедура щодо оголо-

шення іноземного рішення таким, що підлягає виконан-

ню на території даної держави, в юридичній літературі

називається екзекватурою.

Законодавством України і міжнародними договорами

передбачаються певні умови, які стосуються не тільки

змісту документа, що підлягає виконанню на території

іншої країни, а й передбачають особливу процедуру їхньої

передачі та екзекватури. Це питання дуже важливе й для

виконавчої служби, оскільки може виникнути необхід-

ність звернення до органу, який видав виконавчий доку-

мент, за роз'ясненням рішення, порушити клопотання про

зміни порядку і способу виконання, відстрочку та роз-

строчку виконання рішення. В цьому випадку можна зро-

зуміти, що порядок звернення буде прямо протилежним

по відношенню до надходження рішення до виконання.

За Законом України «Про визнання та виконання в

Україні рішень іноземних судів», а також за чинними

міжнародними договорами рішення суду:

• можуть надходити до уповноважених судів Украї

ни, які вправі визнавати іноземні рішення від юрисдик-

ційних органів, що приймали ці рішення, та безпосеред

ньо від заявників;

• в наступному на підставі рішення іноземного суду

та ухвали про надання дозволу на його примусове вико

нання, що набрала законної сили, відповідний суд Ук-

Шак X. Международное гражданское процессуальное право //

БЕК.-М., 2001-С. 382.

174

раїни видає виконавчий лист, який надсилається для ви-

конання в порядку, встановленому законом.

Умови підвідомчості заяви судовим органам України

випливають із ст. 2 Закону «Про визнання та виконання в

Україні рішень іноземних судів» і можуть бути сфор-

мульовані наступним чином:

• якщо це випливає із міжнародних договорів Украї

ни або за принципом взаємності за домовленістю асі Ьос

(арбітраж для вирішення конкретної справи)

з інозем

ною державою,

• рішення суду має виконуватися на території Ук

раїни.

Підсудність же справ про визнання і виконання рі-

шень іноземних судів встановлюються за такими проце-

дурними ознаками:

1. За адміністративним поділом України;

2. За чіткою вказівкою в законі про повноваження пев

них судів щодо надання дозволу на примусове виконан

ня рішень іноземних судів - апеляційним судом Автоном

ної Республіки Крим, апеляційними обласними, Київсь

ким та Севастопольським міськими судами;

3. Визнання здійснюється за місцем постійного чи

тимчасового проживання або перебування (місцезна

ходження) боржника, а в разі, коли боржник не має

постійного чи тимчасового місця проживання або пере

бування (місцезнаходження) на території України або

місце його постійного чи тимчасового проживання або

перебування (місцезнаходження) невідоме, питання про

надання дозволу на примусове виконання рішення іно

земного суду розглядається відповідним судом України

за місцезнаходженням в Україні майна боржника.

Якщо останній пункт розглядати в контексті наступ-

ного примусового виконання іноземного рішення, то не

важко встановити, що виконавче провадження за зако-

нодавством відкривається також: за місцем роботи борж-

ника; за місцезнаходженням постійно діючого органу

Останнім часом в українському законодавстві з'явились іноземні

словосполучення, зміст яких важко зрозуміти юридично необізнаним

громадянам. Про тлумачення цього терміна див.: Бруицева К В. Меж-

дународньїй коммерческий арбитраж // Издательский дом «Сен-

тябрь».- Санкт-Петербург, 2000.- С. 95; Притика Ю. Д. Правові за-

сади формування і функціонування міжнародного комерційного ар-

бітражу в Україні. Автореф. дис. канд. юр. наук- К., 1997.- С. 7.

175

або майна юридичної особи; за місцем здійснення пев-

них дій, визначених у судовому рішенні. Отже, доцільно

об'єднати ці випадки в законодавстві й передбачити пев-

ні переваги, що надаватимуться кожному з них або за-

значити їх як додаткові,

Визнання або виконання судом однієї країни рішення

суду другої має таку ж чинність, як і визнання або вико-

нання рішення суду цієї країни - це загальне правило має

широкі межі застосування. Мається на увазі процес на-

брання рішенням законної сили. Так, за ст. 9 Закону

«Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних

судів» передбачається, що ухвала, постановлена відпо-

відним судом України про надання дозволу на примусо-

ве виконання рішення іноземного суду або про відмову в

задоволенні клопотання з цього питання, може бути

оскаржена стягувачем або боржником у порядку і стро-

ки, передбачені законами України.

Таким чином, рішення іноземних судів після розгляду

справ про їхнє визнання судами апеляційної інстанції

набиратимуть законної сили за законодавством України,

тобто негайно після ухвалення рішення або ухвали суду

апеляційної інстанції (ст. 317 ІЩК України). Слід також

мати на увазі, що при касаційному оскарженні рішення

або ухвали суду апеляційної інстанції при передачі спра-

ви на розгляд усього складу судової палати суд може зу-

пинити виконання відповідних рішень до закінчення ка-

саційного провадження. Але це відноситься до прав ка-

саційної інстанції і про такі випадки обов'язково має

повідомлятись державна виконавча служба, за загаль-

ним же правилом - розгляд справи в касаційному поряд-

ку не зупиняє виконавчого провадження.

Рішення іноземного суду може бути пред'явлено до

примусового виконання в Україні протягом трьох років з

дня набрання ним законної сили, за винятком рішення

про стягнення періодичних платежів протягом строку,

що перевищує три роки, яке може бути пред'явлено до

примусового виконання протягом усього строку прове-

дення стягнення з погашенням заборгованості за останні

три роки.

Якщо рішення іноземного суду неможливо виконати в

певний час і воно було повернуто стягувачу, то для його

повторного звернення до виконання не потрібно повтор-

но застосовувати процедуру його визнання.

176

Розділ IV

СТАДІЇ ВИКОНАВЧОГО

ПРОВАДЖЕННЯ

4,1. Відкриття виконавчого провадження

Законодавство про виконавче провадження не містить

терміну «стадії виконавчого провадження», однак процес

виконавчого провадження завжди складається із послі-

довності дій державного виконавця від відкриття вико-

навчого провадження до його закінчення. Так, Д. Бахрах

визначає стадії адміністративного процесу як сукупність

дій, що розрізняються безпосередніми цілями і завдан-

нями; особливим колом учасників і специфікою їхнього

правового статусу; комплексом процесуальних дій; ко-

лом юридичних фактів; правовими результатами та їхнім

процесуальним оформленням.

Керуючись зазначеними вище критеріями, під стадією

виконавчого провадження слід розуміти сукупність про-

цесуальних дій державного виконавця, інших суб'єктів

виконавчого провадження, спрямованих на досягнення

певної процесуальної мети.

Виходячи з чинного Закону «Про виконавче провад-

ження» і практики примусового виконання рішень суду

та інших юрисдикційних органів, на нашу думку, слід

виділяти 4 стадії виконавчого провадження:

1) відкриття виконавчого провадження;

2) підготовка до виконання;

3) вжиття заходів примусового виконання до борж

ника;

4) заключна.

Останнім часом ученими розроблялась система стадій

виконавчого провадження, .однак автор не погоджується

з її застосуванням та тлумаченням. Так, зокрема, російсь-

кими вченими Уральської державної юридичної академії

наводиться наступна система стадій виконавчого провад-

ження:

Бахрах Д. Н. Административное право: Учебник дня вузов.- М.:

Издательство «БЕК», 1999.- С. 155. .

177

порушення виконавчого провадження і підготовка

до безпосереднього виконання;

2) здійснення виконавчого провадження:

3) закінчення виконавчого провадження .

Наведена класифікація стадій виконавчого провад-

ження потребує уточнення. Зокрема, в ній змішуються в

одній стадії порушення виконавчого провадження і під-

готовка до виконання. Однак, якщо порушення виконав-

чого провадження спрямоване на досягнення однієї ме-

ти, то підготовка до виконання - зовсім іншої. Зміст цих

стадій, характер процесуальних дій також не можуть

співпадати, про що буде викладено нижче.

Що ж до українських вчених, то при фактичному ви-

кладенні стадій виконавчого провадження в навчальному

посібнику, що має назву «Виконання судових рішень» , ця

частина роботи чомусь називається «Загальні правила

виконавчого провадження».

Відкриття виконавчого провадження слід трактувати

як стадію, що визначає такий початок дій з виконання

постанов суду та актів інших державних і недержавних

органів, який забезпечує правомірність застосування за-

ходів примусового виконання. Стадія відкриття вико-

навчого провадження містить наступні процесуальні

факти:

пред'явлення виконавчого документа у ДВС;

прийняття виконавчого документа до виконання.

Після набуття законної сили рішенням суду чи іншого

юрисдикційного органу стягувач для здійснення права

на примусове виконання має отримати виконавчий до-

кумент у суді або в іншому органі, що розглядав справу,

чи виконавчий документ у передбачених у законі випад-

ках пересилається державному виконавцю судом або ін-

шим уповноваженим органом.

Проаналізувавши Закон «Про виконавче проваджен-

ня», слід зазначити, що перелік виконавчих документів в

окремій статті не зазначається, але зі змісту ст. 21 Закону

«Про виконавче провадження» випливає, що до виконав-

чих документів належать:

Пособие по исполнительному производству для судебннх при-

ставов-исполнителей: Учебное пособие / Под ред. И. В. Решетнико-

вой - М.: «Ошуг», 2000?- С. 109.

Штефан М. К, Омельченко М. П., Штефан С. М. Виконання су

дових рішень: Навчальний посібник.- К.: Юрінком Інтер, 2001- С. 65.

178

виконавчий лист, що видається на підставі рішень,

ухвал та постанов суду загальної юрисдикції у цивільних

справах та вироків, ухвал і постанов судів у криміналь

них справах у частині майнових стягнень, вироків судів

у частині позбавлення права займати певні посади або

займатися певною діяльністю, мирових угод, затвердже

них судом, а також рішень іноземних судів;

наказ арбітражного (господарського) суду, що ви

дається на підставі рішень, ухвал, постанов господарсь

ких судів та іноземних арбітражів;

3) посвідчення комісій по трудових спорах;

постанови органів (посадових осіб), уповноваже

них законом розглядати справи про адміністративні пра

вопорушення;

5) інші документи.

Таке становище є неприпустимим. Крім прямої вка-

зівки в Законі на те, які ж документи є виконавчими та

підлягають примусовому виконанню Державною вико-

навчою службою, перелік виконавчих документів слід

доповнити ще цілим їхнім рядом. До них відносяться до-

кументи, перелічені в Інструкції про проведення вико-

навчих дій, зокрема, виконавчі написи нотаріусів, рі-

шення Конституційного Суду України у випадках, перед-

бачених законом, не сплачені в строк платіжні вимоги,

акцептовані платником, рішення Антимонопольного ко-

мітету та його територіальних відділень у передбачених

законом випадках, постанови державного виконавця про

виконавчий збір та накладення штрафу.

На нашу думку, до виконавчих документів також слід

віднести рішення Міжнародного комерційного арбітра-

жного суду та Морської арбітражної комісії при Торго-

во-промисловій палаті України, рішення Європейського

суду з прав людини, постанови служби в справах непов-

нолітніх щодо грошових стягнень, рішення державних

органів, прийняті з питань володіння і користування

культовими будівлями та майном, рішення комісій рад

народних депутатів з питань поновлення прав реабіліто-

ваних, про які не йдеться в жодному нормативно-право-

вому акті законодавства, тому необхідно доповнити за-

значений перелік.

Практика підзаконного нормативно-правового регу-

лювання останнім часом дістала небувалого розвитку в

чинному законодавстві України, незважаючи на запере-

179