Фурса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадження в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

1.2о Виконавче провадження як одна

із правозахисник функцій держави

Конституція України в першій статті визначає зміст

діяльності державних органів простим і в той же час ва-

гомим поняттям «правова держава», тобто таким чином

констатується правовий характер діяльності державних

органів. Поняття «демократична» держава потребує одно-,

часного сприйняття основних засад демократії, які насам-

перед полягають у розподілі, а не в абсолютизмі влади.

Найпоширеніша у всіх правовик країнах схема побу-

дови державного устрою має три гілкигзаконодавчу, ви-

конавчу і судову. До прийняття Закону України «Про

державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р. су-

дова влада мала ознаки не тільки суто судової, а й вико-

навчої влади. Останнє положення зумовлювалось вико-

нанням судових рішень під юрисдикцією суду, підпо-

рядкованістю судових виконавців при здійсненні ними

своїх повноважень суддям, що постановили відповідні

рішення. Таке становище певним чином не узгоджувало-

ся з доктриною розподілу влад у демократичному суспі-

льстві, негативно впливало на судові рішення, які вино-

сились судом. Отож із відокремленням державної вико-

навчої служби з-під безпосередньої влади суду і суддів

розпочався новий період державної функції щодо вико-

нання правових актів, які передбачається реалізувати в

примусовому порядку.

На сучасному етапі є потреба не тільки в констатації

відповідних змін у системі права України, а й у пере-

осмисленні змісту діяльності державної виконавчої служ-

би, правовому аналізі місця виконавчого провадження в

системі права України та його основної функції.

За загальною концепцією виділяються такі форми

державного впливу на правовідносини, як охорона і за-

хист прав суб'єктів правовідносин. В основному пого-

джуючись із запропонованою доктриною щодо відмежу-

вання охорони прав громадян та юридичних осіб від їх-

нього захисту через момент настання правопорушення

доцільно більш ґрунтовно розглянути деякі аспекти пра-

воохорони і правозахисту.

Щеглов В. Н. Субьектьі судебного гражданского процесса.-

Томск: Изд-во Томского ун-та, 1979.- С. 130.

На думку науковців, цивільному законодавству, циві-

лістичній науці й практиці властиві такі функції, як ре-

гулятивна, охоронна, попереджувально-виховна, попере-

джувально-стимулююча. Але необхідно уточнити певні

властивості охоронної функції.

Основним аспектом, що визначає характер і відмін-

ність правоохоронних правовідносин від цивільних, є

положення, яке передбачається ст. 1 проекту Цивільного

кодексу України. В ній зазначається, що цивільними є

правовідносини, які ґрунтуються лише на вільному воле-

виявленні суб'єктів правовідносин. Виходячи з концепції

владності відповідних правоохоронних і правозахисних

органів, можна говорити, що, коли будь-який державний

орган розглядає або впливає на правовідносини, вони

втрачають ознаки цивільних. Тому попереджувально-ви-

ховну функцію цивільного права необхідно пов'язува-

ти з потенційною можливістю застосування державою

впливу на поведінку суб'єктів правовідносин. Він прояв-

ляється в тому, що судом такі правовідносини розгляда-

ються й на підставі цього кваліфікуються й одночасно

конкретизуються права та обов'язки суб'єктів відповідно

до законодавства і конкретних правових обставин. Дер-

жавна ж виконавча служба судовий акт реалізує шляхом

здійснення державного примусу до зобов'язаної особи.

Отже, необхідність сплати державного мита та виконав-

чого збору, інших судових витрат і витрат на здійснення

виконавчих дій у кінцевому результаті лягають додатко-

вим тягарем на правопорушника. Ці витрати, яких можна

було б запобігти при виконанні цивільних обов'язків у

добровільному порядку, по суті й становлять додаткову

цивільно-адміністративну відповідальність

за неналежне

виконання своїх обов'язків. Тому під впливом поне-

сених витрат у свідомості правопорушника мають вироб-

лятися позитивні соціально-психологічні настанови,

спрямовані на додержання у майбутньому покладених на

нього цивільних обов'язків.

Таким чином, визначаючи заходи відповідальності май-

нового характеру до правопорушника щодо виконавчого

збору та витрат на здійснення виконавчих дій, можна

більш конкретно роз'яснювати особам негативність не-

Цивільно-адміністративною відповідальністю названа через те,

що вона випливає з цивільних правовідносин, але зумовлюється не-

обхідністю адміністративного впливу на цивільні правовідносини.

правомірних дій, а також невиконання власних зобо-

в'язань.

Розгляд правозахисної функції необхідно розпочинати

з аналізу ст. 6. Цивільного кодексу УРСР, яка регламентує

захист цивільних прав. Так, захист цивільних прав здійс-

нюється в установленому порядку судом, арбітражем або

третейським судом шляхом:

•

визнання цих прав;

•

відновлення становища, яке існувало до порушення

права, і припинення дій, які порушують право;

• присудження до виконання обов'язку в натурі;

. • компенсації моральної шкоди;

Г • припинення або зміни правовідношення;

• стягнення з особи, яка порушила право, завданих

збитків, а у випадках, передбачених законом або догово

ром,- неустойки (штрафу, пені), а також іншими засоба

ми, передбаченими законом.

У проекті Цивільного кодексу України передбачені

відповідні доповнення до перерахованих вище, а саме:

додаткові шляхи та органи, які вправі здійснювати за-

хист прав та інтересів особи. Так, статті 16, 17, 18 проек-

ту Цивільного кодексу України (станом на 25.08.1996 р.)

передбачають, що захист прав може здійснюватись нота-

ріусами, суб'єктами правовідносин особисто, а також

державними органами і органами місцевого самовряду-

вання. Нові шляхи захисту цивільних прав передбачені

ст. 15 проекту Цивільного кодексу України, а саме: визнан-

ня правочину недійсним, примусове виконання обов'яз-

ку в натурі, визнання незаконним акта державного орга-

ну або органу місцевого самоврядування. При цьому всі

вищезазначені шляхи у сукупності відповідають загаль-

ній концепції щодо застосування заходів захисту лише з

моменту правопорушення. Тобто правозахисна функція

може розпочинатись лише з певного моменту, який у ци-

вільному процесі пов'язується з порушенням або оспо-

рюванням права чи охоронюваного законом інтересу.

Порівняння ж запропонованих і чинних шляхів захисту

права, передбачених законом, свідчить, що вони не пов-

ною мірою відповідають рішенням, які підлягають вико-

нанню Державною виконавчою службою, та заходам при-

мусового виконання рішень, що передбачені статтями 3,4

Випливає із ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України.

Закону України «Про виконавче провадження». Поняття

«примусове виконання обов'язку в натурі» неможливо

вважати коректним, оскільки воно містить не тільки шлях

захисту права «виконанням обов'язку в натурі», а й спосіб

виконання судового рішення - примус.

Отже, для визначення шляхів і підстав щодо застосу-

вання примусових заходів виконання на науковому рівні

доцільно це робити через концепцію певної тріади: юри-

дичний факт, право, обов'язок

Проаналізуємо всі три варіанти судових рішень. Так,

встановлення судом юридичного факту зумовлюється

неможливістю скористатись відповідним правом через

невизначеність юридичної обставини. Без відповідного

судового встановлення юридичного факту особа іноді не

може реалізувати право на спадщину, відновити право на

втрачені цінні папери на пред'явника тощо. Однак судо-

вий розгляд у цьому випадку не зумовлений правопору-

шенням. Тобто всі справи, що розглядаються в порядку

окремого провадження, стосуються такого об'єкта захис-

ту, як охоронюваний законом інтерес, і спрямовані на

встановлення юридичного факту. Відсутність же відпо-

відача у цих справах

свідчить про неможливість засто-

сування примусу, оскільки не існує зобов'язаної особи.

Тому доцільно ст. 15 проекту Цивільного кодексу Ук-

раїни доповнити положенням, що захист цивільних прав

здійснюється в установленому порядку судом шляхом

встановлення юридичних фактів і визнання цих прав та у

примусовому порядку державною виконавчою службою,

якщо зобов'язана особа в добровільному порядку не ви-

конає законних вимог повноважних органів.

Із наведеного випливає й інший висновок, що за за-

гальним правилом рішення суду може стосуватись трьох

аспектів - юридичного факту, права, обов'язку, і лише

останній може виконуватись у примусовому порядку

державною виконавчою службою.

Фурса С. Я. Окреме провадження в цивільному процесі Украї

ни.- К., 1999- С. 37-39.

Крім категорії справ щодо оскарження нотаріальних дій або

відмови в їх вчиненні, розгляд яких передбачений главою 39 ЦПК

України. Так, ст. 288 ЦПК України передбачається, що суд постанов

ляє рішення про скасування вчиненої нотаріальної дії або зобов'язує

нотаріуса чи посадову особу вчинити нотаріальну дію. Тобто при

відсутності відповідача у справі існує зобов'язана особа.

Розглянемо такий шлях захисту цивільного права, як

його визнання. Якщо відповідач не визнає відповідного

права позивача в процесі судового розгляду, то способів

змусити його визнати це право у державного виконавця

не існує та й існувати не може. Офіційного статусу пра-

во позивача набуває після набрання рішенням суду за-

конної сили. Але це рішення, як і рішення про встанов-

лення юридичного факту, не підлягає примусовому

виконанню.

У ст. З Закону України «Про виконавче провадження»

під поняттям «рішення, ухвали і постанови судів у ци-

вільних справах, що підлягають виконанню», маються на

увазі лише ті, які стосуються обов'язків осіб і які набра-

ли законної сили.

Звернення до поняття «обов'язок особи» зумовлюєть-

ся необхідністю конкретизувати діяльність державного

виконавця. Положення, що особа має право на відшко-

дування шкоди, завданої залиття^ квартири, в повному

обсязі не викликає сумніву, але конкретний розмір запо-

діяної шкоди спочатку залежатиме від доведення його

суду, а потім - від реальних можливостей відповідача,

способу відшкодування заподіяної шкоди, призначеного

судом, і не в останню чергу - від своєчасних дій держав-

ного виконавця. Таким чином, мЬ« правом позивача на

відшкодування шкоди в повному обсязі та реальним його

задоволенням стоять певні об'єктивні й суб'єктивні об-

ставини.

Звернемо увагу на загальну когіцепцію діяльності су-

ду та державної виконавчої служби крізь призму понят-

тя «правозахисна діяльність» з урахуванням повнова-

жень державного виконавця і правових властивостей

судового рішення. Так, діяльність суду в межах цивіль-

ного процесу закінчується на етаЛЇ оголошення рішен-

ня, якщо не брати до уваги відповідних процесуальних

ускладнень щодо необхідності виправлення описок і

явних арифметичних помилок у рішенні, роз'яснення рі-

шення тощо. Далі, за загальним правилом, рішення суду

набирає законної сили і не залежить від судді. В по-

дальшому рішення суду має таку властивість, як за-

гальнообов'язковість

, що гарантується ст. 124 Консти-

туції України.

ШтефанМ. Й. Цивільний процес-К» ІнЮре, 1997-С. 369.

Можна було б констатувати, що право особи захи-

щене законом і рішенням суду, що забезпечує шлях по-

новлення порушеного права, якби надалі не треба було

б звертатись до державної виконавчої служби за без-

посереднім виконанням судового рішення. Тут можна

констатувати, що загальнообов'язковість деяких судо-

вих рішень певною мірою втрачає свої властивості,

оскільки залежить від волі стягувача і боржника. Так, у

статтях 217-218 ЩІК України передбачається певний

перелік рішень, які можуть бути допущені судом до не-

гайного виконання. В тих же випадках, коли рішення

суду видається позивачу (стягувачу) на руки, саме від

його волевиявлення й залежатиме реалізація цього рі-

шення.

Якщо проаналізувати, яким чином забезпечується за-

гальнообов'язковість судового рішення, то слід вважати

ці заходи неповними, оскільки вони не можуть застосо-

вуватись до фізичних осіб. Умисне невиконання службо-

вою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду,

що набрали законної сили, або перешкоджання їхньому

виконанню, тягне за собою кримінальну відповідальність

за ст. 382 КК У країни. Залишення посадовою особою без

розгляду окремої ухвали суду чи окремої постанови суд-

ді або невжиття заходів до усунення зазначених у них

порушень закону, а також несвоєчасна відповідь на

окрему ухвалу суду чи окрему постанову судді призво-

дять до адміністративної відповідальності за ст. 185-6

Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Отже, загальнообов'язковість судового рішення, поста-

нови, ухвали стосується лише посадових осіб, оскільки

не передбачається відповідних санкцій щодо громадян

(фізичних осіб).

Коли судовий виконавець перебував під юрисдикцією

районного суду, така властивість судового рішення, як

Автором констатується, що з моменту постанов судового рі

шення до моменту звернення осіб до виконавчого провадження про

ходить трансформація поняття «позивач» на термін «стягувач» та

«відповідач» - на «боржник». Тому фактично з моменту постанов-

лення рішення, а можливо, й у судовому рішенні доцільно позивачеві

надавати новий правовий статус. Це положення додатково свідчить

про відокремленість не тільки термінології виконавчого проваджен

ня від цивільного процесу, а й про відповідні зміни в правовідно

синах. .

його загальнообов'язковість, робила вимоги судового

виконавця загальнообов'язковими, оскільки в цьому ви-

падку невиконання його вимог можна було трактувати

як невиконання вимог «уду. Нині ж, при відокремленні

державної виконавчої служби від суду, стає потрібною

відповідна регламентація в Кримінальному кодексі Ук-

раїни і Кодексі України про адміністративні правопору-

шення дій, що за характером можна кваліфікувати як

невиконання законних вимог державного виконавця, а

також дій щодо образи державного виконавця при вико-

нанні ним своїх посадових обов'язків. Останнє зумовле-

не тим, що державні виконавці не віднесені до осіб, які

за ст. 1 Закону України «Про державний захист праців-

ників суду і правоохоронних органів» виконують право-

охоронну функцію. Судді, що здійснюють правозахисну

функцію, відокремлені від осіб, які здійснюють право-

охоронне завдання, а державний виконавець фактично

також здійснює державну правозахисну функцію

, що

потребує детальної наукової регламентації та вироблен-

ня певної позиції з цього питання. Так, у виконавчому

провадженні здійснюється остаточний захист прав гро-

мадян і юридичних осіб, що є фактичним продовженням

правозахисної функції суду, хоча це відбувається на

підставі «вказівки» суду, наділеного правом робити за-

гальнообов'язкові «висновки», а також на підставі інших

виконавчих документів. У даному випадку слід приєдна-

тися до позиції тих учених, які вважають, що безпосе-

редній примус до особи у виконавчому провадженні за'

стосовується не судом і не органом, що входить до його

структури . Враховуючи, що захист прав громадян та

юридичних осіб здійснює ще цілий ряд державних орга-

нів (суд, господарський суд, органи нотаріату, адмініст-

ративні органи), лише у виконавчому провадженні за-

хист прав набуває реального змісту.

Загальнообов'язковість судового рішення щодо поса-

дових осіб, які за рішенням суду зобов'язані до вчинення

відповідних дій, поглинає відповідне повноваження дер-

жавного виконавця, за яким його вимоги є обов'язко-

вими для всіх органів, організацій, посадових осіб. Це

Щербак С. В. Виконавче провадження як одна з правозахисник

функцій держави // Право України.- 2001.- № 11.- С. 65.

Фурса С. Я, Фурса Є. 1. Нотаріат в Україні. Теорія і практика:

Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.- К.: А. С. К., 2001.- С. 26.

зумовлюється тим, що рішення суду за правовим стату-

сом є вищим, ніж вимоги державного виконавця. Тобто в

разі невиконання рішення, ухвали, постанови суду поса-

довою особою державному виконавцевгяеіяає необхід-

ності посилатись на надані йому повноваження (ч. 1 ст. 6

Закону). Він може в цьому випадку порушувати питання

про притягнення винної особи до відповідальності на

підставі невиконання рішення суду. Тобто йому для реа-

лізації цього положення необхідні відповідні повнова-

ження.

Але не всі акти, що підлягають виконанню держав-

ною виконавчою службою, мають такі властивості, як

судове рішення. Тому можна говорити про особливості

(специфіку) виконання певних актів, що має конкрети-

зуватись у процедурі виконавчого провадження. Таке

розмежування нормативних актів, що підлягають вико-

нанню, за їхніми правовими властивостями надасть мож-

ливість державному виконавцеві не застосовувати за-

гальну процедуру виконання рішень, а застосовувати

лише функції контролю за виконанням посадовими

особами відповідних загальнообов'язкових рішень або

ухвал суду.

З теоретичної концепції щодо загальнообов'язковості

судового рішення варто зробити висновок, що з моменту

постановлення судового рішення до моменту набрання

ним законної сили відповідач має право добровільно ви-

конати або розпочати виконувати визначені в рішенні

обов'язки, якщо в нього не буде підстав для звернення до

апеляційного суду. Про це доцільно зазначати і в рішенні

суду, а тому строк для добровільного виконання судових

рішень у виконавчому провадженні, по суті, є зайвим.

Подібне положення має стосуватись також рішень гос-

подарського суду, вироків суду в частині задоволення

вимог цивільних позивачів тощо. В цьому випадку до

повноважень державної виконавчої служби належатиме

лише примусове виконання рішень суду, що відповідає

загальній концепції діяльності державної виконавчої

служби.

Оновлення адміністративного права передбачає не-

обхідність серйозного перегляду традиційного визна-

чення поняття галузі адміністративного права.

Цікавим у даному випадку є еволюція в поглядах про-

відних вчених при визначенні основних функцій оновле-

ного адміністративного права, що розглядаються як єд-

ність трьох головних функцій, а саме: управлінської

(тобто регулювання управлінської діяльності), правореа-

лізаційної (реалізація прав), правозахисної (захист по-

рушених прав) . У подальшому розвитку теорії нового

адміністративного права перші дві функції перероста-

ють в одну - правозабезпечувальну, що пов'язана із за-

безпеченням реалізації прав і свобод людиніґ. Ці дві

функції реалізуються повною мірою і у виконавчому

провадженні.

Отже, державна виконавча служба є правозахисним

органом, оскільки її діяльність розпочинається лише з

моменту встановленого повноважними органами право-

порушення і стосується відновлення порушених прав у

межах, що визначені законом та рішенням суду, яке

встановлює обов'язки боржника.

1.3. Місце виконавчого провадження

в системі права України

У Концепції судово-правової реформи, що проводить-

ся в Україні з 1992 р., передбачалися структурні зміни

судової системи, а одним із основних принципів її було

радикальне реформування цивільного процесуального

законодавства з метою реального забезпечення прав і

свобод громадян, утвердження верховенства закону та

реалізації демократичних засад правосуддя, вироблених

світовою наукою і практикою.

Конституція України в ст. З проголошує, що утвер-

дження та забезпечення прав і свобод людини є голов-

ним обов'язком держави, а проект нової Концепції судо-

во-правової реформи одним із її завдань передбачає

утворення єдиної організаційно-правової структури ви-

конання рішень судів та інших органів влади.

На запровадження судово-правової реформи спрямо-

ваний один із найважливіших її напрямів - реформування

і відокремлення виконавчого провадження, що передбачає

істотні структурні зміни в системі права України.

Авер 'янов В. Б. Актуальні завдання реформування адміністра

тивного права // Право України.- 1999.- № 8.- С. 8-11.

Авер 'янов В. Б. Реформування українського адміністративного

права: черговий етап//Право України.-2000-№ 7.-С. 6-8.

При цьому, важливість перебудови судової діяльності

та відокремлення виконавчої служби від судової влади

не знайшла достатнього теоретичного обґрунтування.

Так, за останні 17 років в Україні щодо виконавчого про-

вадження було здійснено лише одне дисертаційне дослі-

дження, присвячене його організаційно-правовим осно-

вам. Визначаючи місце певної державної структури, не-

обхідно розглядати її у взаємозв'язку з процедурою та не

полишати поза увагою ту державну ієрархічну сходинку,

яку посідав до переорганізації і в наступному посідатиме

відповідний орган.

Відтак вважати, що рівень певної функції або прова-

дження залежить від відповідного статусу державного

органу, буде помилкою. В наш час, коли міністерства

можуть розформовуватись, усе ж таки апріорі найважли-

вішим є виконуване органом державне завдання, яке на

кожному етапі розвитку суспільних відносин впливає на

місце відповідного органу в державній ієрархії, а також

зумовлює його існування. Цей висновок можна яскраво

підтвердити часом існування виконавчого провадження,

яке не без відповідних змін, але ще з далеких віків дожи-

ло до сьогодення.

Сьогодні проблема примусового виконання рішень

судів та інших юрисдикційних органів набула нового

змісту в силу того, що прийняття нового законодавства

про виконавче провадження не тільки не вирішило, а,

навпаки, поставило.блок нових питань, пов'язаних із по-

дальшим удосконаленням норм законодавства про вико-

навче провадження. Нерозробленість цілого ряду проб-

лемних спірних моментів, що виникають у практиці за-

стосування законодавства про виконавче провадження,

призводить до незахищеності прав власника та інших

заінтересованих осіб і дорого коштує як окремим учас-

никам цивільного обігу, так і державі в цілому, а тому

потребує значного оновлення. При цьому сучасний етап

перебудови виконавчого провадження, коли правова на-

ука все більше впливає на суспільні відносини, потребує

відповідного ґрунтовного правового аналізу. Однак не-

можливо аналізувати відповідну процедуру вчинення

юридично вагомих функцій без визначення місця цієї

процедури в правовій системі України.

Якщо проаналізувати позиції різних авторів щодо

місця виконавчого провадження, то до цих пір питання

про його віднесення до цивільного процесу або до само-

стійної галузі не набуло однозначності. Так, прихильни-

ками віднесення виконавчого провадження до цивільно-

го процесу є М. И. Штефан,

В. В. Баранкова

. Остання

аргументує свою позицію тим, що правовідносини між

учасниками виконання і судом є процесуальними, всі

ознаки цивільних процесуальних правовідносин прита-

манні правовідносинам, які виникають при виконанні

судових рішень.

Альтернативної думки дотримуються М. К. Юков,

В. М. Шерстюк

, Ю. Білоусов

. Зокрема, М. К. Юков за-

пропонував розглядати виконавче провадження як галузь

права - виконавче право, але його думка не знайшла

прихильників, і в теоретичному плані виконавче провад-

ження залишилося складовою цивільного процесуального

права.

В. М. Шерстюк доходить висновку щодо самостій-

ності виконавчого провадження, аналізуючи неоднорід-

ність правовідносин, що виникають при виконанні рі-

шень різних юрисдикційних органів, та правовідносин

цивільного процесу.

На думку Ю. Білоусова, виконавче провадження вза-

галі має бути відокремлене від будь-якої галузі права, в

тому числі і від цивільного процесуального права, й по-

сісти самостійне місце в системі права. Відтак автор

пропонує розглядати його як самостійну галузь права,

що матиме назву - цивільне виконавче право.

Слід зазначити, що полярність позицій з цього важли-

вого питання має під собою відповідний базис. Тобто в

багатьох випадках позицію теоретиків права визначає

законодавство, яке регламентує ті чи інші правовідноси-

ни. Але спираючись на законодавство як на базис, від-

штовхуючись від нього, ми неодмінно будемо лише об-

|ШтефанМ. Й. Цивільний процес//Ін Юре.-К., 1997-С. 607.

Баранкова В. В. Виконання судових рішень. В кн. «Цивільне

процесуальне право України» / За ред. В. В. Комарова II Право,-

Хар

ків, 1999.- С. 424-425.

Юков М. К. Теоретические проблеми системи гражданского

процесуального права: Автореф, дас. д-ра юрид. наук.- Свердловск,

1982.

Шерстюк В. М. Система советского гражданского процесуаль

ного права.- М, 1989. '

Білоусов Ю. Цивільне виконавче право як самостійна галузь

права // Газета «Закон і бізнес». Від 3-9 лютого 2001 р.

ґрунтовувати позиції сьогодення, але не пропонуватиме-

мо наступні зміни до законодавства, не зможемо ефек-

тивно та обгрунтовано прогнозувати доцільність і необ-

хідність таких змін.

Тому не викликає заперечень загальна думка, що міс-

це виконавчого провадження в системі права сьогодні

суттєво змінилося завдяки змінам у законодавстві. Так,

ст. 124 Конституції України регламентує, що правосуддя

в Україні здійснюється виключно судами. Державний

виконавець не має права здійснювати правосуддя, адже

не належить до структури судової влади. Тому не можна

розглядати виконавче провадження в цивільному проце-

суальному праві ні як його інститут, ні як його стадію, а

норми, що регулюють примусове виконання рішень суду

та інших юрисдикційних органів, підлягають виведенню

з предмету правового регулювання цивільного процесу-

ального права. Не є виконання судових рішень і стадією

цивільного процесу, підтвердженням чого виступають

зміни до ЩІК, внесені Законом України від 19 жовтня

2000 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів

України у зв'язку з прийняттям Законів України «Про

Державну виконавчу службу» та «Про виконавче провад-

ження». Згідно з ними глава V уже називається «Звер-

нення судового рішення до виконання», а її змістом ви-

ступає процедура вирішення питань, віднесених до без-

посередньої компетенції суду, що виникають у зв'язку з

примусовим виконанням рішень судів та інших юрис-

дикційних органів. *

Звідси випливає, що остання, завершальна стадія ци-

вільного процесу - вже не виконавче провадження чи,

як це передбачав Цивільний процесуальний кодекс, ви-

конання судових рішень, а звернення судового рішення

до виконання.

Тому із здивуванням можна сьогодні побачити в

юридичній літературі, присвяченій арбітражному про-

цесу, розкриття сутності виконавчого провадження. Ні,

не стало виконавче провадження при його відмежуванні

від цивільного процесу частиною арбітражного про-

цесу.

З позицій правової науки для виділення будь-якої

Арбитражньїй процесе / Под ред. проф. М. К. Треушникова и

проф. В. М. Шерстюка II Городец.- М, 2000.- С. 425-447.

сукупності норм у самостійну галузь права в теорії права

існують певні критерії, якими виступають предмет і ме-

тод правового регулювання. За відсутності одного з на-

званих критеріїв за загальним правилом немає і само-

стійної галузі права.

Проаналізуємо предмет правового регулювання вико-

навчого провадження, застосовуючи аналогію цивільного

процесуального права.

І. В. Решетникова визначає, що системою будь-якої

галузі права є сукупність взаємопов'язаних і взаємодію-

чих інститутів і норм права, що відображають предмет

правового регулювання. Відтак систему цивільного про-

цесуального права утворюють норми і правові інститути,

що регламентують процесуальні дії та правовідношення

суду з іншими суб'єктами цивільних справ, які розгля-

даються і вирішуються.

Загалом цієї ж концепції дотри-

муються в основному всі процесуалісти, оскільки при

відокремленні головного суб'єкта процесуальних право-

відносин - суду - від інших суб'єктів та змісту процесу-

альних дій - від мети цивільного процесу будуть виникати

нерегламентовані правовідносини або навіть правопо-

рушення. Саме суд (суддя) має забезпечувати дотриман-

ня законності цивільного процесу.

Аналогічним за суб'єктним складом є виконавче про-

вадження, але замість суду головну роль у виконавчому

провадженні законодавством визначено за державним

виконавцем, який здійснює передбачені законом дії для

досягнення певної правомірної мети - реалізації повно-

важних актів у життя суспільства шляхом застосування в

необхідних випадках суворо регламентованих заходів

примусу. Тому, безумовно, виконавчому провадженню

властиві свої правовідносини між суб'єктами, що регла-

ментуються законодавством.

Під методом цивільного процесу розуміють сукуп-

ність закріплених у нормах цивільного процесуального

права способів і засобів впливу на відносини, які регу-

люються, і поведінку їх суб'єктів. Він обумовлюється

специфічними властивостями предмету регулювання

Решетникова И. В. Понятие гражданського процесуального

права, его соотношение с другими отраслями права. В кн. Гражданс-

кий процесе / Под ред. К. И. Комиссарова, Ю. К. Осипова II Изд-во

«БЕК».-М., 1996.-С. 11.

цивільного процесуального права, соціальними функці-

ями, які виконує ця галузь права, і органічним її зв'яз-

ком з галузями матеріального права. За змістом метод

цивільного процесуального права є імперативно-диспо-

зитивним.

Слід погодитися з цією концепцією, яку тією чи ін-

шою мірою поділяє багато вчених, але неможливо засто-

совувати її до виконавчого провадження без виявлення

специфічних йому рис.

Якщо звернутись до буквального тлумачення імпера-

тивного методу, то в його основі лежить корінь, що свід-

чить про безумовну вимогу, категоричну форму, одно-

значну поведінку тощо. В той же час виконавче прова-

дження поряд із примусовим порядком передбачає мож-

ливість добровільного виконання зобов'язання; стягувач

має право подати заяву про відмову від стягнення і пове-

рнення виконавчого документа; сторони мають право

укласти мирову угоду, яка затверджується судом. З цьо-

го випливає, що однозначно зазначати метод правового

регулювання правовідносин у виконавчому провадженні

як імперативний неможливо.

Крім того, виконавче провадження не може не асоці-

юватися з примусовим порядком стягнення - це аксіома.

Говорячи про загальний порядок реалізації рішень і ви-

років, необхідно брати за основу найбільш загальну про-

цедуру стягнення - вона характеризується як примусова.

Отже, в цивільних справах після набрання судовим або

іншим повноважним рішенням законної сили перед по-

зивачем-стягувачем та відповідачем-боржником постає

питання про шляхи і способи його виконання. Але по-

тенційно вони усвідомлюють не тільки «неприємність»

процедури примусового стягнення, а й те, що в цьому

випадку потребуються додаткові витрати. Вважати, що

вони позбавлені можливості вирішити проблемні право-

відносин на добровільній основі на будь-якій стадії ци-

вільного процесу або до виникнення виконавчих право-

відносин, не має підстав. З цього положення випливає

висновок, що звернення стягувача до виконавчого про-

вадження вважати диспозитивним важко, оскільки він

змушений до цього порушеним правом і поведінкою

' Штефан М. Й. Цивільний процес // Ін Юре- К., 1997-

С. 607.

боржника, який не хоче відновити його право або при-

пинити правопорушення.

При цьому, виконавчим провадженням не передбаче-

но, щоб із відповідною заявою про примусове виконання

рішень звертався відповідач. Тобто диспозитивність ви-

ходить однобокою, а правовідносини багатосторонніми.

Представництво прав та інтересів неповнолітніх у вико-

навчому провадженні мають здійснювати органи опіки

та піклування, і важко знайти підстави для того, щоб во-

ни відмовились від примусового стягнення, крім добро-

вільного виконання боржником відповідного рішення.

Стягнення на користь держави штрафів, конфіскація

майна та інші провадження відрізняються владним харак-

тером правовідносин, що не допускають альтернативи.

Тому на перший план методу регулювання виконавчих

правовідносин необхідно ставити загальний характер

правовідносин. Держава наділила певними повноважен-

нями виконавчу службу, оскільки вимоги державного

виконавця є обов'язковими, тобто владою.

Таким чином загальний метод правового регулювання

виконавчих правовідносин не можна вважати диспози-

тивним. В основі методу врегулювання лежить санкціо-

нування державою і стягувачем застосування примусу до

зобов'язаної особи. Тобто санкціонувати - це затверджу-

вати, дозволяти, визнавати законним, правильним.

Тут

мається на увазі, що, з одного боку, держава чітко визна-

чила процедуру, засоби примусового виконання рішень,

врегулювала порядок звернення та підстави застосування

державного примусу і таким чином санкціонувала потен-

ційну можливість примусу до зобов'язаної особи в чіт-

ких межах виконавчого провадження. З іншого ж боку,

стягувач, подаючи встановлені законом документи до дер-

жавної виконавчої служби, санкціонує примусове стяг-

нення до конкретного боржника як наслідок невиконан-

ня останнім своїх обов'язків у добровільному порядку.

Тому принцип санкціонування державою дій, спрямо-

ваних на порушення прав боржника на недоторканість

його житла, права власності тощо, є визначальним.

Звідси випливає загальна назва методу правового ре-

гулювання виконавчих правовідносин, а саме «санкціо-

нований примус». Не тільки за назвою, а й за змістом

такого методу врегулювання правовідносин у судових

органів немає. Отже, це характеризує виконавче провад-

ження як особливу процедуру, котра має бути відокрем-

леною від суду.

Однак, не бажано застосовувати до цієї процедури

доволі поширене словосполучення «самостійна галузь».

Уданому випадку можна констатувати лише виділення

самостійних предмету та методу правового регулювання

виконавчих правовідносин. Говорячи ж про будь-яку га-

лузь права при застосуванні прикметника «самостійна»,

необхідно усвідомлювати неможливість практичної й

теоретичної реалізації цього положення. Так, будь-яка

галузь права не може вважатися самостійною, оскільки

вона водночас випаде з правової системи. Така орієнта-

ція вчених на розробку окремих галузей права призво-

дить до прискіпливого аналізу їхніх інститутів та норм,

коли поза увагою залишаються зв'язки між різними га-

лузями права, існують прогалини в законодавстві, а че-

рез це й у правовій системі. Ще фактично не створено

наукову структуру виконавчого провадження, а вже іс-

нують пропозиції щодо виділення самостійного виду ад-

міністративного провадження.

Продовжуючи аналіз позицій учених щодо загальних

положень науки про виконавче провадження, необхідно

відмітити позицію Ю. Білоусова щодо назви майбутньої

галузі як цивільного виконавчого права. Є підстави

вважати, що вона пропонується за аналогією з кримі-

нально-виконавчим правом, в якому слово «криміналь-

не» є доцільним у силу того, що там виконуються тільки

вироки суду у кримінальних справах, які набрали закон-

ної сили (згідно із ст. 4 ВТК). Вони є підставою відбу-

вання кримінального покарання і застосування до засуд-

жених заходів виправно-трудового впливу.

Загальновідомо, що примусовому виконанню за пра-

вилами виконавчого провадження підлягає цілий ряд

виконавчих документів. Ст. З Закону України «Про ви-

конавче провадження» передбачає 17 підстав виконання,

що підлягають примусовому виконанню Державною

Юридическая знциклопедия / За ред М Ю Тихамирова II Изда-

ние господина Тихомирова М. Ю.- М, 1997.- С. 399.

ЗО

Миронюк Р. Виконавче провадження у справах про адміністра-

тивні правопорушення: окремі питання // Право України.- № 1,2001-

С. 81.

виконавчою службою, причому лише 5 із них виносить

суд загальної юрисдикції. Всі інші рішення виносяться

не в порядку цивільного судочинства іншими державни-

ми та недержавними органами, що розглядали справу.

Це може бути постанова, винесена органами (посадови-

ми особами), уповноваженими законом розглядати спра-

ви про адміністративні правопорушення, рішення Анти-

монопольного комітету України або вирок суду про

конфіскацію майна. Тому включення до назви галузі

слова «цивільне» не відтворюватиме всіх підстав для по-

рушення виконавчого провадження.

Виконавче провадження можна умовно назвати ста-

дією цивільного процесу, оскільки воно є органічним про-

довженням попередніх судових стадій, як і всіх процесів,

що передували виконавчому провадженню. Оскільки фак-

тично само по собі рішення або інший акт, що володіє

правовими властивостями, має ініціювати виконавче

провадження, а без відповідних гарантій його реалізації

такий акт втрачатиме правовий характер. Він перетво-

рюватиметься у форму, яка під собою не має підґрунтя.

Лише існування виконавчого провадження, його потен-

ційні можливості застосувати примус до зобов'язаної

особи створюють таке підґрунтя.

Якщо ж розглядати виконавче провадження як стадію

цивільного процесу, тоді і сукупність норм, що його ре-

гулюють, також слід віднести до цивільного процесуаль-

ного права, оскільки одні й ті ж норми регулюватимуть

одні й ті ж правовідносини, але одночасно у двох галузях

права - в цивільному процесуальному праві та в цивіль-

ному виконавчому праві. Навіщо тоді взагалі виділяти

названу сукупність норм з цивільного процесуального

права, коли воно вже виділялося вченими як його підга-

лузь, але не відокремлювалося взагалі від цивільного

процесуального права?

У випадку примусового виконання державним ви-

конавцем рішення іноземного суду чи буде виконавче

провадження, що провадиться в Україні, за правилами

українського законодавства про виконавче провадження

органічним продовженням рішення іноземного суду?

Не можна погодитись також із думкою Ю. Білоусова,

що виконавче провадження не є провадженням. Справді,

сучасне виконавче провадження ще на шляху творення і

наукового обгрунтування його моделі. Але вже сьогодні

необхідно говорити про стадії виконавчого провадження,

висувати та аналізувати конкретні пропозиції щодо зміс-

ту кожної стадії провадження. Так, будь-яка процедура

при її застосуванні на практиці має відтворювати чіт-

кий, регламентований нормами законодавства процес.

Це дасть можливість не тільки спостерігати за його роз-

витком, але й контролювати його на будь-якій стадії.

Оскільки цей процес здійснюватиметься за активною

участю головної особи виконавчого провадження - дер-

жавного виконавця - під його контролем, то можна го-

ворити про провадження певних дій, санкціонованих

державою, і під контролем її повноважних органів та по-

садових осіб.

Водночас слід зазначити, що поняття «провадження»

характерне не лише для цивільного процесуального пра-

ва, але й для адміністративного. Виконавче провадження

повинно увійти до системи адміністративного процесу,

підставою для цього є такі ознаки:

1) Державна виконавча служба входить до структури

Міністерства юстиції України, тобто примусове вико

нання рішень суду та інших юрисдикційних органів

здійснюється органами державної виконавчої влади і є

функцією державного управління. Також до функцій дер

жавного управління можна віднести контроль за діями

державних виконавців.

2) Державний виконавець має визначений законом

правовий статус державного службовця.

3) Правовідносини, що виникають у зв'язку з про

веденням виконавчих дій, мають адміністративний ха

рактер.

4) Відповідальність у виконавчому провадженні є

адміністративною і передбачається нормами Кодексу

України про адміністративні правопорушення (стат

тя 188-13 «Невиконання законних вимог державного ви

конавця»).

5) Державна виконавча служба є органом адміністра

тивної юрисдикції.

В адміністративному процесі виконавче провадження

посідатиме місце одного з видів проваджень, нарівні з

такими їхніми видами, як провадження в справах про

Фурса С. Я, Фурса Є. І. Нотаріат в Україні. Загальна частина //

Вентурі- К., 1999- С. 155-169.

2 2—315