Фурса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадження в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

адміністративні правопорушення, дисциплінарне прова-

дження та іншими.

В теорії адміністративного права існує полярна думка

щодо виконавчого провадження. Так, Р. Миронюк ви-

окремлює виконання постанов про накладення адмініст-

ративних стягнень у самостійний вид адміністративного

провадження,

звертаючи увагу на зміст і характер дій,

які вчинюються в ході виконання постанов про накла-

дення стягнень, самостійні завдання, що не співпадають

з іншими стадіями адмішстративно-юриедикційного

процесу, визначену коло учасників, характерних тільки

для даного виду діяльності, визначену процедуру, вре-

гульовану Кодексом України про адміністративні право-

порушення.

Засобами реалізації норм матеріального права щодо

адміністративних правопорушень є 2 види проваджень:

1) у справах про адміністративні правопорушення (ад-

міністративно-юрисдикційний процес);

2) виконавче провадження у справах про адміністра

тивні правопорушення.

З цим не можна не погодитись, оскільки тоді ним вза-

галі відкидається існування стадії виконання в адмініст-

ративно-юрисдикційному процесі. Не слід забувати, що

постанови про накладення адміністративних стягнень

можуть приймати і виконувати різні державні органи та

їхні посадові особи. Тут необхідно кардинально розме-

жувати питання, які з них підвідомчі діяльності суду та

правоохоронних органів. Це завдання стоятиме при

створенні проекту кодексу про адміністративні правопо-

рушення. Але у випадку примусового виконання поста-

нов про накладення адміністративних стягнень за за-

гальним правилом вони виконуються згідно процедури

виконавчого провадження, що передбачена Законом

України «Про виконавче провадження». В той же час

немає достатніх підстав виділяти саме виконання поста-

нов у справах про адміністративне правопорушення в

окремий вид адміністративних проваджень, а потрібно

говорити про певну специфіку їхнього виконання. Без-

умовно, що при виконанні зазначених видів постанов є

певна специфіка в діяльності державних виконавців, але

Миронюк Р. Виконавче провадження у справах про адміністра-

тивні правопорушення: окремі питання.- Право України.- 2001.-

№ 1.-С. 81-84.

3 4 ■' С

вона не така суттєва, щоб виділяти виконавче прова-

дження у справах про адміністративні правопорушення в

окремий вид провадження.

Слід відмежувати виконавче провадження від провад-

ження у справах про адміністративні правопорушення як

окремий вид адміністративного провадження, включивши

при цьому до нього і виконання постанов про накладення

адміністративних стягнень. При цьому не виникне супе-

речок ні щодо завдань виконавчого провадження, ні щодо

його процедури, ні щодо учасників.

Далі в статті автор наводить своє розуміння змісту

виконавчого провадження у справах про адміністративні

правопорушення, до якого включає наступні елементи:

а) звернення постанови про накладення адміністрати

вного стягнення до виконання (направлення постанови

для виконання конкретному органу);

б) вирішення питань, пов'язаних із виконанням по

станови про накладення стягнення;

в) безпосереднє (фактичне) виконання постанови про

накладення стягнення;

г) контроль за правильним і своєчасним виконанням

постанови про накладення стягнення.

Аналізуючи названі елементи, можна дійти висновку,

що наведені Р. Миронюком елементи змісту є не чим ін-

шим, як стадіями виконавчого провадження. Так, авто-

ром виділено такі стадії виконавчого провадження: від-

криття виконавчого провадження, стадія добровільного

виконання рішення, застосування заходів примусового

виконання до боржника, заключна стадія виконавчого

провадження.

Суперечності вбачаються і в позиції інших учених, які

вважають виконавче провадження стадією цивільного

процесу, визнають, що цивільний процес може складатися

взагалі з однієї стадії судового виконання (у випадку, якщо

справу розглядав не суд). З цим однозначно погодитись не

можливо, оскільки ні з часом вчинення виконавчого про-

вадження, ні з процесуальним змістом дій державного ви-

конавця, ні з процесуальними ускладненнями виконавчо-

го провадження це положення не узгоджується.

Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що

місце виконавчого провадження в системі права суттєво

змінилося, у зв'язку з чим воно підлягає чіткому визначен-

ню з метою відповідної побудови системи права взагалі.

* 35

1.4. Принципи організації

та діяльності Державної

виконавчої служби

Формуючи систему принципів організації та діяльно-

сті Державної виконавчої служби, необхідно зробити ак-

цент на тому, що до цієї системи потрібно відносити й

принципи виконавчого провадження. Враховуючи тен-

денції сучасної правової науки, віднесення державних

виконавців до державних службовців, принципи вико-

навчого провадження, слід викладати у взаємозв'язку із

загальними положеннями щодо принципів, що характе-

ризують державну службу, а також принципів, які влас-

тиві адміністративному праву взагалі. Слід зазначити,

що принципи виконавчого провадження в галузевому

законодавстві чітко не визначені у відокремлених нор-

мах, як це має місце в багатьох останніх проектах норма-

тивних актів. Теоретичні ж джерела навіть у той період,

коли виконавче провадження було складовою частиною

цивільного процесу, не висвітлювали принципів здійс-

нення виконання, хоча принципам цивільного процесу

приділяли досить значну увагу.

Так, М. В. Федоренко

фактично замість принципів

діяльності пропонує розглядати процедуру здійснення

виконавчих дій щодо реалізації рішень арбітражного

суду.

Аналіз чинного законодавства дає можливість виділи-

ти дві групи принципів діяльності Державної виконавчої

служби:

1) загальні, тобто властиві не лише організації та дія

льності ДВС, а й іншим органам, зокрема, органам вико

навчої влади, нотаріату, судам;

2) спеціальні, тобто властиві лише виконавчому про

вадженню.

Відтак зупинимось на докладній характеристиці за

гальних і спеціальних принципів організації та діяльнос

ті ДВС. і

Федоренко Н. В. Исполнение решений арбітражного суда

о взьіскании денежньїх средств.- М: Издательство «ПРИОР», 1999.-

С. 45-51.

Принцип законності

Принцип законності закріплений у ст. 19 Конституції

України, згідно з якою органи державної влади та органи

місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'я-

зані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у

спосіб, передбачених Конституцією і законами України.

У виконавчому провадженні принцип законності необ-

хідно розглядати у двох аспектах. По-перше, всі дії дер-

жавного виконавця повинні відповідати нормативно-пра-

вовим актам, і, по-друге, закону повинні дотримуватися

й інші суб'єкти виконавчого провадження. Крім того,

принцип законності виражається ще й у встановленні

відповідальності (адміністративної, кримінальної), що за-

стосовується у виконавчому провадженні як до сторін,

так і до інших осіб.

Характерним для правового регулювання виконавчого

провадження завжди була значна кількість підзаконних

нормативно-правових актів. Звернувшись до історії роз-

витку законодавства про виконавче провадження, є мож-

ливість простежити підзаконний характер нормативної

бази щодо регулювання виконавчого провадження. Так,

після прийняття другого ЦПК УРСР у 1929 р., що рег-

ламентував питання примусового виконання рішень, у

30-х роках приймаються: Інструкція про порядок вико-

нання судових рішень, що була затверджена НКЮ СРСР

28 вересня 1939 р., Положення про Наркомат юстиції

УРСР від 27 грудня 1939 р., 4 липня 1941 р. Нарком юс-

тиції СРСР видав наказ № 107, згідно з яким судовим

виконавцям запроваджувалась виплата преміальної ви-

нагороди. Список можна продовжити наступними нор-

мативними актами, що приймались щодо виконавчого

провадження. Це Наказ Президії Верховної Ради СРСР

від 30 квітня 1955 р. «Про порядок призначення судо-

вих виконавців», Інструкція «Про порядок виконання

судових рішень» від 1966 р., 24 квітня 1973 р. міністром

юстиції СРСР була затверджена нова Інструкція «Про

порядок виконання судових рішень». 15 листопада 1985 р.

Наказом Міністра юстиції СРСР № 22 була затверджена

Інструкція про виконавче провадження, яка стала остан-

нім нормативно-правовим актом, прийнятим у радянські

часи щодо виконавчого провадження.

тже>

„

влас

тивий виконавчому провадженню інст-

руктивний порядок регулювання залишається і донині,

оскільки законодавець не врегулював у прийнятих Зако-

нах «Про виконавче провадження» та «Про Державну

виконавчу службу» всі питання виконавчого проваджен-

ня. Крім Інструкції «Про проведення виконавчих дій»,

затвердженої Наказом Міністерства юстиції України

№ 74/5 від 15.12.1999 р. (із змінами), останнім часом при-

йнято цілу низку підзаконних нормативно-правових актів

Міністерства юстиції України, що доповнюють або вста-

новлюють взагалі нові норми порівняно із зазначеними

законами. Необхідною передумовою реформування адмі-

ністративного права визнається підвищення ролі законів у

адміністративно-правовій регламентації відносин між ор-

ганами виконавчої влади і громадянами. Для виконавчого

провадження ця проблема набула найбільшої актуаль-

ності. Існує можливість порушень прав і свобод громадян

з боку посадових осіб Державної виконавчої служби, і

рівень відомчих актів цьому сприяє. Тому слід запропо-

нувати лише законодавчий підхід до правового регламен-

тування виконавчого провадження шляхом прийняття но-

вого Закону, що міститиме весь механізм правової регла-

ментації виконавчого провадження, або шляхом внесення

змін та доповнень до вже існуючих законів.

Говорячи про побудову державної служби, до якої

належить і Державна виконавча служба, слід виділити

принцип верховенства права як визначальну засаду

реформування державної служби. Він вимагає підпоряд-

кування діяльності державних інститутів потребам реалі-

зації прав людини, забезпечення їхньої пріоритетності

перед усіма іншими цінностями демократичної держави

В ньому втілюється забезпечення неухильного дотри-

мання прав та свобод стягувана, боржника та інших учас-

ників виконавчого провадження, адміністративного та

судового оскарження суб'єктами виконавчого провад-

ження рішень, дій або бездіяльності державних виконав-

ців та інших посадових осіб Державної виконавчої служ-

би. На запровадження цього принципу слід спрямувати

роботу з добору і виховання кадрів Державної виконав-

чої служби, підвищення їхньої кваліфікації, формування

правової свідомості учасників виконавчого провадження.

Авер 'янов В. Б. Принцип верховенства права - вирішальна заса-

да реформування державної служби // Наукові засади реформування

державної служби в Україні- Наукова доповідь / За заг. ред. В. Б. Аве-

р'янова-К.: «Юрнаукацентр», 2000-С. 6-13.

Реформування адміністративного права вимагає вті-

лення нових принципів діяльності органів виконавчої

влади, що відповідають потребам встановлення служіння

держави інтересам людини. Йдеться про принцип реор-

динації у виконавчому провадженні, що не виключає

принципу субординації всередині самої Державної ви-

конавчої служби. За визначенням Ю. Шемшученка та

Б. Авер'янова

, реординація реалізується шляхом, з од-

ного боку, надання громадянам (як підвладним об'єктам)

права вимагати від керівних, владарюючих суб'єктів на-

лежної поведінки щодо забезпечення прав і свобод гро-

мадян, а з другого - покладання на ці суб'єкти чітких

обов'язків щодо неухильного виконання зазначених ви-

мог громадян. Нове адміністративне право прагне до того,

щоб громадянин став рівноправним учасником відносин

із державою. Принцип реординації передбачає встанов-

лення рівних прав щодо вимагання належної поведінки з

обох сторін, а також рівного юридичного захисту цих

прав у разі їх порушення .

Реалізація принципу реординації у виконавчому про-

вадженні проявляється таким чином. Стягувач звертає-

ться до відповідного відділу ДВС із вимогою про приму-

сове виконання рішення суду або іншого юрисдикційно-

го органу. При цьому має право отримати стягувані суми

чи майно у строки, передбачені законодавством, з до-

триманням усіх його прав та інтересів без заподіяння

йому будь-якої шкоди, але сам повинен дотримуватися

правил виконавчого провадження, не перешкоджати дер-

жавному виконавцю при проведенні виконавчих дій, ви-

конувати всі його вимоги та не вчиняти правопорушень,

за які у виконавчому провадженні встановлена адмініст-

ративна відповідальність. Державний виконавець, що

відкрив виконавче провадження, має право вимагати на-

лежного виконання сторонами своїх обов'язків, а також

сам наділений широким колом прав, що сприяють вико-

нанню ним своїх службових обов'язків.

Шемшученко Ю., Авер 'янов В. Людина і реформування адміні-

стративного права// Урядовий кур'єр- 23 березня 2000 р.-№ 53.-

Державне управління та адміністративне право в сучасній Ук-

раїні: актуальні проблеми реформування / За заг. ред. В. Б. Авер'я-

нова, і. ь. Каяіушко,- К.: Вид-во Укр. акад. держ. управління при

Президентові України, 1999.- С. 12.

Принцип сприяння громадянам, установам, під-

приємствам і організаціям.

Цей принцип, запозичується з нотаріальної науки.

Він розрахований на охорону прав усіх суб'єктів право-

відносин. Але у діяльності державної виконавчої служби

можна помітити однобокість, оскільки виконавче прова-

дження сприяє лише одному суб'єкту виконавчого про-

вадження - стягувачу. При цьому для правовідносин у

виконавчому провадженні характерним є те, що вони

розраховані на відновлення прав стягувана або відшко-

дування правопорушення тощо. Тому цей принцип має

трансформуватись сприяння стягувачу у поновленні його

порушених прав при державних гарантіях дотримання

законності дій державного виконавця, що має забезпечу-

ватись контролем за його діяльністю.

Одним із основних принципів діяльності Державної

виконавчої служби, який слід віднести до спеціальних

принципів, виступає принцип обов'язковості вимог дер-

жавного виконавця. Він втілений у статті б Закону Ук-

раїни «Про виконавче провадження» і означає, що вимо-

ги державного виконавця щодо виконання рішень є

обов'язковими для усіх органів, організацій, посадових

осіб, громадян і юридичних осіб.

Реалізуючи цей принцип, державний виконавець ко-

ристується правами, якими наділяє його стаття 5 цього

Закону. Вони реально і виступають певними вимогами з

боку державного виконавця до перерахованих суб'єктів.

Крім того, закон встановлює можливість отримання дер-

жавним виконавцем документів або їхніх копій, необхід-

них для здійснення його повноважень. Втілення цього

принципу дає можливість вважати Державну виконавчу

службу органом адміністративної юрисдикції, а держав-

ного виконавця - представником влади в силу того, що

невиконання законних вимог державного виконавця тяг-

не адміністративну відповідальність. Під час проведення

виконавчих дій державний виконавець сам забезпечує

подальше виконання рішення суду чи іншого юрисдик-

ційного органу шляхом притягнення винної особи до

відповідальності. Не вирішеним законодавчо залишаєть-

ся питання притягнення до відповідальності окремих

Фурса С. Я. Принципи діяльності та організації нотаріату в Ук-

раїні. В кн.: Нотаріат в Україні: теорія і практика,- К., 2001.- С. 82-85.

державних органів у випадках, коли вони перешкоджа-

ють виконавчому провадженню. Маються на увазі такі

специфічні суб'єкти, як Державна податкова адміністра-

ція, банківські установи та інші.

Враховуючи віднесення державної виконавчої служби

до органів виконавчої влади, можна говорити про мож-

ливість оскарження дій державного виконавця не тільки

в адміністративному порядку, а й у судовому. Таким чи-

ном, крім прокурорського нагляду за діяльністю держав-

ного виконавця, а також контролю з боку відповідних

управлінь юстиції, Департаменту державної виконавчої

служби Мін'юсту, дії або бездіяльність державного ви-

конавця можуть переглядатись також його безпосеред-

нім керівником. При цьому контроль може здійснюва-

тись не тільки після завершення вчинення виконавчого

провадження, а й під час вчинення. Якщо вплив на суд-

дів у будь-який спосіб забороняється (ст. 126 Конститу-

ції України), то діяльність державного виконавця при

відокремленні від впливу судді не набула абсолютно са-

мостійного характеру.

Виходячи із завдань Державної виконавчої служби,

своєчасність, повнота і неупередженість при виконанні

рішення виступають спеціальними принципами вико-

навчого провадження, тобто такими, що властиві лише

діяльності Державної виконавчої служби і не властиві

діяльності інших органів.

Тому принцип своєчасності виконання рішень, пе-

редбачених законом, має полягати у чіткій регламентації

процесуальних строків вчинення виконавчого провад-

ження та їхньому дотриманні державним виконавцем.

Цей принцип зумовлює обов'язок державного виконавця

своєчасно вжити процесуальні дії, передбачені законом.

Наприклад, якщо рішення підлягає негайному виконан-

ню, державний виконавець відкриває виконавче прова-

дження не пізніше наступного дня після одержання до-

кументів і в той же день проводить відповідні виконавчі

дії. В ч. З ст. 7 Закону України «Про виконавче прова-

дження» передбачаються й правові наслідки зволікання з

вчиненням виконавчих дій, а саме - право осіб, які бе-

руть участь у виконавчому провадженні або залучаються

до виконання виконавчих дій у встановленому порядку,

оскаржити дії державного виконавця. Дії державного ви-

конавця можуть бути не тільки оскаржені. Особи мають

право звертатися з позовом до державної виконавчої

. служби та її підрозділів, коли такі дії призвели до мате-

ріальних або моральних збитків.

Принцип повного виконання рішень полягає в реа-

лізації рішення у якнайбільш повному обсязі. Тобто, як-

що в рішенні суду зазначається стягнути з відповідача

10000 гривень, то державний виконавець має застосува-

ти всі передбачені законом заходи примусового вико-

нання рішень для виконання цього завдання в повному

обсязі. Але з об'єктивних позицій цей принцип слід вва-

жати потенційним, оскільки його виконання залежить не

тільки від компетентних дій державного виконавця, а й

від матеріального стану боржника. Щодо компетентних

дій державного виконавця, то вони є складовою його

професійних якостей і залежать від конкретності про-

цедури виконавчого провадження, меж його повнова-

жень тощо.

Принцип неупередженості державного виконавця

відтворюється у статтях 5, 17 Закону «Про виконавче

провадження» і спирається на процедуру самовідводу

державного виконавця або його відводу сторонами чи

їхніми представниками. Загальними підставами для від-

воду мають бути заінтересованість у наслідках виконан-

ня рішення або інші обставини, що викликають сумнів у

неупередженості державного виконавця. В Законі ж спо-

лучником «або» відокремлюються родинні зв'язки з ра-

ніше наведеними підставами. Родинні зв'язки фактично

викликають заінтересованість у наслідках виконання рі-

шення. Під іншими обставинами необхідно мати на увазі

стосунки, що випливають з підлеглості державного ви-

конавця. Крім того, при вчиненні виконавчого провад-

ження він може вчинити порушення прав сторін, що має

розглядатись як достатня підстава для заміни державного

виконавця з цієї справи. Наприклад, за ст. 28 Конституції

України кожен має право на повагу до його гідності. Ні-

хто не може бути підданий катуванню, жорстокому, не-

людському або такому, що принижує його гідність, по-

водженню чи покаранню. Тому незалежно від статусу

сторони виконавчого провадження державний викона-

вець має бути коректним, стриманим щодо обох суб'єк-

тів як до стягувана, так і боржника. Державний викона-

вець повинен сумлінно виконувати службові обов'язки,

не допускати у своїй діяльності порушення прав гро-

мадян та юридичних осіб, гарантованих Конституцією

України та законами України.

Як принцип, що властивий лише виконавчому прова-

дженню, слід виділити принцип пріоритетності звер-

нення стягнення на майно боржників - громадян, згі-

дно якого стягнення в першу чергу звертається на наявні

боржнику грошові кошти та інше майно, і лише за їхньої

відсутності - на заробітну плату й інші види доходів

боржника.

Із ст. 20 Закону України «Про виконавче проваджен-

ня» випливає принцип однооеобовості прийняття рі-

шення в конкретному виконавчому провадженні. Але

принцип одноосібності діяльності державного виконавця

на певних етапах виконавчого провадження може суттє-

во ускладнити досягнення позитивного результату його

дій, що може зумовлюватися розрізненістю місцезнахо-

дження майна боржника та значним обсягом майна, яке

підлягає опису тощо. Тому поряд із загальною концеп-

цією щодо вчинення юридично вагомих дій однією осо-

бою, що зумовлюється особистою відповідальністю кож-

ного суб'єкта, наділеного владними повноваженнями,

слід констатувати доцільність вчинення виконавчих дій

за окремим дорученням іншими посадовими особами

виконавчої служби в чітко визначених межах. Тобто

пропонується запозичити цю процедуру з діяльності суду,

коли за окремим дорученням судді свідок може допиту-

ватись за місцем проживання в іншому регіоні іншим

суддею з дотриманням усіх процесуальних норм і щодо

певних обставин справи.

Отже, принцип безпосередності виконавчої діяльно-

сті щодо надання повноважень лише одному державному

виконавцю на вчинення певних дій має бути подібним

до діяльності державних нотаріусів, які замінюють один

одного на час хвороби, але всю свою діяльність мають

фіксувати в реєстрі. Аналогічне положення має стосува-

тись державної виконавчої служби, що звільнить вико-

навчий процес зволікання за суб'єктивним фактором, але

з дотриманням принципу неупередженості та процесу-

ального оформлення дій кожного суб'єкта виконавчого

провадження.

Принцип доступності й гарантованості захисту прав

стягувача та боржника визначений не тільки в Законі

«про виконавче провадження», а й випливає з Конститу-

ції України та забезпечується діяльністю судової влади

тощо. Отже, цей принцип тісно пов'язаний з принципом

законності. Сукупність цих двох принципів має створюва-

ти систему узагальнення практики діяльності Державної

виконавчої служби і впливати на подальше вдосконалення

процедури виконавчого провадження. Так, сучасна прак-

тика діяльності державної виконавчої служби та її регла-

ментація в законодавстві піддається критичному аналізу,

але цей аспект має суттєво і позитивно впливати на зако-

нотворчу діяльність законодавчої влади .

Щодо рівності усіх учасників судового процесу

перед законом і судом, то це положення випливає з гу-

манізму демократичного суспільства і стосується без-

посередньо сторін виконавчого провадження, сам цей

принцип випливає з попереднього. Так, будь-які право-

відносини в основі своїй складаються з певних прав та

відповідних обов'язків, які регламентуються законодав-

ством. Тому в цьому випадку мають застосовуватись по-

ложення ст. 24 Конституції, а саме: не може бути приві-

леїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, полі-

тичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного

та соціального походження, майнового стану, місця

проживання, за мовними або іншими ознаками. Без-

умовно, це положення має бути властивим виконавчому

провадженню.

Говорячи про змагальність сторін та свободу в надан-

ні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх-

ньої переконливості, необхідно мати на увазі, що в про-

цесі виконання можуть виникати спірні ситуації, які та-

кож мають вирішуватись із застосуванням принципу

змагальності. Так, ч. З ст. 29 Закону України «Про вико-

навче провадження» фактично передбачає можливість

виникнення спірних ситуацій, а саме: сторони мають

право оспорювати належність майна і його оцінку, пода-

вати письмові заперечення проти розрахунку державного

виконавця щодо розподілу коштів між стягувачами. До-

казова ж діяльність сторін виконавчого провадження

спрямовується на позбавлення правовідносинами ознак

спірності. Таким чином, принцип змагальності деякою

мірою властивий виконавчому провадженню, і може ви-

никнути необхідність доказової діяльності.

Тітов В. Про деякі проблеми виконавчого провадження // Право

України.-1999-№ 11.-С. 64-68.

Гласність судового процесу та повне фіксування його

технічними засобами загалом не властиві, на погляд ав-

торів, для сучасного виконавчого провадження, крім де-

яких його стадій. Так, реалізація стягненого майна через

аукціони, торги не тільки проходить у гласній атмосфері,

а й порушення умов (недотримання) гласності може бути

підставою для визнання торгів такими, що не відбулись.

Тому принцип гласності властивий виконавчому про-

вадженню.

Але загальним для всіх етапів цей принцип

важко назвати, оскільки процедура вчинення виконавчого

провадження залежить від об'єктів стягнення, іноді

потребує вжиття негайних заходів тощо. Крім того, ви-

значаючи можливим порушення прав боржника на недо-

торканність житла, доцільно обмежити поширення інфор-

мації про цей аспект. Примусове стягнення для боржника

- це неприємний з морального боку процес, тому за

загальним правилом він має здійснюватись не тільки із

суворим дотриманням умов законності, а й із певним об-

меженням кількості осіб, що братимуть участь в описі

майна. Отже, питання гласності виконавчого проваджен-

ня має характеризуватися непоширенням відомостей,

якщо цього не вимагають обставини виконавчого провад-

ження, і воно потребує додаткової регламентації в залеж-

ності від стадії та конкретних дій державного виконавця.

Тобто в цивільному процесі гласність - це загальне пра-

вило, з якого робляться винятки при розгляді справи у

закритому засіданні суду (ст. 10 ЦПК України), а для ви-

конавчого провадження не слід без нагальної потреби

надавати широкого розповсюдження інформації про за-

стосування примусового стягнення.

При цьому не слід відносити понятих до суб'єктів,

присутність яких свідчить про безсумнівну гласність ви-

конавчого провадження. їхню участь необхідно пов'язу-

вати із забезпеченням принципу законності. Потенційна

роль цих суб'єктів як свідків повинна розцінюватись як

можливість та необхідність у майбутньому підтвердити

правомірність дій державного виконавця. Це положення

ш>жна аргументувати тим, що судовий процес € гласним,

незалежно від участі свідків при розгляді справи по суті.

можливість і необхідність фіксування процесу дер-

с»^™™£?1;Л'-

ОмельчетоМ

> Штефан С. М. Виконання судових

рішень // Юршком Інтер.- к., 2001.- С. 59-60.

жавного виконання технічними засобами - ці аспекти на

сучасному етапі розвитку виконавчого провадження вза-

галі не передбачені законодавством, а також не розгля-

дались теоретиками права. Якщо порівняти за значенням

виконавче провадження з іншими правоохоронним про-

цесами та із судочинством, то доцільно й необхідно ста-

вити питання про фіксування процесу виконання техніч-

ними засобами. Це надасть виконавчому провадженню

ознак об'єктивності, дисциплінуватиме державного вико-

навця при здійсненні ним наданих владних повноважень,

забезпечить докази законності дій державного виконавця

тощо. Реальна ж можливість забезпечення державної ви-

конавчої служби оргтехнікою насамперед залежить від

сучасного економічного стану України. Нині в державних

виконавчих службах ще не вистачає оргтехніки. Тому для

широкого фіксування технічними засобами запису вико-

навчого процесу, на наш погляд, час ще не настав, але не

важко передбачити, що в майбутньому це питання буде

.позитивно вирішено.

Отже, можна вважати, що виконавчому провадженню

властиві особливі принципи діяльності й вони зумовлю-

ють особливість процедури виконавчого провадження.

Однак не варто ці принципи закріплювати в законодав-

стві та вводити їх окремими нормами до структури зако-

ну

. Тож слід погодитися з авторами законопроекту, що

принципи діяльності державної виконавчої служби не

повинні входити до структури закону. Останнє положен-

ня випливає з того, що принципи права доцільно зазна-

чати в тих нормативних актах, які регламентують діяль-

ність органів, наділених повноваженнями правоаналізу.

Наприклад, до компетенції суду належить вирішення

всіх правовідносин, що виникають у державі, й за від-

сутності регламентації таких правовідносин він має пра-

во застосовувати аналогію законодавства і права. Держав-

ний виконавець повинен чітко додержуватись процедури

вчинення виконавчого провадження, тож, на відміну від

суду, не може орієнтуватись на принципи права, а зо-

бов'язаний чітко дотримуватись вимог закону.

Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку про

Фурса С, Щербак С. Принципи організації та діяльності держав-

ної виконавчої служби // Підприємництво, господарство і право.-

2001.-№ 8.-С. 81-85.

досить тривалий історичний розвиток інституту вико-

навчого провадження України, що бере свій початок ще з

часів Київської Русі, та значну еволюцію законодавства

про виконавче провадження, розпочинаючи з норматив-

ного закріплення примусового виконання рішень і за-

вершуючи сучасністю. Переважно цей інститут закріп-

лювався в чинних ЦПК як дореволюційного, так і радян-

ського періодів. Сьогодні ж існує окреме законодавство,

що регулює виконавче провадження, яке нами розгляда-

ється не в системі цивільного процесуального законодав-

ства, а відокремлено від нього.

У зв'язку з цим пропонується розглядати інститут

виконавчого провадження в системі адміністративного

права, визначаючи метод правового регулювання у ви-

конавчому провадженні як санкціонований примус, що

полягає в обов'язку державного виконавця вчиняти лише

санкціоновані державою виконавчі дії у визначеному за-

коном процесуальному порядку. Правовідносини у вико-

навчому провадженні виникають у зв'язку з невиконан-

ням боржником своїх обов'язків, які зазначені в рішенні

суду або іншого юрисдикційного органу, в добровільному

порядку, тоді держава фактично санкціонує, дозволяє за-

стосовувати при примусовому виконанні рішення заходи

примусового виконання, які чітко передбачені законо-

давством про виконавче провадження. Мається на увазі,

що, з одного боку, держава чітко визначила процедуру,

засоби примусового виконання рішень, врегулювала по-

рядок звернення та підстави застосування державного

примусу і, таким чином, санкціонувала потенційну мож-

ливість примусу до зобов'язаної особи в чітких межах

виконавчого провадження. З іншого ж боку, стягувач,

подаючи встановлені законом документи до державної

виконавчої служби, санкціонує примусове стягнення до

конкретного боржника як наслідок невиконання остан-

нім своїх обов'язків у добровільному порядку.

Шляхом виконавчого провадження здійснюється пра-

возахисна функція держави в силу здійснення у виконав-

чому провадженні остаточного захисту прав громадян і

юридичних осіб, що є фактичним продовженням право-

захисної функції суду. Виконавче провадження розпочи-

нається лише з моменту встановленого повноважними

органами правопорушення і стосується відновлення по-

рушених прав у межах, що визначені законом та рішен-

ням суду. Відомо, що захист прав громадян та юридич-

них осіб здійснює цілий ряд державних органів (суд,

господарський суд, органи нотаріату, адміністративні

органи), але саме у виконавчому провадженні захист

прав набуває реального змісту.

Принципи діяльності державної виконавчої служби

поділяються на загальні та спеціальні. До загальних

принципів слід віднести принцип законності, принцип

верховенства права, принцип реординації, принцип

сприяння громадянам, установам, підприємствам і орга-

нізаціям у здійсненні їхніх законних прав та охороню-

ваних законом інтересів. До спеціальних - принцип

обов'язковості вимог державного виконавця, принцип

своєчасності, повноти виконання і неупередженості дер-

жавного виконавця, принцип безпосередності, принцип

пріоритетності звернення стягнення на майно боржни-

ків - громадян, принцип одноособовості прийняття рі-

шення в конкретному виконавчому провадженні, прин-

цип доступності й гарантованості захисту прав стягува-

на та боржника.

РОЗДІЛ II

ПРАВОВІДНОСИНИ,

ЩО ВИНИКАЮТЬ У ПРОЦЕСІ

ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ СУДІВ ТА

ІНШИХ ЮРИСДИКЩЙНИХ ОРГАНІВ

2.1. Сутність правовідносин виконавчого

провадження

При розгляді сутності правовідносин, що виникають у

виконавчому провадженні, необхідно визначити зміст по-

няття «правовідносини у виконавчому провадженні». Але

на цьому шляху виникає певна складність, пов'язана з різ-

ним ставленням учених до їхньої сутності, до визначення

характерних їм ознак тощо. Так, під правовідносинами в

теорії права розуміються урегульовані нормами права су-

спільні відносини, учасники яких виступають носіями

суб'єктивних прав, юридичних обов'язків, юридичної від-

повідальності та юридичних повноважень, а самі право-

відносини складаються зі змісту, що включає органічно

пов'язані суб'єктивні права та юридичні обов'язки

На думку інших учених, правовідносини складаються

із змісту, суб'єктів, що мають правосуб'єктність та від-

повідний потенціал правового статусу, об'єкта, тобто

того, з приводу чого виникли правовідносини і на що

вони спрямовані, та юридичних фактів, життєвих обста-

вин, що породжують, змінюють або припиняють конкрет-

ні правовідносиюг, суб'єктів, об'єкта, суб'єктивного пра-

ва та юридичного обов'язку^.

Раніше правовідносинам, що виникали у виконавчому

провадженні, були властиві риси цивільних процесуаль-

них правовідносин, що визначалися системою процесу-

' Юридичний словник-довідник / За ред. Ю. С. Шемшученка.- К.:

Феміна, 1996,- С. 511.

Русско-украинский словарь терминов по теории государства и

гР?пл іс5 °*

пособие

/ Рук- авт- кол. Панов Н. К- Харьков, 1993-

У->» і\}\}

154.

г Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н. И. Ма-

тузова и А. В, Маяько.- М.: Юристь, 1997,- С. 47.

альних дій, які виконувалися органом примусового ви-

конання, учасниками процесу; змістом, формою, умовами

виконання процесуальних дій; системою прав та обов'яз-

ків суб'єктів правовідносин; гарантіями їхньої реалізації .

Однак, враховуючи сучасний характер правовідносин,

що виникають у виконавчому провадженні, неможливо

говорити про їхню цивільну процесуальну природу. На

увагу в даному випадку заслуговує досить обережна по-

зиція російського вченого І. Б. Морозової про власти-

вість правовідносинам, що виникають у виконавчому

провадженні, ознак цивільних процесуальних правовід-

носин та адміністративно-правових.

Правовідносини, що складаються при примусовому

виконанні рішень суду та інших юрисдикційних орга-

нів, є адміністративно-процесуальними. Актуальність від-

несення правовідносин, що складаються у виконавчому

провадженні, до адміністративно-процесуальних зумов-

люється не лише потребою в конкретизації правовід-

носин у виконавчому провадженні, а й необхідністю

узгодження цих правовідносин із сучасною доктриною

виконавчого провадження, переходом виконавчого про-

вадження до Мін'юсту, а також із міжгалузевими

зв'язками.

Виходячи із сучасного місця виконавчого проваджен-

ня в системі права України та виконуваної ним функції,

виконавче провадження та характерні йому правовідно-

сини, які складаються при примусовому виконанні рі-

шень, не можна вважати цивільно-процесуальними. Отже,

потребується також аналіз позицій учених, які спеціалі-

зуються на дослідженні адміністративних правовідно-

син, оскільки правовідносини у виконавчому провад-

женні містять деякі ознаки й адміністративно-правових

відносин.

Адміністративно-правові відносини, на думку Д. М. Бах-

раха - це врегульовані нормами адміністративного пра-

ва суспільні відносини, що складаються у сфері діяль-

Штефан М. Й. Цивільний процес: Підручник для юрид. спеці

альностей вищих закладів освіти.- К.: Ін Юре, 1997.- С. 10.

Морозова И. Б., Треушников А. М. Исполнительное производ-

ство: Учебно-практическое пособие.- М.: Городец, 1999.- 328 с.

БахрахД. Н. Административное право: Учебник для вузов.- М:

Изд-во «БЕК», 1999.-С. 21. -

ності виконавчої влади. Л. В. Коваль

виділяє ряд влас-

тивостей адміністративно-правових відносин. До них він

відносить:

1) наявність державного органу як неодмінного суб єк-

та правовідносин;

2) з числа юридичних фактів - тільки юридичні акти

державних органів індивідуального значення є дійсними;

3) державний управлінський орган зобов'язаний реалі

зовувати свої матеріально-правові й процесуальні права;

4) кожен із суб'єктів правовідносин може виступати

одночасно у кількох рольових функціях: як суб'єкт «вла-

довідносин», як суб'єкт, наділений правом покарання;

5) учасники адміністративного правовідношення не є

рівноправними суб'єктами;

6) адміністративне правовідношення може виникати з

ініціативи однієї сторони, незалежно від волевиявлення

іншої сторони;

7) адміністративно-правове відношення виявляє себе

у кількох відношеннях (відношення між різними рівнями

організаційної структури і т. д.);

8) правозобов'язаний суб'єкт має виконувати свої

обов'язки під загрозою санкцій у вигляді юридичної від

повідальності.

На відміну від цивільних процесуальних правовідно-

син, принцип диспозитивності не властивий адміністра-

тивно-правовим відносинам, у чому і вбачається прин-

ципова відмінність між ними. Концептуально можна

погодитись із наведеною формулою адміністративних

правовідносин, але останнє положення не враховує всіх

можливих видів адміністративних правовідносин. Будь-

який адміністративний процес має передбачати у своїй

процедурі можливість перевірки законності дій посадо-

вих осіб за зверненням громадян або юридичних осіб. Це

зумовлюється недоцільністю звернення до суду в тих

правовідносинах, що не мають характеру завдання мате-

ріальної шкоди тощо. Тобто адміністративні правовідно-

сини неможливо позбавити ініціативи суб'єктів (диспо-

зитивності).

Аналіз юридичної літератури дає можливість зазначи-

ти, що вчені не виділяють окремо ознак адміністративно-

Адмініст

ативне

прав

УР

лекцій.- К.: Вентурі,

1996 ^с\ 9

процесуальних правовідносин, а як їхні ознаки фактич-

но викладають ознаки адміністративного процесу в ці-

лому . Н. Саліщева відносить до них такі:

1) в адміністративному процесі беруть участь дві сто

рони: державний орган або його посадова особа та інший

суб'єкт, не підпорядкований в адміністративному відно

шенні даному державному органу;

2) норми адміністративно-процесуального права ре

гулюють поведінку людей при вирішенні певної категорії

справ, що виникають у процесі виконавчо-розпорядчої

діяльності;

3) змістом цих відносин є процесуальні права та обо

в'язки сторін адміністративно-правового спору або про

цесуальні права та обов'язки осіб при застосуванні упов

новаженим державним органом заходів адміністративно

го примусу;

4) адміністративно-процесуальні норми мають влас

тивий їм метод правового регулювання, тісно пов'язаний

із предметом регулювання;

5) характерною особливістю цих процесуальних від

носин є можливість їхньої примусової реалізації безпо

середньо органом державного управління, що має на це

встановлені законом владні повноваження;

6) важливою відмінністю адміністративного процесу є

його призначення для захисту адміністративно-правових

відносин, у тому числі й застосування адміністративних

санкцій.

Саме визначення поняття адміністративно-процесу-

альних відносин можна зробити, лише виходячи із визна-

чення поняття адміністративного процесу, під яким ро-

зуміється врегульована нормами адміністративно-проце-

суального права діяльність виконавчо-розпорядчих орга-

нів держави, їхніх посадових осіб, інших уповноважених

на те суб'єктів, спрямована на реалізацію норм адмініст-

ративного матеріального права, а також матеріально-

правових норм інших галузей права під час розгляду ін-

дивідуально-конкретних справ

. Отже, адміністративно-

Адміністративне право України: Підручник для юрид. вузів і

фак. / За ред. Ю. П. Битяка- Харків: Право, 2000 - С. 184.

Салищева Н. Г. Административннй процесе в СССР-М.: Изда-

тельство «Юридичсская литература», 1964.- С. 44-45.

Адміністративне право України: Підручник для юрид. вузів і

фак. / За ред. Ю. П. Битяка- Харків: Право, 2000- С. 189.

процесуальними правовідносинами будуть ті відносини,

що виникають у процесі зазначеної діяльності. Визнача-

ючи характер правовідносин, що виникають у виконав-

чому провадженні як адміністративно-процесуальні, є

необхідність дати їм аналіз.

У правовідносинах виконавчого провадження завжди

діє обов'язковий суб'єкт - державний виконавець, без

якого правовідносини виникнути не можуть. Державний

виконавець підпорядкований органам юстиції та як пред-

ставник виконавчої влади наділений владними повно-

важеннями. Вимоги державного виконавця щодо вико-

нання рішень є обов'язковими для всіх органів, органі-

зацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на

території України. Отже, безсумнівно, правовідносини у

виконавчому провадженні можна назвати владними, в

них відсутня рівність суб'єктів правовідносин.

Правовідносини у виконавчому провадженні виника-

ють між державним виконавцем, з одного боку, та інши-

ми суб'єктами виконавчого провадження - стягувачем,

боржником, з іншого. Але вони не є правовідносинами

щодо здійснення правосуддя, і перед державним виконав-

цем стоять зовсім інші завдання, ніж перед судом при

розгляді та вирішенні цивільної справи. У виконавчому

провадженні знаходять захист не лише права суб'єктів

цивільного процесу, але й права всіх інших осіб, що були

встановлені в іншому порядку, несудовою формою захи-

сту. Тому коло об'єктів захисту у виконавчому прова-

дженні, порівняно з цивільним процесом, розширюється.

Основний комплекс прав і обов'язків державного вико-

навця при виконанні різноманітних категорій справ у

визначеному обсязі однаковий. Проте цілий ряд проце-

суальних дій, а у зв'язку з цим прав і обов'язків, досить

своєрідні, й мають різне значення в залежності від кате-

горій справ, рішення по якій виконує державний вико-

навець .

У 1970-х роках М. К. Юков

відзначав, що у виконав-

Щербак С. К вопросу о правовом статусе государственного

ис-"^ч™™ Н Предпринимательство, хозяйетво и право.- 1999.- №

12.-

Юков М. к. Самостоятельность норм, регулирующих исполни-

тельное производство // Проблеми совершенствсвания Гражданско-

го процесуального кодекса РСФСР: Науч. труда Свердловск. юрид.

института.- Свердловск, 1975.- Вьш. 40.- С. 91-97.