Цвік М.В., Петришин О.В. Загальна теорія держави і права

Подождите немного. Документ загружается.

501

Розділ 29. Демократична держава

До фундаментальних принципів демократії належать: закріплення

та гарантованість прав і свобод людини, політична багатоманітність

(плюралізм), поділ влади, гласність, залучення населення до вирішення

питань державного значення. Вони є запорукою успішного застосування

багатьох інших принципів — урахування громадської думки, співробіт-

ництва різних політичних сил, узгодження їх інтересів, урахування і охо-

рони прав меншості,

взаємоконтролю органів, що належать до різних гілок

державної влади, підзвітності і підконтрольності посадових осіб та управ-

лінських органів перед представницькими органами і населенням тощо.

Яскравим принципом демократії є конституційне закріплення прав,

свобод і обов’язків людини та їх реальна, а не декларативна гаранто-

ваність. Права і обов’язки в такому суспільстві

встановлюються на

основі рівності всіх перед законом.

Рівність прав і свобод особи пов’язана із цілеспрямованою діяль-

ністю держави на забезпечення поєднання свободи однієї людини зі

свободою всіх і кожного. Передумовою цього є те, що жодне право

особи не може вважатися подарованим їй державою. Усі конституцій-

ні права є невідчужуваними,

а відтак, що не можуть бути ані звужені,

ані скасовані (ст. 22 Конституції України), і водночас виступають

межами державної влади. Головними напрямками гарантування прав

є можливість звернення людини до компетентних органів з метою їх

поновлення, відшкодування завданої шкоди тощо. Йдеться про звер-

нення до судових органів, включно із Конституційним Судом, Уповно-

важеного

Верховної ради України з прав людини, органів прокуратури,

використання послуг адвокатів.

Одним з найбільш узагальнюючих у системі демократії є принцип

багатоманітності (плюралізму). Стаття 15 Конституції України про-

голошує, що суспільне життя в Україні грунтується на засадах полі-

тичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. В економічній

сфері цей принцип проявляється в рівноправності різних

форм влас-

ності, політиці — у партійнй багатоманітності: функціонуванні бага-

тьох політичних центрів, діяльність яких пов’язана із вираженням

політичних воль громадян та їх реалізацією через участь у формуван-

ні представницьких органів влади. Політичний плюралізм має бути

заснований на рівному ставленні держави до всіх політичних груп,

створенні для них однакових умов функціонування

. Водночас, така

свобода не виключає репресивного ставлення держави за відверто

антиконституційних, фашистських та інших екстремістських партій

та об’єднань. Щодо ідеологічного плюралізму, то він є безпосереднім

502

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

продовженням плюралізму політичного. Категорично відкидаючи будь-

яку ідеологічну монополію, держава гарантує існування різних ідей,

думок, ідеологічних підходів, можливість їх вільного висловлення,

різного тлумачення окремих явищ суспільного життя. Відкрите про-

голошення певної інформації, що відбиває ту чи іншу ідеологію, може

бути обмежене лише у разі, коли про заборону її поширення зазначено

законі в інтересах охорони прав громадян, суспільної моралі та без-

пеки. Ідеологічний плюралізм водночас не виключає можливості іс-

нування в демократичному суспільстві консолідуючої державницької

ідеології.

Принцип плюралізму передбачає однакове ставлення держави до

проявів волі як більшості, так і меншості. Він виключає будь-яку дис-

кримінацію етнічних, релігійних, політичних меншин. Державні

рі-

шення в умовах розвинутої демократії не повинні прийматися меха-

нічною більшістю голосів, без попереднього вивчення і врахування

інтересів меншості, проведення відкритих дискусій. За меншістю збе-

рігається право висувати власні ініціативи, бути репрезентованою

в різних державних органах (наприклад, у комітетах парламенту), ви-

ставляти в процесі дебатів своїх співдоповідачів, критикувати перебіг

виконання

прийнятих рішень і т. ін. Принцип урахування прав мен-

шості є важливим засобом посилення відповідальності більшості при

підготовці, прийнятті і реалізації тих чи владних актів. В умовах де-

мократії більшість зобов’язана рахуватися з позицією меншості, кон-

сультуватися з нею, прагнути до компромісів, а краще — до консенсу-

ального вирішення державно-

правових конфліктів, представницього

здійснення влади народу.

До фундаментальних принципів демократії належить і принцип

побудови влади в державі на засадах її поділу на різні гілки (законо-

давчу, виконавчу та судову), який здійснюється спеціально уповно-

важеними державними органами за умови невтручання кожної з гілок

влади у сферу діяльності іншої. За цієї умови, враховуючи

існування

системи стримувань і противаг між різними гілками влади, виключа-

ється можливість узурпації влади якимось органом чи особою. Таким

чином, створюються сприятливі умови для забезпечення реальних

прав людини, в тому числі її залучення до вирішення державних

справ.

Принцип гласності вимагає забезпечення відкритості державного

і суспільного життя, усіх джерел інформації, можливості

її вільного

пошуку, одержання і поширення всіма суб’єктами суспільних відносин

503

Розділ 29. Демократична держава

відповідно до їх потреб. Гласність покладає на компетентні державні

органи обов’язок систематично інформувати населення щодо подій

державного і громадського життя, прийнятих цими органами рішень,

перебіг їх обговорення і виконання. Необхідними передумовами дії

принципу гласності є заборона цензури, розвиток свободи слова і дру-

ку, врахування і використання громадської думки в процесі

прийняття

державних рішень.

Залучення населення до участі в роботі державних органів може

відбуватися в різні способи. Це може мати місце в рамках як безпо-

середньої, так і представницької форм здійснення народовладдя (через

депутатів, участь у зборах виборців, громадських обговореннях, через

радіо, пресу, телебачення, у роботі робочих груп при вищих державних

органах, постійних комітетів парламенту тощо). Залучення громадян

до участі в роботі виконавчих органів є дієвим засобом боротьби з бю-

рократизмом і корупцією. Розширення участі населення в діяльності

всіх державних органів — одна із форм підвищення ефективності

демократії.

§ 4. Функції демократії

Під функціями демократії розуміють головні напрямки впливу

демократії на суспільні відносини. Функції демократії тісно пов’язані

із функціями держави.

Так, саме через функції держави ми можемо простежити її сутність,

і якщо соціальним призначенням держави виступає здійснення народо-

владдя, то можна говорити про наявність демократичної форми такої

держави. З’ясувати це —

означає встановити, якою мірою воля і зусил-

ля держави спрямовані на задоволення інтересів усього суспільства,

зумовлені потребами його розвитку.

В цьому контексті функції демократії, з одного боку, є однопорядко-

вим поняттю основних функцій держави, оскільки в кінцевому резуль-

таті соціальне призначення демократії як форми держави таке ж саме,

що і держави

в цілому, а з другого — будучи саме внутрішньою формою,

вона володіє функціями, що кореняться в природі народовладдя, які,

власне, і зумовлюють демократичної статус держави.

Таким чином, демократія безпосередньо сприяє здійсненню голо-

вних загальнодержавних функцій — економічної, політичної, соціаль-

ної тощо. Велика роль в успішному вирішенні і виконанні завдань, що

504

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

випливають з цих функцій, належить громадської думки і тому, як вона

враховується державою. Громадська думка формується шляхом демо-

кратичного обговорення тих чи інших проблем у засобах масової інфор-

мації, колегіальними дорадчими інститутами при органах державної

влади, а також за шляхом проведення ініціативних експериментів. Ус і ці

чинники спроможні суттєво вплинути на розв

’язання обговорюваних

проблем державними структурами — Президентом, Верховною Радою,

Кабінетом Міністрів і т. ін.

Водночас демократії притаманні і власні функції. Так, вона виконує

установчу функцію. Це виявляється в утворенні безпосередньо народом

органів свого первинного представництва шляхом загальних виборів:

Верховної Ради і Президента України. Ці органи, у свою чергу, утво-

рюють (обирають

або призначають) органи вторинного представництва

населення. Таким є, наприклад, суддівський корпус, склад якого за-

тверджується Верховною Радою.

Функція оптимізації державних рішень полягає в тому, що держа-

ва при вирішенні того чи іншого питання керується принципами де-

мократії, використовує свої правові інститути, аби таким чином знайти

оптимальне державне рішення. Для цього питання

обговорюються

постійними комітетами парламенту із залучанням експертів-науковців,

вивченням і урахуванням позицій всіх політичних течій, виступів у пре-

сі тощо.

Демократія виконує також функцію сприяння виконанню прийня-

тих рішень. Велику роль у їх виконанні відіграють мобілізація через

засоби масової інформації громадської думки, сама громадськість,

участь у судових засіданнях громадських обвинувачів

і захисників

та ін.

Контрольна функція демократії щодо роботи різних ланок дер-

жавного апарату і посадових осіб здійснюється шляхом депутатських

запитів і діяльності парламентських комітетів, спеціальних слідчих

комісій, проведення опитувань населення, через діяльність Уповно-

важеного Верховної Ради України з прав людини, Конституційним

Судом.

Особливо важливого значення в сучасних умовах набуває функція

демократії у сприянні розвиткові особи, її духовного вдосконалення.

Саме на реалізації цієї функції спрямовані широке використання лю-

диною своїх демократичних прав, участь у проведенні різних громад-

ських акцій, дискусій, підвищення її політичної і соціальної активнос-

ті, рівня політичної і правової культури, правове виховання і т. ін.

505

Розділ 29. Демократична держава

§ 5. Демократія і самоврядування

Разом із демократичною державою формою реалізації народовлад-

дя виступає самоврядування. Воно є різновидом соціального управ-

ління (врядування), в основу якого покладене спільне вирішення учас-

никами суспільних відносин суспільних справ, що поєднується зі спіль-

ною діяльністю у виконанні прийнятих рішень. Це означає, що само-

врядуванню притаманне поєднання суб’єкта та об’єкта

управління, що

не є характерним для демократії. Самоврядування виникло задовго до

появи демократії — при первісносуспільному ладі.

Діяльність самоврядувальних органів у політичній сфері є однією

з важливих передумов і напрямків розширення демократії, реалізації її

головних принципів. Держава не повинна втручатися у діяльність само-

врядних органів, профспілок, партій, громадських організацій і товариств.

Але засоби локального самоврядування при вирішенні питань державно-

го значення (наприклад, під час виборчої кампанії) можуть підключатися

до державного механізму, використовуватися для здійснення демократії,

бути складовими частинами вже загального механізму народовладдя.

Отже, поняття «самоврядування» не тотожне поняттю «демократія»,

воно має складну структуру. На відміну від єдиної державної системи

демократії налічується декілька

систем самоврядування — по лінії тери-

торіальних громад, професійних організацій, виробничих, громадських

об’єднань за інтересами та ін. Самоврядування не завжди має політичний

характер, тоді як демократія завжди є державним політичним явищем.

Розвитку самоврядування може сприяти активізація обох головних

форм участі населення у здійсненні народовладдя — представницької

і безпосередньої, які притаманні як

самоврядуванню, так і демократії.

Багато принципів самоврядування, тобто обов’язкових, безумовних

вимог, покладених в основу здійснення самоврядування, є спільними

з демократією. Серед них такі, як свобода, рівноправність, гласність,

поєднання представницьких і безпосередніх форм тощо. Здійснення

як демократії, так і самоврядування потребує також застосування

принципів урахування громадської думки, вирішення питань за біль

шістю при врахуванні інтересів меншості, узгодження різних інтересів

і думок, прагнення до консенсусу.

Спеціальними, властивими лише самоврядуванню принципами

є самоорганізація, поєднання суб’єкта та об’єкта управління, участь

усіх суб’єктів у прийнятті і реалізації прийнятих рішень, визнання над

собою влади тільки власного об’єднання.

506

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

Контрольні запитання

1. Дайте розгорнуту характеристику ознак і принципів демо-

кратії.

2. Проаналізуйте здійснення функцій демократії в умовах су-

часної Української держави.

3. Дайте порівняльну характеристику безпосередньої та пред-

ставницької форм здійснення народовладдя.

4. Як співвідноситься демократія та самоврядування в умовах

державно організованого суспільства?

5. Які причини заважають утвердженню демократії в нашій

країні? Запропонуйте шляхи

їх подолання.

507

Розділ 30

Правова, соціальна держава

§ 1. Концепція правової держави:

виникнення та розвиток

Пошук шляхів утілення ідеї про щастя на землі, свободу від страху

і злиднів здійснювався протягом всієї історії. Писалися трактати, на-

роджувалися теорії, щось вмирало, але найцінніше, найсуттєвіше від-

биралося і зберігалося, щоб з часом з цих розрізнених фрагментів

людство реалізувало свою споконвічну мрію про найкращий держав-

ний устрій. Отже, хоча теорія

правової держави на момент свого ста-

новлення мала значний елемент наукової новизни і являла собою пе-

редусім результат розвитку політико-правової думки Німеччини кінця

XVIII ст., однак вона спиралася на численні наукові, насамперед філо-

софські, розробки мислителів попередніх епох.

У цьому пошуку важливе місце посідають реформи Солона і ви-

ведена Протагором

формула про те, що мірою усіх речей є людина,

і вчення Аристотеля, який виголосив, що держава, яка складається

з «середніх лю дей», матиме найкращий державний устрій, а закон по-

винен панувати над усім. Сприйнята була і думка Цицерона про те, що

народ — це не будь-яка спільність, а спільність людей, пов

’язаних між

собою згодою в питаннях права і єдністю інтересів. Особливу роль

відіграло і християнство, яке виголосило принцип рівності людей

перед Богом незалежно від соціального стану і національності, що

стало основою для утвердження поваги людини однієї до одної.

Узагальнюючи внесок античних мислителів у формування теорії

правової держави, слід виділити такі

положення і висновки: вислов-

508

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

лення ідеї про панування закону; розмежування правових і неправових

форм правління; висунення ідеї природного і позитивного права, їх

зіставлення і розмежування; обґрунтування правової рівності громадян;

розгляд держави як правового об’єднання людей тощо.

Проте упродовж тривалого часу такі теорії залишалися пере важно

літературним явищем. Ситуація докорінно змінилася напри кінці

XVIII ст., коли

з’являються політико-правові концепції, яким було

притаманне докладне теоретичне розроблення питання про цілі сус-

пільства і способи їх досягнення, співвідношення дер жави і права,

держави і суспільства та індивіда. Саме на цій базі зв’явилося вчення

про правову державу.

Вчення про правову державу, яке базувалося на гуманістичних

ідеях античних філософів,

було суттєво розвинуто у працях таких ви-

датних мислителів епохи Відродження, як Г. Гроцій, Дж. Локк,

Ш. Мотеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони безпосеред ньо підготували

становлення теорії правової держави, яка на мо мент свого започатку-

вання стала символом протесту проти теорії і практики поліцейської

держави. Термін «правова держава»

(Rechtstaat) у науковий обіг уведено

на початку ХIХ ст. Вперше його було застосовано у пра цях К. Т. Вельке-

ра (1813), І. Х. Фрайхера фон Аретіна (1824) та Р. фон Моля (1829), що

відкрило шлях для широкого використання цього терміна у філософ-

ській та політико-правовій думці. Однак, незважаючи на досить пізню

його появу

, зачатки відповідної теорії у вигляді окремих ідей і прин-

ципів існували здавна.

В епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального зна-

чення набувають проблеми політичної влади та її поділу. Ви разником

правових уявлень буржуазії був англійський мислитель Дж. Локк, який

обґрунтував правовий принцип індивідуальної свободи як свободи

слідування власному бажанню в

усіх випад ках, коли цього не заборо-

няє закон. У його тлумаченні ідея па нування права повинна була вті-

литися в державі, в якій здійснено поділ влади на окремі гілки. При

цьому передбачалося, що діяль ність кожної з них повинна бути об-

межена законом, який від повідає природному праву і забезпечує

невід’

ємні права і свободи індивіда. Висловлені Дж. Локком ідеї були

розвинуті Ш. Монтеск’є у творі «Про дух законів» і трансформовані

у принцип поділу влади, що розглядається як одна з найважливіших

засад правової державності.

Невід’ємним елементом теорії правової держави є також роз роблена

Ж.-Ж. Руссо концепція народного суверенітету, за

снована на ідеї, згід-

509

Розділ 30. Правова, соціальна держава

но з якою держава виникає внаслідок суспільного договору, а відтак,

перебуває на службі у суспільства. Сформульовані Дж. Локком,

Ш. Монтеск’є та Ж.-Ж. Руссо ідеї починають сприйматися і використо-

вуватися в практиці державного будівництва ще наприкінці XVIII ст.,

свідченням чого стають Конституція США 1787 р. і французька Де-

кларація прав людини та

громадянина 1789 р., а також низка інших

право вих актів.

Батьком теорії правової держави традиційно вважають німець кого

філософа І. Канта, хоча він і не вживав терміна «правова дер жава»,

а обґрунтовував ідею правового державного улаштування. Державу він

розумів як єднання певної кількості людей, що підпо рядковані законам.

Створення юридично завершеного поняття «правова

держава» пов’язане

з ім’ям іншого німецького мислителя — Р. фон Моля, який визначив

правову державу як конституційну, засновану на конституційному за-

кріпленні прав і свобод люди ни, забезпеченні їх судового захисту.

Одним із варіантів теорії правової держави вважають кон цепцію

панування права, яка розроблялася і реалізовувалася в країнах англо-

саксонської

політико-правової традиції. В цій кон цепції увага зосере-

джується на ідеях обмеження влади держави, забезпечення розвитку

вільного правового суспільства, станов лення і функціонування силь-

ного і незалежного суду, що стоїть між особистістю і владою.

Різні варіанти теорії правової держави спираються на історичні на-

ціональні традиції. Такі традиції існу ють. У розвиток

вчення про право-

ву державу наприкінці XIX — на початку XX ст. зробили свій внесок

українські філософи та юристи (М. Драгоманов, С. Котляревський,

М. Палієнко та ін.). Постановці питання про необхідність розбудови

державного ла ду України відповідно до принципу правової держави

сприяло усвідомлення суспільством думки про необхідність обстоюван-

ня основних прав і свобод людини,

підпорядкування держави праву

тощо. Такі зміни в суспільній свідомості стали можливими завдяки фі-

лософським пошукам і діяльності Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Дра-

гоманова, М. Палієнка, М. Грушевського, Б. Винниченка та ін. Одні з них

більше акцентували увагу на праві кожної лю дини на гідні умови життя,

відстоюючи ідею активного втручання

держави в соціальні відносини;

інші, навпаки, піддавали критиці саме прояви патерналістської турботи

держави про своїх громадян і передусім надавали пріоритетного зна-

чення свободі особис тості, принципу формальної рівності.

Так, М. Драгоманов у проекті «Вольний союз — вільна спілка»

наголошував на ідеях про пріоритетне значення прав і свобод людини,

510

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

критиці централізму і відстоюванні ідеї про розвиток місцевого

самовря дування. Відстоював він і думку про те, що між природним

правом як морально-ціннісним регулятором і правом чинним — «грома-

дянськими законами» має бути «спорідненість», а здобуття дер жавності

нерозривно пов’язане з додержанням прав людини. Обґрунтування

взаємозв’язку громадянських і природних прав і

свобод людини, яке

здійснив М. Драгоманов, стало суттєвим оновленням західних лібе-

ральних учень. Він, зокрема, довів, що людина не може відчувати себе

по-справжньому вільною тоді, коли пригнічується весь народ. Без за-

доволення національних прав людини не може бути й мови про свобо-

ду і розвиток людської особистості. М. Драгоманов

наголошував і на

необхідності поділу влади в державі, підкреслюючи, що належ ний

захист прав і свобод людини може забезпечити тільки неза лежна су-

дова влада, урівноважена з законодавчою і виконавчою.

Антиподом правової держави стала концепція «поліцейської дер-

жави» (Polizeistaat), найбільш відомим пред ставником якої був

X. Вольф. Вона започаткована наприкінці XVII ст. і об

’єктивно спри-

яла виникненню теорії освіченого абсолютизму. Розпочавши з охорони

безпеки, привласнивши в подальшому виключне право здійснювати

повноваження щодо забезпечення суспільного добробуту, ця держава

з часом зако номірно вдається до крайнощів поліцейської регламентації.

Перебравши на себе керівництво всіма видами людської діяльності,

во на паралізує розвиток громадянського суспільства, процес звіль нення

особистості від

всебічного піклування з боку влади.

У XX ст. окремі положення ліберальної концепції правової держави

широ ко застосовувалися в практиці багатьох політичних сил. Так, ідеї, що

становлять зміст теорії правової держави, чітко простежу ються в проектах

Конституції УНР — «Проект Правительственної Комісії по розробленню

Конституції Української держави» і проекті професора О. Ейхельмана.

Аналіз їх

положень, взятих у своїй єдності і взаємозв’язку, дозволяє зро-

бити висновок про те, що конституційні проекти УНР містили більшість

принципів і положень, які становлять зміст правової держави.

У роки радянської влади ідея правової держави в Україні піддаєть-

ся нищівній критиці і характеризується як буржуазна. Проте у працях

українських правознавців, які

були змушені емігрувати за кордон, ця

ідея продовжувала розвиватися. Так, С. Дністрянський у роботі «За-

гальна наука права і політики» (Прага, 1923) писав, що правова дер-

жава — це держава, яка має на меті стати осередком усього права,

організувати загальну охо рону громадян та налагодження всього адмі-