Цвік М.В., Петришин О.В. Загальна теорія держави і права

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 1. Предмет загальної теорії держави і права

знання про які є необхідним теоретичним та методологічним фунда-

ментом як для прикладних юридичних наук, так і безпосередньо для

юридичної практики. Поняття юридичних категорій, що мають всеза-

гальний характер, становить головний понятійний ряд загальної теорії

держави і права. Це такі поняття, як право, держава, їх типи, форми,

функції, суверенітет, державний апарат

, норми права, принципи права,

правосвідомість, правовідносини, законотворчість, правозастосування

і под. Використання спільних для всієї юриспруденції понять забез-

печує внутрішню узгодженість і, найголовніше, ефективність юридич-

ної науки, законодавства, права в цілому.

§ 4. Функції загальної теорії держави

і права

Функції загальної теорії держави і права — це головні напрямки

її впливу на державно-правову дійсність та розвиток інших юридичних

наук. Специфіка теорії держави і права полягає в тому, що ця наука має

як функції, притаманні юридичній науці в цілому, так і функції, влас-

тиві лише для теорії держави і права.

Серед

функцій теорії держави і права, що є спільними для всіх

юридичний наук, можна виділити такі.

Пізнавальна (гносеологічна) функція спрямована на здобуття і роз-

ширення наукових знань про державно-правові явища, їх характерні

риси, сутність, форми, принципи, інститути тощо. Ця функція найви-

разніше проявляється на початковому етапі дослідження державно-

правових явищ

при описанні та з’ясуванні їх ознак і має першорядне

значення для юридичної освіти. Треба також розуміти, що процес

пізнання держави і права є невпинним, оскільки протягом історії люд-

ства ці явища перманентно розвиваються і змінюються, що вимагає

постійного оновлення уявлень про державно-правову дійсність.

Евристичну функцію загальної теорії держави і

права спрямовано

на встановлення закономірностей розвитку та функціонування права

і держави. Якщо спостерігається повторюваність тих чи інших

державно-правових явищ або процесів, наука фіксує цю повторюва-

ність як тенденцію. Висновок про постійність та стійкість існування

певних тенденцій, їх істотність для державно-правової дійсності озна-

чає перетворення тенденцій на закономірність. Так

можна, наприклад,

оцінити розширення демократичних прав людини і громадянина та

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

гарантій їх здійснення за рахунок положень, закріплених у міжнарод-

них документах. Протягом певного часу дане відкриття було тенден-

цією розвитку цих прав, але зараз набуло таких масштабів, які дозво-

ляють характеризувати цей процес як закономірність. Реалізація ев-

ристичної функції передусім є свідченням розвитку як загальної теорії

держави і права, так і

юридичної науки в цілому, гарантією від їх зайвої

догматизації.

Функція наукового передбачення полягає в науковому прогнозуванні

шляхів подальшого розвитку державно-правової дійсності, проміжних

та кінцевих результатів цього розвитку. Наприклад, дослідження зв’язку

держави і права з нинішнім розвитком в Україні ринкових відносин дає

підстави для прогнозування подальшого зростання сфери приватної

власності, обмеження державного втручання у господарські відносини,

збільшення питомої ваги стосунків між господарюючими суб’єктами,

що засновані на договірних відносинах, скорочення у перспективі дер-

жавного апарату. Крім того, виконуючи функцію наукового передбачен-

ня, загальна теорія держави і права виявляє проблеми, які постануть

перед правом і державою у майбутньому, аби скорегувати і

направити

еволюцію цих явищ у потрібному суспільству напрямку.

Функція допомоги практиці пов’язана зі службовою роллю загальної

теорії держави і права, пізнавальна діяльність якої спрямована не тільки

на формування теоретичного фундаменту юридичної науки, а й на ви-

рішення суто практичних питань. Зокрема, розробляючи вчення про

систему нормативно-правових актів, теорія

держави і права здатна одно-

часно розробляти пропозиції щодо вдосконалення системи законодав-

ства. Для того, щоб встановити зв’язок між різними юридичними яви-

щами, правильно витлумачити правову норму, застосувати аналогію

права чи закону, правники звертаються саме до загальнотеоретичних

положень. Важко переоцінити значення цієї функції як для юридичної

науки, так і для

права в цілому, оскільки юриспруденція, яка прямо чи

опосередковано не виконує практичної функції, не має соціальної цін-

ності, а право, що не спирається на наукове підґрунтя, не може ефектив-

но виконувати практичну роль регулятора суспільних відносин.

Ідеологічно-виховна функція. Загальна теорія держави і права є сис-

темою поглядів на державу

і право. Зміст цих поглядів залежить від

ідейної основи уявлень про державно-правові явища і може вельми

відрізнятися. В умовах демократичного суспільства такими ідеями

є верховенство права, примат прав і свобод людини і громадянина,

законність і правопорядок як основа соціального буття, розбудова

Розділ 1. Предмет загальної теорії держави і права

правової і соціальної держави тощо. На підставі цих ідей теорія дер-

жави і права орієнтує учасників суспільних відносин на повагу до прав,

свобод, законних інтересів людини і громадянина, неухильне виконан-

ня вимог законодавства, взаємну відповідальність людини і держави,

підвищення правової культури та ін.

До функцій загальної теорії держави і права, які

відображають

особливості її наукового статусу та специфіку предмета, слід віднести

узагальнюючу, інтеграційну та методологічну функції.

Виконуючи притаманну їй узагальнюючу функцію, теорія держави

і права акумулює і систематизує висновки, зроблені іншими юридич-

ними дисциплінами. Наприклад, аналізуючи дані історичних наук про

розпад первіснообщинного ладу в деяких країнах, теорія держави

і права узагальнює

відомості про соціальні норми, які діяли у первіс-

ному суспільстві, а також про процес формування права, його особли-

вості і етапи, причини та шляхи виникнення держави. Використовую-

чи положення галузевих наук про норми права, загальнотеоретична

наука створює вчення про норму права, її структуру, спеціалізовані

норми права тощо.

Узагальнюючи наукові розробки окремих

наук, теорія держави

і права здатна забезпечувати свого роду «обмін» теоретичними здо-

бутками між різними юридичними науками. Наприклад, вчення про

правовідносини «визріло» усередині науки цивільного права, після

чого було використано теорією держави і права для перенесення від-

повідних загальнотеоретичних узагальнень в інші галузі юридичної

науки.

Для загальної теорії держави і

права властива також інтеграційна

функція. У процесі її реалізації відбувається інтеграція юридичних

явищ і положень інших юридичних наук у загальнотеоретичні понят-

тя, що мають абстрактний характер, а також формулюються їх визна-

чення, основні риси і загальні закономірності розвитку та функціону-

вання. Ці поняття та їх визначення становлять каркас усієї юридичної

науки

, оскільки в концентрованій формі виводять спільні, найістотні-

ші риси та ознаки головних державно-правових явищ.

Загальна теорії держави і права виконує й методологічну функцію.

Як уже зазначалося, положення про закономірності розвитку державно-

правових явищ, що розробляються цією наукою, її теоретичні конструк-

ції та наукові прогнози є методологічною основою для дослідження

усіма іншими юридичними науками своїх предметів. Непересічне зна-

чення має єдина для всієї науки система юридичних понять, розробле-

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

на теорією держави і права. Без наукових категорій форми права,

системи права та її складових, правовідносин, їх суб’єктів та об’єктів,

юридичного факту, правопорушення тощо галузеві юридичні науки не

зможуть плідно виконувати свої наукові завдання. Крім того, єдиний

понятійний апарат є необхідною передумовою і складовою успішної

законотворчої, правозастосовної, інтерпретаційної та

іншої юридичної

діяльності.

Контрольні запитання

1. Назвіть риси теорії держави і права як юридичної науки.

2. Назвіть елементи предмета теорії держави і права.

3. Наведіть приклади загальнотеоретичних понять і закономір-

ностей, що охоплюються предметом теорії держави і права.

4. Охарактеризуйте загальні функції теорії держави і права

5. Охарактеризуйте власні (специфічні) функції теорії держави

і права.

Розділ 2

Методологія

правової науки

§ 1. Методологія і методи в пізнанні

держави і права

Ступінь достовірності пізнавальної діяльності визначається як від-

повідність її результатів «реальному стану речей», котра безпосередньо

залежить від обрання і використання правильного шляху та найбільш

адекватних засобів наукового дослідження. Тому питання методоло-

гічного забезпечення є першочерговими для теоретичного досліджен-

ня в будь-якій предметній сфері, зокрема у царині права, а методологія

дослідження

правової реальності становить вступну частину право-

знавства. Лише за умови озброєності сучасною методологією та від-

повідними методами наукового пізнання вітчизняна правова наука

зможе виконати поставлені перед нею завдання щодо розбудови засад

правової, демократичної держави та формування національної право-

вої системи.

У наукознавстві методологія розуміється як теоретична основа

та способи організації

пізнавального процесу, що характеризують

пізнання з погляду його загальних форм, можливостей пізнавальних

засобів та механізмів, які зумовлюють логічну послідовність наукового

дослідження. Методологія відображає певний кут зору на предметне

поле дослідження, який висвітлює увесь процес досягнення наукового

результату, передбачає використання відповідних засобів, прийомів та

способів пізнання.

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

Структура методології будь-якої науки передбачає загальний (фі-

лософський) підхід — наявність концептуальних ідей і вихідних

понять, котрі визначають сенс і увесь зміст дослідження, та конкрет-

ні методи — більш формалізовані дослідницькі способи, прийоми та

засоби.

Загальний (філософський) підхід включає концептуальні ідеї і ви-

хідні поняття, які виконують роль засадничих думок про предмет

на-

укового дослідження, містять в згорнутому вигляді увесь його можли-

вий зміст, визначають можливе поле і горизонт дослідження, виступа-

ють імпульсом і супроводжують увесь процес пізнання.

Метод — це спосіб пізнання, формулювання наукових гіпотез, пере-

вірки доказовості висновків за допомогою різних конкретних засобів

та прийомів.

На відміну від предмета дослідження, який

дає відповідь на запи-

тання, що досліджує та чи інша наука, метод характеризує, як саме, за

допомогою яких способів, засобів та прийомів це відбувається. Мето-

ди пізнання послуговують розкриттю та розгортанню змісту предмета

дослідження, систематизації набутих знань.

У правознавстві методи пізнання — інструмент, який дозволяє

проникнути в специфіку правової реальності, адекватно її

пізнати та

відобразити за посередництвом певної наукової картини юридичного

світу — системи правових категорій та понять.

Метод виник на основі чуттєвої діяльності людини. Поняття мето-

ду ввели в обіг стародавні греки, розуміючи його як шлях дослідження,

теорію, вчення, спосіб досягнення якої-небудь мети, вирішення кон-

кретного завдання, сукупність прийомів чи операцій

практичного або

теоретичного освоєння дійсності. Загальновідомим є вислів англій-

ського філософа ХVІІ ст. Ф. Бекона, який порівнював метод з ліхтарем,

що висвітлює шлях ученому: навіть кульгавий, який йде з ліхтарем по

дорозі, випередить того, хто біжить в темряві по бездоріжжю. Засо-

бами, які допомагають «розуму йти по дорозі», є правильно

обрані

і належно застосовані до певної пізнавальної ситуації методи науково-

го пізнання.

Методологія правової науки виступає як зумовлена особливостями

правової реальності цілісна та узгоджена система способів пізнання,

що включає такі складові: 1) загальний (філософський) підхід; 2) загаль-

нонаукові методи; 3) спеціальні методи; 4) власні правові методи.

Загальний (філософський) підхід виступає світоглядною

основою

правознавства, а сукупність методів (загальнонаукових, спеціальних та

Розділ 2. Методологія правової науки

власних) становить «набір» робочих інструментів формування державно-

правових знань. Завдання ефективного застосування методології полягає

в прагненні до найбільш точного і адекватного відображення наукового

предмета пізнання шляхом забезпечення повноти та всебічності дослі-

дження, знаходження оптимального співвідношення як між рівнями

методології — філософськими підходами і формалізованими методами,

так і між різними конкретними методами дослідження

Методологія теорії держави і права як фундаментальної правової

науки передбачає передусім пошук виваженого співвідношення за-

гальних (філософських) підходів та загальнонаукових методів пізнан-

ня зі спеціальними та власними правовими методами. Зокрема, сьо-

годні у вітчизняній юриспруденції відчувається чітка тенденція до

соціологізації правових знань. Проте попри всю важливість загальних

методологічних положень пріоритетну

роль у правознавстві поклика-

ні відігравати саме її власні методи та понятійний апарат, який має

методологічне значення. Адже перебільшення значущості неправо-

вих — філософського, соціологічного чи кібернетичного — методів

може привести до результатів, які за своїм змістом будуть мало при-

датними для нормотворчості та юридичної практики.

Метод наукового дослідження слід відрізняти від методики

, яка

може застосовуватися у будь-якій (необов’язково науковій) діяльності.

Методика розуміється як сукупність практичних способів ефективно-

го здійснення будь-якої діяльності, зокрема, технічних засобів збиран-

ня, зберігання, систематизації та узагальнення інформації в процесі

наукового дослідження — складання плану дослідження, вивчення

літератури, архівних матеріалів, юридичної практики, їх конспекту-

вання і фіксація

та ін. Наприклад, методика проведення слідчих дій

входить до складу предмета дослідження криміналістики як приклад-

ної юридичної дисципліни.

§ 2. Загальні (філософські) підходи

до дослідження держави і права

Методи дослідження, які застосовуються у загальній теорії держа-

ви і права, залежать передусім від філософських підходів, з яких ве-

деться пошук, що зумовлює вибір найдоцільніших в контексті обра-

ного загального підходу конкретних способів, засобів та прийомів

досягнення адекватного наукового результату.

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

У зв’язку з цим не можна погодитися з беззаперечним відкиданням

положень матеріалістичного підходу і вироблених юридичною наукою

на його основі положень. За відмови від вульгаризованого бачення одно-

бічної зумовленості держави і права як частини надбудови суспільства

виключно його економічним базисом це стосується перш за все висновку

про тісний зв’язок

держави і права з економічними, соціальними, по-

літичними, культурними та іншими суспільними чинниками.

Зберігає за нинішніх умов свою цінність діалектична методологія

дослідження державно-правових явищ. Її основою виступають прин-

ципи і закони діалектичної логіки — закон переходу кількісних змін

в якісні, закон єдності і боротьби протилежностей, закон заперечення

заперечення. Діалектичний підхід

передбачає необхідність всебічного

вивчення держави і права як явищ, що знаходяться в динаміці та по-

стійному оновленні, пов’язаних з іншими соціальними чинниками —

економікою, політикою, духовною сферами. Для цього загальна теорія

держави і права має пов’язувати свої висновки з використанням до-

сягнень усіх суспільних і юридичних наук. Дослідження державно-

правової

дійсності значною мірою спрямовується такими загальними

категоріями діалектики, як сутність і явище, форма і зміст, можливість

і дійсність. На цій основі сама юридична наука повинна весь час по-

глиблювати знання про державу і право, переходити від емпіричного

до теоретичного рівня, що є проявом діалектичної ідеї безперервного

руху в природі, суспільстві

та мисленні.

Іншим підходом до пізнання дійсності є метафізика, яка ґрунту-

ється на граничних, позаексперементальних принципах і началах

буття, знання, культури. З цього погляду предмети і явища розгляда-

ються у статиці, як відсторонені від впливу інших чинників, що дає

можливість «заглянути усередину» правових явищ, процесів, дослі-

джувати їх ознаки і властивості

, їх юридичну природу та специфіку.

Саме такий спосіб пізнання права і правових інститутів застосовував

німецький юрист Г. Кельзен, який вважається одним із найбільш ви-

датних учених у галузі юриспруденції ХХ ст., котрий обґрунтував

нормативістське вчення про право.

У сучасних умовах глобалізації та культурного різноманіття ви-

никають методологічні підходи до дослідження

держави і права, які

дозволяють по-новому розкрити різні грані цих складних феноменів

і орієнтуються на створення інтегральних концепцій права. Вони під-

німають такі питання, які залишаються поза увагою юриспруденції,

сформованої на основі традиційних підходів. Найбільш значущими

Розділ 2. Методологія правової науки

серед них є феноменологічний, герменевтичний, синергетичний, ан-

тропологічний та комунікативний.

Феноменологічний метод передбачає відмову від будь-яких ідеалі-

зацій та сприйняття єдиної передумови — можливості описання спон-

танного змістовного життя свідомості або інтерпретації фундаменталь-

них структур людського існування. Самоочевидні структури, що пере-

дують нормам права, правовим інститутам та правовому мисленню,

розуміються як

загальне, що є у всіх правових явищах, їх генетичний

принцип, який породжує всі можливі одиничні прояви права. Відпо-

відно норми права розглядаються як такі, що не створюються і не ви-

находяться законодавцем, а відкриваються подібно законам математи-

ки. Подальший розвиток феноменологічного методу пов’язаний з по-

няттям життєвого світу — сукупності

первісних думок, очевидностей,

вірувань, які не потребують доказів та надають нормативним структу-

рам суспільства і держави імперативності. Для цього вважається необ-

хідним виявити значущості, які людина надає типовим життєвим си-

туаціям за посередництвом діалогу, співучасного спостереження,

вживання у роль та інших подібних методів.

Герменевтичний підхід до права продовжує лінію феноменології.

Герменевтика

— це наука про інтерпретацію (тлумачення) тексту. В ме-

жах герменевтики розуміння права розглядається як основа правової

реальності, а тому буття права включає в себе інтерпретацію. Для того

щоб зрозуміти норму, слід розуміти кожну конкретну ситуацію, на яку

ця норма поширюється, і навпаки, для розуміння ситуації слід розумі-

ти норму як

ціле. Тлумаченню і закону, і ситуації передує передрозу-

міння, яке складається на основі досвіду знання попередніх нормативно-

правових актів і юридичних ситуацій. Інтерпретація розглядається

лише як процес упізнавання сенсу в об’єктивованих формах тексту,

який їх одушевляє. При цьому слід додержуватися певних вимог (ка-

нонів): 1) відповідності герменевтичної реконструкції точці зору авто

ра; 2) залежності цілого від частин, а частин — від цілого (так зване

герменевтичне коло, яке розв’язується «передзнанням» про ціле до

його розчленування на частини); 3) співвіднесення об’єкта, що інтер-

претується, з духовним горизонтом інтерпретатора; 4) смислової від-

повідності позиції інтерпретатора з імпульсами, які виходять від

об’єкта, що інтерпретується.

Активно застосовується

й синергетичний підхід до дослідження

держави і права. Синергетика є комплексною наукою про системи, що

саморозвиваються, мають нерівноважний, слабко детермінований

Частина перша. Наукознавчий та історичний аспекти теорії держави і права

характер, поведінку яких важко передбачити. Такі характеристики

мають всі складні соціальні системи, в тому числі право. Методологіч-

ні ідеї синергетики дозволять краще зрозуміти різні процеси самовря-

дування і управління в державно-правовій сфері, особливо за умов

розвитку демократичних засад. Нові дані про конструктивну роль ви-

падку в суспільному розвитку більш глибоко

пояснюють суб’єктивний

чинник у державно-правовому житті суспільства, дозволяють поряд

з причинно-наслідковими зв’язками враховувати і випадкові, вірогідні

зв’язки.

Одним з методологічних підходів, актуальних для сучасної юри-

спруденції, є антропологічний. Його застосування до права полягає

у «людському вимірі» правових явищ. Цей підхід актуалізується в умо-

вах

активного співіснування різних правових культур та систем, зу-

мовлений необхідністю відповіді на запитання: чи існує загальне у всіх

людей в різних культурах? На основі етнографічних досліджень на

стику антропології та юриспруденції в другій половині ХІХ ст. скла-

дається юридична антропологія як певний напрямок історико-правових

досліджень. Спираючись на висновки про природу

людини антропо-

логія намагається обґрунтувати право і правопорядок. Так, початковим

антропологічним фактом для обґрунтування права може бути думка

Аристотеля про те, що людина — істота політична. Це означає, що

людина живе разом з іншими людьми, але не зливається з ними, що

зумовлює можливість подвійного вияву її ставлення до інших людей:

як

істоти кооперативної, що допомагає іншим і доповнює їх, та істоти

конфліктної, що несе загрозу іншим людям. Саме необхідністю об-

меження конфліктності людини і розвитку її кооперації й зумовлюєть-

ся існування такого соціального інституту, як право.

У контексті розроблення інтегрального праворозуміння перспек-

тивним є комунікативний підхід до права. Згідно з ним право

розгля-

дається як форма взаємодії (комунікації) суб’єктів, котру неможливо

локалізувати в одній точці, що позначається термінами «норма», «пра-

вовідносини», «закон» і т. д. Право розглядається як частина життєво-

го світу людини, комунікація, яка існує лише в системі: 1) текстуальних

форм об’єктивації (наприклад, закону); 2) суб’єктів с власним психіч-

ним

світом, що сприймають і інтерпретують право; 3) легітимації

права відповідно до ціннісних стандартів (у тому числі ідеалів); 4) вза-

ємодіючих суб’єктів — носіїв відповідних прав і обов’язків.

Сутність усіх цих підходів полягає в тому, що вони орієнтовані на

вивчення динаміки суспільства та його інститутів, в тому числі держа-