Цвік М.В., Петришин О.В. Загальна теорія держави і права

Подождите немного. Документ загружается.

151

Розділ 9. Поняття права

вони мають певний «родовід». Іншими словами, суспільству слід по-

казати, що норми права йдуть від якогось офіційного джерела. Цю

думку можна простежити в ч. 1 ст. 19 Конституції України, згідно

з якою ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено

законодавством.

Обов’язковість права багато в чому пов’язана також з

такою його

ознакою, як примусовість. В умовах тоталітаризму вказівка на забез-

печення застосування права примусовою силою держави (А. Вишин-

ський) відбивала тенденцію до залякування громадян, репресій. Проте

державний за хист вимог права (а він є його обов’язковою ознакою) не

можна розуміти спрощено як можливість спиратися в процесі ви-

конання права

тільки на примусову силу держави, а тим більш на за-

стосування насильницьких методів. Виконання права має гарантува-

тися насамперед його легітимністю, правовою освітою і вихо ванням

громадян, встановленням державного нагляду і контролю за виконан-

ням конституції і законів. Особливу роль у державно му захисті права

відіграє суд, який, здійснюючи правосуддя, зовсім

не обов’язково

звертається до застосування державного примусу. Можна лише дорі-

кати тим суб’єктам права, які недо статньо розуміють значення судо-

вого захисту своїх прав.

Право передбачає можливість застосування примусу до його по-

рушників. Це зумовлено можливістю застосування до них тих чи інших

примусових заходів. Через це загроза застосування державного

при-

мусу виступає гарантією, передбаченою правовими нормами на ви-

падок можливого порушення права. Саме так слід тлумачити вказівку

на примусовість як конститутивну ознаку права.

§ 4. Право і його зовнішні форми

Верховенство права щодо держави виявляється в тому, що держава

не створює основних положень права, а тільки юридично оформлює

потреби соціального розвит ку і відносини, які склалися в суспільстві,

офіційно повідомляє про їх захист. Такого захисту в тій чи іншій формі

(наприклад, через діяльність судів) право завжди вимагало, навіть тоді,

коли писаного

права ще не було, а держава остаточно не сформувалася.

Право є об’єктивним виявом характеру суспільних відносин, а закон та

інші його форми — яви щами, що їх уповноважені органи (насамперед

державні) формулюють заради їх юридичного оформлення.

152

Частина третя. Загальне вчення про право

Право і форми його вияву є юридичними категоріями, які тісно

пов’язані між собою. Вони в жодному разі не повинні ото тожнюватися

і водночас протиставлятися, їх слід розглядати в єдності. Якщо право

включає в себе систему суспільних відносин, правил поведінки, реа-

лізація яких постійно повторюється і які охороняються державою, то

форми (

джерела) права, зокрема законодавство, є важливим способом

існування і зовнішнього виразу цих правил і відносин. Правові норми

як система правил по ведінки становлять зміст закону або інших форм

права.

Головними формами існування права є законо давство, звичаєве

право, прецедентне право, договірне право. Законодавство як форма

існування права превалює в країнах континентальної Європи

, в то му

числі в Україні. Воно складається з ієрархічної систе ми правових нор-

мативних актів. Найвищими в цій системі є акти парламентів — за-

кони. Звичаєве право — перша історична форма права, нині найпо-

ширеніша серед країн з традиційним способом життя. Більша чи мен-

ша його розвиненість в окремих країнах залежить від

особливостей

істо ричного розвитку і економічних та політичних умов, що склалися

в них. Прецедентне право являє собою систему прецедентів. Преце-

дентом вважається правило, покладено в основу вирішення якоїсь

конкретної справи судовим або іншим держав ним органом, застосу-

вання якого стає обов’язковим при розгляді всіх наступних подібних

за змістом справ тієї

ж категорії. Він є основною формою права в кра-

їнах англо-американської системи і створює найбільш сприятливі

умови для динамічно го розвитку правової системи. Договірне право

складається з нормативних договорів між двома або декількома

суб’єктами, є обов’язковим для них, має юридичне значення й для

інших учас ників суспільних відносин.

Договір як форма права поши-

рений в міжнародному праві і країнах з ринковою економікою.

З точки зору похідного значення форми права від його змісту є не-

обґрунтованим погляд на право як на продукт і інстру мент держави.

Такий підхід веде до змішування права з його право вою формою, вна-

слідок чого може

створитися враження, що нібито права людини да-

ровані їй державою. Можна також виправ дати легковажне ставлення

до постійних змін у законодавстві, обрамити будь-який закон правовим

ореолом.

Законодавство та інші форми права змінюються і доповню ються,

а також скасовуються з волі держави. Але правовими вони можуть

бути визнані лише за умови

наявності в них правового змісту і легі-

153

Розділ 9. Поняття права

тимності, тобто відповідності їх змісту інтересам і волі населення.

Погляд на право як на загальнолюдську цінність, що є втілен ням спра-

ведливості, виключає його ототожнення із законом або іншими фор-

мами права, які не завжди відповідають цим вимогам. Тому наближен-

ня до ідеалів правової держави визначається не арифметичною кіль-

кістю прийнятих

законів та інших форм права, а передусім їх якістю,

відповідністю вимогам справедливості.

Існування закону та інших форм права не є абсолютним свідченням

існування права, оскільки сам закон може бути як пра вовим, так і не-

правовим. Правовий за кон завжди відповідає вимогам справедливості,

слугує суспіль ному прогресу. Свавіль ний характер частини неправових

законів особливо помітний у державних актах, що відкрито порушують

справедливість і нехту ють правами людини, принципами свободи

і рівності. Такими бу ли, наприклад, фашистське расове законодавство,

«узаконення» в радянські часи позасудового розгляду окремих катего-

рій кримінальних справ, рішення про насильницькі депортації народів

та ін. Відмінності правового і свавільного за змістом законів

урахову-

ються в практиці міжнародних судів, трибуналів при вирішенні

практич них питань про відповідальність за злочини проти людства.

Так, ще в п. «в» ст. 6 Статуту Міжнародного військового три буналу

для Нюрнберзького процесу і Міжнародного військового трибуналу

для країн Далекого Сходу було закріплено обов’язок цих трибуналів

розглядати і вирішувати питання про злочини

проти людства «неза-

лежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни,

де вони були вчинені» (слово «право» застосовується тут у значенні

«законодавство»).

З другого боку, існують і такі неправові по своїй суті закони або їх

окремі норми, які прямо не пов’язані зі свавіллям, але істотно відхи

ляються від принципів справедливості і не відпо відають потребам

суспільного розвитку, через що є не тільки вкрай неефективними, а й

шкідливими. Це відбувається вна слідок недостатньої компетентності

відповідних органів і осіб у тих питаннях, які вони законодавчо врегу-

льовують, або недо статніх юридичних знань. Може йтися про відсут-

ність науко вої обґрунтованості

або істотні недоліки концепцій норма-

тивних актів; перевищення органом, що їх видає, своєї компе тенції;

непропорційне обмеження прав людини; створення колізій між норма-

ми з одного і того самого предмета регулювання та ін.

Відмінність правового закону від неправового має неабияке зна-

чення в юридичній практиці. Звичайно правозастосовувач не має

154

Частина третя. Загальне вчення про право

права і не повинен ставити себе на місце законодавця і визна чати, чи

є той чи інший закон (нормативний акт) правовим або неправовим, —

він повинен застосовувати чинний закон незалежно від власної оцінки

його змісту. Водночас той, хто зіткнеться із неправовим характером

того чи іншого закону, має можливість і зобов’язаний застосовувати

всі законні способи, аби він був скасований.

§ 5. Функції права

Призначення права і його роль у суспільному житті розкрива-

ються через притаманні йому функції. В юридичній науці функції

права розглядають як головні напрямки його впливу на суспільні

відносини або як реалізацію його соціального призначення. Слід

зазначити, що обидві погляди характеризують дві різні властивості

права, а тому поняття функцій права має охоплювати

обидва на-

звані аспекти.

Функції права — це головні напрямки впливу права на суспільні

відносини, які визначаються соціальним призначенням права в різних

сферах суспільного життя.

Функції права характеризуються такими ознаками.

1. Це головні напрямки впливу права на суспільні відносини, з яки-

ми пов’язана необхідність існування права як соціального явища.

2. Функції

права виникають і змінюються об’єктивно на кожному

конкретному етапі розвитку суспільства.

3. Функції права відображають сутність усіх правових явищ, які

існують у суспільстві: власне права, механізму правового регулювання,

правової культури суспільства, правової свідомості, правових традицій

тощо.

4. Зміст функцій права визначається його соціальним призначенням

у суспільстві. Останнє може або визнавати людину

найвищою соціаль-

ною цінністю і виходити з її загальнолюдської цінності або закріплю-

вати приорітет класових чи групових цінностей перед загальнолюд-

ськими.

5. Функції як категорії не можуть бути тимчасовими. Вони харак-

теризуються безперервністю своєї дії і разом з тим зміною змісту за-

лежно від розвитку суспільних відносин.

6. Функції права відображають

його найбільш істотні риси, спря-

мовані на здійснення його найважливіших завдань.

155

Розділ 9. Поняття права

7. Функції права — це такі об’єктивно необхідні напрямки право-

вого впливу на суспільні відносини, без яких суспільство не може

нормально існувати.

Функції права становлять єдину цілісну систему. Її вивчення та ана-

ліз дають можливість глибше зрозуміти значення і зміст кожної конкрет-

ної функції права, їх взаємозв’язки та взаємовплив. Система

функцій

права може поділятися на окремі види за різними критеріями.

Важливим є поділ функцій права за сферами його впливу. З огляду

на цей критерій вони поділяються на соціальні та власне юридичні

функції права.

Юридичні функції права характеризують призначення права як

юридичного інструмента щодо існуючих та бажаних суспільних від-

носин.

За своїм

значенням юридичні функції права поділяють на основні

та неосновні. Такий поділ дає змогу визначити місце і роль конкретної

функції права у системі функцій права. До основних юридичних функ-

цій права відносять найбільш важливі напрямки впливу права на сус-

пільні відносини. В них безпосередньо і найбільш повно відобража-

ється службова роль

всього права в цілому. Для додаткових (неоснов-

них) функцій права характерний вплив на більш вузьку сферу суспіль-

них відносин у порівнянні з основними функціями. Вони конкретизу-

ють і доповнюють останні щодо більш вузького кола суспільних від-

носин, наприклад, компенсаційна юридична функція права. Основни-

ми юридичними функціями права є регулятивна та охоронна

, а додат-

ковими — компенсаційна, обмежувальна та поновлююча. Слід при

цьому зазначити, що вони пов’язані з основними функціями права

(регулятивною та охоронною) і певним чином доповнюють їх.

Аналіз юридичних функцій розпочнемо з поділу на регулятивну та

охоронну. При цьому слід зауважити, що такий поділ є певним чином

умовним, оскільки регулювання

і охорону суспільних відносин не

можна повністю розділити. В житті вони переплітаються. Правоохо-

ронна є елементом правового регулювання, а правове регулювання —

засобом забезпечення правоохорони.

Регулятивна функція права випливає з соціального призначення

права — регулювати суспільні відносини. Її реалізація передбачає

встановлення позитивних правил поведінки задля належної організації

суспільних відносин, координації соціальних взаємозв’

язків. Ця функ-

ція спрямована на закріплення суспільних відносин, забезпечення або

гальмування їх розвитку. Закріплення суспільних відносин являє собою

156

Частина третя. Загальне вчення про право

регулятивну статичну, а забезпечення розвитку або гальмування —

регулятивну динамічну підфункцію.

Регулятивна статична функція права виражається у дії права на

суспільні відносини шляхом закріплення у правових приписах вже

існуючих відносин. Право завжди закріплює і в такий спосіб урегульо-

вує суспільні відносини, що є основою нормального і стабільного

функціонування будь-якого суспільства. Це

можуть бути відносини

власності, політичні відносини, права особи і держави тощо. Отже,

регулятивна статична функція права спрямована на закріплення у пра-

вових приписах тих відносин, які склалися у суспільстві на конкрет-

ному етапі його історичного розвитку і відповідають розвитку цього

суспільства, наприклад, закріплення прав власника, структури кабіне-

ту міністрів тощо.

Регулятивна динамічна функція права виражається у можливостях

права впливати на існуючі суспільні відносини з метою їх розвитку

в певному напрямку, який з погляду суспільства чи правлячої еліти

є доцільним і необхідним. Прикладом цього є закріплення стимулюю-

чих норм, наприклад, про державну допомогу, що сплачується матері

при народженні дитини.

Першочерговими шляхами здійснення

регулятивної функції права

є визначення правового статусу людини і громадянина, юридичних

осіб, компетенції державних органів і посадових осіб, правового зміс-

ту конкретних правових відносин, оптимального типу правового регу-

лювання тощо.

Охоронна функція права проявляється у встановленні правом норм,

спрямованих на охорону суспільно значущих відносин у різних сферах

суспільного життя і

викорінення шкідливих та небезпечних для сус-

пільства варіантів поведінки. Із наведеного випливає, що здійснення

охоронної функції складається з двох частин, а саме: забезпечення

охорони суспільних відносин і викорінення небажаних для суспільства

явищ.

Охоронна функція права реалізується за допомогою його спеціаль-

них охоронних норм, які встановлюють заборони на вчинення проти-

правних діянь

і відповідні санкції за їх вчинення. При цьому не слід

вважати, що дана функція реалізується виключно при вчиненні право-

порушення, оскільки основне призначення права виявляється у по-

передженні порушень відповідних норм. Ефективність цієї функції

визначається кількістю суб’єктів права, які підпорядковуються при-

писам охоронних норм права і не порушують їх.

157

Розділ 9. Поняття права

Тепер перейдемо до додаткових юридичних функцій.

Компенсаційна функція права полягає у компенсації шкоди, завда-

ної протиправними діями держави чи інших осіб. Реалізація цієї функ-

ції притаманна різним галузям права: цивільному, кримінальному,

трудовому та ін., наприклад, компенсація моральної шкоди.

Обмежувальна функція права проявляється в обмеженні за допо-

могою нормативних приписів діяльності суб

’єктів права, якщо вони

будь-яким чином обмежують права та інтереси інших осіб, суспільства

в цілому, наприклад, заборона діяльності громадських організацій, які

пропагують соціальну, расову, національну чи релігійну ворожнечу.

Поновлююча функція права становить наслідок поновлення неза-

конно порушеного права, попереднього правового становища, напри-

клад, повернення незаконно відібраного майна, поновлення на

роботі

тощо. Ця функція тісно пов’язана з компенсаційною, оскільки понов-

лення порушеного права, як правило, тягне за собою і певні компен-

сації. Проте відмінність між ними виявляється у формах, методах

і правових наслідках їх реалізації. Різними є також правові підстави їх

напрямків впливу, хоча в деяких випадках вони зумовлюються одна

ковими причинами, наприклад, у разі незаконного звільнення з роботи:

поновлення на роботі і грошова компенсація за вимушений прогул.

При реалізації соціальних функцій регулятивна та охоронна функ-

ції поєднуються в певній сфері суспільних відносин — економіці,

політиці, культурі, ідеології тощо. Класифікація соціальних функцій

є умовною, оскільки неможливо чітко розмежувати дію права у

різних

сферах суспільних відносин, адже вони пов’язані між собою, і відпо-

відно, коли право впливає на одні відносини, то зачіпає й інші, пов’язані

з ними. При розкритті соціальних функцій права слід виходити з того,

що вони існують не ізольовано, а доповнюють одна другу.

Проаналізуємо докладніше кожну з основних соціальних

функцій

права: економічну, політичну, виховну, культурно-історичну, ідеоло-

гічну, соціального контролю, інформаційну, комунікативну.

Економічна функція є однією з найважливіших соціальних функцій

права на усіх етапах розвитку суспільства, в якому існують товарно-

грошові відносини. Право, встановлюючи відповідні норми в еконо-

мічній сфері, врегульовує виробничі відносини, закріплює форми

власності, визначає механізм розподілу

суспільного багатства, вста-

новлює санкції за порушення відповідних норм і невиконання взятих

на себе обов’язків за договорами. Отже, економічна функція права

здійснюється шляхом як регулювання правомірних дій учасників еко-

158

Частина третя. Загальне вчення про право

номічних відносин, так і загрози настання санкцій та їх реалізації

щодо суб’єктів, які вчинили правопорушення у сфері економіки.

Політична функція полягає у тому, що право закріплює політичний

лад суспільства, врегульовує відносини політичної влади між її суб’єктом

та об’єктом, відносини між соціальними групами, закріплює політичні

права і свободи людини

і громадянина, встановлює взаємні права

і обов’язки особи і громадянина при реалізації політичної влади.

Виховна функція являє собою результат здатності права висловлю-

вати загальновизнані і підтримувані суспільством думки та впливати

на свідомість людей, формуючи у них відповідні позитивні з погляду

суспільства думки щодо поведінки в певних життєвих ситуаціях. Отже,

найважливішим завданням виховної функції є виховання високої пра-

вової культури, формування стимулів правослухняної поведінки

у суб’єктів права. Разом з цим норми, закріплені у законодавстві, для

належної реалізації цієї функції мають бути правовими, тобто відо-

бражати усі позитивні надбання суспільства і підтримуватися ним,

оскільки неправові приписи не відображають потреби суспільного

розвитку

, негативно оцінюються ним, а тому не справляють виховний

вплив на суб’єктів права.

Культурна функція полягає у тому, що право відображає духовні

цінності, надбання культури кожного конкретного суспільства на пев-

них етапах його історичного розвитку. Зі зміною духовних і культурних

традицій змінюється і право. Так, у Давньому Римі правомірним було

мати рабів, оскільки це відповідало культурному розвиткові тогочас-

ного суспільства.

Ідеологічна функція проявляється у можливостях права істотно впли-

вати на формування відповідної ідеології у суспільстві, яка може нести

як позитивне, так і негативне навантаження. Наприклад, якщо право за

часів СРСР спиралось на класову ідеологію, яка виявляється у непри-

миренній боротьбі класів

, домінуванні суспільних інтересів над осо-

бистими, неприпустимості існування приватної власності як причини

поділу суспільства на класи, то в сучасній Україні у нормах права фор-

муються ідеологічні засади щодо особи як вищої соціальної цінності,

недоторканності приватної власності, поєднання інтересів суспільства

і особи, взаємодії різних соціальних груп у суспільстві тощо.

Функція соціального

контролю полягає у стимулюванні певної по-

ведінки суб’єктів права і водночас обмеженні небажаних з погляду

суспільства поведінки і дій, в такий спосіб утримуючи від вчинення

неправомірних проступків.

159

Розділ 9. Поняття права

Інформаційна функція проявляється в тому, що право інформує

суспільство про варіанти можливої соціально значущої поведінки

і сприяє соціально корисній поведінці через відповідні приписи, які

закріплюються у відповідних джерелах права.

Комунікативна функція полягає у тому, що право є інформаційною

системою і через це — засобом зв’язку між суб’єктом та об’єктом

управління у суспільстві, в такий спосіб поєднуючи їх.

Соціальні функції права реалізуються у реальному житті за допо-

могою юридичних властивостей права і повною мірою залежать саме

від них, оскільки врегульованість суспільних відносин, їх закріплення

і охорона є важливим завданням і призначенням права. Реалізація

цього призначення надає різнорідним, а іноді навіть

протилежним

суспільним відносинам необхідної стабільності, створює умови для

прогресивного розвитку особистості, суспільства і держави.

§ 6. Цінність права

Право, як і будь-яке інше явище, створене людиною, пов’язане з її

існуванням і розвитком, підлягає аналізу з погляду ціннісного підходу.

Визначити цінність права означає з’ясувати ідею права, його основне

цільове призначення, позитивну роль у життєдіяльності соціуму або

окремих індивідів. Право є цінним, оскільки здатне внаслідок своїх

змістовних і

формальних властивостей задовольняти потреби, бути

інструментом реалізації і погодження інтересів тощо.

Цінність права є похідною від більш загальних людських цінностей.

Право закріплює і охороняє численні цінності суспільного життя —

свободу, справедливість, життя, здоров’я, гідність, матеріальний добро-

бут, здорове довкілля, працю, сім’ю тощо. Ці цінності не тільки станов-

лять зміст

і сутність права, а й служать його метою, цілями окремих

правових норм і правових інститутів.

Прийнято виділяти декілька аспектів цінності права: а) як явище,

сенс якого полягає в реалізації ідеї права (власна цінність права); б) як

особливий соціальний регулятор суспільних відносин (інструменталь-

на цінність); в) як здобуток культури людства (історико-культурна

цінність).

Власна цінність права пов’язана з його сутнісними характеристи-

ками. Вона полягає в тому, що право є втіленням ідей свободи, рівно-

сті, толерантності, гуманізму і справедливості, які, власне, і становлять

160

Частина третя. Загальне вчення про право

його сутність. Саме як явище, що протистоїть свавіллю і беззаконню

і в той же час забезпечує простір для впорядкованої соціальної свобо-

ди і активності, право саме по собі посідає значуще місце в соціально-

му житті. Іншими словами, право в ідеалі (ідея права) — це цінність

упорядкованої соціальної свободи, справедливості, консенсусу.

Право є

засобом забезпечення (гарантування) свободи і засобом її

обмеження. З одного боку, саме в праві свобода одержує свій найбільш

концентрований вираз, у ньому вона реально матеріалізується,

об’єктивується, існує в конкретних правових формах, принципах, ін-

ститутах. З другого боку, в праві закріплюється не абсолютна свобода

суб’єктів права, а тільки її

певна міра, яка об’єктивно зумовлена і ви-

значається з урахуванням системи відповідних концептуальних засад.

Право виступає загальним масштабом і рівною мірою здійснення сво-

боди в спільному житті людей. Право не усуває усі відмінності між

різними індивідами, зумовлені їх здібностями і конкретними життєви-

ми обставинами, а тільки формалізує і впорядковує ці

відмінності за

єдиною підставою, закріплюючи рівні можливості набуття тих або

інших благ і забезпечуючи їх однаковою для всіх юридичною проце-

дурою реалізації. Цінність права як явища, сутністю котрого є спра-

ведливість, полягає в тому, що воно виступає і засобом, і результатом

пошуку розумного балансу, рівноваги, пропорційності між «особистою

свободою і

загальним благом», проступком і покаранням, витратами

(втратами) і придбаннями тощо.

Інструментальна цінність права зумовлюється передусім його

особливими зовнішніми формальними властивостями: нормативністю,

системністю, формальною визначеністю, загальнообов’язковістю та

ін. Вона полягає в тому, що право: 1) виступає засобом розподілу основ-

них матеріальних і духовних соціальних благ (через нормативне впо-

рядкування фундаментальних суспільних

відносин — власності, ви-

робничих, сімейних, фінансових, політичних, духовних і т. д.); 2) містить

низку специфічних правових засобів, необхідних для користування со-

ціальними благами, — суб’єктивне право і юридичний обов’язок, юри-

дична відповідальність, засоби процесуально-процедурного характеру

тощо; 3) встановлює засоби і процедури охорони, захисту соціальних

цінностей; 4) виступає ефективним і гуманним засобом розв

’язання

соціальних конфліктів; 5) унормовує поведінку різноманітних соціаль-

них суб’єктів, гарантуючи порядок.

Історико-культурна цінність права полягає в тому, що воно на-

лежить до фундаментальних цінностей світової культури, вироблених