Бусенко О.Т. (ред.). Технологія виробництва продукції тваринництва

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 7

310

Технологія виробництва продукції вівчарства

високою живою масою значно життєздатніший, але такі роди мають

тяжкий перебіг і часто закінчуються загибеллю вівцематки. Практич-

но до місячного віку ягнята живляться тільки молоком матері, оскі-

льки інші корми вони не перетравлюють. На другому місяці життя

тільки молока вівцематки для потреб організму ягнят уже недостат-

ньо, потрібні поживні речовини інших кормів. До 4-місячного віку

жива маса ягнят досягає 50 – 55 % живої маси дорослих тварин, а

об’єм травного каналу залишається в 2 – 3 рази меншим.

У новонародженого ягняти особливо незрілою є імунна система,

внаслідок чого існування в навколишньому середовищі може бути

небезпечним для його здоров’я. Єдина можливість запобігти цьо-

му — створення пасивного гуморального імунітету, який виникає у

ягнят за рахунок споживання молозива. Імуноглобуліни накопичу-

ються в молозиві з сироватки крові вівці, а потім із молозивом по-

трапляють в організм новонародженого ягняти, проникаючи крізь

слизову оболонку кишок у лімфу і далі в кров. Як гуморальні анти-

тіла вони виконують захисну функцію в організмі. Оскільки вміст

антитіл у молозиві різко зменшуються вже у перші години лактації

вівцематки (на 30 – 50 % і більше), новонароджене ягня повинно

якомога швидше і частіше споживати молозиво у першу добу життя

(ссання через кожні 3 – 4 год). Навіть споживання кожного разу

120 – 170 г молозива достатньо (близько 1 кг) для нормального рос-

ту й розвитку тварин.

Ягнята народжуються з недорозвиненим травним каналом — у

них не функціонують передшлунки (рубець, сітка, книжка). Тільки

в місячному віці у рубці ягнят з’являється мікрофлора, а в два мі-

сяці спостерігають жуйку. Проте дійсно жуйними їх можна вважати

орієнтовно з 3-місячного віку. Практично до місячного віку ягнята

живляться молоком матері, але вже з двотижневого віку їх привча-

ють до поїдання концентрованих та грубих кормів. Протягом друго-

го місяця життя вони повинні поїдати відносно великі даванки кор-

му, бо в цей період їхні потреби в поживних речовинах за рахунок

молока матері задовольняються тільки на 60 – 70 %. У наступний

період організовують нормовану годівлю ягнят залежно від їх роз-

витку та молочності вівцематок. Після відлучення в 4-місячному

віці жива маса ягняти має становити 28 – 30 кг і більше.

Вирощування молодняку овець починається після його відлу-

чення від вівцематок. Ягнят поділяють за статтю і формують отари

ярок, ремонтних баранів, баранів на продаж і валахів (у товарних

господарствах). За стійлового утримання в межах отари бажано

розподіляти молодняк за розвитком на три групи: кращі, середні та

гірші тварини. Це дає можливість раціональніше організовувати їх

утримання і годівлю. В кожній отарі методом випадкової вибірки

(кожна 20-та тварина) формують контрольну групу (5 %) молодняку

для щомісячного зважування й оцінювання загального стану вовно-

Розділ 7

311

Технологія виробництва продукції вівчарства

вого покриву. Отримані показники використовують для складання

та внесення змін до раціонів тварин упродовж року. Із досягненням

товарної або відтворної зрілості молодняк оцінюють (бонітують,

стрижуть) і визначають напрям його використання: для відтворення

основного стада, реалізації на плем’я, забою на м’ясо, одержання ов-

чин тощо.

7.4.2. Годівля та утримання овець

Годівля. Потреба в поживних речовинах для овець залежить від

їхньої живої маси, виду продукції, рівня продуктивності та особли-

востей утримання. Необхідність використання певних кормів ви-

значається належністю овець до жуйних та віком, особливо ягнят

від народження до відлучення та молодняку в перші два-три місяці

після відлучення від вівцематок. Враховують також зону розведен-

ня та виробничі й економічні умови конкретного господарства.

Загалом на рік для високопродуктивної вівці необхідно 550 –

600 к. од. (5500 – 6000 МДж обмінної енергії) і 55 – 60 кг перетрав-

ного протеїну. Це орієнтовно річна потреба в поживних речовинах

для вівцематки. Зазначені показники вищі для баранів-плідників

у 2, ремонтних баранів — 1,5 раза, баранів на племпродаж — на

20 % і нижчі для ярок — на 20 %, переярок — 25, валахів — на

30 %. Структура річного балансу поживних речовин для овець за-

лежить від зональних умов господарства і може коливатися в широ-

ких межах: концентровані корми — 15 – 20 %, сіно — 18 – 22, соло-

ма — 4 – 12, силос і сінаж — 20 – 25, зелені корми — 38 – 40 %. За-

гальне співвідношення кормів за поживністю може бути й іншим.

Усього для вівці на рік необхідно: концентрованих кормів — 1 – 1,2 ц,

сіна — 2 – 2,5, соломи — 1 – 1,5, силосу і сінажу — 6 – 7, зеленого

корму — 14 – 16 ц.

Норми годівлі та раціони овець залежать від статі й віку тварин,

рівня їх продуктивності, фізіологічного стану, пори року, системи

утримання. В нормах годівлі передбачають витрати поживних ре-

човин і енергії на кожний вид продукції чи специфіку фізіологічно-

го стану овець та на підтримання життя тварин у певних умовах

технології виробництва конкретного господарства. Раціони склада-

ють з урахуванням забезпечення тварин необхідною кількістю по-

живних речовин, умісту сухої речовини та окремих компонентів кор-

му, які визначають високий рівень перетравності й ефективності їх

використання.

Упродовж річного виробничого циклу раціони дорослих овець за-

лежать від їх статі, живої маси, очікуваної продуктивності й специ-

фіки відтворного навантаження (парування, лактація та ін.). Для

баранів-плідників розрізняють непарувальний і парувальний періо-

ди, а вівцематок — холостий та перший період кітності, другий пе-

Розділ 7

312

Технологія виробництва продукції вівчарства

ріод кітності, перший та другий періоди лактації. З підвищенням

фізіологічного навантаження овець у зв’язку з процесами відтво-

рення зростають і норми годівлі. Так, баранам-плідникам (жива

маса 90 – 120 кг) за сучасними нормами годівлі в непарувальний

період потрібно на добу 1,7 – 2,0 к. од. (19 – 22 МДж обмінної енер-

гії) і 160 – 190 г перетравного протеїну, а в парувальний — відповід-

но 2,2 – 2,5 к. од. (24 – 27 МДж обмінної енергії) та 245 – 275 г пере-

травного протеїну.

Для холостих вівцематок (жива маса 50 – 60 кг) потреба на добу

становить 1 – 1,2 к. од. (12 – 14 МДж обмінної енергії) і 90 – 100 г

перетравного протеїну. Це мінімальні потреби вівцематок протягом

річного виробничого циклу, а максимальні припадають на перший

період лактації — відповідно 1,9 – 2,4 к. од. (20 – 24 МДж обмінної

енергії) та 200 – 240 г перетравного протеїну.

 Залежно від пори року й відтворного навантаження до раціонів

баранів-плідників вводять: концентровані корми — 0,8 – 1,5 кг, сі-

но — 1,5 – 2, силос (сінаж) — 4 – 5, коренеплоди — 1 – 1,5, зелений

корм — 8 – 12, корми тваринного походження (м’ясо-кісткове та риб-

не борошно) — 0,1 – 0,2 кг, збиране молоко — 1 – 2 л, курячі яйця —

2 – 3 шт.; а для лактуючих вівцематок: концентровані корми —

0,3 – 0,5 кг, сіно — 1 – 1,5, силос (сінаж) — 3 – 4, коренеплоди —

0,5 – 1, зелений корм — 6 – 8 кг.

Специфіка годівлі ягнят і молодняку овець залежить від віку,

статі, живої маси та очікуваної продуктивності. Ягнят протягом

першого місяця життя привчають до поїдання концентрованих

(50 г на добу), сіна та інших кормів. Упродовж другого місяця по-

живність підгодівлі збільшують до 0,2 к. од. і доводять на час від-

лучення ягнят від вівцематок у 4-місячному віці до 0,6 к. од. Добо-

ву даванку концкормів доводять від 100 г у другому до 400 г у чет-

вертому місяцях життя, сіна — з 0,15 до 0,5 кг, силосу — від 0,2 до

0,5 кг, інших кормів (коренеплоди, трава) — до 1 – 1,5 кг напри-

кінці періоду.

Після відлучення від вівцематок норми годівлі ярок і баранчиків

також поступово збільшують. У 4 – 6-місячному віці для ярок потріб-

но на добу 0,7 – 0,9 к. од. (8 – 10 МДж обмінної енергії) та 100 – 110 г

перетравного протеїну, а баранчикам — близько 1,1 – 1,2 к. од.

(11 – 12 МДж обмінної енергії) та 115 – 120 г перетравного протеїну.

Із досягненням 14 – 18-місячного віку ці потреби становлять відпо-

відно для ярок і баранчиків — 1,1 – 1,2 і 1,6 – 1,8 к. од. (12 – 13 і

16 – 17 МДж обмінної енергії) та 115 – 120 і 180 – 190 г перетравно-

го протеїну.

 Для забезпечення зазначених потреб залежно від пори року до

раціонів молодняку вводять концентровані корми (яркам — до 300 –

400, баранчикам — близько 500 – 600 г), сіно (0,8 – 1 кг), силос

(2 – 3), коренеплоди (1 – 1,5), зелені корми (4 – 6 кг).

Розділ 7

313

Технологія виробництва продукції вівчарства

Утримання. Існують дві системи утримання овець — пасовищна

й стійлова. Пасовищну зазвичай практикують у теплу вегетаційну

пору року (кінець весни, літо, початок осені), а стійлову — в холод-

ний невегетаційний період (кінець осені, зима, початок весни). Хоча

бувають винятки: на стійловому утриманні вівці можуть перебувати

в теплу пору року, а пасовищному з використанням запасу сухих

рослин із літа — узимку. Пасовищна система утримання буває від-

гінної форми, коли пасовища розміщені за межами господарства і

мають сезонний характер (літні гірські пасовища — полонини, осін-

ні передгірні тощо). Залежно від тривалості використання пасовищ

і стійла протягом року розрізняють стійлово-пасовищну, пасовищ-

но-стійлову, стійлову та пасовищну системи утримання.

Пасовища бувають природні (різні види) і сіяні (культурні). Їх

розділяють на загони, використовуючи для цього огорожі, борозни

тощо й організовують загінне випасання. Розмір загону визначають

такі чинники: поголів’я овець виробничої групи (отара, частина ота-

ри), перебування тварин в одному загоні не довше шести днів (запо-

бігання зараженню гельмінтами), забезпечення добової норми зе-

леного корму на вівцю (6 – 8 кг). Кількість загонів для певної ви-

робничої групи визначають за зооветеринарними вимогами повтор-

ного використання загону тільки через три-чотири місяці (знезара-

ження пасовищ природним шляхом — ультрафіолетовими проме-

нями сонячного світла). На пасовищах та за стійлового утримання

доцільне використання собак.

У разі стійлового утримання для овець потрібні приміщення різ-

них нескладних конструкцій (норма для дорослої тварини — 2, мо-

лодняку — 1 м

на одну голову) та вигульні майданчики — бази

(норма для дорослої тварини — 3, молодняку — 2 м

на одну голо-

ву). Для цього утримання характерне широке використання мобі-

льного обладнання: переносних щитів різного розміру (1,0; 1,5 і 3 м),

риштаків (годівниці для концентрованих кормів), ясел (годівниці

для сіна, соломи, силосу). В кошарі й на базу встановлюють і стаціо-

нарне обладнання (годівниці, напувалки, перегородки тощо).

7.4.3. Механізація виробничих процесів у вівчарстві

Сучасна технологія вівчарства ґрунтується на впровадженні ме-

ханізації трудомістких процесів. Одним із вихідних положень для

цього є концентрація поголів’я, яка створює передумови для збіль-

шення виробництва продукції, підвищення продуктивності праці та

зниження витрат на одиницю продукції. Необхідність механізації

виробничих процесів у вівчарстві привела до змін у системі примі-

щень і обладнання для стійлового утримання овець та модернізації

літнього утримання тварин з використанням постійних і мобільних

огорож, автонапувалок та електропастухів. Вівчарські ферми з ви-

Розділ 7

314

Технологія виробництва продукції вівчарства

соким рівнем механізації виробничих процесів називають техноло-

гічними машинними, або промисловими комплексами.

У господарствах, де застосовують промислову технологію, при-

міщення для овець мають прямокутну форму розміром 18 × 102 м.

Вівчарня для вівцематок (835 голів) чи молодняку (1100 – 1200

голів) розрахована на утримання однієї отари. Маточні вівчарні

мають два призначення: для ягніння і вирощування ягнят від на-

родження до відлучення. Вони відрізняються між собою тільки за

технологічним обладнанням. Для утримання племінного й відго-

дівельного молодняку використовують вівчарні аналогічного типу.

Приміщення для утримання баранів-плідників, пробників і ре-

монтних баранчиків поділене на секції, в яких розміщують окремі

групи тварин. Воно має манеж для взяття сперми, лабораторію й

допоміжні приміщення. На промислових комплексах овець утри-

мують на суцільних із застосуванням підстилки або щілинних під-

логах.

Залежно від природно-економічної зони і стану кормової бази

розрізняють технологічні машинні комплекси на 5, 10 і 15 тис.

овець (не менше ніж 2,5 тис. голів). Значна частина ферм розрахо-

вана на 5 тис. овець, де є три вівчарні для ягніння, три — для ви-

рощування молодняку, пункт штучного осіменіння, ветеринарний

пункт, сховище для кормів, ванна для купання овець, автоваги,

гноєсховище, будинок вівчарів та інші споруди. Ферма на 10 тис.

голів молодняку складається з 10 приміщень і відповідно споруд за

виробничим призначенням.

Важливим елементом технологічного обладнання приміщень і

базів для овець є високе впровадження переносних дерев’яних (ме-

талевих) щитів та годівниць. Це обладнання дає можливість ефек-

тивно використовувати приміщення й мобільні засоби механізації

згідно з фактичним ходом виробничого процесу на вівчарській фер-

мі. Механізованого роздавання кормів досягають застосуванням

причіпних кормороздавачів (КТУ-10, КТУ-3, РММ-5), навантажува-

чів (ПСК-5, ФН-1,4, П9-0,8Б, ПГ-0,5В) та змішувачів (ТАК-7,

РФС-6,5) кормів тощо. Для механізації напування овець використо-

вують автонапувалки (ГАО-4, ПАО, АГК-4, ВУО-3). Гній видаляють

за допомогою бульдозерних агрегатів (БН-1, ПЭ-0,8Б, ПГ-0,5Д),

змонтованих із трактором. Існують комплекти технологічного обла-

днання й агрегати для стриження овець (КТО-24, КТО-48, ЭСА-12Г,

ЭСА-12/200). Для механізації купання овець та проведення інших

профілактичних заходів використовують спеціальне обладнання і

устаткування (ОКВ, КУП-1, ЛСД-3М, ДУК-2).

Широке впровадження засобів механізації виробничих процесів

на вівчарських фермах значно полегшує працю людини. Проте

надмірне насичення таких ферм капітальними спорудами й громіз-

дкими засобами механізації, стійлове утримання овець і в літній

Розділ 7

315

Технологія виробництва продукції вівчарства

період, зростання витрат на скошування та перевезення кормів, по-

довження технологічного процесу переробки грубих кормів у зимо-

вий період створюють низку проблем економічного й виробничого

характеру щодо безумовних перспектив поширення технологічних

машинних комплексів у вівчарстві.

7.4.4. Отримання продукції овець

Вовну отримують стриженням овець. Тварин тонкорунних та

напівтонкорунних порід, які мають однорідну вовну, стрижуть

один раз — у травні-червні, грубововних — двічі: навесні і восени

(серпень-вересень). Це досить складна й трудомістка робота. Існу-

ють різні конструкції стригальних машинок (МСУ-200А та

МСО-77Б) та електростригальних агрегатів (ЭСА-12Г, ЭСА-12/200,

КТО-24). До ком-

плекту обладнан-

ня для стриження

овець входять та-

кож точильний аг-

регат, конвеєр рун,

стіл для класиру-

вання вовни і прес.

Зазначене облад-

нання встановлю-

ють на стригаль-

ному пункті й про-

водять стриження

(рис. 7.7). Овець

після стриження з

метою запобігання

хворобам шкіри

купають і протягом

перших двох тиж-

нів ретельно обері-

гають від холоду

(дощ, нічне похо-

лодання тощо).

Зістрижену вов-

ну з кожної вівці

(руно) конвеєром

чи вручну подають

на ваги для зважу-

вання і далі заби-

рають для класи-

Рис. 7.7. Ст

иження овець

Розділ 7

316

Технологія виробництва продукції вівчарства

рування. Загальна технологічна схема останнього полягає в тому,

що в межах кожного виду вовни (мериносова, кросбредна, цигайська

та ін.) руна розділяють на окремі групи за найменуванням (рунніс-

тю): вовна основного сорту, пожовтіла, 58 – 56 якості (в тонкій), не-

однорідна (в напівтонкій), базова, звалок, тавро, кольорова, обніж-

ка, клюнкер.

Руно розділяють у такій послідовності: спочатку відбирають

клюнкер (пучки вовни, зчеплені з твердими частинками бруду), по-

тім — обніжку (руно витрушують на решітчастому столі для вида-

лення перестригу і коротких пучків вовни, які провалюються крізь

чарунки під стіл), далі — відбирають забруднені частини руна (ба-

зова), звалок, тавро, кольорову та невирівняну вовну (58 – 56 якість

у тонкій, неоднорідна — в напівтонкій). Решту вовни розділяють на

пожовтілу (якщо вона є) і основного сорту (у випадку, коли вона за-

лишилася після відокремлення пожовтілої). Вовну основного сорту і

пожовтілу розділяють за тониною, довжиною і станом. За тониною

однорідну вовну (основну й пожовтілу) поділяють на сім сортів

(табл. 7.1).

7.1. Нормативні вимоги до сортів однорідної вовни

за тониною

Показник тонини,

якість

Норматив тонини, мкм

Позначення

для маркування

70 і вище 20,5 і менше 70

64 20,6 – 23,0 64

60 23,1 – 25,0 60

58 – 56 25,1 – 29,0 58 – 56

50 29,1 – 31,0 50

48 – 46 31,1 – 37,0 48 – 46

44 37,1 і більше 44

Залежно від довжини штапелю (штапелеподібної косиці) однорід-

ну вовну (основну й пожовтілу) поділяють на чотири сорти (табл. 7.2).

7.2. Нормативні вимоги до сортів однорідної вовни

за довжиною штапелю

Довжина вовни за сортами, мм

Вид вовни

І ІІ ІІІ IV

Тонка:

мериносова

немериносова

Напівтонка:

70 і більше Менше ніж 70

до 50

Менше ніж 50

до 40

Менше ніж 40

до 25

кросбредна

цигайська

90 і більше Менше ніж 90

до 70

Менше ніж 70

до 55

Менше ніж 55

до 25

напівтонка

помісна

70 і більше Менше ніж 70

до 55

Менше ніж 55

до 25

—

Розділ 7

317

Технологія виробництва продукції вівчарства

Стан вовни визначають за багатьма ознаками, серед яких най-

важливішими є міцність, засміченість, пожовтіння, зваляність, за-

брудненість, наявність міток різних фарб тощо.

Вовну кожного сорту, що утворюється в процесі класирування з

частковим розподілом рун, забирають з класирувального столу й

розміщують у тимчасових лабазах. Коли загальна кількість вовни

певного сорту досягає можливої маси одного паку (близько 100 кг),

вовну пресують, паки маркують, зважують і тимчасового зберігають

чи реалізують.

У межах конкретних ринкових ситуацій реалізаційну ціну неми-

тої вовни встановлюють на основі результатів класирування й ве-

личини відсотка виходу чистого волокна, а чистої — тільки за ре-

зультатами класирування. Вихід чистого волокна визначають лабо-

раторним методом за зразками вовни (100 – 200 г), які відбирають

трафарет-сіткою в період класирування від кожного 20 – 30-го руна.

Смушки (каракуль) одержують після забою ягнят у віці 1 – 3

дні, для чого обладнують спеціальні пункти. Техніка забою ягнят і

зняття шкурки: поздовжній переріз шкіри на середній лінії горла

(5 – 7 см), переріз шийних кровоносних судин, знекровлення, вду-

вання повітря під шкіру за допомогою компресорної установки, роз-

різ від анального отвору вздовж середньої лінії черева до розрізу на

горлі, потім розрізи по внутрішньому боку задніх і передніх кінці-

вок — від ратиць до розрізу на череві й горлі. Знімають шкурку

спочатку з тушки, потім — із кінцівок, хвоста і голови. Зняту шкур-

ку очищають, консервують кухонною сіллю, через тиждень сушать,

розправляють, чистять, складають у штабелі для відлежування, а

після цього сортують і продають.

Для отримання молока овець доять ручним або машинним

(АДО-2 і ДУО-24) способами. Зазвичай їх доять іззаду, а іноді — збо-

ку. Техніка доїння включає три прийоми: перший — роздоювання

пальцями доти, поки з дійки молоко виділятиметься цівкою;

другий — видавлювання молока з вим’я обома руками; третій —

здоювання пальцями залишків молока з дійок. Для доїння овець

обладнують спеціальні пункти. З отриманого молока виготовляють

сири.

Бринза — найбільш поширений м’який сир. Для його виготов-

лення молоко пастеризують за температури 65 – 70 °С упродовж

20 – 30 хв, охолоджують до 30 – 33 °С і вносять закваску молочно-

кислих бактерій (0,8 – 1,5 % від кількості молока), 40 %-й розчин

кальцію хлориду (30 – 40 г на 100 кг молока), а також харчову селіт-

ру (25 – 30 г азотнокислого калію чи натрію) для знешкодження га-

зоутворюючих бактерій.

Зсідання овечого молока досягають внесенням сичужного фер-

менту. Закваску виготовляють із заводського сичужного порошку

(2 – 2,5 г на 100 кг молока) або порошку пепсину (4 – 5 г на 100 кг

Розділ 7

318

Технологія виробництва продукції вівчарства

молока), які змішують із однаковою кількістю кухонної солі й роз-

чиняють у воді (на 1 г порошку — 200 г води). Розчин сичужного

порошку готують за 10 – 15 хв до використання, а пепсину — за

6 – 12 год. За відсутності фабричного матеріалу сичужний розчин

готують безпосередньо з сичужків молочних ягнят або телят (3 – 4

сичужки — 40 – 50 г сухої тканини і стільки ж кухонної солі на 1 л

сироватки або води). Після кількох перемішувань, настоювання

(15 – 20 год) і проціджування досягають виробничої готовності роз-

чину. Перш ніж використовувати будь-який сичужний розчин за

призначенням, визначають його міцність — час у секундах (норма

близько 40 – 60 с), необхідний для зсідання 100 мл молока за допо-

могою 10 мл сичужного розчину. Цей показник використовують у

розрахунках необхідної кількості сичужного розчину для зсідання

певної кількості молока за технологічно оптимальний проміжок ча-

су (30 – 45 хв).

Після внесення сичужної закваски молоко безперервно перемі-

шують (4 – 5 хв), а потім закривають чан (ванну) кришкою і зали-

шають до зсідання його. Готовий згусток у разі введення в нього

шпателя (ложки) утворює рівний з гострими краями злам, пластівці

білка не прилипають до поверхні шпателя, а на зламі виступає жо-

втувата прозора сироватка. За недостатнього зсідання спостерігають

протилежні ознаки.

Готовий згусток викладають на спеціальний стіл (кринду), по-

критий серп’янкою (прозора міцна тканина), з бічними бортами

близько 15 см заввишки і заглибленням вздовж них для стікання

сироватки, та однією-двома поперечними змінними перегородками,

що поділяють стіл на окремі частини, які накривають серп’янкою.

Сирну масу ріжуть дерев’яним ножем, перемішують, протилежні

кінці серп’янки стягують і зав’язують для стікання сироватки й са-

мопресування. Через 5 – 10 хв цей пакет розв’язують, вдруге подріб-

нюють сирну масу, знову зав’язують серп’янку і на її перехресний

вузол кладуть пластину (дошку) і невеликий гніт (із розрахунку 1 кг

на 10 кг сирної маси) для пресування. Через 10 – 15 хв операцію

повторюють, масу подрібнюють втретє, надають їй необхідної тов-

щини (12 – 13 см) і форми (без складок від серп’янки). Через 30 хв

краї обрізають, надають пласту чотирикутної форми і знову пресу-

ють (1 кг гніту на 1 кг сирної маси) до припинення витікання сиро-

ватки (близько години). Після цього бринзу ріжуть на прямокутні

бруски (довжина і ширина — 10 – 15, висота — 7 – 10 см), солять

(концентрація розчину 18 – 22 %), розфасовують у бочки й зберіга-

ють за температури не вище від 10 °С. Із пастеризованого молока

бринза готова до вживання через 20, а зі свіжого — через 60 діб.

Баранину і овчини одержують після забою овець на м’ясо-

переробних підприємствах. Забійні цехи можна обладнувати і в гос-

подарствах. Туші овець розділяють (розрубують) на вісім частин

Розділ 7

319

Технологія виробництва продукції вівчарства

(відруби), які групують за трьома сортами. До першого (75 % маси

туші) відносять спино-лопатковий відруб (37 %) і задню частину

(38 %); до другого (17 % маси туші) — шию (4 %), грудинку (10 %),

пахвину (3 %); до третього (8 % маси туші) — заріз (2 %), рульку

(3 %), задню гомілку (3 %).

Технологія цілісної системи отримання, первинної та подальшої

промислової переробки продукції овець аж до товарів широкого

вжитку ще не виділяє виробничі інтереси галузі як першочергові.

Нинішня економічна ситуація здебільшого сприяє промисловості й

торгівлі, а не вівчарству як галузі сільського господарства. Техноло-

гію виробництва продукції вівчарства треба орієнтувати насамперед

на технічну можливість і досконалість одержання у виробничих

умовах сільського господарства високоцінних товарів із виробленої

сировини та на формування паритетного ринку сировини і товарів

із продукції овець. Виробнича цінність культури вівчарства заслу-

говує на належну ціну культури ринку.

Контрольні запитання та завдання

1. Господарсько-біологічні особливості овець. 2. Види продукції овець та ха-

рактеристика їх. 3.

Вовна, фізико-механічні та технологічні властивості її.

Типи елементарних волокон вовнового покриву овець. 5. Види вовни та хара-

ктеристика їх. 6.

Смушки, формування їх, товарні властивості та типи завитків.

Овчини, категорії та характеристика їх. 8. Тонкорунні, напівтонкорунні й

грубововні породи овець та характеристика їх. 9.

Технологія відтворення стада

овець. 10.

Організація проведення окотів і вирощування ягнят. 11. Технологія

вирощування молодняку овець. 12.

Системи утримання овець та характери-

стика їх. 13.

Годівля овець у стійловий і пасовищний періоди, структура раціо-

нів та витрата кормів на одиницю продукції. 14.

Механізація виробничих про-

цесів у вівчарстві. 15.

Організація стриження овець, розділення руна, класиру-

вання та умови реалізації вовни. 16.

Розрахувати вихід чистої тонкої вовни (в %

і кг) та залікову масу, якщо реалізовано немитої вовни 578 кг, а постійна суха

маса зразка дорівнює 77,6 г.