Брюховецький В. (ред.) Іван Мазепа і його доба: історія, культура, національна пам’ять

Подождите немного. Документ загружается.

201201

Доба Івана Мазепи в діаріуші Пилипа Орлика

прямках, підключаючи ті кола, які були зацікавлені

в незалежній Україні. У поліпшенні власної долі

Пилип Орлик покладає надії на Францію. Тому так

переконливо намовляє сина просити французького

посла посприяти, аби вирвати гетьмана «не так до

Бендер, як швидще до Хотину, куди легше міг би

родину мою спровадити», і ця постійна турбота про

сім’ю навряд чи заслуговує на іронічне знецінення

Доба Мазепи й долі мазепинців представлені

в щоденникових записах із часової й просторової

дистанції, і реакція на події (якщо судити по силі

її за щоденником) різна. Пилип Орлик фіксує все,

що стає відомим йому про долі усіх причетних до

цієї справи. Найчастіше, однак, новини приносять

люди. Так, наприклад, 5 березня 1724 року про

відсутність гетьмана в Україні Орлик дізнається

від грецького купця і заносить про це до щоденни-

ка у формі констатації: «5 березня. Один грецький

купець, який допіру з України приїхав, розповів

мені, що по смерті Скоропадського до цього часу

немає Гетьмана [в] Україні, і певно не буде, бо ж цар

у Глухові московську колегію запровадив, яка цілою

Україною править, податки та привілеї гетьманські

на царя відбирає, що Павло Полуботок, полковник

чернігівський від цілого краю поїхав до царя проси-

ти про гетьмана, але ще не повернувся. Маєтності від

усіх відібрано і ніхто хлопові не може наказати ані

дров собі привезти, хіба що найме його й заплатить,

а далеко складніше, та чи й можливо податків від ньо-

го взяти»

(переклад зі старопольської подаємо звич-

Див.: Бовуа Даніель. Назв. праця.. – С. 325.

Там само. – С. 137.

202

Іван Мазепа та його доба. Історія

202

ним шрифтом, з латини – курсивом. – В. С.). Тут

Пилип Орлик пише про Полуботка, з яким у див-

ний спосіб історія його пов’яже

. Інтонації запису

спокійні. Дещо інше бачимо у відповіді на лист до

сина від 18 серпня 1730 року. Григор дізнається

і передає батькові, що керівництво Порти має

щодо нього підозри. Перша – що він уже зараз

може збройно виступити з козаками проти Росії,

а друга – що може схилитися на її бік. Змушений

виправдовуватися, Орлик вкрай знервований, обу-

рений, а його аргументи промовляють самі за себе.

Пилип Орлик, заперечуючи підозри, реально зва-

живши ситуацію, вражений тим, як довго Порта

не зауважувала речей, що були очевидними і про

які впродовж довгого часу він настійно попере-

джав європейські двори. Зауважмо, що тут також

ідеться про стосунок Москви щодо посади гетьма-

на в Україні – її тепер хоче зберегти Росія, бо ж їй

вигідна нестабільність в Україні, яка розпалюва-

тиметься боротьбою за ту посаду: «Що стосується

побоювання, щоб не перейшов на бік противни-

ка (Росії. – В. С.), писати не здужаю, яка б надія

Долі Орлика і Полуботка в дивний спосіб переплетуться,

про що пише Н. Яковенко: «Полуботка кинуто в Петропавлов-

ську фортецю (решту „змовників“ привезено до Петербургу –

мир городського полковника Данила Апостола, генерального

оса вула Василя Жураківського, генерального бунчужного Якова

Ли зогуба, регента Генеральної військової канцелярії Дмитра

Володківського та ін. “Розпочалося слідство: В’язням загрожувало

заслання до Сибіру, а Полуботкові – й того гірше, бо за доно сом

земляка, а нині „первенствующего члена Священного Сино-

да“ Теофана Прокоповича, йому закидали зносини з Пилипом

Ор ликом» (Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та

ранньомодерної України. – К., 2005. – С. 505).

203203

Доба Івана Мазепи в діаріуші Пилипа Орлика

мала до того провадити і на який кінець мав би

я те чинити, напевно Москва креатурою своєю

хлопа вар’ятського не захоче від посади гетьмана

відмовлятися, щоб не можна було на ній в Україні

стабілізуватися. Я однак волів би тисячу разів умер-

ти, ніж душу занепастити, принизитися, щоб по-

збувшись гонору і залишивши так чисельне військо,

мав піти в скопці до тієї каналії волоської, скласти

йому під ноги гетьманську булаву і офірувати йому

слухняність, а потім виставляти напоказ гонор

і особу мою на єдине прокляття і посміховисько,

а що найбільше – на публічну ненависть цілого

тамтешнього народу, який мене справді як Месію

для визволення очікує. Нагору отже можуть пере-

дати пардонові й паролеві московському (очевид-

но, Орлик має на увазі шпигунів. – В. С.), [я] маю-

чи перед очима живі докази недотримання тих

усіх так багатьом і так гідним особам [обіцянок],

які засновуючись на амністіях, присланих до них

по-зміїному, і на написаних там гарантіях по-

вернення добр та урядів, відійшли одні з них від

небіжчика Мазепи, а інші від мене, в Московську

відійшовши сторону, потрапили в пастку, де зараз

одні в Сибіру, другі а архангела, а треті в Москві

оплакують свою гарячковитість і безоглядну

легковажність, не більш як три копійки щоден-

но для існування маючи свого, жони їхні та діти

деінде живуть, пане. Яке би тоді було шаленство

наосліп кинутись у вирішальний бій на видиме за-

непащення і злегковажити так відчайдушно жит-

тя, гонор та репутацію, а затим потягнути з собою

також цілу родину зіштовхнути в прірву вічної

204

Іван Мазепа та його доба. Історія

204

руїни»

(переклад зі старопольської подаємо звич-

ним шрифтом, з латини – курсивом. – В. С.).

У перекладеному вище фрагменті про тих «так

багатьох і так гідних осіб» Орлик висловлюється

анонімно, але сама реальність «надиктовувала»

Орликові більш ніж достатньо конкретних історій

про конкретні життєві долі. Наприклад, щодо небо-

жа Мазепи Андрія Войнаровського є тільки згадка

про його смерть, про це повідомив батька син: «Про

Войнаровського розповідав мені, що неборак засла-

ний на вигнання до Сибіру помер там»

. Ймовірно,

таке саме, дуже стримане ставлення пояснюється не

тільки об’єктивними чинниками (скарб гетьмансь-

кого уряду дістався небожеві Мазепи, а дружина Во-

йнаровського заявила претензії на 60 тисяч талярів,

які Мазепа позичив урядові Карла ХІІ), а й приватни-

ми стосунками, про які Пилип Орлик згадує у листі

D��r�u�� dr�z� ��r� � Im�� Tr��c� �r��j�� c�џl

��j � R��u 1720. M��џc� ��br� d�� 10. Mікрофільм 16748

(БНВ ВМ). – С. 519–520. Подібною експресією позначена

також реація Орлика на розповідь сина про перетягування

війська на бік Москви: «Про військо моє запорізьке розповідав

[син. – В. С.] мені, що миргородський сліпий диявол і ошуст

великий, хлоп брехливий внаслідок нечистого сумління зос-

тавши гетьманом, присилав до Січі, приваблюючи теж військо

на бік Москви, упевняючи його виплатою за всі роки від того

часу як пішло на шведький бік, поверненням всіх гармат, які

в Січі Москва забрала, і всіма якими тільки буде потребував

вольностями, однак [військо] ще перебуває в протекції

турецькій і ханській» Mікрофільм 16748 (БНВ ВМ. – С. 476–

477). (переклад зі старопольської подаємо звичним шрифтом,

з латини – курсивом. – В. С.).

D��r�u�� dr�z� ��r� � Im�� Tr��c� �r��j�� c�џl

��j � R��u 1720. M��џc� ��br� d�� 10. Mікрофільм 16748

(БНВ ВМ). – С. 477.

205205

Доба Івана Мазепи в діаріуші Пилипа Орлика

до Стефана Яворського, «Коли ж Войнаровський,

за указом його, Мазепи, не лише мене образив, але

й на життя моє важився, а я жалісно йому вимовляв:

„Чи така винагорода за вірність мою?“ – він одказав:

„Коли б ти мені не був вірний, то також би загинув,

як і Кочубей…“»

. Однак вістка про смерть Война-

ровського, який був схоплений у Гамбурзі царськи-

ми агентами в 1716 році й після катувань засланий

у Сибір, у записі Пилипа Орлика за 1730 рік є по-

милкова. Підставу так твердити дає праця «Оточення

гетьмана Мазепи: соратники та прибічники» Сергія

Павленка, який наводить свідчення російського

історика Гепарда Міллера, котрий бачився із Война-

ровським в Якутську в 1736–1737 роках

У Варшаві, як відомо, був схоплений і Григорій

Герци. Про це Орлик згадує в щоденнику 5 лютого

1721 року. За 9 років відбулися зміни, які дали Орли-

кові підстави до іронії. Про брата Орликової дружи-

ни Григорія Герцика, який був хрещеним батьком

старшої доньки Орлика Анастасії Теодори (про що

свідчить запис «�r� m�m�r��», яким розпочинається

діаріуш за рік 1724), знаходимо переказ того, що роз-

повів батькові Григор. Показовим тут є контекст ін-

ших новин, подій, деталей, які проливають світло на

зовсім не почесний, а тяжкий полон Орлика: «… про

швагра мого, а свого непоштивого вуйка Григорія чи-

нив мені (Григор. – В. С.) розповідь, що звільнений із

Орлик Пилип. Лист до Стефана Яворського. Переклад

і примітки Валерія Шевчука//Пилип Орлик. Конституція,

маніфести та літературна спадщина: вибрані твори, – К.,

2006. – С. 175.

Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та

прибічники. – К., 2004. – С. 74.

206

Іван Мазепа та його доба. Історія

206

ув’язнення перебуває зараз у Москві, тобто в столиці

зі своєю жоною і різні там виробляє штуки, хворих

лікує, не знати де тієї медицини навчився, так далеко,

що навіть сліпих якимись ліками уздоровлює, тому

у великій там у людей потребі залишається, і добре

йому там, про що розповідав моєму коханому сино-

ві пан Урбанович в Гродні будучи на сеймі, який ще

на московській службі перебуває, а Його мость пан

Сапіга староста Бобруйський помер. Помер також

пан Кришпін молодший і заніс із собою на той світ

200 моїх червоних золотих. Були ще про різні речі

розповіді, але не бажаючи собі багато часу забирати

до довгого й обширного вписування їх в цей діарі-

уш, опускаю, щоб тим часом тішитися наймилішим

того мого коханого сина спогляданням і якнайвдяч-

нішою із ним розмовою, для чого зважився він тут

у мене ніч переночувати, а на ранок пішовши до сво-

єї господи, має з інформації моєї повідомити своїм

господарям, тобто пану Шепеле і його товаришеві,

з яким на одному кораблі прибув, що я зобов’язав

його до того, аби завжди у мене частувався обідом

доти, поки в дорогу свою до Стамбулу не відбуде»

(переклад зі старопольської подаємо звичним шриф-

том, з латини – курсивом. – В. С.).

Безперечно, зі сторінок діаріуша найвиразніше

постає головний мазепинець, ним є сам Орлик як

найбільш ревний послідовник Мазепи. Він справді

приніс у жертву справі, яку продовжив після Мазе-

пи, все своє приватне життя, прирік власну родину

D��r�u�� dr�z� ��r� � Im�� Tr��c� �r��j�� c�џl

��j � R��u 1720. M��џc� ��br� d�� 10. Mікрофільм 16748

(БНВ ВМ). – С. 477–478.

207207

Доба Івана Мазепи в діаріуші Пилипа Орлика

на нестатки, які не дозволили навіть студіювати його

синам в Упсальській академії, хоча сини дістали

дозвіл на навчання там. Дивовижна енергія Пили-

па Орлика, неймовірні зусилля були покладені на

контакти зі світом і «своїм військом». Контакти

з ним не припинялися, як відомо, навіть після того,

як запорожці підлягли владі Москви, бо вже навіть

23 квітня 1734 року гетьман пише до козаків листа із

закликом відмовитися від свого рішення про перехід

під владу Росії. Але тут варто звернути особливу ува-

гу на запис від 17 лютого 1730 року – час, коли ще

Орлик був повний надій, планів, сподівань на те, що

йому вдасться з користю для України використати

по літичну ситуацію у світі. Він із нетерпінням че-

кав повернення з Січі єпископа, який відвозив ли-

ста гетьмана до війська. Можна уявити, наскільки

шокувала гетьмана розповідь прибулого, переклад

якої подаємо нижче. Відсутність латинських вста-

вок, таких типових для стилю Орлика, підказує,

що гетьман записав у щоденнику мало не дослівну

розповідь прибульця. Розповідь єпископа з автопсії

виразно показує не лише складність ситуації на Січі,

а й причини хронічно невиліковної хвороби розбра-

ту: «17 лютого. В п’ятницю… (нерозбірливо. – В. С.)

вчинив тоді мені отець єпископ повну про все таку

реляцію: він, прибувши до нової Січі з листом від мене

писаним до Війська Запорозького, під час відсутності

кошового Василя, який з Іваном, колишнім кошо-

вим в трьох тисячах їзди відійшов був із Ханом про-

ти збунтованого Делі Гірея султана, він, прийшов-

ши згідно зі звичаєм до наказного кошового, сказав

йому, що по ялмужну приїхав і має із собою лист від

мене до війська писаний. Наказний кошовий тоді

сказав йому на те, що невчасно приїхав, бо трапив

208

Іван Мазепа та його доба. Історія

208

на велике у війську замішання, з причини якого і він

сам не є певний здоров’я, а навіть життя свого, казав

йому однак бути терплячим до завтрашнього дня,

коли писарі протверезіють, щоб не було від них яких

галасів, назавтра рано казав кошовий на раду уда-

рити, і на раді представив військові отця єпископа,

перш ніж лист мій писаний, який писар читав, слу-

хали всі з великою увагою та спостереженням, стоя-

чи без шапок, а по прочитанню дякували мені всі, що

навіть і у далекому [від] них краю зостаючись, маю

їх у пам’яті. Однак по кількох днях сталося велике

замішання і галас, коли потенція гультяїв та пияків

перемогла тих, які не хотіли з нової Січі до старої

переходити без присутності кошового та війська,

яке із ним у безпеці [до] хана пішло, опонували тому,

найбільше старий кошовий Костянтин Гордієнко

і наказний кошовий, на яких гуртом напавши, ті

гультяї збили їх і стовкли, і якби на той час отець

єпископ не трапився і не впав на них, захищаючи

їхнє життя і прохаючи те гультяйство з плачем, аби

не вбивали їх, то б напевно відібрали б у них життя,

з тим однак усім пов’язавши їх міцно, побитих, укла-

ли в свої човни, які вже мали приготовані для скла-

дення церковних і своїх речей, і обравши іншого

кошового, церкву та всі курені спалили, а самі в ті

ж самі човни і взявши отця єпископа з собою, пу-

стилися по Дніпру до Старої Січі, куди прибувши,

хотіли забити як старого кошового, так і наказного,

і по суті справи вели їх, б’ючи і штовхаючи, на страту,

але єпископ, припавши, просив їх як міг, із плачем,

аби їх життям обдарували, були деякі гультяї та пия-

ки, які в тому замішанні і самого єпископа штурха-

ли, сказавши до нього такі слова: не втручайся, попе,

в наші справи, стримували тих гультяїв інші, трохи

209209

Доба Івана Мазепи в діаріуші Пилипа Орлика

поштивіші, і по великих плачливих проханнях того

тут єпископа заледве могли прихилити до вияву

до тих бідних милосердя, які обіцяли тим гультя-

ям більше не бути у війську, але спільно з отцем

єпископом до Афонської Гори піти й стати ченця-

ми, відібравши тоді їх на свої руки, отець єпископ

тримав їх у себе до ночі, а бачачи, що пияки не

вгавали проти тих бідних також погрозами, ста-

рався їх вночі відправити туди, де вони самі вба-

чали собі безпеку, і так по суті справи інкогніто

напівмертвих відправив.

Що, однак, гультяї вчинивши немудру між собою

раду, відправили з листом до Апостола своїх послів,

визнаючи його за свого гетьмана і піддаючись під вла-

ду Його мості російського імператора, однак відразу

безпосередньо по відходу тих послів після повернен-

ня хана з кампанії повернувся запорізького війська

тритисячний роз’їзд, з наказом від хана, аби за ко-

шового обрали Івана, племінника тамтого старого

кошового Костянтина Гордієнка, хоч тоді не хотів

прийняти на себе звання, яке мав на собі перед тим

кількаразово, однак примушений проханням цілого

війська згодився на те під тією однак умовою, аби

мав повною владою сваволю приборкувати і винних

карати, на що всі коли дозволили, тоді прийнявши на

себе управління кошового, відразу зачинщиків тих

бунтів, яких міг піймати, казав узяти і послати в по-

гоню за тими, яких могли догнати, похапали і до Cічі

припровадили, де всі були смертю карані, один тільки

з-посеред тих великих послів сам добровільно до Січі

прийшов, і шаблю свою кошовому кинувши, визнав

себе винним і кари гідним, а для тих всіх просив

про милосердя, якому кошовий за наполегливістю

війська вибачив, і по покаранню винних писав

210

Іван Мазепа та його доба. Історія

210

відразу через послів своїх до хана, повідомляючи,

що тих гультяїв, свавільників і бунтівників смертю

карав, і запевняючи, що ціле військо бажає вірно

й зичливо тому ханові служити і під владою його

залишатися, просячи також про підтвердження

здобичі Сольної, що хан вчинив і писав до війська

ласкаво, і такий настав кінець тій акції гультяйській

і непоштивій, і Іванець, добрий мій і зичливий

приятель, на кошевстві утвердився. Отець єпископ

після злагодження того замішання пригадав як

Гордієнка, так і Карпа, який був наказним кошовим

їх волею, в небезпеці свого життя вирішили стати

ченцями Бога і спільно з тим же отцем єпископом

їхати до Афонської гори всупереч бажання, але не

хотіли вже [стати ченцями] будучи в безпеці, а так, як

бачу [є вони] безнадійні вболівальники монастиря»

(переклад зі старопольської подаємо звичним

шрифтом, з латини – курсивом. – В. С.).

Переклад цього фрагмента навмисне наводимо

без скорочень, бо сам цей текст є найавторитетнішим

опонентом суб’єктивному коментареві до ньо-

го Даніеля Бовуа (подаємо в примітках). Із пере-

казу Орликом розповіді єпископа проступає не

тільки відчай, а й водночас дивовижна затятість

гетьмана-вигнанця, який продовжував сподіватися

на реалізацію об’єднання і повнокровного дер-

Там само. – С. 477–478. Цей фрагмент Даніель Бовуа

прокоментував так: «На початку 1730 р. якийсь єпископ знову

їздив за пожертвуванням в Нову Січ і повіз з собою урочисте

звернення колишнього гетьмана; він і розповів про влаштований

йому прийом.Той лист змогли прочитати лише наступного після

його приїзду дня, розповідав єпископ, бо довелося чекати, доки

всі протверезіють» (Бовуа Даніель. Назв. праця. – С. 328).