Бредіхин А.В. Всесвітня історія

Подождите немного. Документ загружается.

національного самовизначення. Головна умова післявоєнного устрою -

забезпечення миру шляхом роззброєння і створення Ліги націй як

інструменту миру. На відміну від Вільсона, Ллойд Джордж був

досвідченим політиком і мав солідну опору в парламенті.

Проте не все в Англії складалося так оптимістично. Британська

імперія втрачала колишню могутність: домініони домоглись більшої

самостійності. Індії та Ірландії було обіцяно надати самоуправління, із

світового кредитора Англія перетворилась у боржника; економіка була

послаблена, фінанси і торгівля дезорганізовані. Ліквідувавши загрозу

своїй військово-морській могутності з боку Німеччини, Англія з

занепокоєнням спостерігала за швидким зростанням американського

флоту.

Свої міркування щодо післявоєнного устрою світу англійська

Делегація виклала в документі, який отримав назву «Послання з

Комаре».

Франція більше за інші великі держави постраждала у війні.

Бойові дії велися на її території. Франція із кредитора перетворилась у

боржника. У свою чергу головний боржник Франції - Росія анулювала

всі свої зобов'язання. Найбільш популярним гаслом у країні було:

«Німці за все заплатять!» Прем'єр-міністр Франції Жорж Клемансо був

рішуче настроєний реалізувати це гасло і прагнув послабити Німеччину

будь-якими засобами. Він говорив: "В Європі 20 мільйонів зайвих

німців". Отже, їх повинно було стати менше, принаймні, на прилеглих

до Франції територіях. А відтак, вона сподівалася повернути собі Ельзас

та Лотарингію. Для здійснення інших своїх далекоглядних намірів треба

було перешкодити об'єднанню Австрії і Німеччини, створити буферну

німецьку державу на лівому березі річки Рейн і т.д. Це було

передбачено ще в таємному договорі між Францією і царською Росією.

В цьому документі йшлося і про стягнення з переможеної Німеччини

максимально можливих репарацій. Франція претендувала також на

частину османської спадщини.

Підготовка мирних договорів формально велась на основі "14

пунктів". З цього випливає, що таємні домовленості не повинні були

братися до уваги. Але тим не менше умови таємних угод весь час

впливали на вироблення умов післявоєнного устрою світу. Особливо

наполягали на врахуванні таємних угод Італія, Румунія та ряд інших

держав.

Загарбання Польщею Східної Галичини й Волині не дістало

належної оцінки на Паризькій мирній конференції. Не прийнявши

формального рішення, керівники Антанти і США фактично визначили

долю цих західноукраїнських земель на користь Польщі. На тому, щоб

передати їх під владу Польщі, особливо наполягали Франція і США.

При цьому вони ігнорували виступи українських представників у

західних країнах про природне право українського народу на

самовизначення.

З більшим розумінням до вирішення українського питання на Паризькій

мирній конференції поставились англійці. Це пов'язують, зокрема, з

тим, що радником британського міністерства закордонних справ у

справах Галичини був Л.Намієр, родом з України.

25 червня 1919 р. Польща одержала повноваження на окупацію

всієї Галичини та введення цивільної адміністрації на цій території.

Умовою було забезпечення автономії Галичини, політичної, релігійної

та особистої свободи населення.

Тактично гнучку дипломатичну лінію, щоб заволодіти

Закарпаттям, проводили президент Чехословаччини Т.Масарик і міністр

закордонних справ Е.Бенеш. Свої дії вони узгоджували із західними

державами і заручились підтримкою закарпатської еміграції у США. У

січні 1919 р. чеські війська зайняли Ужгород.

8 травня в Парижі було ухвалено рішення про передачу

Закарпатської України Чехословаччині. У вересні 1919 р. воно ввійшло

в Сен-Жерменський мирний договір.

У столиці Франції обговорювались також питання про долю

Північної Буковини та Бессарабії. Вони були відторгнені на користь

Румунії. Україна та Росія не визнали законності цих рішень.

У квітні було завершено розробку тексту договору з Німеччиною.

її делегацію було викликано до Парижу для його вручення. Спроби

німецьких дипломатів внести хоч якісь зміни до цього документу були

відхилені, і 28 червня 1919 р. у Версалі підписано мир, який став

основою післявоєнного врегулювання. В текст договору, за

наполяганням Вільсона, було вміщено статут Ліги націй.

За договором Франції поверталися її землі – Ельзас та Лотарингія,

а також передавалися вугільні шахти Саару, однак цей район на 15 років

переходив під управління Ліги націй. Німеччина передавала Польщі

Познань, частину Верхньої Сілезії, райони Померанії та Східної Пруссії,

яку відділяв від території Німеччини так званий "польський коридор",

що відкривав Польщі вихід до Балтійського моря. Бельгія отримувала

округи Єйпен, Мальмеді і Морене після плебісциту, Данія - північну

частину Шлезвігу; Мемель (Клайпеда) переходив у відання держав-

переможців (у 1923 р. приєднаний до Литви), а Данціг (Гданськ)

оголошувався "вільним містом" під захистом Ліги націй.

За Версальським договором Німеччина втратила сьому частину

своєї території, на якій проживала одна дванадцята її населення. Вона

повністю позбулась своїх колоній, їх поділили між державами-

переможцями. їй заборонялося мати армію понад 100 тис. чоловік,

військово-повітряний і підводний флот, ліквідовувався генеральний

штаб, скасовувалася загальна військова повинність. Передбачалась 15-

річна окупація військами Антанти лівого берегу Рейну і демілітаризація

50-кілометрової ділянки на його правому березі.

За рішенням спеціальної комісії Німеччина мусила сплачувати

репарації. Загальний їх обсяг був визначений на спеціальній

конференції у 1921 р. у розмірі 132 млрд. золотих марок, з яких 52%

повинна була отримати Франція, 22 - Великобританія і 10 - Італія.

Паризька мирна конференція прийняла вироблений спеціальною

комісією статут Ліги націй, який став складовою частиною

Версальського договору.

Головним органом цієї міжнародної організації були щорічна

Асамблея, до якої входили всі члени організації, і Рада Ліги, де були

представлені США, Великобританія, Франція, Японія, Італія, а також 5

непостійних членів. Рішення з усіх питань мали прийматися

одноголосно. Переможені у війні держави, а також Радянська Росія, не

входили до Ліги націй. Метою Ліги проголошувались розвиток

співробітництва між народами і гарантія безпеки післявоєнного світу.

Американський сенат, ознайомившись з умовами Версальського

мирного договору і, відповідно, зі статутом Ліги націй, відхилив його, і

США, будучи ініціатором створення цієї міжнародної організації, не

увійшли до неї.

10 вересня 1919 р. був підписаний Сен-Жерменський мирний

договір із Австрією, який зафіксував визнання нових державних

кордонів, що утворилися після ліквідації Австро-Угорської імперії.

Колишні австрійські володіння - провінції Богемія, Моравія і Сілезія

увійшли до складу Чехословаччини. Італія отримала Південний Тіроль,

Юлійську Крайну, майже всю Істрію, крім міста Фіуме (Рієка).

Королівство сербів, хорватів і словенців отримало Боснію і

Герцеговину, Далмацію, Крайну, Словенію. Румунія отримала

Буковину, а Польща захопила Галичину. Австрії заборонялось

приєднуватись до Німеччини.

Австрії дозволялося мати 30-тисячну армію. Також Австрія повинна

була сплачувати репарації, хоч сума їх не була визначена.

27 листопада 1919 р. у передмісті Парижа Нейі-сюр-Сен був

підписаний мирний договір з Болгарією. Вона втратила Західну Фракію,

яка передавалась Греції, і позбавлялась виходу до Егейського моря.

Південна Добруджа залишилась у складі Румунії. Частина Македонії

була передана Королівству сербів, хорватів і словенців. Болгарії

заборонялось мати армію більше 20 тис. чол. Сума репарацій була

визначена у 2,25 млрд. золотих франків, які потрібно було сплатити

протягом 37 років.

Мирний договір з Угорщиною отримав назву Тріанонського. Він

був підписаний лише 4 червня 1920 р. Це було пов'язано з існуванням

Угорської радянської республіки. Територія Угорщини за договором

скорочувалась втричі, а населення - у 2,5 рази. Румунія отримала

Трансільванію і Банат, Королівство Сербів Хорватів та Словенців –

Воєводину, Хорватію. Словаччина і Карпатська Україна стали

складовими частинами Чехословаччини. Заборонялася загальна

військова повинність, а армія обмежувалася 35 тис. чоловік.

10 серпня 1920 р. султанський уряд Туреччини підписав

Севрський мирний договір, за яким відбувався поділ колишньої

Османської імперії. Туреччина відмовлялася від арабських володінь,

визнавала англійський протекторат над Єгиптом, а французький – над

Марокко і Тунісом. Туреччина була позбавлена прав на Судан,

визнавала анексію Кіпру, втратила володіння на Аравійському

півострові і в Європі. Острови Егейського моря і місто Ізмір

передавались Греції. Армія обмежувалась чисельністю в 50 тис. чоловік.

На території всієї країни зберігався режим капітуляції, що фактично

означав перетворення Туреччини у напівколонію.

Севрський дог

овір так і не вступив у силу. В результаті

національно-визвольного руху Туреччина зуміла відстояти свій

суверенітет і відвоювати частину територій. За договором з Радянською

Росією (1921 р.) Туреччина отримала місто Каре і навколишні території.

24 липня 1923 р. був підписаний Лозаннський договір, за яким

юридично закріплювався розпад Османської імперії і визначались нові

кордони Туреччини. За договором ліквідовувався режим капітуляції і

фінансовий контроль з боку іноземного капіталу. Представники

Радянської Росії, УРСР та Грузії пропонували закрити протоки Босфор і

Дарданелли для військових суден усіх країн, крім Туреччини. Проте

країни Антанти домоглися прийняття конвенції, яка передбачала

відкриття проток не тільки для торгових, а й для військових кораблів.

У 20-ті роки арабські володіння Османської імперії було передано

за мандатами Ліги націй Великобританії (Ірак, Йорданія, Палестина) та

Франції (Сирія, Ліван).

Азіатсько-Тихоокеанський регіон був серйозним центром

міждержавних протиріч. Основними суперниками в цьому регіоні

виступали США, Великобританія та Японія.

Основними питаннями, які викликали протиріччя між вказаними

державами, були:

- контроль над Китаєм;

- недоторканість колоніальних володінь;

- баланс морських озброєнь.

Так, під час Першої світової війни Японія, яка не брала активної участі

у війні, скористалась тим, що європейські держави і США були зайняті на

європейському театрі бойових дій, посилила свої позиції на Далекому Сході,

Тихому океані, а особливо в Китаї. Також зросла і морська могутність

Японії, яка спиралась на англо-японську угоду 1902 р.

Основними супротивниками Японії виступили США. Вони були

проти поділу Китаю на зони впливу і вимагали проведення політики

стосовно Китаю під гаслами "відкритих дверей" і "рівних можливостей".

Сполучені Штати непокоїло зростання морської! могутності Японії. У

Вашингтоні і Токіо не виключали можливості воєнного зіткнення.

Великобританія у свою чергу наполягала на збереженні принципу

поділу Китаю на сфери впливу. Така позиція Великобританії, а також

вимога США сплатити всі борги загострили і англо-американські

стосунки.

Для вирішення цих питань було скликано Вашингтонську

конференцію. Вашингтонська конференція проходила у 1921-1922 pp.

Мирні договори з Німеччиною та її союзниками були доповнені серією

угод, підписаних на Вашингтонській конференції (12 листопада 1921 р.

- 6 лютого 1922 р.), присвяченій питанням обмеження морських І

озброєнь та відносинам в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

У роботі конференції брали участь США, Великобританія І (також

були представлені її домініони та Індія), Японія, Франція, Італія,

Бельгія, Голландія, Португалія, Китай.

На конференції було підписано три угоди. Договір чотирьох І

держав (США, Англія, Японія, Франція) гарантував збереження його

учасникам володінь у басейні Тихого океану. Сторони давали взаємні

гарантії недоторканості колоній терміном на 10 років. Згідно з угодою

ліквідовувався англо-японський договір 1902 р. Договір п'яти держав

(Англії, США, Японії, Франції, Італії) про обмеження морських

озброєнь встановлював пропорції у співвідношенні військово-морських

флотів 5:5:3:1,75:1,75 зазначених держав. Учасники договору

зобов'язувалися не будувати лінкори тоннажністю понад 35 тис. тонн.

Встановлювалися обмеження тоннажу і для крейсерів. Заборонялося

створювати нові військово-морські бази (крім США, Великобританії) в

Тихоокеанському регіоні.

Це був перший в історії договір про обмеження гонки озброєнь.

Вперше Великобританія формально визнала рівність флоту США зі

своїм. 6 лютого 1922 р. був підписаний трактат дев'яти держав, який

проголошував принцип суверенітету і територіальної цілісності Китаю.

Японія відмовилась від монопольного становища у Китаї і повертала

йому колишні німецькі володіння.

Великі держави брали на себе зобов'язання не прагнути до

розподілу Китаю на сфери впливу і дотримуватися принципів

«відкритих дверей» та «рівних можливостей».

Рішення Паризької та Вашингтонської конференцій заклали

основу Версальсько-Вашингтонської системи післявоєнних

міжнародних відносин, її створення забезпечило вихід із війни, дало

можливість розрядити післявоєнну напругу і заклало основу для

відносної стабільності у міжнародних відносинах у двадцяті роки.

Ці рішення включали в себе низку положень, які засвідчували

розуміння державами необхідності змін у системі міжнародних

відносин– визнання права на самовизначення народів, відмова від війни

як засобу вирішення конфліктів і т.д. Важливим прецедентом стало

створення Ліги націй. Було визнано незалежність ряду європейських

держав, за що довго боролися їхні народи.

Незважаючи на ці досягнення, сама система виявилась нетривкою

і її розпад привів у кінцевому результаті до нової світової війни.

Слабкість новоствореної системи була обумовлена тим, що її

творці поставили занадто багато держав і народів у таке становище, що

вони не могли не боротися проти такої системи. Країни Антанти не

виявились милосердними переможцями. Весь тягар післявоєнних змін

був покладений на переможені народи. Не було враховано, що ці народи

вже скинули режими, які брали участь у розв'язанні війни. Умови миру

здавались ще більш несправедливими для цих народів, тому що їх

країни не капітулювали перед державами Антанти. Війна закінчилась,

коли ні один солдат Антанти так і не ступив на територію Німеччини.

Встановлені репарації не враховували реальні можливості переможених

країн.

Таким чином, хвиля шовінізму і націоналізму, піднята Першою

світовою війною, не вщухла, тепер її силу підтримувало почуття

національного приниження. Не сприяло послабленню націоналізму і

рішення відносно кордонів. Проголосивши принцип самовизначення

народів, як основу для національно-державного розмежування,

переможці неодноразово порушували його самі і заплющували очі, коли

порушували інші. У результаті при такому переділі кордонів у багатьох

державах виникли райони з компактним проживанням національних

меншин, які потрапили туди у більшості випадків не з своєї волі. Німці -

в Чехословаччині, Франції, Бельгії та Польщі; угорці – в

Чехословаччині, Югославії та Румунії; українці – у Польщі, Румунії,

Чехословаччині і т.д. Розраховувати на підтримку Версальсько-

Вашингтонської системи цих народів навряд чи можна було. Поза

Версальською системою залишилась Росія, що було значним

дестабілізуючим чинником. Для держав Антанти Росія була насамперед

зрадницею, яка уклала сепаратний мир з ворогом (Брестський мир 3

березня 1918 р.). До того ж більшовизм викликав у країнах Антанти

ворожість, що призвело до інтервенції в Росію (1918-1922), а після її

провалу до ізоляції Росії на міжнародній арені.

Особливості стабілізації 20-х років. Розвиток країн Європи та Америки.

Перехід від війни до миру виявився для країн Європи складним і

тривалим. Лише укладення мирних договорів з переможеними країнами,

завершення формування нових держав у Східній Європи і стабілізації

кордонів, завершення громадянської війни на теренах колишньої Російської

імперії, тимчасова відмова більшовиків від експорту соціалістичної

революції на багнетах Червоної армії, початок нормалізації відносин між

Радянською Росією і країнами Заходу, спад соціальних рухів, завершення

переведення економіки на мирні рейки стали основою для нормалізації

життя і виходу на шлях економічного піднесення. Швидше всього

стабілізація настала в країнах переможцях (США, Англії, Франції), а також у

Скандинавських країнах.

Важливою умовою стабілізації господарського життя європейських

країн стало подолання післявоєнної інфляції, відновлення стійкості

національних валют, насамперед у Німеччині, яка переживала економічні

негаразди аж до 1924 р. Завдяки здійсненню плану Дауеса це вдалось

досягти; в країнах Європи і США розпочався період стійкого економічного

зростання. Причиною цього процесу стала структурна перебудова економік

європейських держав і США. На передній план вийшли галузі масового

виробництва – автомобільна, електротехнічна, авіаційна, хімічна. Новий

технічний рівень масового виробництва (конвеєр, стандартизація, нові

матеріали), ефективні методи управління і організації праці дозволили різке

підвищення продуктивності праці, ефективність і прибутковість

виробництва, збільшити за короткий час кількість товарів та послуг. У другій

половині 20-х років всі провідні країни відновили і потім перевищили

довоєнний рівень виробництва. Зросла більше ніж на третину порівняно з

довоєнним рівнем світова торгівля. В ті роки американське слово

«проспериті»(процвітання) висловлювало оптимізм і віру, що настала ера

безкризового розвитку, неухильного зростання добробуту населення.

Важливу роль у забезпеченні економічного зростання у деяких європейських

державах відігравало державне регулювання, яке доповнювало ринкові

механізми економічного розвитку.

Економічний розвиток відбувався нерівномірно. США, Франція,

Німеччина розвивались відносно швидкими темпами. Англія, країни

Південної та Південно-Східної Європи відставали. Нерівномірно

розвивались і різні галузі виробництва. Найбільш швидко зростали нові

галузі виробництва. Важливим наслідком зростання 20-х років стала

взаємозалежність національних економік і глобалізація економічних

процесів.

Економічне зростання стояло на нестабільному ґрунті. Основною

слабкістю росту було непропорційне зростання розриву між масовим

виробництвом товарів (пропозицією) і низькою купівельною спроможністю

населення (попитом).

Назрівала криза збуту товару, який накопичувався на складах. Не

рятувала реклама, кредит і продаж у розстрочку.

Іншою негативною рисою стала нетривкість фінансової системи.

Швидке зростання курсу акцій призвело до залучення на ринок цінних

паперів значних фінансових ресурсів, зокрема кредитних. Всі прагнули

купити акції лише для того, щоб потім їх вигідно продати. Але так не могло

тривати довго. Зрештою економічне зростання змінилось кризою небачених

до того часу розмірів.

Після завершення Першої світової війни Європу охопив період

політичної нестабільності. Революції, війни, соціальні виступи населення,

радикальні реформи, перевороти поставили під загрозу саме існування

демократії. Вихід з цієї складної політичної кризи був знайдений в одних

країнах на шляху реформ існуючих партійно-політичних структур (Франція,

Англія, Німеччина), в інших – зміні політичних режимів (Італія, країни

Східної Європи), або в посиленні консервативних тенденцій, як це відбулось

в США.

У країнах Західної Європи політичної стабілізації вдалося досягти за

рахунок політичних реформ: введення загального вибори чого права і

надання права голосу жінкам, включення соціалістичних, соціал-

демократичних партій до урядових коаліцій, або надання їм права формувати

уряди (у Франції – 1924-1926 «Лівий блок», в Англії – 1924р. перший

лейбористський уряд, У Німеччині – соціал-демократи стали опорою

Веймарської республіки).

У США, країні з стійкими демократичними традиціями і політичними

структурами, в період стабілізації стали домінувати консервативні традиції

Не скрізь демократичні традиції взяли гору. Слабкі демократичні

традиції і структури у деяких країнах Європи не змогли протистояти новому

явищу у політичному житті Європи – фашизму. Стабілізація в Італії

відбулась на основі встановлення фашистської диктатури, а в країнах

Східної Європи – на основи авторитарних режимів (режим Хорті в

Угорщині, режиму «санації» в Польщі та ін.).

Важливими особливостями політичного життя у період стабілізації стали:

- зростання ролі засобів масової інформації (преса, радіо);

- залежність прийняття важливих політичних рішень від громадської думки;

- формування нових лідерів, які вміють маніпулювати суспільною думкою;

- зростання ролі робітничих, антивоєнних, жіночих та інших; рухів;

- залежність політичної стабільності від економічної.

Сполучені Штати раніше від інших високорозвинених країн вступили

в період стабілізації. США отримали найбільше від участі в Першій світовій

війні. 3| країни-боржника США перетворились у кредитора, а воєнні

замовлення дали могутній поштовх економічному розвитку. Крім цього,

США стали країною, де нова техніка, технології і системи управління

найбільш широко впроваджувались у виробництво. Америка стала країною

масового виробництва. Автомобілі, пральні машини, холодильники,

радіоприймачі, фотоапарати, програвачі стали звичайним явищем.

Регулярними стали авіаційні пасажирські перевезення.

У 1922-1929 pp. відбувався бурхливий розвиток промислового

виробництва. На кінець періоду США виробляли 44% промислової продукції

капіталістичного світу, тобто більше, ніж Великобританія, Франція,

Німеччина, Італія та Японія разом.

Важливим поштовхом до зростання виробництва стало поширення

конвеєрного методу масового виробництва. Вперше з найбільшою

ефективністю ці методи були використані на автомобільних заводах Генрі

Форда в Детройті. Впровадження нових технологій призвело до укрупнення

виробництва. Відповідно окремим підприємцям стало вже не під силу

створення таких підприємств. Тому все більшу роль починають відігравати

акціонерні товариства та корпорації – своєрідні форми колективного бізнесу.

Але піднесення економіки стало основою і для небувалого розквіту

середнього і дрібного бізнесу. Це стало основою для формування міцного

середнього прошарку суспільства.

Найбільш інтенсивний розвиток отримали автомобільна,

машинобудівна, електротехнічна, хімічна, авіаційна та деякі інші галузі. У

кожній з них домінували 3-4 найбільші компанії. До 1929 р. корпорації

об'єднували майже половину фабрик та заводів країни. Кількість банків у

США зменшилась за 1920-1929 pp. з 30 до 24 тис, а їхні капітали

збільшились на 21 млрд. доларів.

США значно збільшили експорт товарів, активно наступаючи на

позиції своїх суперників. Перевищення експорту над імпортом в 1921-1929

pp. досягло 7,7 млрд. доларів. Високі митні тарифи захищали американську

промисловість від іноземної конкуренції. Важливим засобом фінансової

експлуатації інших країн був вивіз капіталу. Американські

капіталовкладення за кордоном з 1920 р. по 1931 р. склали 11,6 млрд.

доларів, причому 40% цієї суми припадало на Європу, а 22% – на Латинську

Америку. Отримуючи величезні відсотки з позичок та платежів з воєнних

боргів, США перетворилися в державу-рантьє.

Економічне піднесення 20-х років мало ряд особливостей.

Суднобудівництво, виробництво залізничного обладнання, текстильна та

вугільна промисловості перебували у стані застою. Виробничі потужності в

машинобудуванні та металургії не були повністю завантажені. Сільське

господарство переживало затяжну кризу. В країні було 2-3 млн. безробітних.

З кожним роком зростав обсяг продажу в кредит за рахунок майбутніх

доходів населення, що свідчило про звуження внутрішнього ринку та

загострення проблем збуту.

Це пояснювалось нерівномірністю розподілу національного багатства.

Заробітна плата ледь-ледь збільшилась, в той час як прибутки великих

підприємців виросли втричі. Багаті стали багатшими. Вони купували дорогі

машини, будинки, яхти, але їх було мало і вони не могли замінити масового

споживача в умовах бурхливого розвитку виробництва.

Несталою була і фінансова система. У 20-ті роки на Нью-Йоркській

фондовій біржі, найбільшій у світі, відбувався справжній бум, викликаний

небувалим підвищенням курсу акцій. Це залучило на ринок цінних паперів

значні фінансові ресурси. Всі і прагнули купити акції лише для того, щоб

потім їх продати. Коли ж цей спекулятивний бум досяг вищої точки,

почалось обвальне падіння акцій, а згодом і криза.

Зворотнім боком економічного буму став войовничий політичний

консерватизм, який вилився у скасування будь-яких соціальних програм і

невтручання держави в економічне життя. Почались гоніння на профспілки,

а будь-які виступи за соціальні права розцінювались як інсинуації

більшовиків. Яскравим проявом консерватизму став «сухий закон», який у

1920 р. вступив у силу як XVIII поправка до конституції. Цей закон

забороняв виготовляти і продавати спиртні напої по всій території США.

Зворотнім боком цього закону стало зростання підпільного бізнесу

спиртними напоями, наркотиками, рекет, утворення організованої

злочинності.

Відбулись зрушення і в політичному житті країни. На виборах 1924 р.

у боротьбу вступила нова сила. Окрім демократичної та республіканської

партій у виборах брав участь прогресивний блок, який підтримував сенатора-

республіканця від штату Вісконсін Р.Лафоллета. Він балотувався як

незалежний кандидат в президенти. Його підтримували Американська

Федерація Праці -АФТ, соціалістична партія та ряд громадських організацій.

Рух на підтримку Лафоллета був найбільшим в історії США масовим

народним політичним виступом, що вийшов за межі двопартійної системи. В

1924 р. вперше у виборах брала участь компартія, яка висунула своїм

кандидатом в президенти У.Фостера.

Але президентом США був обраний Кулідж. Новий уряд проголосив

своїм девізом «Справа Америки – бізнес». Він всіляко сприяв росту

прибутків монополій, знижуючи з року в рік податки на корпорації і

надаючи великим компаніям державні субсидії. В той же час Кулідж двічі

відхиляв законопроект про допомогу фермерам. Значні кошти витрачалися

на морські озброєння. Економічне та політичне життя країни знаходилося

під контролем сімейств фінансової олігархії - Моргана, Рокфеллера, Дюпона,

Меллока, а також чікагської, бостонської та клівлендської фінансових груп.

Найважливіші пости в кабінеті Куліджа займали представники фінансового

капіталу. Міністром фінансів був «Алюмінієвий король» Ендрю Меллон,

міністром торгівлі – Герберт Гувер, близький до Моргана підприємливий

ділок, що отримав репутацію одного з стовпів процвітання.

Чергова перемога республіканців на виборах 1928 р. привела Гувера в

Білий дім. Значну роль при цьому відіграли обіцянки знищити злидні та

забезпечити кожному американцю заможне життя.

На міжнародній арені США проводили політику експансії,

прикриваючи її "ізоляціоністським" прапором. Сполучені Штати виступали

головним арбітром при вирішення репараційної проблеми.

Запропонований ними «план Дауеса» створив умови для відтворення

німецького воєнно-промислового потенціалу. Беручи участь у боротьбі за

панування в Китаї, США разом з іншими державами придушували

національно-визвольний рух китайського народу. Фінансово-економічний

натиск на країни Латинської Америки поєднувався зі збройною

інтервенцією. Агресія США проти Нікарагуа в 1927-1928 pp. викликала

глибоке обурення в Центральній та Південній Америці.

У роки стабілізації загострилася боротьба між США та

Великобританією за контроль над ринками та сировинними ресурсами.

Американські монополії все більше тіснили англійських конкурентів.

Посилилося і морське протистояння.

США були єдиною з великих держав, що відмовлялися визнати СРСР.

Однак республіканська адміністрація не перешкоджала діловим колам США

в розвитку економічних і торговельних відносин з Радянським Союзом.

Незважаючи на відсутність договірно-правової основи радянсько-