Бредіхин А.В. Всесвітня історія

Подождите немного. Документ загружается.

проголошено амністію комунарам. «Марсельєза» стала гімном республіки, а

14 липня (штурм Бастилії) оголошено національним святом. У першій

половині 80-х років були прийняті закони про реформу середньої школи. В

1887 р. набрав чинності закон про вільну діяльність профспілок. Однак

обмежений характер реформ, запроваджуваних республіканцями, значно

підірвав їх авторитет у французькому суспільстві. Вони навіть дістали назву

«поміркованих республіканців».

На противагу «поміркованим республіканцям» у 1881 р. утворилася

партія радикальних республіканців на чолі з Жоржем Клемансо, яка стала

дуже популярною, особливо серед дрібної буржуазії. Авторитет радикалів

сприяв їх перемозі у блоці з соціалістами на виборах 1902 р. Уряд лівого

блоку прийняв низку важливих соціальних законів, що значно розширили

демократичні свободи в країні.

У сфері тогочасної зовнішньої політики Франції можна виділити

колоніальний та європейський напрями. Змагаючись з іншими великими

державами за колоніальне панування, Франція активізувала в 1880-1914 рр.

свою політику в Південно-Східній Азії та Африці. В Південно-Східній Азії

вдалося створити велику колонію – Французький Індокитай. Одночасно

Франція розпочала захоплювати території в Північній Африці (Туніс,

Алжир, Марокко). В Західній Африці французькими колоніями стали

Сенегал, Дагомея, Французький Судан, Мавританія.

Однак найвагоміше місце в зовнішній політиці Франції в цей час

посідали європейські проблеми. Зростаюча воєнна та економічна міць

Німеччини, постійні з її боку провокації (франко-німецькі «тривоги» 1875 р.

та 1887 р.) та укладення Німеччиною військово-політичних союзів з Австро-

Угорщиною та Італією викликали цілком обґрунтовані побоювання Франції

й спонукали її до пошуку союзників у можливій війні. Провокаційна

політика Німеччини прискорила економічне та військово-політичне

зближення Франції з Росією та Англією. Домовившись про врегулювання

суперечностей на Далекому та Близькому Сході, Франція і Росія підписали в

1891-1893 рр. військово-політичну конвенцію. Як уже згадувалося, в 1904 р.

була підписана англо-французька угода, яка передбачала врегулювання

територіальних питань між двома державами на Далекому Сході та в

Північній Африці.

Після завершення Громадянської війни та реконструкції Півдня (1861-

1877 рр.) США за короткий час вдалося досягти значних успіхів у

промисловому розвитку: країна вийшла на провідні місця у світі за цілою

низкою показників. Ліквідація рабства, яка привела до звільнення значної

кількості робочої сили, а також безкоштовна роздача землі (закон про

гомстеди) забезпечили сприятливі умови для швидкого розвитку

фермерського господарства. До кінц

я XIX ст. кількість фермерів та

оброблюваних ними земель зросла більш ніж удвоє. Активний розвиток

фермерства сприяв, у свою чергу, розширенню внутрішнього ринку за

рахунок зростаючого попиту на продукцію промислового виробництва.

Водночас розвиток промисловості та зростання міст створювали умови для

підвищення попиту на сільськогосподарську продукцію.

За короткий час до початку XX ст. США перетворилися на

високорозвинену індустріально-аграрну державу. Важливими чинниками

цього процесу були інтенсивна імміграція висококваліфікованої робочої

сили з країн Європи та значні іноземні інвестиції (ввезення капіталу).

Створення розгалуженої системи інфраструктури сприяло розвиткові цілої

низки галузей важкої промисловості. Застосування Генрі Фордом у 1903 р,

конвеєрного виробництва позначило новий етап розвитку автомобільної

промисловості. В 1906 р. в США почалося виробництво тракторів, що значно

підвищило ефективність сільського господарства.

Бурхливий розвиток американської промисловості, що

супроводжувався гострою конкурентною боротьбою, призвів до

концентрації виробництва в руках невеликої групи підприємців. Виникли

великі промислові корпорації – трести, які контролювали значну частину

виробництва в різних галузях промисловості. Таке монопольне становище

трестів давало їм можливість отримувати надприбутки. Особливо могутніми

були корпорації Рокфеллера та Моргала.

Зростання впливу трестів значно обмежувало вільну конкуренцію

підприємців і сприяло встановленню монопольних цін на продукцію, що

негативно відбивалося на становищі робітничого класу. Тому уряд США

повів боротьбу проти трестів і картелів. Першою спробою обмежити

діяльність трестів стало прийняття в 1890 р. антимонопольних законів проти

залізничних компаній та «антитрестового закону» Шермана.

Особливо активізувалася антитрестівська політика уряду за

президентства Теодора Рузвельта (1901-1909 рр.). Внутрішня політика Т.

Рузвельта дістала назву «справедливого курсу». Основна мета цієї політики

полягала в забезпеченні економічної та політичної стабільності в країні

шляхом реформ та державного регулювання економіки. Першим кроком у

проведенні реформ стало втручання в діяльність трестів. Було прийнято

серію антитрестівських законів. Важливий напрям діяльності уряду в цей

період становила охорона природних багатств країни: ряд прийнятих законів

передбачали створення заповідників та місцевих комісій з охорони природи.

Політику Т. Рузвельта продовжив обраний президентом в 1913 р.

демократ Вудро Вільсон. Проголосивши еру «нової демократії», В. Вільсон

зосередив свої зусилля на зміцненні існуючого суспільного устрою шляхом

політики реформ та забезпечення балансу інтересів різних соціальних верств

суспільства. Так, прийнятий у 1914 р. новий антитрестівський закон

забороняв розглядати профспілки як трести. За В. Вільсона була переглянута

процедура виборів до сенату. З цього часу вибори стали проводитись прямим

голосуванням.

Стрімкий економічний розвиток США сприяв активізації їх

зовнішньополітичного курсу, який на рубежі XIX— XX ст. характеризувався

напруженою боротьбою за нові території. Жорстока конкуренція з боку

Англії, Німеччини та Франції змусила США шукати теоретичних

обґрунтувань своєї експансіоністської політики. Була висунута доктрина

«відкритих дверей та рівних можливостей», яка робила ставку на вільну

економічну конкуренцію на колоніальних ринках. З огляду на колосальні

можливості своєї промисловості США розраховували на перемогу над

конкурентами. Особливо яскраво експансіоністський курс США виявився

під час освоєння ринків на Далекому Сході. Шляхом економічного та

політичного тиску на Японію США змусили її відмовитися від зазіхань на

територію Китаю та Філіппін.

Економічна експансія США супроводжувалася відкритим загарбанням

територій у Тихому та Атлантичному океанах. У 1893 р. США захопили

Гаванські острови. Оголосивши війну Іспанії в 1898 р., США анексували

острів Пуерто-Рико, а Кубу перетворили на залежну територію. В Тихому

океані США загарбали острів Гуам та Філліпінські острови. Щодо

латиноамериканських країн, то США постійно втручалися у справи Колумбії

(будівництво Панамського каналу), Гондурасу, Гватемали, Нікарагуа та

Домініканської республіки.

Світ на початку XX століття. Загальна характеристика.

На початку XX ст. найбільш населеною країною був Китай. Там

проживало 467 млн. осіб. У Росії нараховувалось близько 325 млн. осіб, в

Америці - 178 млн., Африці - 13,5 млн. і в Австралії та Новій Зеландії майже

півмільйона. У пошуках кращого життя в США та інші країни Америки

переїхало чимало емігрантів з Європи та Азії. Колонії переселенців

розширилися в Австралії та Латинській Америці. Протягом XX ст. населення

країн Америки й Африки зростало швидкими темпами і нині значно

перевищує населення Європи.

У XX ст. продовжувався бурхливий розвиток індустріальної

цивілізації. Привласнююче господарство і відтворююча економіка служили

головними засадами суспільного прогресу і кардинально змінили обличчя

світу. Ринок став головним регулятором товарного виробництва.

Індустріальна цивілізація, прийшовши на зміну аграрній, зумовила

панування машинного виробництва й істотне поглиблення поділу праці.

Вона вивела Європу в лідери світового розвитку, а перегодом високо

піднесла роль США.

Під впливом економічних досягнень, загальної інтелектуалізації суспільства

зароджувалось прагнення до демократизації держави, національної

ідентифікації й духовного розкріпачення. Однак у рамках індустріальної

цивілізації перехід до правової держави й громадянського суспільства

здійснювався поступово, через революції й реформи, які охопили світ від

початку століття і продовжуються до сьогоднішніх днів. Феноменом XX ст.

став тоталітаризм.

На відміну від Європи, на азіатському й африканському континентах

народи зберігали традиційну цивілізацію. Повторення життя предків

вважалось вищим смислом життя. З покоління в покоління передавались

вчення, звичаї, система духовних цінностей, мало зрозумілих представникам

інших народів. Взаємодія цивілізацій протягом попередніх століть виявилась

на ділі вторгненням у традиційне суспільство і його руйнуванням,

нав'язуванням власної моделі існування.

У XIX ст. наймогутнішою державою світу була Британська імперія. її

влада поширювалась на третину суші Землі. Другою за величиною

колоніальною імперією була Франція. На початку XX ст. у них були серйозні

конкуренти - США й Німеччина.

Розвинені держави поділили світ на сфери впливу. Апогею досягла

колоніальна політика. У колоніях та напівколоніях проживало 1367 млн. чол.

або 79% населення землі. Британська, Французька, Російська, Оттоманська,

Австро-Угорська, Німецька, Португальська імперії набрали класичних рис,

які їх об'єднували і водночас породжували гострі нездоланні суперечності.

Виняток становили Швейцарія, Швеція, Норвегія, деякі латиноамериканські

країни, де намагалась знайти притулок трудова й політична еміграція

поневолених народів.

У політичному устрої простежувались дві тенденції - розвиток держав

унітарного й федеративного типу. Прикладом унітарних держав на початку

століття є Великобританія, Франція, Італія. Влада тут знаходилась в

центральних органах, на місцях самостійно могли вирішувати лише

другорядні питання. З одного боку, це сприяло національній консолідації, а з

іншого боку, легко могло викликати незадоволення через недостатнє

врахування особливостей регіонів. При федеративному устрої влада

поділяється між центральним і регіональним урядами. Засади федералізму

найпослідовніше втілювали Сполучені Штати Америки.

Абсолютних монархій на європейському континенті на зламі століть

майже не залишилось. Парламентський режим встановився і в республіках, і

в конституційних монархіях. Республіки, залежно від того, кому належала

вся повнота влади в країні, були президентськими або парламентськими.

У провідних країнах відбулась структуризація суспільства. Масові

політичні партії консерваторів і лібералів здобули досвід і виробили гнучку

тактику й стратегію боротьби за вплив на суспільство. Перехопити владу

намагалися Лейбористська партія (Англія), соціал-демократичні партії

(Росія, Австрія, Угорщина, Бельгія, Польща, Голландія та ін.).

За своїм соціально-економічним розвитком країни, в яких на початку

XX ст. інтенсивно йшов процес індустріалізації, умовно можна поділити на

три групи («ешелони»). Передову групу очолювали Англія, Франція, США,

далі йшли країни Центральної і Південно-Східної Європи, Іспанія, Росія,

останніми були держави Латинської Америки, Азії й Африки. Такі країни, як

Німеччина, Італія, Японія, випереджали країни «другого ешелону», але і в

першому їх не визнавали рівними. Вони відверто вимагали собі «місце під

сонцем».

У 1900-1903 pp. відбулась світова економічна криза. Вона дала

поштовх модернізації капіталізму, прискоренню процесів впровадження

нової техніки і технологій, концентрації виробництва. На передові позиції

впевнено виходить машинобудівна промисловість. Значно зросли обсяги

виплавки сталі; першість у її виробництві захопили США. Все більшого

поширення набували нові джерела енергії - електрика й нафта. За допомогою

транспорту і зв'язку світ поступово об'єднувався, хоча до повної гармонії

було ще дуже далеко.

Індустріальний розвиток змінив соціальну структуру суспільства,

посилив економічну диференціацію держав. За внутрішнім прогресом

приховувались складні політичні, соціальні и економічні процеси, які

створювали об'єктивні й суб'єктивні передумови визрівання міждержавних

конфліктів.

Перша світова війна.

Суперечності між провідними державами на початку XX століття

досягли свого апогею. Історія людства знає безліч військових конфліктів.

Але дві з них за масштабами руйнувань і людських втрат не мають рівних.

Обидві вони відбулися у XX столітті і в них брали участь усі найбільші

держави світу. Війни прийшли з Німеччини; основні бойові дії розгорталися

у Європі.

Понад чотири роки - з 1 серпня 1914 по 11 листопада 1918 року - тривала

Перша світова війна. У неї було втягнуто 38 держав з населенням понад 1

млрд. осіб. У кровопролитних битвах загинуло 10 млн. осіб, 20 млн.

одержали поранення чи каліцтво.

До Першої світової війни призвели загострення суперечностей між

найбільшими державами світу та боротьба двох військово-політичних

угруповань - Антанти й Троїстого союзу. Найбільш непримиренними

виявилися інтереси Німеччини та Англії. Вони суперничали на суші й на

морі. Ініціаторами розв'язання війни виступили правлячі кола Німеччини та

Австро-Угорщини, хоча й інші країни переслідували конкретні загарбницькі

цілі. Гонка озброєнь набрала нечуваного розмаху.

Німецька імперія прагнула до світового панування. В її плани входило

захоплення великих територій в Європі, у тому числі України й Прибалтики,

колоніальних володінь Англії, Франції, Бельгії, зміцнення позицій в

Туреччині й на Близькому Сході. Австро-Угорщина сподівалася підкорити

Сербію, Болгарію й Чорногорію, заволодіти нафтовими родовищами

Румунії, панувати на Чорному, Адріатичному й Егейському морях.

Туреччина, яку у випадку перемоги збиралися поділити країни Антанти,

звертала свої погляди на Балканський півострів, Крим, Закавказзя, Іран.

У свою чергу Англія претендувала на німецькі колонії, турецькі

володіння в Месопотамії (нинішній Ірак), домагалася посилення впливу на

Близькому Сході та Середземномор'ї. В інтересах Англії було підірвати

економічну могутність Німеччини, її зростаючу роль у світовій торгівлі.

Франція хотіла повернути Ельзас і Східну Лотарингію, відібрані у неї

Німеччиною в 1871 p., заодно захопити багатий вугіллям Саарський басейн

та частину Рейнської області Німеччини. Економічно послабити Німеччину

прагнула й Росія. До того ж російський царизм переслідував стратегічні

завдання - установити контроль над протоками Босфор і Дарданелли,

покінчити з німецьким та австрійським впливом у Туреччині й на Балканах.

Найбільше вагалась у визначенні своїх домагань Італія. Будучи союзником

Німеччини й Австро-Угорщини, Італія все-таки прораховувала, де на неї

чекає більша вигода. З початком війни вона вела затяжні переговори з обома

воюючими сторонами і врешті-решт країни Антанти пообіцяли їй більші

територіальні надбання. Англія готова була надати велику позику. Це

схилило перехід Італії на бік противників Німеччини.

Таким чином, війна мала несправедливий, загарбницький характер з

боку держав обох блоків. Вони прикривалися гаслами захисту вітчизни й

майбутнього своїх народів, знищували в полум'ї війни мільйони

безневинних, ошуканих шовіністичною пропагандою людей.

Приводом до початку Першої світової війни став австро-сербський

конфлікт. 28 червня 1914 р. Гаврило Принцип, член таємної організації

"Млада Босна", яка боролась за об'єднання всіх південнослов'янських

народів, убив наступника австрійського й угорського престолу Франца

Фердинанда. Ерцгерцог був головнокомандувачем армії Австро-Угорщини і

прибув до Боснії на військові маневри. Його провокаційний приїзд у Сараєво

і постріли 19-річного сербського студента відіграли зловісну роль.

23 липня Австро-Угорщина передала уряду Сербії ультиматум, який

порушував її суверенітет, означав втручання у внутрішні справи. В разі

ухилення Сербії від виконання вимог їй погрожували розривом

дипломатичних відносин, війною. Великі держави зайняли вичікувальну

позицію, щоб не бути звинуваченими у змовництві. В установлений термін

Сербія оголосила про свою згоду прийняти умови ультиматуму. Виняток

становив пункт, де йшлося про участь австрійської поліції у проведенні

слідства на території Сербії. Цього було досить, щоб погрози були приведені

в дію. Наприкінці липня австро-угорські війська вторглися на територію

Сербії.

Імперським амбіціям Росії, уряд якої прихильно ставився до Сербії,

було нанесено відчутний удар. В частині російських військових округів, на

Чорноморському й Балтійському флотах було проведено мобілізацію, яка

переросла в загальну. У відповідь Німеччина, 1 серпня теж розпочала

загальну мобілізацію, а ввечері німецький посол вручив у Петербурзі

російському міністру іноземних справ ноту з оголошенням війни Росії. З

серпня нота такого ж змісту була передана французькому уряду.

Звинувачуючи французів у порушенні нейтралітету Бельгії, Німеччина без

попереджень вторглась на її територію. Це послужило серйозним приводом

для негайного вступу у війну Англії.

За лічені дні війна стала світовою. Вона розгорялась по всій земній

кулі. На боці держав Антанти виступила Японія, маючи на меті захопити

німецькі колонії у Тихому океані і встановити контроль над Китаєм. У

жовтні до Німеччини приєдналась Османська імперія. Утворились нові

фронти у Закавказзі, Сирії, Палестині. Однак головними з самого початку

були Західний і Східний фронти. На заході німецьким військам протистояли

англійські, французькі й бельгійські солдати. На сході об'єднані сили

німецької й австро-угорської армій були спрямовані проти Росії.

На початку війни хвиля патріотизму й націоналізму захлеснула воюючі

держави. З часом вона змінилася на зневіру і втому, призвела до посилення

соціал-демократії й поширення пацифістських ідей. Але поки що вона

створювала сприятливі умови для мобілізації усіх сил на фронті і в тилу.

Зовнішнім виявом національних почуттів стали перейменування в Росії міст

з німецькими назвами: Санкт-Петербург став Петроградом; у Великобританії

королівська сім'я родом з німецького Ганновера взяла нове прізвище -

Віндзор. Від початку і до кінця війна супроводжувалась гострою боротьбою

різних суспільно-політичних течій.

Напередодні війни країни Антанти мали перевагу в людських і

матеріальних ресурсах над країнами Троїстого союзу. Військово-морські

флоти Англії та Франції домінували на морях. За кількістю та якістю

озброєнь і в мобілізаційному відношенні до війни краще була підготовлена

Німеччина. Майже за рік до початку воєнних дій у Німеччині був готовий

воєнно-оперативний план нападу на Францію і Росію. Німецькому

імператору його представляв начальник генерального штабу Німеччини Г.

фон Мольтке. В основу наступних воєнних дій було покладено план

генерала Шліффена - начальника німецького генштабу в 1891-1905 pp.

Неминучість війни на два фронти була очевидною. Тому головною

ідеєю стратегічного плану було бити противників нарізно. На початковому

етапі війни на заході передбачалося зосередити близько 80% збройних сил

Німеччини, а решту - на сході. Після розгрому протягом 4-6 тижнів

французької армії Німеччина мала перекинути війська на схід і в ході

блискавичної війни нанести нищівну поразку Росії.

У перші ж дні війни німецькі війська вступили на територію Бельгії.

Взяття фортеці Льєж і столиці Брюсселя послужили недостатньою втіхою

для німецьких армій, бо надалі вони несподівано для себе зустріли запеклий

опір. Почались каральні операції проти місцевого населення. Не гребуючи

ніякими засобами, німецьке командування гнало війська на захід. На франко-

бельгійському кордоні потерпіли поразку французи, що додало впевненості

німцям. Відкривався шлях на Париж. Французький уряд залишив столицю й

переїхав у Бордо.

Стратегічний задум німецького командування здавався виконаним.

Два німецькі армійські корпуси і кавалерійську дивізію було перекинуто на

схід, де вже наступали російські армії під командуванням генералів

Ренненкампфа і Самсонова. Негайного втручання Росії вимагали західні

союзники. Однак наступ у Східній Пруссії, розпочавшись досить успішно,

через неузгодженість дій командувачів та дезорганізацію тилу закінчився

трагічно. У вересні росіян витіснили зі Східної Пруссії, причому 30 тис. осіб

потрапило в оточення, а генерал Самсонов застрелився.

У серпні-вересні успішними були дії Південно-Західного російського

фронту. Після перших успіхів австро-угорські війська терпіли поразку за

поразкою. Російські армії Рузського й Брусилова захопили Львів, а далі й

фортецю Перемишль, зайняли майже всю Галичину й Буковину.

5-12 вересня 1914 р. грандіозна битва розгорілася на північному сході

від Парижа на річці Марні. Німецькі війська сподівалися оточити французів і

взяти столицю Франції. Але французькі й англійські війська перейшли у

наступ. Кожна із сторін намагалася обійти противника з флангів, що

нагадувало "біг до моря". Лінія фронту видовжувалась і досягла 600 км - від

кордонів Швейцарії до Атлантики. Це був важливий стратегічний успіх

союзників. Проте далі його не вдалося розвинути. До цього війна була

маневреною; тепер вона набрала позиційного характеру. І ті, й інші солдати

заривались в окопи, перед якими будувались земляні й бетонні укріплення,

недоступні навіть для важкої артилерії. Перед окопами простяглись мінні

поля й ряди колючої проволоки. Битва на Марні стала переломною в ході

Першої світової війни і, за визнанням німецьких генералів, визначила її

підсумки.

Жодна із сторін не володіла достатніми засобами, аби безповоротно

зламати хід подій. Тому вони намагалися якомога швидше привернути до

цієї світової бойні інших союзників.

Першою вступила у війну Японія. Вона захопила німецькі володіння в

Китаї і на Тихому океані. Країни Антанти вимагали послати японських

солдат у Європу та японський уряд відмовився це зробити. Німеччину

підтримала Османська імперія. Російсько-турецький фронт розтягнувся на

350 км. У Закавказзі в Саракамишській битві основні сили турецької армії

були розгромлені. Невдачі спіткали й австрійську армію на Балканах, яка

двічі брала Белград, але серби не капітулювали і витіснили австрійців з

країни.

Бої на Західному і Східному фронтах означали зрив німецького плану

війни. Крах плану Шліффена був викликаний недооцінкою сил противника,

бездумним дотриманням наміченого, відсутністю належної взаємодії між

арміями. Війська Антанти подекуди перехопили ініціативу і,

використовуючи добре укріплені позиції та природні перешкоди, завдали

ударів німецьким військам. Блискавична війна не вдалася, що загалом

змінило обстановку на театрах воєнних дій.

У 1915 р. на західному фронті Німеччина активних бойових дій не

вела. 22 квітня біля бельгійського міста Іпр німці вперше в світовій історії

здійснили газову атаку. З 15 тис. отруєних хлором англійських вояків

третина померла. Ця подія продемонструвала повну зневагу норм

міжнародного права і ознаменувала появу нової страхітливої зброї - хімічної.

У військах впроваджуються протигази.

Зі свого боку англійці й французи спробували перекрити протоки

Босфор і Дарданелли. Висадка десанту була невдалою. Турецькі війська

наглухо блокували експедиційні війська союзників.

У ті ж квітневі дні завершились переговори країн Антанти й Італії. За

Лондонською угодою Італія вступала у війну проти Німеччини. За це їй мали

відійти після війни Трієст та інші австрійські області з італійським

населенням, під протекторат Італії підпадала Албанія. Через місяць Італія

вступила у війну, але вела її спроквола, відтягнувши понад 10 австрійських

дивізій.

Це було єдине полегшення для Росії, адже найбільші за масштабами

бої у 1915 р. відбувалися на сході. За пропозицією командуючого Східним

фронтом генерала фон Гінденбурга проти Росії було спрямовано головний

удар Німеччини. Досі російські війська проводили наступальні операції не

для досягнення стратегічної вигоди, а з метою полегшення становища

союзників на заході. Внаслідок постійної передислокації з'єднань і

розрізнених дій бойова міць російських армій була невисокою. Техніко-

економічна відсталість Росії зумовила тяжке становище на фронті. Не

вистачало найнеобхіднішого - зброї, боєприпасів, обмундирування,

медикаментів. У Німеччині добре знали про наміри російського

командування, про сильні і вразливі місця росіян. Німецькі й австрійські

шпигуни були в російських штабах, навіть у військовому міністерстві і

царському оточенні. Росію вважали найслабшим членом Антанти.

Німеччина хотіла змусити Росію вийти з війни.

2 травня 1915 р. після шаленої артилерійської підготовки німецькі й

австрійські війська перейшли у наступ і прорвали російську оборону.

Протягом наступних п'яти місяців вони захопили Галичину, Буковину,

частину Волині, Польщу, Литву, частину Латвії і Білорусії. Втрати росіян

були жахливими: 850 тис. убитих і поранених, 900 тис. полонених. Однак

Росія не капітулювала. Фронт розтягнувся від Ризької затоки до кордонів

Румунії. На сході теж перейшли до позиційної війни.

Після перемог Німеччини восени 1915 р. у війну вступає Болгарія.

Утворюється Четверний союз Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини і

Болгарії. Через болгарську територію Туреччина тепер вільно могла

спілкуватись із своїми союзниками. Проти невеликої сербської армії у

жовтні 1915 р. рушили німецькі, австро-угорські й болгарські війська. Росія

не могла надати Сербії допомогу, а французькі й англійські війська прибули

запізно: сербська армія вже була розгромлена. На новоутвореному

Балканському фронті бойових дій до середини 1918 р. майже не велось.

Отже, у 1915 р. вирішальних перемог не здобула жодна із коаліцій. Час

працював на країни Антанти. Вони налагодили велике військове

виробництво і нарощували стратегічну перевагу. Концентрація німецьких

військ на Східному фронті відкривала союзникам на заході можливість для

передишки і перегрупування сил для нанесення вирішального удару.

Напередодні кампанії 1916 р. Англія і Франція порівняно з Німеччиною мали

чисельнішу армію, глибоко ешеловану оборону, потужну артилерію. Війська

німецьких союзників виявились розпорошеними по різних фронтах і не

горіли бажанням вести активні наступальні операції.

Німецькі командувачі вважали, що перемогу на сході забезпечено і час

братися за противників на заході. 21 лютого 1916 р. німецькі війська на

ділянці фронту довжиною 40 км перейшли у наступ. Йому передувала

нищівна артилерійська підготовка. Сталевий дощ не залишав нічого живого.

Небаченої сили удар спрямовувався проти фортеці Верден. Добре укріплена,

вона становила осердя оборони французів. Щоразу, коли німецька піхота

піднімалась в атаку, її зустрічав кинджальний вогонь. За кілька місяців

кровопролитних боїв німцям удалося заглибитись в оборону французів лише

на 7 км. Прорвати фронт чи бодай заволодіти Верденом німці не змогли.

Сили сторін виснажувались з кожним днем. Франція очікувала

допомоги від Росії та Англії. Дійсно, 4 червня російські армії під

командуванням генерала Олександра Брусилова після сильної артилерійської

підготовки прорвали австро-німецький фронт. Незабаром вони знову

зайняли більшу частину Галичини й Буковину, досягли Закарпаття. Лінія

фронту витягнулась майже на 400 км, а глибина просування становила 60-

100 км. Німецьке командування спішно знімало війська на заході й

перекидало їх на схід. На боці Антанти 16 серпня у війну вступила Румунія,

однак одразу ж була окупована ворожими військами, що подовжило фронт

ще на 500 км.

1 липня французькі й англійські війська повели наступ на річці Соммі.

Шквальний артилерійський вогонь, що тривав сім днів, зруйнував німецькі

дротяні загорожі, траншеї, ходи сполучення. На кожен метр фронту

французька артилерія викинула близько однієї тони металу. Крім піхоти, на

прорив вперше було кинуто танки. 79 сталевих чудовиськ повільно повзли

на німецькі позиції й наганяли жах. Проте німецькі війська стримали натиск і

восени активні бойові дії на р. Соммі припинилися. В грудні безрезультатно

закінчилась і Верденська битва.

Підсумки воєнних кампаній 1916 р. були приголомшуючими. Під

Верденом загинуло майже мільйон німецьких і французьких солдатів та

офіцерів. На р. Соммі втрати з обох сторін перевищували 1300 тис. осіб. Під

час Брусиловського прориву лише полонених нараховувалось понад 400 тис.

осіб. Все більше вдосконалювались смертоносна зброя і техніка. Для

нищення людей використовувались артилерія, танки, військово-повітряні

сили, хімічна зброя. За рівнем технічної оснащеності англо-французькі

війська випереджали Німеччину. Війна все більше виснажувала противників,

вимагаючи мобілізації останніх людських, матеріальних і продовольчих

ресурсів.

Напередодні війни Англія мала потужний військовий флот. Німецький

флот не міг орудувати далі Балтики, а австро-угорський - Адріатики.

Мобільними були судна, які опинилися ще до війни за межами цих

акваторій. Так, німецькі крейсери «Гелен» і «Бреслау», опинившись у

Чорному морі, обстрілювали Одесу, Севастополь, Новоросійськ і Феодосію.

Британський флот розгромив німецьку ескадру в Південній Атлантиці біля

Фолклендських островів. Держави Троїстого союзу потерпали від морської

блокади і шукали ефективних засобів протидії. Порятунок вбачався у

широкому застосуванні порівняно нової зброї - підводних човнів і

розгортанні підводної війни.

У лютому 1916 р. Німеччина оголосила всі води, які омивають

Великобританію, зоною бойових дій і спрямувала сюди свої підводні човни.