Бредіхин А.В. Всесвітня історія

Подождите немного. Документ загружается.

Головною рисою епохи середньовіччя був розвиток феодалізму в

Європі та завершення процесу формування феодальних відносин. Саме

тоді в більшості західно-європейських країн посилилася центральна

влада. Утворювалися й зміцнювалися національні держави, насамперед

Англія, Франція та Німеччина. Зростав вплив королівської влади, яка,

незважаючи на завзятий опір, намагалася встановити контроль над

великими феодалами. Проте ця влада, як і раніше, не була абсолютною.

Найяскравішим проявом обмеженості королівської влади становили

її марні спроби покінчити з правом ведення локальних війн, що затято

відстоювалося феодалами в різних країнах Європи протягом усього

середньовіччя. Фактично визнавши своє безсилля в боротьбі з

феодальними війнами, королівська влада в Іспанії, Німеччині, Франції

намагалася принаймні обмежити їхнє ведення різноманітними

законодавчими актами. Так, у Німеччині одну з таких спроб зробив Карл

IV, який ухвалив у 1356 р. золоту буллу, що поряд із регулюванням

процедури обрання імператора встановлювала також правила оголошення

локальної війни. Найперше локальні війни були заборонені в Англії.

Останнім їхнім сплеском стала війна Білої й Червоної троянд, що забрала

життя чверті населення Англії.

У Франції процеси централізації держави й зміцнення королівської

влади почалися раніше, ніж в інших країнах, і фактично завершилися після

Столітньої війни між Англією і Францією. У XIV—XV ст. у Франції вже

були введені постійні державні податки, установлено єдину грошову

систему та єдине поштове сполучення.

З XIV ст. фактично припинилося відкрите протистояння імператорів

Священної Римської імперії й папської влади в Римі. Походи німецьких

імператорів в Італію, Що супроводжувалися розграбуванням багатих

італійських міст і коронацією імператорів у Римі, закінчилися провалом.

Проте, незважаючи на перемогу папської влади, її претензії на панування в

імперії виявилися не менш примарними, ніж плани німецьких імператорів.

У результаті у спадщину від цього протистояння і Німеччина, й

Італія одержали лише політичну роздробленість, а сам папа змушений був

переїхати з Рима в Авіньон під заступництво французького короля.

Ще однією характерною рисою цього періоду були зростання міст та

їхній вихід на міжнародну арену. Міста, що виникали на землях короля і

великих феодалів, давали їм значні прибутки від податків. При цьому сума

податків прямо залежала від багатства міста, рівня розвитку ремесла,

торгівлі, лихварської діяльності. Проте чим багатшим ставало місто, тим

більше його мешканці прагнули до самостійності. Городяни боролися за

свої права: почастішали міські повстання, узвичаївся викуп прав у

феодала. Здобувши статус вільного міста, міська влада отримувала як

широкі права щодо збирання податків, розрахунків з державною

скарбницею, розпорядження міськими фінансами, карбування власної -

монети та власного судочинства, так і цілковиту політичну самостійність.

Міста могли оголошувати війни своїм сеньйорам, вести переговори й

укладати союзи.

Середньовічний період характеризувався також завершенням

формування в більшості країн Західної Європи станово-представницьких

органів влади – парламентів, що істотно обмежували владу короля.

Залежно від конкретної ситуації парламенти могли виступати як дорадчий,

законодавчий або судовий орган. До їхньої компетенції входили також

питання оподаткування. Саме з цього моменту починає відлік епоха

станових монархій, позначена виразним протистоянням парламентської й

королівської влади. Яскравим прикладом є Англія, де король не мав права

без згоди парламенту запроваджувати нові податки та видавати нові

закони. У своїй конкретній діяльності він мав орієнтуватися на вже наявні

закони. В XIV ст. дуже посилився вплив парламенту (кортесів) в Іспанії,

де королівська влада настільки підупала, що практично не визначала

діяльність парламенту. Одночасно зросла роль (феодалів, духівництва та

вільних міст, що спільно формували склад кортесів, а через них визначали

систему оподаткування, впливали на призначення міністрів і навіть могли

проголосувати за усунення короля від трону. Відмітною особливістю

розвитку європейських держав ХІІ-XV ст. було інтенсивне збільшення

частки ремісників у міському населенні. Збільшення купівельної

спроможності населення, зростання споживчого попиту (сприяли

розвиткові міських ремесел. Виникла спеціалізація ремісничих цехів за

окремими видами виробництва. Розцвіла зовнішня торгівля,

сконцентрована на узбережжях Північного, Балтійського та Середземного

морів.

Завершальними подіями середньовічної доби виступають столітня

війна та великі географічні відкриття.

Столітня війна (1337-1453), почалася як династична між Францією

та Англією, згодом втягла у конфлікт майже всі провідні держави Європи.

Перемога в результаті кровопролитного протистояння була на боці

Франції, яка однією з перших європейських держав стала на шлях

централізації влади.

Причиною великих географічних відкриттів була не лише потреба у

нових джерелах доходів. Піднесення Османської імперії у XV ст. та

блокування нею торгівельних шляхів на Схід змусило шукати нові дороги.

Похід Христофора Колумба мав на меті знайти шлях до Індії, яка на той

час могла дати головне багатство тих часів – спеції. У 1492 році було

відкрито Америку, а Х. Колумб до самої смерті гадав, що знайшов шлях

до Індії.

Нові території, відкриті у ХVІ ст. дали поштовх розвитку багатьох

європейських держав.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Країни Західної Європи та Америки у новий час (середина XVII –

початок XX століття).

Одним з найважливіших процесів, які відбувалися у XVII ст. в

розвинених країнах Європи був перехід до капіталістичних відносин.

Починає зароджуватись нова верства населення – власники мануфактур,

які дедалі заявляли про свої політичні права та вимагали від королів та

парламентів проведення внутрішньої та зовнішньої політики у

відповідності до нових економічних реалій. Стара феодальна еліта в свою

чергу намагалася зберегти свої позиції. Виникає так звана «криза

старого порядку», сутність якої полягає у нездатності феодальної

політичної еліти відповідати реаліям нового часу та стрімкому розвитку

капіталістичних відносин.

Тридцятилітня війна в Європі та становлення Вестфальської системи

міжнародних відносин.

Голо

вною подією в історії Європи початку XVII ст. стала

Тридцятилітня війна (1618-1648 рр.). У цю першу загальноєвропейську

війну були втягнуті майже всі європейські держави. Вони поділилися на

два блоки – навколо Католицької ліги (1609 р.) і Євангелічної унії (1608

р.). У габсбурзький блок входили іспанські й австрійські Габсбурги,

католицькі князі Німеччини, їх підтримували папство та Річ Посполита.

Антигабсбурзька коаліція об'єднувала німецьких протестантських князів,

Францію, Швецію, Данію й спиралася на підтримку Англії, Голландії та

Росії.

Тридцятилітня війна була викликана прагненням розв'язати основні

вузли міжнародних суперечностей початку XVII ст. Ослаблення

Османської імперії наприкінці XVI ст. дало можливість Габсбургам

удатися до чергової спроби підпорядкувати собі Німеччину й відновити

там свій вплив та імператорську владу, підірвану Реформацією. В разі

реалізації цих планів поруч із Францією з'явилася б величезна, сильна

держава. Намагаючись не допустити цього, Франція активізувала свою

традиційну політику, спрямовану на підтримку балансу сил між

німецькими князями й імператорською владою.

Посилення впливу династії Габсбургів у північній Німеччині

боялися такі лютеранські королівства, як Данія і Швеція, котрі

претендували на панування в Балтійському морі й прагнули ослабити

конкуренцію міст Ганзейського союзу. Саме ці дві держави, отримавши

великі субсидії від Англії, Голландії та Франції, першими почали війну

проти імператора.

Тридцятилітня війна поділяється на кілька періодів. Чеський період

(1618-1623 рр.) характеризувався посиленням суперечностей у самій

Священній імперії. Утиски протестантської віри імператорською владою

викликали в травні 1618 р. повстання в Празі, яке поширилося на всю

Чехію. У листопаді 1620 р. об'єднані сили австрійського імператора

Фердінанда II й Католицької ліги в битві біля Білої Гори під Прагою

розбили чеські війська.

Датський період (1625-1629 рр.) позначений переростанням війни за

межі Німеччини. Данія на чолі з королем Крістіаном І і протестантські

князі, що підтримали її, зазнали поразки від армії Католицької ліги.

Імператорська влада утвердилася в усій північній Німеччині.

Шведський період (1630-1635 рр.) був скрутним для Габсбургів.

Шведська армія під командуванням короля Густава II Адольфа вступила в

Німеччину, здобувши вагомі перемоги при Брейтенфельді (1631 р.),

Лютцені (1632 р.), захопила всю північну і значні частини центральної та

південної Німеччини. Проте в битві під Нердлінгеном (1634 р.) шведська

армія була розбита імператорськими військами. Це знову привело до

встановлення рівноваги сил у Німеччині. Лише вступ Франції у війну міг

тепер зашкодити перемозі імператора та його союзників. Почався

французький період війни (1635-1648 рр.), який ознаменувався явною

перевагою антигабсбурзької коаліції й поразкою імперії Габсбургів.

Тридцятилітня війна закінчилася підписанням 24 жовтня 1648 р. у

містах Вестфалії (Німеччина) Оснабрюку й Мюнстері Вестфальського

миру, що остаточно встановив внутрішній устрій Німеччини, закріпивши

її політичну роздробленість, фактично покінчивши з імперією. Німецькі

князі здобули право вести самостійну зовнішню політику, підписувати

договори, оголошувати війну й укладати мир. Була визнана рівноправність

католицизму, лютеранства та кальвінізму. Держави антигабсбурзької

коаліції одержали значні територіальні надбання. Швеція захопила райони

Померанії й гирла річок Везер, Одер, Ельба, якими йшла торгівля з

країнами Східної Європи. Франції відійшла частина Ельзасу на Рейні й

Лотарингії. Після підписання Піренейського миру з Іспанією (1659 р.)

Франція приєднала частини Люксембургу, Русільон, Артуа та Геннещу,

що належали Іспанії. Була визнана повна незалежність Голландії та

Швейцарії. Вестфальський мир закріпив роздробленість Німеччини та

фактично цілковиту гегемонію Франції в Європі й установив нову систему

міжнародних відносин.

Англійська буржуазна революція.

У XVI – ХVП ст. Англія пережила промислове піднесення, яке

дістало назву малої промислової революції. За короткий термін в Англії

відбувся бурхливий розквіт мануфактурного виробництва. Великі

мануфактури постали в гірничодобувній, кораблебудівній промисловості,

виробництві зброї та інших промислових галузях. Особливо активно

розвивалося промислове сукнарство, основою якого було вівчарство. Для

розширення пасовищ лендлорди захоплювали общинні селянські землі та

обгороджували їх парканом. Процес обезземелювання селян назвали

«обгороджуванням». Таким чином в Англії створилися дві важливі умови

розвитку капіталістичного виробництва – первісне накопичування

капіталу, тобто процес відокремлення безпосередніх працівників,

насамперед селян, від засобів виробництва, в результаті якого вони

перетворювалися на капітал, а працівники – в найманих робітників, і

створення ринку робочої сили. Первісному нагромадженню капіталу

сприяла також активна колоніальна експансія. Було створено низку

купецьких компаній (Московська, Африканська, Остзейська, Ост-

Індійська, Східна), які одержували від уряду субсидії й привілеї на

монопольне ведення зовнішньої торгівлі у визначених регіонах.

Проте система феодальних відносин до початку XVII ст. вже

серйозно перешкоджала подальшому розвитку Англії. Вся влада в країні

перебувала в руках феодального дворянства й короля, основу прибутків

яких становило феодальне право на землю. Переважна частина середнього

й дрібного дворянства мусила пристосовуватися до потреб ринку, активно

займаючись господарською і фінансовою діяльністю. Задовго до

революції почала формуватися спілка нового дворянства і буржуазії,

зацікавлених у реформуванні суспільства й розширенні повноважень

парламенту. Тривале протистояння короля і парламенту призвело навіть

до розпуску останнього в 1629 р. Розв'язавши війну з Шотландією і

потребуючи додаткових засобів для її ведення, Карл І Стюарт змушений

був скликати парламент, адже тільки він мав повноваження затверджувати

податки. 3 листопада 1640 р. зібрався новий парламент, що ввійшов в

історію як Довгий парламент (проіснував понад 12 років). Саме з цих

подій у країні почалася революція.

В ході двох громадянських війн 1642 – 1646 рр. і 1648 р.

парламентська армія, створена Олівером Кромвелем, за підтримки

купецтва, підприємців, нового дворянства, фермерів та міських низів

здобула вирішальні перемога в битвах при Нейзбі (1645 р.) та Престоні

(1648 р.). Короля Карла І усунули від влади, а потім стратили. 19 травня

1649 р. Англія була проголошена республікою.

Під час громадянської війни парламент конфіскував землі короля,

феодальної знаті та церковні володіння Кошти, отримані від продажу

землі, стали державними. В результаті революції владу захопили багаті

купці, підприємці та нове дворянство. Вся законодавча влада

сконцентрувалася в руках палати громад, парламент став однопалатним.

Виконавча влада перейшла до рук Ради, якою неподільно керував О.

Кромвель. Зацікавлені в захисті своїх інтересів, нове дворянство і

буржуазія підтримали встановлення одноособової влади Кромвеля, що

набрала в 1653 р. форми військової диктатури — протекторату

(«протектор» — захисник). Кромвель підтвердив чинність усіх законів

Довгого парламенту, що захищали інтереси нового дворянства.

Як внутрішня, так і зовнішня політика нового уряду проводилася в

інтересах англійської буржуазії. Була скорена Ірландія і приєднана

Шотландія. В 1654 р. Кромвель домігся перемоги над Голландією —

головним морським супротивником і торговельним суперником Англії.

Учасниками мирного договору стали також союзники Голландії: Данія,

Швейцарія, ганзейські міста та деякі князівства північної Німеччини.

Одночасно були підписані вигідні торговельні договори зі Швецією,

Данією, Португалією, що поставили ці країни в економічну залежність від

Англії. Англії вдалося також домогтися перемоги над Іспанією, що

відкрило їй можливість торгівлі в Америці

Після смерті О. Кромвеля в 1658 р. між його генералами

розгорнулася боротьба за владу. Представники буржуазії та нового

дворянства дійшли висновку про необхідність реставрації (повернення на

трон) династії Стюартів, убачаючи в цьому єдину реальну можливість

забезпечити стабільність та захист нової приватної власності. В результаті

таємних переговорів генерал Джордж Монк, який командував

англійськими військами в Шотландії, досягнув домовленості про

повернення до Англії принца Уельського (Карла II) – сина страченого

короля.

В 1660 р. була відновлена королівська влада на чолі з Карлом II.

Його повернення стало результатом компромісу з новим дворянством і

буржуазією. Повертаючи собі трон, король визнавав повноваження

парламенту, підтверджував права нових дворян та буржуазії,

погоджувався також з обмеженням своїх прав та власності. Дещо

закріпивши свої позиції, Карл II, а після його смерті в 1685 р. Яков II

почали проводити політику, спрямовану на реставрацію абсолютистських

порядків та відновлення впливу католицизму. Вважаючи, що така політика

не тільки суперечить інтересам промислового та торговельного капіталу

Англії, а й може викликати нову революцію, влітку 1688 р. англійська

буржуазія запросила на престол штатгальтера Голландії Вільгельма III

Орокського, зятя Якова II. Виник новий конфлікт, який було вирішено в 1688

– 1689 рр. мирним шляхом. Вільгельм III, що спирався на підтримку

більшості буржуазії та дворянства, став королем Англії. Останній із Стюартів

– Яков II мусив утікати до Франції.

Таким чином у результаті державного перевороту, який підтримали

уряд і навіть деякі члени королівської родини, в Англії був установлений

режим конституційної монархії. Основою нової форми державного

правління став прийнятий парламентом восени 1689 р. «Білль про права»

(білль – закон ). Він заклав правові основи конституційної монархії.

Починаючи з 70-х років XVII ст. в Англії скла

лася й існує до

сьогоднішнього дня двопартійна система. Партія торі (консерватори) в

період свого виникнення представляла інтереси королівського двору,

партія вігів (ліберали) — інтереси парламенту. Політична перемога

англійської буржуазії в XVII ст. відкрила перед нею можливості здійснити

стрімкий перехід від старих феодальних порядків до нових форм

суспільних відносин та способу виробництва.

Боротьба за незалежність у Північній Америці. Утворення США.

Війна за незалежність у Північній Америці була прямим наслідком

загострення суперечностей між метрополіями й колоніями. Найактивніше

прагнення до незалежності виявляли північноамериканські переселенські

колонії Англії. На відміну від іспанських, португальських та голландських

колоній у Південній Америці, що мали у своєму розпорядженні значні

матеріальні ресурси, Північна Америка являла собою велику

малозаселену територію з багатими запасами руд металів, кам'яного

вугілля, будівельного матеріалу, необхідними для розвитку індустрії.

Достатня кількість вільних земель робила колоністів практично

незалежними від органів метрополії: вони могли легко зніматися з місця й

освоювати нові землі на Заході. Ці фактори з самого початку сприяли

становленню в колоніях буржуазних соціально-економічних відносин та

процесу первісного нагромадження капіталу. Принцип «вільний фермер на

вільній землі» став основою розвитку капіталістичного сільського

господарства.

Після буржуазної революції другої половини XVII ст. Англія, надавши

колоніям деяку адміністративну самостійність, установила жорсткий

контроль за їхньою економічною діяльністю. Навігаційний акт забороняв

вивозити продукти колоній будь-куди, крім Англії, і дозволяв одержувати

промислові товари тільки з метрополії або за її посередництва. У 1763 р.

Англія заборонила самостійне переселення на землі, захоплені у Франції

на заході Північної Америки. Особливу увагу метрополія приділяла

обмеженню мануфактурного виробництва в колоніях.

Проте до середини XVIII ст. 13 північноамериканських колоній були

вже майже незалежні. Порушуючи положення Навігаційного акта, вони

завозили більшу частину товарів контрабандою. Якщо до Семилітньої

війни (1756—1763 рр.) Англія толерантно ставилася до цих порушень, то з

приходом до влади короля Георга III вона спробувала посилити свій

контроль над колоніями. Намагаючись перекласти тягар величезного

боргу, що залишився після війни, на колонії, метрополія зажадала від

колоній точного виконання навігаційних законів і запланувала ввести в

колоніях постійне військо. Спочатку англійський уряд запровадив

невеличкий гербовий збір. Проте цей крок викликав у колоніях бурю

протесту. Навесні 1770 р. на вулицях Бостона відбулася перша сутичка.

Тут же в 1773 р. був викинутий в океан вантаж чаю Ост-Індійської

компанії, що стало кульмінацією руху за бойкот англійських товарів і

початком нового етапу боротьби колоній за незалежність. Англія

оголосила в колоніях воєнний стан.

У вересні 1774 р. у Філадельфії відбувся І Континентальний конгрес,

що офіційно заборонив купівлю англійських товарів у всій Америці. У

цьому ж році виникли перші партизанські загони борців за незалежність

колоній. 19 квітня 1775 р. відбулася перша збройна сутичка між

урядовими військами й партизанами. Так почалася війна

північноамериканських колоній за незалежність, у результаті якої Англія

втратила значну територію з населенням 2,5 млн чоловік.

II Континентальний конгрес (розпочався в травні 1775 р.) прийняв

рішення про припинення відносин з Англією. Одночасно передбачалися

організація народного ополчення та випуск паперових грошей, необхідних

для сформування регулярної американської армії. 29 листопада 1775 р. був

створений Комітет для секретної кореспонденції – прототип міністерства

закордонних справ. 4 липня 1776 р. Конгрес прийняв Декларацію

незалежності, яка проголошувала англійські колонії вільними й

незалежними державами, що об'єднувались у Сполучені Штати Америки.

Цей документ, складений Томиком Джефферсоном, не тільки виводив

США з розряду просто повсталих колоній, а й закріплював принципи

демократичного правління в них, проголосивши політичну владу такою,

що виходить від народу і покликана захищати інтереси всіх громадян.

Прийняття Декларації дало можливість США на офіційному

дипломатичному рівні шукати підтримки в країнах Європи. Велику роль у

цьому відіграв американський посол у Франції Бенджамін Франклін.

Однією з найважливіших подій війни за незалежність стала битва під

Саратогою в жовтні 1777 р., коли американці розгромили і взяли в полон

понад 6 тис. англійських І солдатів. Перемога під Саратогою остаточно

визначила позицію Франції у війні, б лютого 1778 р. США і Франція

щцписали договори про союз і торгівлю, які стали першим офіційним

визнанням нової держави. У 1779 р. приклад Франції наслідувала Іспанія,

а в 1780 р. війну Англії оголосила Голландія. Союз двох найсильніших

морських держав — Франції й Іспанії, а також проголошення збройного

нейтралітету Росією, Данією, Швецією, Пруссією, Австрією, Португалією

і королівством обох Сицилій остаточно підірвали панування англійського

флоту на морі.

Чергова важлива перемога американців під Йорктауном 19 жовтня

1781 р. практично поклала край війні. У 1782 р. в Парижі почалися

переговори про мир, що завершилися підписанням у 1783 р.

Версальського мирного договору. Англія визнала США незалежною

державою, кордони якої встановлювалися по р. Міссісіпі, на півночі – по

Великих озерах і р. св. Лаврентія та на півдні – на північ від Флориди.

Франція повернула собі деякі володіння у Вест-Індії й Західній Африці,

Іспанія – Флориду.

Після підписання Версальського миру перед США постало завдання

юридичного закріплення основ суспільного й державного устрою. У 1787

р. була прийнята Конституція, що проголошувала Сполучені Штати

федеративною державою, республікою, в якій вища законодавча влада

належить Конгресові, судова – Верховному суді, а виконавча влада —

президентові. В 1789 р. був скликаний перший Конгрес, який обрав

першого президента США Джорджа Вашингтона. Того ж року Конгрес

ухвалив десять поправок до Конституції, що ввійшли в історію як «Білль

про права». Ці поправки проголосили свободу слова, друку, зборів,

недоторканність особи, відокремлення церкви від держави і т. д., заклавши

основи західної демократії.

Велика французька революція.

На кінець XVIII ст. у Франції назріла глибока суспільно-політична криза,

яка виявилася в різкому загостренні протистояння буржуазії і панівного

феодально-абсолютистського ладу, що став головною перешкодою на

шляху економічного, соціального й політичного розвитку країни. На

відміну від Австрії, Пруссії й особливо Росії, де ще не було владної

буржуазії, у Франції економічна вага цього класу досягла такого рівня, що

він уже мав підстави претендувати на політичну владу. Старий

феодальний поділ суспільства на стани (духівництво, дворянство і третій

стан — селянство, робітники та буржуазія) закріплювала за першими

двома, чия питома вага у французькому суспільстві становила близько 2

%, цілу систему привілеїв. Дворянство отримувало значну частину

прибутків від оподаткування селянства та буржуазії. Нечисленні спроби

передових державних діячів вивести Францію з фінансової кризи,

обмеживши величезні витрати двору й провівши буржуазні реформи,

натрапили на опір дворянства і не були втілені в життя.

У ході посилення економічних позицій буржуазії формувалася її

ідеологія, що виявилося у виникненні цілої системи ідей та понять, що

дістали назву «Просвітництво». Виступаючи від імені усього «третього

стану», просвітники стали ідеологами молодої французької буржуазії.

Родоначальник Просвітництва - Шарль Луї Монтеск 'є (1689—1755 рр.) –

розробив основи теорії конституційної монархії та поділу влади на

законодавчу та виконавчу. Він проголосив основні принципи демократії і

свободу слова, друку, зборів, рівність усіх перед законом. Видатним

представником Просвітництва був Франсуа Марі Арує (1694—1778 рр.),

що писав під псевдонімом Вольтер. У своїх творах він виступав проти

властивих феодалізмові деспотизму, абсолютного свавілля тощо. З іменем

Дені Дідро (1713—1784 рр.) пов'язаний випуск «Енциклопедії наук,

мистецтв та ремесел», що відіграла важливу роль у поширенні

антифеодальної критики в усіх галузях знань. Ідеологом Просвітництва

був також Жан Жак Русо) (1712—1778 рр.), який обстоював рівні права на

приватну власність.

У другій половині 80-х років XVIII ст. економічна й фінансова

ситуація у Франції різко загострилася. Неврожай 1788 р. збігся з кризою в

промисловості та торгівлі, багато в чому спровокованою англо-

французьким торговельним договором 1786 р., що полегшував широкий

доступ у Францію дешевих британських мануфактурних виробів. Глибока

внутрішня криза переплелася з невдачами зовнішньої політики

французького абсолютизму. Тривалі династичні війни, що їх вела Франція

в першій половині XVIII ст., не тільки підірвали її міжнародний престиж і

призвели до втрати практично всіх колоній в Америці, а й остаточно

спустошили державну скарбницю. З приходом до влади Людовіка XVI до

1788 р. державний борг збільшився в три рази.

Після низки невдалих спроб поширити систему оподаткування на

духівництво і дворянство Людовік XVI змушений був удатися до

скликання Генеральних штатів, які не збиралися вже 175 років. Для двору

це була єдина можливість одержати необхідні засоби для поповнення

скарбниці. Третій стан пов'язував з їхнім скликанням надії на політичні

зміни в країні. 17 червня 1789 р. збори третього стану і частина двору, що

приєдналася до нього, а також духівництва проголосили себе

Національними зборами. В умовах сутичок із королівськими військами,

що почалися в Парижі, 9 липня 1789 р. Національні збори було

проголошено Установчими зборами, що мало продемонструвати рішучість

третього стану заснувати новий політичний лад на основі конституції. До

14 липня 1789 р. більша частина Парижа опинилася в руках повсталих.

Початком Великої французької революції був штурм фортеці

Бастилія. За два тижні королівську владу замінила революційно-

буржуазна адміністрація — комуни. Почала формуватися Національна

гвардія на чолі з Марі Жозефом Лафайєтом.

В історії Французької революції прийнято виділяти кілька основних

етапів: на першому (14 липня 1789 р. – 10 серпня 1792 р.) у Франції була

встановлена парламентська монархія; другий (10 серпня 1792 р. – 2

червня 1793 р.) пов'язують із проголошенням республіки; на третьому (2

червня 1793 р. – 27/28 липня 1794 р.) в країні панувала якобінська

диктатура; четвертий (28 лиши 1794 р. – 9 листопада 1799 р.) ознаменував

повернення до буржуазно-демократичного правління.

Перший етап революції об'єднав широкі верстви французького

суспільства. Проти абсолютної монархії виступили буржуазія, селянство

та міське плебейство. Очолила рух буржуазія. 26 серпня 1789 р. Установчі

збори ухвалили Декларацію прав людини і громадянина, яка

проголошувала свободу особи, свободу слова, свободу совісті, рівність

усіх перед законом, право приватної власності. Був прийнятий ряд

декретів, що передбачали реформу виборчої системи, націоналізацію

церковних земель, новий адміністративний поділ країни, свободу

підприємництва, тобто заклали основи буржуазного суспільного ладу у

Франції.

Головну роль на першому етапі революції відігравали велика

буржуазія та ліберальне дворянство. їхні інтереси відстоювали М.

Лафайєт, Антуан Барнав, що виступали за встановлення у Франції

конституційної монархії. З вересня 1791 р. Установчі збори прийняли

Конституцію, яка проголосила в країні режим конституційної монархії.

Король ставав главою виконавчої влади, наділявся правом ведення

зовнішніх зносин, укладання договорів, які мали ратифікуватися вищим

законодавчим органом – Законодавчими зборами.

Незважаючи на миролюбну політику Установчих, а потім і

Законодавчих зборів, буржуазно-демократичні реформи загострили