Бредіхин А.В. Всесвітня історія
Подождите немного. Документ загружается.
31
та Луї Блан. Тимчасовий уряд створив урядову комісію з праці, яка мала
діяти в інтересах робітників, скасував дворянські титули, збільшив податки
на земельних власників, запровадив загальне виборче право для чоловіків,
скоротив робочий день.
Проте подальші дії уряду та обраних 4 травня 1848 р. Установчих
зборів, де більшість становили помірковані республіканці, являли собою по
суті рух назад. Закриття Національних майстерень для безробітних –
основного досягнення революції призвело до широкого антиурядового
повстання робітників 23 – 26 червня в Парижі. Повстання було жорстоко
придушено військами. Конституція Другої республіки, прийнята в листопаді
1848 р., закріпила у Франції президентську владу. 10 грудня пройшли
президентські вибори, на яких перемогу здобув племінник Наполеона І Луї
Бонапарт (у 1836 р. та в 1840 р. він уже пробував захопити владу в країні).
Луї Бонапарт отримав 3/4 всіх голосів, у той час як голова уряду Другої
республіки Луї Ковеньяк – лише 1/5. Спираючись на підтримку великої
промислової й фінансової буржуазії, а також заможного селянства, Луї
Бонапарт сконцентрував у своїх руках усю повноту влади. 2 грудня 1851 р.
представники опозиції були заарештовані, а війська зайняли всі урядові
установи. Фактично стався державний переворот. Спроби прихильників
республіки відстояти завоювання революції були придушені. Рівно через рік,
2 грудня 1852 р., Луї Бонапарт проголосив себе Наполеоном ІІІ, імператором
Франції. В країні встановилася Друга імперія (1852 – 1870 рр.).
Революційні події у Франції дестабілізували і без того хитку ситуацію
в Австрії, Німеччині, Італії. Особливу небезпеку революційні заворушення
становили для австрійської династії Габсбургів. Будучи багатонаціональною
державою, у населенні якої переважали слов'яни, Австрія в 1848 – 1849 рр.
опинилася перед небезпекою не тільки знищення феодальних порядків і
скинення монархії Габсбургів, а й повного розпаду багатонаціональної
імперії. Революційні виступи спалахнули майже одночасно у Відні,
Угорщині, Богемії, Трансільванії, Хорватії, Воєводині, Закарпатській
Україні, Ломбардо-Венеціанському королівстві. Намагаючись запобігти
подальшому розвитку революції, Фердінанд І прийняв у квітні 1848 р.
конституцію, яка закріпила основні демократичні положення: загальне
виборче право для чоловіків, скасування кріпосного права.
Червневе 1848 р. повстання в Чехії, що проходило під гаслами
національної автономії, а також революція в Угорщині змусили імператора
Фердінанда І кинути на повстанців армію.
Наприкінці жовтня 1848 р. імператорські війська штурмом здобули
охоплений народним повстанням Відень, парламент було розпущено, а
імператорський престол зайняв племінник Фердінанда І Франц Іосиф.
Прийнята 4 березня 1849 р. нова конституція практично цілком ліквідувала
всі революційні завоювання і зберігала єдине централізоване управління
всією імперією за Віднем.
У відповідь на нову австрійську конституцію в Угорщині знову
спалахнуло повстання на чолі з Лайашем Кошутом. Угорський сейм прийняв
32
у квітні 1849 р. Декларацію незалежності, що проголосила Угорщину
самостійною державою. І лише завдяки втручанню Миколи І, який
побоювався посилення угорського впливу в Польщі та на Балканах, владу
Габсбургів було відновлено. Вступ на початку червня 1849 р. на територію
Угорщини 80-тисячної російської армії поклав край революції. З опором
пригноблених народів проти монархії Габсбургів тимчасово було покінчено.
На відміну від Австрії, революційний рух 1848 – 1849 рр. у Німеччині
проходив під гаслами політичного об'єднання країни та подолання
феодальної роздробленості. Відсутність узгодженості в політиці абсолютних
монархій німецьких держав, внутрішні мита, що існували в більшості країн
Німецького союзу, величезні привілеї юнкерського дворянства, що
сконцентрувало у своїх руках більше половини земель, гальмували
подальший розвиток капіталістичних відносин.
Революція в Німеччині почалася в березні 1848 р. масовими виступами
в Бадені, Гессен-Дармштадті, Баварії, Вюртенберзі, Берліні. У травні 1848 р.
у Франкфурті-на-Майні розпочав роботу перший загальнонімецький
парламент – Франкфуртські національні збори. Парламент ухвалив низку
прогресивних законів, що скасували внутрішні митні збори та всі види
феодальної залежності. В березні 1849 р. Франкфуртський парламент
прийняв імперську конституцію, яка проголосила об'єднання Німеччини, і
запропонував імператорський престол прусському королю. Проте Пруссія та
деякі інші німецькі держави, побоюючись розростання революції, відхилили
цю пропозицію. Повстання на захист загальнонімецької конституції, які
спалахнули в травні 1849 р. в Саксонії, рейнських областях, Бадені, були
незабаром придушені, що означало завершення революції в Німеччині та
перемогу контрреволюції.
Специфіка революції в Італії, як і в Німеччині, полягала в прагненні
прогресивних сил перебороти політичну роздробленість і домогтися
об'єднання країни. На значну частину Італії (Ломбардію, Венецію, Парму,
Молену, Тоскану) поширювався австрійський контроль. У Римі зберігалася
світська влада папи. Королівство обох Сицилій (Неаполітанське) перебувало
під владою Іспанії. Революція почалася з повстання, що спалахнуло в місті
Палермо в січні 1848 р. Вже наприкінці березня революційні заворушення
охопили практично всі області Італії. Весною 1848 р. майже по всій Італії
було встановлено конституційне правління. Завдяки активній підтримці
селянства революційні сили здобули переконливі перемога над
австрійськими військами. В березні 1848 р. австрійці мусили покинути
Мілан. Намагаючись установити контроль над революцією, п'ємонтський
король Карл Альберт вирішив взяти ініціативу у свої руки, оголосивши війну
Австрійській імперії. Війна закінчилася поразкою П'ємонту, і північна
область Італії знову опинилася під контролем Австрії. 9 лютого 1849 р., коли
на всій території Італії революційний рух уже почав спадати, у Римі була
проголошена республіка. її уряд, очолюваний Джузеппе Мадзіні, здійснив
сміливі демократичні перетворення. Організатором оборони республіки став
Джузеппе Гарібальді. Проте Римська республіка проіснувала недовго.
33
Опинившись в оточенні армій Франції, Іспанії, Австрії і Неаполітанського
королівства, 3 липня 1849 р. Рим упав. Після падіння Римської республіки
оплотом революції залишалася Венеція, яка більш як два місяці вела
боротьбу з австрійцями й лише 22 серпня 1849 р. припинила опір. Революція
в Італії захлинулася.
Громадянська війна у США 1861 – 1865 рр.
Перемога США у війні за незалежність проти Англії відкрила
перспективу капіталістичного розвитку країни. Відсутність феодальних
відносин, незначні військові витрати на оборону поряд із м'яким кліматом та
багатими корисними копалинами сприяли швидкому економічному
зростанню.
Розвиток капіталістичних відносин у США відбувався нерівномірно.
На Півночі швидко формувалися буржуазні відносини, фермерське
господарство, капіталістичне виробництво. Відкриття в середині XIX ст.
багатих родовищ золота в Каліфорнії, які притягнули сюди значну масу
робочої сили, збіглося з активним розвитком машинного виробництва та
його впровадженням у всі галузі економіки. До початку Громадянської війни
все сільське господарство на Півночі було механізовано. Перехід до
машинного виробництва супроводжувався концентрацією промисловості,
витісненням мануфактурних та ремісничих підприємств.
У південних штатах основу економічного розвитку становило
екстенсивне сільське господарство, що розвивалося за рахунок експлуатації
рабської праці. Переважання бавовництва в господарстві Півдня надавало
економіці цього регіону одностороннього характеру. Застосування рабської
праці й орієнтація промисловості здебільшого на первинну обробку бавовни,
її очищення та упаковування уповільнювало впровадження техніки, машин
та передових методів ведення сільського господарства. Рабовласницьке
господарство було слабко пов'язане з внутрішнім американським ринком.
Сільськогосподарську продукцію та бавовну плантатори традиційно
вивозили в Європу, імпортуючи звідти промислові товари й позбавляючи
таким чином промислових виробників у північно-східних регіонах джерел
сировини та ринку збуту промислової продукції. Одночасно концентрація
величезного майна в руках плантаторів-рабовласників, а також відносна
слабкість промислової й торговельної буржуазії Півночі давали можливість
жителям Півдня контролювати політичну владу в країні, висуваючи в
президенти своїх кандидатів.
Конфлікт між економічно розвинутою Північчю й аграрним
рабовласницьким Півднем назрів остаточно, коли на посаду президента
США в 1860 р. був обраний один з керівників республіканської партії й
прихильник скасування рабства Авраам Лінкольн. Через тиждень після
вступу А. Лінкольна на посаду президента 11 південних штатів на своєму
з'їзді прийняли рішення про вихід із союзу, відмовившись від будь-яких
поступок, запропонованих жителями Півночі. 4 лютого 1861 р. була
34
утворена Конфедерація південних штатів на чолі з президентом
Джефферсоном Девісом, а у квітні почалися перші збройні сутички.
На початковому етапі війни в 1861 р. армія федеральних військ
зазнавала поразок. Маючи значні тактичні перевага, Конфедерація
розраховувала на короткочасну війну: люди з Півдня переважали в
командному складі, кавалерії, крім того, Англія й Франція були
заінтересовані в перемозі Півдня. Перемога Конфедерації не тільки знищила
б небезпечного для Англії промислового суперника в особі північно-східних
штатів, а й поставила б США в економічну залежність від англійської
промисловості. Франція ж сподівалася повернути колишні французькі
колонії в США від Луїзіани до Небраскі. В прийнятій 13 травня 1861 р.
Декларації про нейтралітет Англія, заявивши про своє невтручання в
конфлікт, водночас визнала Конфедерацію воюючою стороною, що
становило фактично перший крок до офіційного визнання. 31 жовтня 1861 р.
Англія, Франція й Іспанія досягли згоди про інтервенцію в Мексиці. У
жовтні 1862 р. у Франції був розроблений проект спільного виступу Англії,
Франції й Росії проти Півночі. І хоча проект так і залишився на папері,
загроза вступу європейських держав у війну залишалася реальною.
Перелом у війні, який настав улітку 1863 р., не тільки усунув загрозу
втручання в конфлікт Англії й Франції, а й привів незабаром до остаточної
перемоги Півночі над Півднем. Перехід ініціативи в руки Федерації багато в
чому став можливий завдяки значній перевазі в ресурсах. На Півночі у 23
штатах мешкало 22 млн чоловік, на Півдні в 11 штатах — усього 9 млн, 4
млн із яких становили чорношкірі раби. Північ виробляла три чверті
промислової продукції країни і мала широку мережу залізниць та
судноплавних каналів, тоді як на Півдні майже зовсім не була розвинута
індустрія. Підтримка Півночі негритянським населенням зміцніла після
оприлюднення в 1862 р. урядової заяви про звільнення рабів.
Перейшовши в наступ у 1864 р., армія Федерації під командуванням
генерала Улліса Гранта здобула у квітні 1865 р. столицю Конфедерації місто
Річмон. Армія конфедератів на чолі з генералом Робертом Лі капітулювала.
Війна 1861—1865 рр. була жорстокою й кровопролитною: Північ втратила
360 тис. убитими, Південь — 250 тис.
Перемога Півночі в Громадянській війні забезпечила ліквідацію
економічної й політичної роз'єднаності країни, скасування рабства,
установлення капіталістичних відносин в аграрному секторі та перемогу
фермерського шляху розвитку сільського господарства на більшій частині
території США. Після Громадянської війни настав період реконструкції
Півдня (1865 – 1877 рр.). Були створені умови для капіталістичного розвитку
цього регіону й завершення процесу формування єдиного національного
ринку. Все це викликало справжній бум ділової активності й підприємництва
в США, що перетворило їх до кінця XIX ст. в найбільш високорозвинену
індустріальну країну світу.
35
Об’єднання Німеччини. Франко-Прусська війна.
Революція 1848-1849 рр. у Німеччині руба поставила питання про
національне об'єднання країни. До цього часу склалися два можливі шляхи
об'єднання: «малогерманський», тобто об'єднання німецьких держав під
егідою прусської династії Гогенцоллернів без участі Австрії, й
«великогерманський» — об'єднання навколо Австрії. Економічне й військове
зміцнення Пруссії в середині XIX ст. створювало всі передумови до
об'єднання Німеччини саме по першому шляху. До цього варіанта схилялася
й велика частина німецької буржуазії, яка підтримувала тісні економічні
зв'язки в межах митного союзу, що контролювався Пруссією.
З приходом до влади в Пруссії Отто фон Бісмарка (1815—1898 рр.),
який став у 1871 р. рейхсканцлером, проблема об'єднання Німеччини
набрала реальних обрисів. Проведена Бісмарком реформа в армії збільшила
не тільки
військову могутність Пруссії, але й її авторитет серед інших німецьких
держав. Пруссії необхідна була лише нагода, щоб продемонструвати свою
готовність очолити загальнонімецький об'єднавчий процес.
Першим кроком на цьому шляху стала війна Пруссії й Австрії з
Данією. Приводом для початку війни була прийнята в листопаді 1863 р.
новим королем Данії Крістіаном III конституція. Розширивши
повноваження короля на території не тільки Данії, а й герцогств Шлезвіг та
Гольштейн, які одночасно входили до складу Німецького союзу, нова
конституція викликала протест у самих герцогствах, а також у Пруссії та
Австрії. Не натрапивши на серйозний опір інших європейських держав і
домігшись безпосередньої підтримки Франца Іосифа, Бісмарк поставив у
січні 1864 р. ультиматум Данії. В лютому 1864 р. австро-прусські війська
ввійшли на територію. Данії, а в жовтні був підписаний мирний договір, що
передбачав передання герцогств Шлезвіг, Гольштейн та Лауенбург у спільне
володіння Австрії й Пруссії.
Завершення війни з Данією підняло процес об'єднання Німеччини на
новий рівень. Переговори між Австрією і Пруссією про поділ отриманих
територій тривали майже рік. Але вони лише продемонстрували неминучість
австро-прусської війни. Для Бісмарка це була єдина можливість назавжди
позбутися австрійської присутності в Німецькому союзі. В свою чергу,
Австрія сподівалася, що, перемігши Пруссію, вона перехопить ініціативу в
об'єднанні Німеччини.
Міжнародна ситуація, в якій проходила австро-прусська війна, а також
безпосередні воєнні дії розвивалися сприятливо для Пруссії. Як і планував
Бісмарк, війна мала «блискавичний» характер. Почавшись 1866 р., воєнні дії
закінчилися переконливою перемогою добре навченої й переозброєної
прусської армії під Садовою (3 липня 1866 р.) і підписанням 26 липня 1866 р.
Нікольсбурзького перемир'я. У Празі були підписані остаточні умови
мирного договору, що передбачав приєднання до Пруссії Ганновера,
Гессену, Нассау та Франкфурте, створення замість Німецького союзу
36
Північно-Німецького союзу з держав, розташованих північніше річки Майн,
і, найголовніше, усунення Австрії від участі в Німецькому союзі Пруссія,
таким чином, ставала лідером національного об'єднання Німеччини.
Воєнні перемоги Пруссії багато в чому були забезпечені попередніми
дипломатичними здобутками Бісмарка. Напередодні воєнних дій, 8 квітня
1866 р., Пруссія уклала воєнний союз з Італією, що змусило Австрію вести
війну на два .фронти. За це Італія отримала Венеціанську область, яка до того
належала Австрії. Бісмарку вдалося також забезпечити невтручання у війну
Франції — єдиної держави, яка могла б перешкодити реалізації планів
Пруссії. Збереження балансу сил між Пруссією й Австрією Франція
розглядала як питання національної безпеки. Уникнувши затяжної війни з
Австрією, Пруссія запобігла вступові у війну Франції, яка планувала
відіграти у цьому конфлікті роль арбітра й приєднати Люксембург, Бельгію
та німецькі князівства в прирейнських землях.
Воєнні й політичні успіхи Пруссії та дипломатичні невдачі Наполеоне
III поряд із глибокою внутрішньополітичною кризою у Франції наприкінці
60-х років зробили практично неминучою війну Франції з Пруссією. Потреба
Наполеона III в переможній війні була настільки гострою, що Франція
спровокувала воєнні дії з Пруссією, навіть незважаючи на несприятливу
міжнародну ситуацію.
З початком воєнних дій Франція залишилася в цілковитій ізоляції.
Росія, що прагнула до перегляду несприятливих для неї умов Паризького
мирного договору 1856 р., гарантом якого виступала Франція, була
заінтересована в ослабленні останньої. Тому російський цар Олександр II не
тільки не підтримав Наполеона III, але навіть направив військові частини до
австрійського кордону на випадок, якщо Австрія зважиться виступити на
підтримку Франції. Подібна позиція Росії багато в чому вплинула на
нейтралітет Австро-Угорщини, хоча вона й плекала надії на реванш відносно
Пруссії. Не підтримала Францію й Італія, заінтересована у звільненні Рима
від французьких солдатів і подальшому об'єднанні країни.
Опинившись у повній ізоляції, Франція незабаром зазнала нищівної
поразки під Седаном 12 вересня 1870 р. Розгром французької армії і вступ
прусських військ на територію Франції викликали загострення
внутрішньополітичної ситуації в країні. 4 вересня 1870 р. Франція була
проголошена республікою. 22 січня 1871 р. у Парижі спалахнуло повстання.
18 березня була створена Паризька комуна. Побоюючись поширення
революційного руху на всю країну, версальський уряд підписав 28 січня
1871 р. перемир'я і спрямував усі сили на придушення повстання в Парижі.
10 травня 1871 р. був підписаний Франкфуртський мирний договір, за яким
Франція зобов'язалася виплатити 5 млрд. франків контрибуції, віддати
Німеччині Ельзас та північно-східну частину Лотарингії.
Основним результатом перемоги Пруссії над Францією стало
завершення об'єднання Німеччини в єдину державу – Німецьку імперію, до
складу якої увійшли 22 німецькі монархії та три вільні міста (Любек, Бремен,
Гамбург). У квітні 1871 р. була прийнята конституція Німеччини, що
37
закріпила федеративний державний устрій країни. Одночасно з об'єднанням
Німеччини в основному завершилося (без Трієста та Трентіно) об'єднання
Італії, що мало важливе стратегічне значення, оскільки кордони великих
держав наблизилися впритул.
На шляху до індустріального суспільства. Провідні країни Заходу в
останню третину XIX ст. – початку XX ст. Робітничий рух.
Перемога над Францією у війні 1870—1871 рр. дала можливість
Пруссії завершити об'єднання Німеччини під своєю егідою. Новостворена
Німецька імперія об'єднала 22 монархії та три вільні міста. Потенціал Пруссії
значно перевищував можливості інших німецьких монархій. У квітні 1871 р.
німецький парламент прийняв загальнонімецьку Конституцію, остаточно
закріпивши гегемонію Пруссії в Німецькій імперії. Згідно з Конституцією
1871 р. імператором Німеччини міг бути лише прусський король, який мав
широкі повноваження у сфері як виконавчої, так і законодавчої влади.
Функції рейстагу обмежувалися обговоренням проектів нових законів та
бюджету, але законодавчі акти набирали сили лише після їх затвердження
імператором. Таким чином, уся реальна влада в новій державі була
зосереджена в руках імператора, який призначав і канцлера.
Першим канцлером, який протягом 20 років (1871—1890 рр.)
очолював уряд Німецької імперії, був Отто фон Бісмарк. Саме завдяки
політиці Бісмарка Пруссії вдалося «залізом та кров'ю» об'єднати навколо
себе інші князівства Німецької імперії. Користуючись значним впливом на
імператора Пруссії Вільгельма І, О. Бісмарку вдалося заручитися його
підтримкою та провести ряд переможних війн з Данією, Австрією та
Францією. Так у Європі постала нова велика держава, що зразу ж після свого
виникнення розпочала боротьбу за вплив не тільки на континенті, а й у світі
в цілому.
Утворення єдиного внутрішнього ринку, приєднання Ельзасу й
частини Лотарингії та величезна контрибуція в 5 млрд. франків золотом,
отримана від Франції, дали Німеччині змогу на початку 90-х років XIX ст.
зайняти провідні позиції у світовій торгівлі, а за темпами та рівнем
економічного розвитку випередити всі країни Європи. Німеччина
переживала справжній економічний бум. Саме в цей час починається
створення монополій у формі картелів та синдикатів. Відбувається процес
монополізації та концентрації виробництва, особливо в галузях важкої
промисловості. Активно розвивалися нові галузі промисловості, передусім
хімічна та електротехнічна. Значно активізувалася внутрішня та зовнішня
торгівля Німеччини. Цьому сприяли швидкі темпи розвитку інфраструктури.
За розмірами торговельного флоту та експорту капіталу Німеччина
поступалася лише Англії.
38
Політика економічних реформ О. Бісмарка наражалася на опір
внутрішньої опозиції. Прагнучи до централізації державної влади в імперії,
О. Бісмарк повів боротьбу з дворянством дрібних німецьких князівств,
невдоволеним гегемоністськими амбіціями Пруссії. Внутрішня політика О.
Бісмарка в 1872-1876 рр. спрямовувалася на обмеження впливу католицького
духівництва на державну владу. Основна мета цієї політики, яка дістала
назву «культур-кампф» (боротьба за культуру), полягала у створенні
світської держави, в якій католицька церква була б відділена від держави.
Ще одним важливим напрямом протистояння О. Бісмарка з опозицією стала
боротьба з соціал-демократичною партією Німеччини, яка майже на 10 років
змушена була перейти на напівлегальне становище.
Основна мета зовнішньої політики Бісмарка полягала в закріпленні
успіхів 1871 р. та запобіганні утворенню можливих антинімецьких коаліцій.
Саме цим пояснюється обережна політика Бісмарка в Європі та в колоніях.
Вважаючи Францію основним потенційним ворогом у Європі, Бісмарк
всіляко намагався відвернути можливий союз із нею Росії, що неминуче
ставило б Німеччину перед загрозою війни на два фронти. Саме цю мету
мали укладені Німеччиною з ініціативи Бісмарка договори: в 1872 р. – союз
трьох імператорів (Олександра II, Вільгельма І та Франца Іосифа); в 1879 р. –
союз Німеччини з Австро-Угорщиною; в 1882 р. – Троїстий союз Німеччини,
Австро-Угорщини та Італії; в 1887 р. – договір перестрахування Німеччини з
Росією.
Після смерті Вільгельма І в 1888 р. імператорський престол у
Німеччині на довгий час перейшов його онуку Вільгельму II. На відміну від
свого діда Вільгельм II зосередив у своїх руках усю повноту влади. Це
привело не тільки до відставки в 1890 р. О. Бісмарка, а й до перегляду
підвалин зовнішньополітичної доктрини Німеччини.
Проголосивши перехід до «світової політики», Німеччина розпочала
активну боротьбу за колонії. Зважаючи на неминуче загострення відносин з
такими старими колоніальними державами, як Франція, Англія та Росія,
зовнішньополітична концепція Вільгельма II передбачала, на відміну від
підходу Бісмарка, можливість ведення одночасних воєнних дій як проти
Франції, так і проти Росії. Прийняття Вільгельмом II програми будівництва
військових кораблів та імперського торговельного флоту і продовження в
1902 р. строку дії Троїстого союзу загострили військово-морське
суперництво Німеччини з Англією.
В останній чверті XIX ст. Англія вже втратила ті монопольні позиції в
промисловості та торгівлі, які вона займала в середині століття. Технічне
обладнання, яке використовували англійські підприємства в період
промислового перевороту, на цей час значно застаріло й потребувало
термінової модернізації. Німеччина, США та Франція вступили у фазу
промислового прогресу значно пізніше за Англію. Це дало їм можливість
використати в промисловому виробництві найновіші технічні досягнення,
що забезпечувало значно більшу продуктивність праці та низьку собівартість
39
продукції. В 90-ті роки ХШ ст. за темпами промислового виробництва
Англія поступалася США та Німеччині.
Модернізація та технічне переозброєння англійської промисловості
ускладнювалися активізацією в 70-х роках XIX ст. процесу вивозу з країни
капіталу. Наявність в англійських колоніях дешевої сировини та робочої
сили створювала для підприємців сприятливі умови для отримання тут
значно більших прибутків, аніж у метрополії. Саме завдяки великим
колоніальним володінням Англія, незважаючи на втрату промислової
першості, зберігала міцні економічні позиції.
Загальне погіршення економічної ситуації в Англії супроводжувалося
погіршенням становища ц робітничого класу. Не маючи достатніх коштів на
внутрішньому ринку для проведення модернізації виробництва, підприємці
намагалися знизити собівартість англійських товарів за рахунок зниження
заробітної платні та посилення експлуатації робітників. Така політика
буржуазії призвела до загострення соціальних суперечностей в англійському
суспільстві та виникнення нових робітничих організацій, які об'єднували
найбідніші верстви пролетаріату. З 1885 р. дедалі більшого впливу в Англії
набувають «нові» трейд-юніони (профспілки), які, на відміну від вже
існуючих профспілок, об'єднували некваліфікованих робітників (докерів,
робітників газових заводів і т. д.).
Профспілковий рух дедалі більше набирав політичного характеру. В
1900 р. трейд-юніони провели установчу конференцію, на якій був
утворений комітет робітничого представництва для підтримки робітничих
депутатів на виборах до парламенту. В 1905 р. комітет дістав назву
робітничої (лейбористської) партії, яка поряд з консервативною та
ліберальною партіями взяла участь у виборах у парламент і здобула 29 місць.
Оскільки в лейбористську партію майже автоматично вступали всі члени
трейд-юніонів, незабаром вона стала наймасовішою політичною партією в
Англії.
Зростання профспілкового руху наприкінці XIX ст. змусило правлячі
кола Англії активізувати проведення політики соціальних реформ із метою
встановлення «класового миру». Найпослідовніше ця політика
здійснювалася під час правління лібералів на чолі з Ллойд-Джорджем. Уряд
Ллойд-Джорджа, який перебував при владі з 1906 по 1916 р., прийняв цілу
низку важливих соціальних законів. В 1906 р. – закон про трудові
конфлікти, закон про компенсації робітникам, в 1908 р. – закон про право
робітників на пенсії. В 1909 р. були створені біржі праці, проведено
парламентську реформу. Всі ці заходи спрямовувалися на зниження
соціального напруження в суспільстві.
Головна мета зовнішньої політики Англії наприкінці XIX ст. полягала
в подальшому розширенні англійської колоніальної імперії. Важливим
надбанням Англії в останній третині XIX ст. були колонії на Близькому
Сході. Скориставшись фінансовими труднощами Єгипту, уряд Дізраелі
скупив у 1875 р. його контрольний пакет акцій компанії Суецького каналу. В
40
1882 р. Англія завершила підкорення Єгипту, встановивши режим воєнної
окупації.
Продовжуючи колоніальну політику в Африці, наприкінці XIX ст.
Англія завоювала Східний Судан, Кенію, Уганду, Нігерію, частину Сомалі,
що збільшило її володіння до початку XX ст. до 33 млн кв. км. Подальше
просування Англії на Південь викликало воєнний конфлікт із двома
південно-африканськими республіками (Трансвааль та Оранжева), який
тривав з 1899 по 1902 р. Створені бурами (вихідцями з Голландії) республіки
вчинили відчайдушний опір англійським колонізаторам, але не змогли
протистояти переважаючим силам Англії. Поряд з Австралією, Новою
Зеландією (1907 р.) бурські республіки були проголошені домініонами
Британської імперії.
Щодо європейської політики Англії, то тут вона на початку XX ст.
відійшла від політики «блискучої ізоляції» й зосередила свою увагу на
пошуку союзників. З огляду на зростаючу економічну, військову та
міжнародну вагу Німеччини Англія визнала за необхідне владнати
колоніальні суперечності, які роз'єднували її з Францією та Росією. Це
привело до виникнення в 1904 р. англо-французької Антанти з колоніальних
питань. Договір 1904 р. дав назву новому військово-політичному блоку в
Європі, основою якого, крім названого, стали російсько-французький договір
1893 р., а потім англо-російська угода 1907 р. Після 1907 р. Європа фактично
опинилася поділеною на два ворожі військово-політичні блоки, політика
яких неминуче вела до воєнного конфлікту.
В результаті поразки у війні з Німеччиною економічні позиції Франції
у світі серйозно підупали. За темпами промислового розвитку вона перейшла
на 4-е місце, поступившись Англії, США та Німеччині. Втрата Ельзасу та
Лотарингії, а також велика контрибуція значно підірвали економічні
можливості французької промисловості. Крім того, перевага у французькому
господарстві дрібних власників, які не здатні були у великому обсязі
споживати промислову продукцію, значно звужувала внутрішній ринок
країни. Одночасно в цей період Франція стала другим у світі після
Великобританії експортером капіталу, таким чином, французька економіка в
зазначений період дедалі більше набирає лихварського характеру. Франція
перетворюється на основного кредитора у світовій економіці. Основним
реципієнтом французьких кред
итів з кінця XIX ст. стає Росія, на яку
припадало більше чверті загальної суми зовнішніх кредитів Франції.
Одним з результатів поразки Франції у війні з Німеччиною було
проголошення в 1870 р. Третьої республіки. Прийнята в 1875 р. внаслідок
тривалої боротьби між прихильниками республіки и монархії Конституція
остаточно закріпила у Франції республіканський режим. Згідно з
Конституцією головою держави обирався на сім років президент, а
законодавча влада зосереджувалась у руках двопалатного парламенту, який
складався з палати депутатів та сенату.
На парламентських виборах 1876 р. більшість отримали прихильники
республіканського ладу. Вони розпочали внутрішні реформи. Було