Безродний Є. Ф., Уткін О. Історія політичних вчень

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ ХХІІ

ПОЛІТИЧНІ ТЕОРІЇ В ЗАХІДНИХ І ПІВДЕННИХ СЛОВ’ЯНСЬКИХ КРАЇНАХ У ХІХ СТ.

341

якою нависла реальна загроза самого існування болгарського народу

в якості самостійної нації. Турецькі власті протягом віків докладали

немало зусиль до того, щоб отуречити болгарський народ, проводи-

ли грубу асиміляторську політику. Турецьке панування в Болгарії

викликало незадоволення, наростання національно-визвольного

руху, хвилю стихійних селянських повстань. Політичне становище в

країні характеризувалося назріванням революційної ситуації. Тільки

народна революція могла вирішити головну мету національно-виз-

вольного руху в Болгарії: знищення варварських феодально-кріпос-

ницьких порядків, повалення турецького гніту і утворення незалеж-

ної демократичної болгарської національної держави.

Головними рушійними силами національно-визвольного руху

були болгарське селянство і міська біднота. Що стосується болгарсь-

кої буржуазії, то вона схильна вести політику змови з турецькими

гнобителями, політику зради національних інтересів.

Справжніми виразниками інтересів трудящих мас, глашатаями

ідеї народної революції для досягнення соціального і національного

розкріпачення багатостраждального народу явились такі передові

мислителі, як Василь Левський і Христо Ботєв. Василь Левський

(1837–1873) був прихильником всенародного повстання проти туре-

цького панування з метою ліквідації феодальних порядків і утворен-

ня Болгарської Народної Республіки. Левський, виступаючи за

широку народну революцію, всіляко попереджував проти неоргані-

зованих та одиноких виступів окремих загонів болгарських повстан-

ців, вважаючи, що успішну революційно-визвольну боротьбу можуть

вести лише великі, централізовані, добре законспіровані революцій-

ні організації. Левський розпочав велику революційну діяльність,

став крупним організатором народного повстання проти турок і бол-

гарської буржуазії.

Видатним мислителем був поет Христо Ботєв (1848–1876), на

якого великий вплив зробила революційна Одеса, де він вчився в

1863–1866 рр. Тут він встановив зв’язки з російською революційною

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

342

інтелігенцією. В 1867 р. виключений із гімназії за свободомислен-

ня Ботєв повертається на батьківщину, де цілком віддає всі сили і

здібності справі боротьби за визволення Болгарії. Через переслі-

дування властей він емігрував у Румунію, почав видавати газети

«Слово болгарських емігрантів» і «Прапор», на сторінках яких

виступає з рядом блискучих, насичених революційним духом

публіцистичних статей. У 1874 р. Ботєв очолив революційний

центральний комітет, що вів енергійну підготовку повстання про-

ти турецького гніту. 1876 р. Ботєв загинув у боях болгарських ре-

волюціонерів проти турецьких каральних загонів. В його працях

червоною ниткою проходить думка про те, що антинародна сут-

ність політики болгарських імущих класів, феодалів-кріпосників і

крупної торговельно-промислової буржуазії може бути ліквідова-

на тільки шляхом народної революції і Болгарія може стати само-

стійною державою.

Формуючи програму народної революції, рушійною силою якої

повинно бути селянство, Ботєв вважав, що безпосереднім результа-

том революції стане створення уряду. Цей уряд, спираючись на тру-

дящі маси, здатний здійснити докорінні суспільні перетворення і по-

будувати соціальну республіку.

Х. Ботєв постійно підкреслював значення систематичної пропа-

ганди ідей революційної боротьби серед широких народних мас і

особливо ролі і значення свідомого керівництва революційним

рухом, його організації і спрямування по правильному шляху. «Що

заважає нашому народу скинути з шиї ярмо турецького деспотизму? —

писав Ботєв. — Відсутність сили, коштів, патріотизму, революційної

пропаганди? Історія нашого господарювання, окремих наших по-

встань і тієї допомоги, котру ми багато раз надавали народним по-

встанням, що проходили біля нас, досить ясно показує, що у нас є і

сили, і кошти, і патріотизм, але недістає широкої пропаганди, необ-

хідної для того, щоб зв’язати окремі розрізнені революційні виступи

місцевого характеру воєдино, дати їм відповідний напрям і вказати

Розділ ХХІІ

ПОЛІТИЧНІ ТЕОРІЇ В ЗАХІДНИХ І ПІВДЕННИХ СЛОВ’ЯНСЬКИХ КРАЇНАХ У ХІХ СТ.

343

мету, до якої необхідно прагнути. Ось чого недістає нашому народу!

Ось те святе, благородне діло, за котре треба серйозно взятися».

У своїх статтях і в практичній діяльності Ботєв послідовно і не-

ухильно боровся за те, щоб в Болгарії була організована «сітка рево-

люційних комітетів з їх пропагандою, котра б давала тон і напрям

кожній обдуманій народній демонстрації…, котра об’єднувала б ре-

волюційні сили народу, дала їм напрям і визначила час повстання».

Ботєв вважав наявність бойової революційної організації однією з

основних умов успіху народної революції.

Болгарський революціонер гостро критикував буржуазну лже-

демократію, викривав лицемірство західноєвропейських буржуазних

лібералів, котрих називав «цивілізованими європейськими вовка-

ми». На його Ботєва, тільки революція могла б позбавити робітни-

чий клас і селянство Болгарії, як і всієї Європи, від експлуатації.

Суспільно-політичні погляди Х. Ботєва відображають революційно-

демократичний напрям політичної думки. Йому належить чільне

місце в скарбниці політичної думки Болгарії ХІХ ст.

3. Прогресивні політичні ідеї в Сербії

Протягом першої половини ХІХ ст. Сербія в результаті цілого

ряду повстань проти турецького ярма, а також завдяки допомозі

російських військ в боротьбі проти Туреччини оформилася як

самостійне феодальне князівство. Однак повної незалежністі від

Туреччини це князівство не мало. Окремі території, населені серба-

ми, входили також до складу Австро-Угорської монархії. Розвиток

капіталізму в аграрній країні, де панував в основному феодально-

кріпосницький устрій в економіці, котрої ще зберігалися пережит-

ки напівпатріархальних відносин, відбувався аж до кінця ХІХ ст.

занадто повільними темпами. Робітничий клас був малочисельний

і розпорошений.

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

344

Найбільш яскравим вираженням потреб пригніченого сербсько-

го селянства та інших верств, дрібних виробників, що піддавалися

жорстокому соціальному гніту, були суспільно-політичні погляди

Святозара Марковича (1846–1875). На формування поглядів Мар-

ковича, який одержав освіту в Росії, великий вплив справили праці

Герцена і Чернишевського. «Ми повинні, — писав Маркович в

1869 р., — стати для сербського народу тим, чим Чернишевський,

Добролюбов та інші були для російського народу». Маркович багато

зробив для того, щоб ідеї його вчителя — Чернишевського стали до-

ступні сербському народу. На сторінках заснованої ним газети «Рад-

ник» («Робітник») Маркович систематично «друкував переклад глав

роману Чернишевського «Що робити». В праці «Основи народної

економіки, або науки про народний добробут» Маркович дав науко-

во-популярний виклад основних економічних поглядів Чернишевсь-

кого. Він показав, що Чернишевський, напротивагу Міллю, який

вважав приватну власність основою природного економічного роз-

витку, виходить із повного заперечення приватної власності і ви-

знання колективної власності найбільш доцільною основою справді

справедливого соціального устрою. «Я хотів, — писав Маркович з

цього приводу, — слідуючи за Чернишевським, створити соціаліс-

тичну політичну економію».

Шлях до радикального вирішення завдань соціального і націо-

нального розкріпачення сербського народу Маркович вбачав тільки

в народній, селянській революції сербського народу в союзі з іншими

пригніченими народами, насамперед слов’янськими. Формулюючи

цілі і завдання народної, селянської революції, Маркович виходив із

положення, що основою будівництва майбутнього соціалістичного

суспільства буде селянська община (задруга). Народна революція,

на думку Марковича, повинна «визволити наш найбільш чисельний

клас — трудове селянство від феодальної і бюрократичної експлуа-

тації і організувати нашу сільську задругу». Великого значення в бу-

дівництві соціалізму Маркович надавав також створенню споживчих

Розділ ХХІІ

ПОЛІТИЧНІ ТЕОРІЇ В ЗАХІДНИХ І ПІВДЕННИХ СЛОВ’ЯНСЬКИХ КРАЇНАХ У ХІХ СТ.

345

ремісничих об’єднань. Маркович ідеалізував селянську общину, вва-

жаючи її готовим осередком соціалізму. Він визнавав, що К. Маркс

першим вказав спосіб вирішення соціального питання, організовую-

чи в одну партію пролетаріат всіх країн. «Маркович відчув на собі

сильний вплив основоположників наукового соціалізму. Про це свід-

чить його спеціальна робота «Про соціалізм і робітниче питання», в якій

виклав основні положення «Маніфесту Комуністичної партії».

4. Розвиток політичної думки в Польщі

З кінця ХVІІІ ст. Польща перестає бути самостійною державою

в результаті поділів її території в 1772, 1793 і 1795 р. між Австрією,

Пруссією і Росією. В боротьбі проти польських магнатів та інозем-

ного ярма в Польщі з початку ХІХ ст. сформувався широкий фронт

національно-визвольної боротьби. Неоднорідність класового складу

обумовила і різні політичні погляди, що відображали інтереси різ-

них соціальних груп, представлених в цьому русі. Найвидатнішими

діячами польського революційного руху, які відіграли велику роль в

розвитку прогресивної політичної ідеології в Польщі в першій поло-

вині ХІХ ст. були А. Міцкевич, І. Лелевель, С. Ворцель, С. Сера-

ковський, Е. Домбовський, Я. Домбровський.

Адам Міцкевич (1798–1858) — геніальний польський поет,

один із видатних і активних учасників польського патріотичного

національно-визвольного руху. На формування світогляду і по-

етичну творчість його великий вплив справили особисте спілку-

вання під час перебування в Росії з К. Рилєєвим, А. Бестужевим і

дружба з О. С. Пушкіним. Свій поетичний геній Міцкевич повніс-

тю поставив на службу патріотичній справі визволення своєї віт-

чизни від соціального і національного гноблення та пропаганді

ідей дружби і миру між вільними народами. В результаті поразки

польського повстання 1830–1831 рр. Міцкевич деякий час віддавав

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

346

данину релігійно-містичній теорії «польського месіанізму», що ви-

ходила з положення про те, що поляки становлять собою «богооб-

раний народ», котрий відіграє виключну роль у всій історії людства.

В кінці 40-х років помічається поступовий відхід Міцкевича від

месіанських поглядів і перехід на позиції революційно-демократич-

ного утопічного соціалізму.

Утопічні ідеї соціалізму Міцкевича викладені в ряді статей,

надрукованих в 1849 р. в Парижі в газеті «Трибуна народів». В них

поет закликав до згуртування всіх революційних сил польського та

інших народів для боротьби «проти царя, королів і кабінетів» і за

організацію демократичної республіки.

А. Міцкевича не задовольняла боязкість утопічних соціалістів

Сен-Симона і Фур’є, особливо в питанні про необхідність ліквідації

приватної власності на знаряддя і засоби вробництва і заперечення

ними значення активної революційної політичної боротьби народ-

них мас. Міцкевич піддав жорстокій критиці угодницьку політику

дрібнобуржуазного радикала Луї Блана. Що стосується утопічно-со-

ціалістичної програми самого Міцкевича, то їй властива нечіткість і

суперечність. З одного боку, вона закликала до активної революцій-

ної діяльності народних мас, а з другого висувалась теза про злиття

«моральної сили» революції з «релігійною ідеєю». І все ж він зали-

шається одним із благородних представників польських дворянсь-

ких революціонерів, які служили справі соціального та національно-

го визволення польського народу.

Видатне місце в історії передової політичної думки в Польщі

посідає Іоахил Лелевель (1786–1861) — один із діячів польського

повстання 1830–1831 рр., представник послідовно революційного

крила в керівництві цим повстанням. Лелевель висунув демократич-

ну політичну програму. Він закликав до зброї всю стару Польщу,

надання громадянських прав євреям і селянам, наділення останніх

землею, відновлення Польщі на основах демократії і рівності, пе-

ретворення національної боротьби за свободу інтересів всіх народів.

Розділ ХХІІ

ПОЛІТИЧНІ ТЕОРІЇ В ЗАХІДНИХ І ПІВДЕННИХ СЛОВ’ЯНСЬКИХ КРАЇНАХ У ХІХ СТ.

347

У своїх працях Лелевель сформулював висновок, що основною

рушійною силою в історії розвитку Польщі є боротьба класів і фео-

далів-землевласників і поневоленого селянства. Основний зміст

історичного процесу визначається активністю народних мас, його

політичні погляди стали теоретичним обгрунтуванням політичної

програми революційно-визвольного руху в Польщі.

У 30-х рр. ХІХ ст. на арену політичної боротьби Польщі висту-

пив Станіслав Ворцель (1799–1857) — керівник польських еміг-

рантських революційних організацій «Грундзендз», а потім «Польсь-

кий народ», програмною вимогою котрих явились ліквідація приват-

ної власності на землю. Політичні погляди Ворцеля відображені в

його рефераті «Про власність» (1836). Ворцель вважав, що на зміну

існуючим формам власності повинна прийти колективна власність

на засоби виробництва. В майбутньому соціалістичному суспільстві,

вказував Ворцель, припиниться егоїстична боротьба людей за влас-

ність, зникне експлуатація і економічна нерівність, буде панувати

принцип рівної участі всіх громадян в управлінні державою. На його

думку, соціалістичне суспільство буде організовано на засадах феде-

ративного об’єднання рівноправних націй. Він виступав за зміцнення

дружби польського народу з російським народом і спільну боротьбу

проти царизму і кріпосницького ладу. В цілому він був видатним де-

мократом, патріотом, все своє життя присвятив справі визволення

Польщі від соціального і національного гніту.

До числа прогресивних діячів Польщі відноситься Сігізмунд

Сераковський (1826–1863) — учасник і герой польського повстан-

ня 1863 р. Сераковський був одним із помічників Чернишевського в

«Современник», в якому і друкував статті з польського питання. Він

був близький до Добролюбова і Шевченка. Коли спалахнуло польське

повстання 1863 р., Сераковський разом із білоруським революцій-

ним демократом К. С. Калиновським організував селянські загони,

які давали відсіч царській поліції, армії, знищували найбільш ненавис-

них народу поміщиків. Сераковський за своїми політичними поглядами

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

348

був революційним демократом і боровся зі зброєю в руках за визво-

лення польського народу. 27 квітня 1863 р. в бою з царськими війсь-

ками Сігізмунд Сераковський був поранений, попав у полон і за

вироком суду був страчений. Герцен в газеті «Колокол» присвятив

некролог Сераковському, в якому оцінив його як справжнього рево-

люціонера-демократа.

Одним із видатних діячів національно-визвольного руху в Поль-

щі був Едвард Дембовський (1822–1846). В 1842 р. Дембовський

став співредактором і одним із засновників журналу «Научное обоз-

рение», що виходив у Варшаві і відіграв видатну роль в формуванні

революційних поглядів польської молоді. Дембовським були напи-

сані статті «Польська самородна філософія», «Думки про майбутню

філософію» та ряд інших творів. У них він критикував політичне

вчення Гегеля і його апологетику прусської абсолютиської монархії.

Він також піддав критиці погляди Сен-Сімона і Фур’є як недостат-

ньо послідовні, оскільки ці мислителі не прийшли до повного запе-

речення приватної власності. Дембовський вказував, що в майбут-

ньому соціалістичному суспільному ладі приватної власності на засоби

виробництва не повинно існувати. При соціалізмі праця стане су-

спільно-корисною і обов’язковою для всіх, а розподіл суспільного

продукту повинен відбуватись по праці.

У спробі створити справжню філософію, що відкривала б шлях

для борців за перебудову світу Дембовський в статті «Польська са-

мородна філософія» проводить думку про те, що пора старих, схола-

стичних, відірваних від життя філософських систем безповоротно

минула. Філософія майбутнього повинна, на думку Дембовського,

відповідати найістотнішим потребам людства і вказувати йому пря-

мі шляхи до неминучого визволення. Цей політик першим з польсь-

ких революційних діячів порвав з релігією та ідеями польського

месіанізму. Він вважав релігію знаряддям придушення народу, а ка-

толицизм реакційною силою, що гальмує розвиток революційного

мислення польських селян. Згідно його поглядів, вищою силою,

Розділ ХХІІ

ПОЛІТИЧНІ ТЕОРІЇ В ЗАХІДНИХ І ПІВДЕННИХ СЛОВ’ЯНСЬКИХ КРАЇНАХ У ХІХ СТ.

349

покликаною змінити світ, є розум. На вищому ступені розвитку

органічної природи з’являється, на його думку, людський розум, ко-

трий стає творчим розумом, тобто активною силою, здатною пере-

будувати світ. Ця концепція є ідеалістичною.

Дембовський був активним учасником боротьби за соціальне і

національне розкріпачення своєї батьківщини. Він брав участь у тає-

мних революційних організаціях — «Союзі польської нації» і особ-

ливо в «Союзі плебеїв». Коли у лютому 1846 р. спалахнуло краківсь-

ке збройне повстання, Дембовський став одним із видатних його

керівників. У кінці лютого 1846 р. він був убитий австрійськими

солдатами в одному з передмісць Кракова. Політичні погляди Дем-

бовського знайшли відображення в програмі краківського «народно-

го уряду», що вимагала скасування кріпосного права і наділення

селян землею. В цілому діяльність Дембовського носила революцій-

но-демократичний характер.

Одним із найвидатніших революційних діячів Польщі, який

прийняв політичну програму революційної демократії, є Ярослав

Домбровський (1836–1871). У 1855 р. він закінчив Кадетський кор-

пус в Петербурзі. Під час перебування в Росії він зблизився з росій-

ськими революційними демократами, брав участь у таємному гуртку,

разом з Сераковським, Калиновським, Врублевським. Гурток знахо-

дився під сильним впливом ідей Белінського, Герцена і Чернишевського.

В 1859 р. Домбровський поступив в академію генерального штабу, в

період навчання він ще більше зблизився з Сераковським і через

нього — з революційними польськими організаціями. Після закін-

чення академії Домбровський був направлений у Варшаву, де всту-

пив у таємну організацію «червоних», що ставила своєю метою

організацію революційного перевороту в Польщі.

Політична програма «Центрального національного перевороту»,

куди входив Я. Домбровський, була в цей час близькою до програми

революційної «Землі і волі» 70-х років. Вона передбачала організацію

збройного селянського повстання проти царизму і поділу поміщицької

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

350

землі між селянами. В 1862 р. Домбровський був арештований і засу-

джений до 15 років каторжних робіт. Йому вдалося втекти з в’язниці

і деякий час переховуватись від царських жандармів, він брав актив-

ну участь в російських підпільних організаціях. У 1865 р. емігрував

до Парижу. Під час Паризької Комуни Домбровський рішуче встав

на бік паризьких робітників і був призначений головнокомандую-

чим збройних сил Комуни. Геройська поведінка Домбровського на

цій посаді зробила його найпопулярнішим генералом Комуни, лю-

бимцем комунарів. У травні 1871 р. Я. Домбровський був смертельно

поранений. Похований з почестями.

5. Політична думка в Чехії і Словаччині

Починаючи з ХVІ ст. Чехія попала під владу габсбургської монар-

хії. Чеський народ відчував сильний вплив грубо-асиміляторської по-

літики австрійських властей. У Словаччині панував гніт угорських

феодалів-магнатів, які всіляко гальмували господарський і культур-

ний розвиток країни, душили свободу словаків. Чехія по рівню свого

господарського розвитку і по ступеню капіталістичних відносин стоя-

ла вище від австрійської абсолютної монархії. Особливо швидко капі-

талістичні відносини в Чехії були помітні в першій половині ХІХ ст.

Вони сприяли загостренню класових і національних протиріч в країні,

росту опору трудящих мас режиму соціального і національного гноб-

лення. Загострювалися також протиріччя між економічно міцніючою

чеською буржуазією і крупною німецькою торговельно-промисловою

буржуазією, що володіла ключовими позиціями в економіці країни.

Ідеологи значної частини чеської буржуазії (Ян Колар, Павел

Шафарик, Антон Марек) в інтересах теортичного обґрунтування

боротьби проти сильного німецького конкурента піднімають на щит

ідеї панславізму, закликають до об’єднання слов’янських наро-

дів, в тому числі чехів і словаків, під егідою російського царизму.