Бедь В.В. Юридична психологія

Подождите немного. Документ загружается.

чення словесно-розумової діяльності в процесі сприйняття сприяє

більш повному і всебічному пізнанню предмета сприйняття.

Константність сприйняття — відносна постійність сприйманої фор-

ми, величини, кольору предмета незалежно від умов, в котрих воно

відбувається. Людина бачить величину і форму предмета правильно,

такими, якими вони є насправді, незалежно від відстані і розташуван-

ня в просторі.

Вибірковість сприйняття — це переважне виділення одних предме-

тів і об’єктів у порівнянні з іншими, обумовлене особливостями лю-

дини: її досвідом, потребами, установками і т. д. Наприклад, розмов-

ляючи на багатолюдній вулиці зі своїм другом, людина бачить у на-

товпі лише свого співрозмовника, а вся маса людей є для неї фоном.

Кожен спеціаліст здатний сприймати в предметах і явищах головним

чином те, що його цікавить.

І. Сєченов розрізняв два види сприйняття:

• сприйняття як реакція охоплення. Ця реакція спрямована на те,

щоб пізнати предмет чи визначити будь-яку його якість. Напри-

клад, при переході через вулицю людина охоплює оком авто-

мобіль, що рухається трасою, миттєво визначає відстань і т. д.;

• сприйняття як реакція детального бачення. Воно спостерігаєть-

ся при глибокому пізнанні предметів і явищ (вивчення слідчим

хатинки на дачній ділянці, де стався злочин).

Особливості сприйняття визначаються станом особистості: при

емоційному піднесенні, радісному переживанні процес сприйняття за-

гострений; засмучення, відчуженість “затуляють” вуха і очі, людина

мало що чує і бачить.

Помилкове сприйняття спостерігається при явищах ілюзії (від лат.

illusio — помилка), суть яких — неадекватне відображення предмета,

що сприймається, чи його властивостей.

Уявлення — це образи предметів чи явищ реальної дійсності, кот-

рі в цей момент людина не сприймає. В основі всякого уявлення зав-

жди лежить відтворення минулих відчуттів і сприйняттів. На думку

І. Сєченова, уявлення за своїми нервовими механізмами відрізняють-

ся від сприйняття лише різницею у збудниках. Для процесу сприйнят-

тя збудником є предмет зовнішнього світу, котрий індивід чує, ба-

чить, якого торкається і т. д.; для уявлення збудником є слово чи ду-

мка про предмет або явище. Слово чи думка викликає образ, оживляє

збережені мозком сліди фізіологічних реакцій, які відповідають ми-

нулим процесам сприйняття.

Таким чином, уявлення є, по суті, відтворюючим сприйняттям.

Однак воно часто відрізняється від початкового сприйняття:

• уявлення, звичайно, слабкіше за сприйняття. Лише в окремих

людей уявлення бувають дуже яскравими: деякі письменники,

художники, композитори нібито бачать і чують персонажів сво-

їх романів, картин, опер;

• уявлення не бувають стійкими і незмінними образами того чи

іншого предмета. Уявлення є процесом, а не зафіксованим не-

рухомим образом. Кожен відчув на собі процес “танення” того

чи іншого образу з плином часу, коли одні деталі предмета ви-

ступають на перший план, а інші зникають.

Люди помітно відрізняються один від одного за колом своїх уяв-

лень. Індивідуальні відмінності виявляються в переважаючих видах

уявлення. Є люди, в яких дуже яскраві уявлення, вони “бачать” все

те, про що їм розповідають, “бачать” героїв книг, які читають, і т. п.

Інші люди мають яскраві слухові уявлення, вони нібито перебувають

у світі слухових образів.

Живі, конкретні й точні уявлення не виникають самі по собі, вони

розвиваються лише в процесі певної діяльності, в тому числі у проце-

сі навчання і сприйняття.

Уявлення пов’язані з усіма психічними процесами і відіграють ве-

лику роль у психічному житті людини. Процеси мислення, пам’яті й

уяви ніколи не проходять без участі уявлень. Суттєва роль уявлень і

в емоційних реакціях, і у вольових виявах людини.

Пам’ять — це процес організації і збереження минулого досвіду, який

робить можливим його повторне використання в діяльності чи повер-

нення в сферу свідомості. У визначенні дуже точно вказується на часову

сутність пам’яті, її віднесеність до минулого, теперішнього і майбутнього.

Те, що сприймається людиною, не зникає безслідно: в корі вели-

ких півкуль головного мозку зберігаються сліди від процесу збуджен-

ня. Ці сліди створюють можливість виникнення збудження і тоді, ко-

ли подразник відсутній. На основі цього людина може запам’ятати і

зберегти, а потім відтворити образ відсутнього предмета чи відтво-

рити засвоєні раніше знання. Фізіологічним механізмом пам’яті є асо-

ціації, в основі яких лежить зв’язок між окремими фактами і явища-

ми, відображеними у свідомості людини. Пам’ять засновується на

асоціаціях за схожістю, спорідненістю і контрастом.

Як і сприйняття, пам’ять є процесом відображення. Однак особ-

ливість пам’яті в тому, що вона має справу з отриманими раніше об-

разами і поняттями. Інакше кажучи, якщо сприйняття відображає ма-

теріальні предмети і явища безпосередньо, то пам’ять відображає об-

рази (поняття), котрі сприймалися (осмислювалися) в минулому.

Основними процесами пам’яті є запам’ятовування, збереження

(забування) і відтворення.

Запам’ятовування визначається як процес, що забезпечує зберіган-

ня отриманих вражень (матеріалу) в пам’яті. Воно виступає як важ-

лива умова наступного відтворення матеріалу. Запам’ятовування по-

чинається із затямлення, котре здійснюється мимоволі (ненавмисно).

Потім людина може ставити за мету свідоме затямлення значущого

матеріалу. У цьому разі відбувається довільне (навмисне) запам’ято-

вування. Запам’ятовування само собою, якщо воно пасивне, якщо в

ньому не бере участь наше “Я”, — це накопичення багатств у лабі-

ринті, ключі від скарбниці якого знаходяться у величезній заплута-

ній зв’язці. І ключі ці безликі. Образно кажучи, запам’ятовування без

мети, без особистісного значення — це стрілянина в порожнечу.

Емоційне забарвлення матеріалу сприяє його запам’ятовуванню.

Людина пам’ятає образи, з дитинства береже неповторні миттєві ра-

дощі. Вона на довгі роки запам’ятовує куточки міст чи лісові стежки,

якщо з ними було пов’язане щось значуще, важливе для її серця.

Збереження і забування представляють собою дві сторони єдино-

го процесу довготривалого утримання сприйнятої інформації. Збере-

ження — це динамічний процес, який здійснюється на основі актив-

ної переробки, узагальнення і систематизації матеріалу. Зберігається

і пам’ятається добре все те, що лежить у системі свідомо організова-

ного, спланованого життя. Забування — процес випадання певної ін-

формації з пам’яті людини.

Забувається насамперед те, що перестає бути для людини суттє-

вим і значущим. Крім того, швидко забувається інформація в тому

разі, якщо вона при запам’ятовуванні була погано “укладена” в па-

м’ять.

Відтворення — процес, який полягає у відновленні й реконструк-

ції актуалізованого змісту пам’яті. Відтворення пов’язане з розумо-

вими діями, котрі й здійснюють реконструкцію відтворюваного ма-

теріалу (зміна плану, перестановка, переконструювання матеріалу і

т. п.). Саме в реконструкції виявляється неможливість трактування

процесу відтворення лише як процесу згадування, в його відокрем-

ленні від мислення, мови, установок людини. По суті, людина ніколи

не відтворює зміст пам’яті в тій формі, в якій він запам’ятовувався.

За характером психічної активності пам’ять поділяють на (рис. 4):

Мимовільну

Образну

Рухову Словесно-логічну Емоційну

Короткочасну

Довготривалу

Довільну

Рис.4. Види пам’яті

Пам’ять

а) об’єкт запам’ятовування. Розрізняють образну пам’ять (па-

м’ять на образи), котра поділяється на окремі підвиди залежно від

аналізаторів: зорову, слухову, смакову, дотикову і нюхову пам’ять;

рухову (моторну), що проявляється в запам’ятовуванні, збереженні

та відтворенні рухів і дій; словесно-логічну — виражається в запа-

м’ятовуванні, збереженні та відтворенні думок, понять, словесних

формулювань; емоційну пам’ять на пережиті людиною емоції і по-

чуття;

б) ступінь вольової регуляції пам’яті. Розрізняють довільну пам’ять

(людина ставить перед собою свідому мету на запам’ятовування, на

утримання потрібного змісту для наступної дії, що потребує вольо-

вих зусиль) і мимовільну (фіксація вражень від навколишнього світу

без спеціально поставленої людиною мети). Мимовільно запам’ято-

вується те, з чим індивід активно працює, що йому цікаво і т. п.;

в) тривалість збереження інформації. Розрізняють пам’ять коротко-

часну (забезпечує втримання інформації на час, необхідний для вико-

нання будь-яких операцій; крім того, виявляється тоді, коли матеріал

запам’ятовується на короткий строк, а подальше збереження його вва-

жається непотрібним) і довготривалу (забезпечує довготривале — го-

дини, дні, роки, десятиріччя — збереження інформації).

Продуктивність пам’яті визначається багатьма причинами як об’-

єктивного (характер матеріалу, його кількість, обставини та ін.), так

і суб’єктивного порядку. Серед суб’єктивних причин виділимо такі:

• ступінь завершеності дій запам’ятовування;

• ставлення людини до тієї чи іншої діяльності;

• попередній досвід індивіда;

• емоційне налаштування людини;

• вольові зусилля, які докладаються в ході запам’ятовування.

Мислення — процес пізнавальної діяльності індивіда, яка харак-

теризується узагальненим і опосередкованим відображенням дійс-

ності. Мислення — вищий пізнавальний процес, властивий лише

людині. Воно відображає світ в його суттєвих зв’язках і стосунках.

Мислення розкриває те, що безпосередньо у сприйнятті не дано —

закономірні зв’язки і суттєві взаємовідношення між предметами та

явищами. Так, спостерігаючи одні явища, людина судить про інші,

котрі певним чином із ними пов’язані (за зовнішніми ознаками лю-

дини можна судити, хоча б наближено, про її внутрішній стан).

В основі процесу мислення лежать тимчасові нервові зв’язки двох

видів:

• першосигнальні нервові зв’язки, які виникають під впливом зов-

нішніх подразників і пов’язані з відчуттями, сприйняттями й

уявленнями;

• другосигнальні нервові зв’язки, які утворюються в корі головно-

го мозку за допомогою слів і відображають суттєві зв’язки між

предметами.

Мислення включається з того моменту, коли під впливом потреби

визначається мета і в певній ситуації виникає перепона до її досягнен-

ня: не вистачає чи знань, чи засобів, чи методів для того, щоб досягти

мети і задовольнити потребу. Воно являє собою оперування в голові

образами-символами, знаками для того, щоб прийняти правильне рі-

шення (виробити той порядок дій, що приводить до бажаного резуль-

тату). Розумова діяльність людей здійснюється за допомогою розумо-

вих операцій: аналізу і синтезу, порівняння, абстракції і конкретизації.

Аналіз — це уявне розкладення предмета чи явища на частини, що

їх утворюють, тобто виділення в них окремих частин, ознак і власти-

востей. Будь-який аналіз починається з попереднього загального

ознайомлення з предметом чи явищем, тобто виникає спочатку в

практичній діяльності людини, а потім переростає в розумовий акт.

Наприклад, щоб розумово розкласти мотор автомобіля на відповід-

ні частини, потрібно кілька разів його розібрати.

Слід пам’ятати, що аналіз не є простим механічним переліченням

усіх складових елементів, ознак і властивостей предмета. Він завжди

є цільовим, спрямованим на вирішення якогось певного теоретично-

го чи практичного завдання.

Синтез — це розумове поєднання окремих елементів, частин і

ознак в єдине ціле. Як і процес аналізу, синтез виникає спочатку в

практичній діяльності. Щоб зберегти в розумі той самий мотор, не-

обхідно навчитися збирати його на практиці.

Аналіз і синтез нерозривно пов’язані, знаходяться в єдності один

із одним у процесі пізнання. Аналіз дає знання про окремі елементи

предмета (об’єкта, явища), а синтез, спираючись на результати ана-

лізу, забезпечує знання предмета (об’єкта, явища) в цілому.

Порівняння — розумове встановлення схожості та відмінності між

предметами дійсності. Порівняння завжди відбувається з певної точки

зору, під якимось кутом зору, задля вирішення якогось завдання. На-

приклад, на допиті слідчий чи працівник слідства завжди порівнює сві-

дчення потерпілого і підозрюваного (звинуваченого) для того, щоб

знайти спільне, а також відмінності, правдиве і нещире і т. д.

За допомогою розумової операції порівняння людина набуває пев-

них знань, отримує необхідний матеріал для наступного аналізу і

синтезу, абстрагування і конкретизації. Стаючи складовим елемен-

том інших операцій мислення, порівняння обумовлює розвиток ро-

зумових здібностей особистості.

Абстракція — це таке пізнання дійсності, котре полягає в розумо-

вому відволіканні від ряду несуттєвих ознак (властивостей) предме-

тів і відносин між ними з метою виявлення суттєвих ознак (властиво-

стей). Без процесу абстракції неможливе проникнення “в глибину”

явища чи предмета, вивчення його суті. Так, вирішуючи будь-яку

юридичну проблему, спеціаліст розкладає її на складові огляду впли-

ву на проблему, що вивчається (операція порівняння), виділяє в ній

найбільш суттєві, головні складові, виключаючи при цьому другоря-

дні, несуттєві елементи (операція абстракції). Виявлені суттєві части-

ни (ознаки) проблеми стають основою майбутнього рішення.

Конкретизація — розумова операція, котра означає перехід від

загального до одиничного (одиничне при цьому відповідає цьому за-

гальному). Конкретизувати — значить навести приклади, факти, ілю-

страції, які підтверджують загальне теоретичне положення, закон, те

чи інше психолого-правове явище. Конкретизація пов’язує знання

людини з реальною практикою і допомагає правильно зрозуміти

дійсність.

Розумові операції абстракції і конкретизації взаємопов’язані між

собою — і ті й інші як підсумок пізнання є проникненням в суть пред-

метів (об’єктів) і явищ.

Залежно від способів виконання розумових дій виділяють три ви-

ди мислення:

• предметно-дійове — вид мислення, пов’язаний з практичними

діями над предметами. Це найбільш елементарний вид мислен-

ня, який представляє собою безпосереднє сприйняття предметів

у процесі дій з ними. Основними умовами розв’язання розумо-

вих задач у цьому разі є правильні дії (прийоми) людини з від-

повідними предметами. Цей вид мислення широко репрезенто-

ваний у людей масових робітничих професій;

• наочно-образне — мислення, що ґрунтується на сприйнятті й

уявленні. Людина оперує наглядними зображеннями предметів

і об’єктів через їхні образні уявлення. Наприклад, переставлен-

ня меблів на місці злочину. Слідчий може уявити собі, як стоя-

ли меблі в кімнаті до моменту скоєння вбивства, що змінилося

в розташуванні меблів під час бійки і т. д. Образи слугують тут

способом вирішення поставленого перед юристом завдання.

Добре розвинуте наочно-образне мислення — серйозний помі-

чник у діяльності юриста;

• абстрактно-логічне — мислення поняттями шляхом розміркову-

вань. Розмірковувати — означає пов’язувати між собою різні по-

няття, щоб у підсумку одержати відповідь на питання, яке постає

перед людиною, розв’язати розумову задачу. Абстрактно-

логічне розмірковування використовується при розв’язанні задач

із математики і фізики, хімії і теоретичної механіки і т. п. У цьо-

му разі людина послідовно аналізує умови задачі, з’ясовуючи,

що їй відомо, що невідомо і як можна на основі відомого розв’я-

зати конкретну задачу. Абстрактно-логічне мислення — головне

в мисленні юридичного працівника, на котре він спирається при

складанні версій події, що відбулася в оперативно-розшуковій ді-

яльності, під час допиту, слідчого експерименту і т. д.

Процес мислення починається загальним логічним законом. І все-

таки у різних людей мислення неоднакове. Індивідуальні особливос-

ті розумової діяльності людини — насамперед результат розвитку йо-

го розуму в процесі навчання, діяльності, життя.

Відмінності в мисленні людей проявляються в різноманітних яко-

стях мислення, найбільш суттєвими із них є:

• широта розуму (виявляється, з одного боку, в широкому кругозо-

рі, різносторонній допитливості, а з іншого — характеризується

всебічним і творчим підходом до пізнання теорії і практики);

• глибина розуму (виявляється в умінні проникнути в сутність

складних питань життя і діяльності, зрозуміти причини виник-

нення подій і явищ, передбачити їх розвиток і т. д.);

• самостійність мислення (вміння людини висувати нові завдан-

ня і знаходити потрібні рішення і відповіді без допомоги інших

людей, але спираючись на їхні знання, думки і досвід);

• критичність розуму (характеризується вмінням людини строго

й об’єктивно оцінювати свої і чужі думки, старанно доводити і

перевіряти всі положення і висновки, що висуваються);

• гнучкість розуму (самостійність і свобода думки при виборі

способу розв’язання нових задач; це розум, якому чужі трафа-

рети і шаблони);

• швидкість розуму (здатність людини швидко розібратися в

складній ситуації, швидко обдумати і негайно прийняти пра-

вильне рішення).

Усі названі якості мислення розвиваються в процесі пізнавальної

та практичної діяльності людей.

Уявлення того, що в минулому людина не сприймала створення

образів предметів і явищ, з якими раніше вона не зустрічалася, ви-

никнення ідеї того, що лише буде створено, складає особливу форму

психічної діяльності — уяву.

Уява — це створення людиною чогось нового: нових образів і ду-

мок, на основі яких виникають нові дії та предмети.

Хоча уява відноситься до пізнавальних процесів, вона служить

людині не лише для пізнання навколишнього світу, а й для його пе-

ретворення.

Фізіологічною основою уяви є процес утворення нових поєднань

і комбінацій з тих тимчасових нервових зв’язків у корі головного мо-

зку, які вже склалися за минулий досвід. Важливу роль в утворенні

нових зв’язків відіграє слово, котре оживляє нервові зв’язки, які ра-

ніше не вступили в поєднання один із одним, сприяє виділенню в

предметах нових ознак.

Залежно від активності й усвідомленості людиною створення но-

вих образів виділяють такі види уяви:

• мимовільна уява. У цьому разі нові образи виникають під впли-

вом малоусвідомлених чи взагалі неусвідомлених потреб і на-

мірів людини. Уява виникає “сама собою”, без будь-яких спря-

мованих зусиль. Наприклад, дивлячись на дивакуваті хмари,

що пливуть на небі, людина “бачить” обрис тварини, якусь

конструкцію. Мимовільна уява найчастіше виникає у сновидін-

нях, у стані напівсну, “бездумного” відпочинку і т. п.;

• довільна уява. Вона являє собою процес навмисної побудови об-

разів у зв’язку зі свідомо поставленою метою в тій чи іншій сфе-

рі діяльності. Наприклад, адвокат, очікуючи індивідуальної бе-

сіди зі своїм підзахисним, будує уяву про те, як може відбувати-

ся спілкування. При цьому образи в нього виникають у

результаті спеціального наміру — створити щось конкретне в

ході бесіди для з’ясування певних питань.

Залежно від оригінальності є:

• відтворювана уява. Її суть у тому, що уява нового — для цієї лю-

дини — образу предмета чи явища відтворюється на основі сло-

весного опису, сприйняття зображення у вигляді карт, схем,

креслень і т. п. Прикладом відтворюваної уяви може служити

реконструкція слідчим події, що відбулася за окремими факта-

ми, деталями і слідами, які збереглися;

• творча уява — самостійне утворення нових образів, які реалі-

зуються в нових предметах, об’єктах, ситуаціях, явищах. Тут

людина не спирається на якийсь готовий опис чи умовне зобра-

ження.

Уява більше, ніж інші пізнавальні психічні процеси, пов’язана з

почуттями людини. Можна холоднокровно, безсторонньо сприйма-

ти світ, думати про щось, але не можна без емоцій уявляти. Часом

уява не лише виникає під впливом почуттів, а й сама стає одним із

найбільш могутніх їхніх джерел. Це дуже важлива властивість уяви,

тільки через неї людина може оцінити, що значать для неї ті чи інші

обставини.

І ще про один зв’язок слід обов’язково згадати. Образи уяви зав-

жди включають елементи тих знань і навиків, які необхідні для здійс-

нення творчої діяльності. Основними блоками тут є:

а) виникнення ідеї, задуму;

б)“виношування” задуму, в ході якого ідея уточнюється, а часом

і видозмінюється;

в) вивчення вимог і умов для реалізації ідеї;

г) накопичення необхідного матеріалу;

ґ) процес реалізації задуму.

Мова — це процес індивідуального її використання з метою на-

самперед спілкування з іншими людьми. Мова забезпечується пери-

феричними (рухові, голосові, артикуляційні) і центральними (кора

мозку) апаратами, органами сприйняття і розуміння слів та їх сполу-

чень, відтворення і використання їх у житті. Людині властиво вжива-

ти знаки для позначення предметів і осмислення дійсності. Людська

мова є знаковим відображенням у мозку, одним зі способів кодуван-

ня і передачі інформації. Для розуміння мови інших людей необхідне

її перекодування, переведення у внутрішній зміст, на основі якого

встановлюються змістові елементи. Це результат аналітико-синтетич-

ної діяльності мозку.

Фізіологічний механізм людської мови розкривається у вченні

І. Павлова про другу сигнальну систему. “Слово, завдяки всьому по-

передньому життю дорослої людини, пов’язуючи з усіма зовнішніми

і внутрішніми подразниками, які приходять у великі півкулі, всі їх си-

гналізує, всі їх заміняє і тому може викликати всі ті дії, реакції орга-

нізму, які обумовлюють ті подразники”

Дослідження психологів Л. Виготського, О. Леонтьєва, П. Гальпе-

ріна та інших показали, що мовна діяльність є засобом перетворення

предметних дій в розумові. Важливими етапами формування розумо-

вих дій поряд із попереднім ознайомленням із порядком зовнішніх

дій є їхнє мовне виконання (зовнішнє і внутрішнє).

Слова здатні активізувати кору мозку, багато тимчасових зв’язків,

включити попередній досвід у діяльність. Вони впливають не лише на

другу сигнальну систему і навіть підкірку. За допомогою словесних

впливів (при незмінному в цей момент комплексі безпосередніх подраз-

ників) можна викликати активний стан кори мозку, всієї нервової сис-

теми, впливати в потрібному напрямку на психіку і діяльність людини.

Мова в діяльності юриста виступає як носій інформації і як засіб

впливу як на окрему людину, так і на групу осіб.

Павлов И. П. Полн. собр. соч. — Т. 4. — С. 429.

ВИДИ МОВИ

Зовнішня

Усна

Монологічна

Внутрішня

Письмова

Діалогічна

Рис. 5. Види мови