Бедь В.В. Юридична психологія

Подождите немного. Документ загружается.

З’явилися перші спроби обґрунтування окремих кримінально-

правових позицій психологічними знаннями. У підручнику Б. Спасови-

ча “Кримінальне право” (1863 р.) вже використовуються психологічні

дані про злочини. У Казані публікується перша монографія з судової

психології — праця А. Фрезе “Нариси судової психології”(1874 р.).

Розвиток психології, психіатрії та права привів до необхідності

оформлення юридичної психології як самостійної наукової дисцип-

ліни. П. Ковалевський 1899 р. порушив питання про поділ психопа-

тології та правової психології, а також введення цих наук у курс юри-

дичної освіти.

На початку ХХ ст. в юридичній психології з’являються експеримен-

тальні методи дослідження. Значна кількість праць цього періоду при-

свячена психології показань свідків. Це праці І. Холчева “Мрійлива

брехня” (1903 р.), Г. Португалова “Про показання свідків” (1903 р.),

Є. Кулішера “Психологія показань свідків і судове слідство” (1904 р.).

На цю ж тему були доповіді М. Хомякова “До питання про психо-

логію свідка” (1903 р.), А. Завадського і А. Єлістратова “Про вплив

питань без навіювання на достовірність показань свідків” (1904 р.),

О. Гольдовським “Психологія доказів свідків” (1904 р.).

1902 р. експерименти щодо визначення достовірності показань

свідків проводив німецький психолог В. Штерн. Його завданням був

не пошук науково обґрунтованих прийомів отримання показань свід-

ків, як у А. Біне, а встановлення ступеня достовірності свідчень. Спи-

раючись на свої дані, В. Штерн стверджував, що показання свідків

принципово недостовірні, хибні, оскільки “забування є правилом, а

спогад — винятком”. Підсумки свого дослідження В. Штерн доповів

на засіданні Берлінської психологічної спілки. Вони викликали вели-

ку зацікавленість в юридичних колах багатьох країн Європи. Згодом

В. Штерн створив персональну концепцію пам’яті, яка мала яскраво

виражений ідеалістичний характер. Згідно з цією концепцією пам’ять

людини не є відображенням об’єктивної реальності, а виступає лише

як її викривлення на догоду вузько егоїстичним інтересам особистос-

ті, її індивідуалістичним намірам, її гордості, пихатості, честолюбст-

ву тощо.

Доповідь В. Штерна викликала бурхливу реакцію і у російських

юристів. Затятими прихильниками В. Штерна в Росії стали професор

Петербурзького університету О. Гольдовський, професори Казансь-

кого університету А. Завадський і А. Єлістратов. Вони самостійно

провели серію дослідів, подібних дослідам В. Штерна, і зробили ана-

логічні висновки. Сам О. Гольдовський зазначав, що психологічні

основи помилок дуже відмінні і висновок із зіставлення картини, від-

твореної свідком, з дійсністю виходить дуже сумний. Свідок не дає

точної копії, а тільки її сурогат.

Над питаннями психології показань свідків у Росії працювали та-

кож М. Хомяков, М. Бухвалова, А. Бернштейн, Є. Кулішер та ін.

1905 р. вийшов збірник “Проблеми психології. Брехня і показання

свідків”. Багато статей збірника пронизувала ідея про недостовір-

ність показань свідків.

Значну увагу розвитку юридичної психології приділив великий

вчений-фізіолог, психіатр і психолог В. Бехтерев (1857–1927). Під йо-

го керівництвом було здійснено перше експериментальне досліджен-

ня малолітніх злочинців, результати якого знайшли відображення в

праці “Про розумову працездатність малолітніх злочинців” (1903 р.)

Саме він за допомогою експериментальних методів вивчав злочин-

ність як психологічне явище і особистість злочинця. Підсумки дослі-

дження були викладені в його працях “Про експериментальне психо-

логічне дослідження злочинців” (1902 р.) і “Об’єктивно-психологіч-

ний метод у застосуванні і вивченні злочинності” (1912 р.).

Значний внесок у розвиток юридичної психології зробив А. Коні

(1844–1927) — юрист і громадський діяч, видатний судовий оратор.

Узагальнивши свій практичний досвід, він висловив багато цікавих

положень і порад із психології судової діяльності та психології судді

як головної фігури в кримінальному процесі, про психологію проку-

рора і адвоката. У праці “Достоєвський як криміналіст” А. Коні роз-

крив важливе значення для слідства і суду вивчення внутрішнього сві-

ту злочинця. Він читав курс лекцій “Про злочинні типи”, закликав

ввести на юридичному факультеті Петербурзького університету кур-

си психології і психопатології.

1908 р. з ініціативи В. Бехтерева і Д. Дриля був створений Науко-

во-навчальний психоневрологічний інститут, до програми якого вхо-

дила і розробка курсу “Судова психологія”. На базі цього інституту

1909 р. створюється Кримінологічний інститут. Судовою психоло-

гією почали займатися професійні психологи, визначилося коло спе-

цифічних проблем — вивчення психіки злочинця, свідків та інших

учасників кримінального процесу, діагностика брехні, судово-

психологічна експертиза та ін.

1920 р. при Московському університеті було створено Інсти-

тут радянського права, до якого вже наступного року увійшов

відділ кримінології. 1924 р. при юридичному факультеті Київсько-

го інституту народного господарства відкривається кримінальна

клініка.

Розвитку юридичної психології в перші роки після 1917 р. надто

сприяв великий суспільний інтерес до питань здійснення правосуддя,

особистості злочинця та ін. У країні почався пошук нових форм за-

побігання злочинності та перевиховання правопорушників. Юридич-

на психологія брала активну участь у розв’язанні цих проблем.

1925 р. вперше у світі створено Державний інститут з вивчення зло-

чинності і злочинця. Упродовж перших п’яти років Інститут опублі-

кував багато праць із юридичної психології. Спеціальні кабінети з

вивчення злочинця і злочинності було відкрито в Москві, Ленінгра-

ді, Саратові, Києві, Харкові, Мінську, Баку та інших містах. Одно-

часно проводилися дослідження з психології показань свідків, психо-

логічної експертизи та деяких інших проблем.

Цікаві дослідження провів психолог А. Лурія в лабораторії експе-

риментальної психології, створеної 1927 р. при Московській губерн-

ській прокуратурі. Він вивчав можливості застосування методів

експериментальної психології для розслідування злочинів і сформу-

лював принципи роботи пристрою, що згодом отримав назву “вик-

ривача брехні” (лай-детектор).

Суть судово-психологічних шукань того періоду сучасний радян-

ський психолог А. Петровський охарактеризував так: “У 20-ті роки

“судова психологія” — це авторитетна і обширна галузь науки, яка

має за предмет вивчення психологічні передумови злочину, побут і

психологію різних груп злочинців, психологію показань свідків і су-

дово-психологічну експертизу, психологію ув’язненого (тюремна пси-

хологія) і т. п.”

У цей же період багато уваги приділяв питанням психології пока-

зань свідків відомий судовий психолог харківської школи О. Бруси-

ловський

. Слід особливо зупинитися на дослідженнях А. Тагера,

який немало зробив для судової психології взагалі і для психології

показань свідків зокрема. Він вважав, що кримінальний процес — це

найбільш реальний дослідницький процес і що формування і вивчен-

Петровский А. В. История советской психологии. — М.: Просвещение, 1967. —

С. 181.

Брусиловский А. Е. Судебно-психологическая экспертиза; Брусиловский А. Е.

Немые свидетели (из очерков по судебной психологии) // Право и жизнь. — 1928. —

№ 2.

ня наукових основ його передумов не може не дати значного матері-

алу для законотворчості.

17 грудня 1928 р. А. Тагер виступив на раді Психологічного інсти-

туту з доповіддю “Про підсумки і перспективи вивчення судової пси-

хології”. Разом з О. Брусиловським, С. Познишевим, С. Геллерштей-

ном він брав активну участь у роботі І Всесоюзного з’їзду з вивчення

поведінки людини (Москва, 1930). З’їзд мав спеціальну секцію з су-

дової психології, де обговорювалися різні питання вивчення психо-

логічних проблем, які стосуються боротьби зі злочинністю. Були за-

слухані доповіді А. Тагера “Про підсумки і перспективи вивчення

судової психології” і О. Брусиловського “Основні проблеми психоло-

гії в кримінальному процесі”.

Достатньо серйозна робота в 20–30-ті роки велася з вивчення пси-

хології ув’язнених. Так, учений-криміналіст М. Гернет (1874–1953)

1925 р. видав працю “У в’язниці”, в якій розкриваються особливості

психології людей, що відбувають тюремне покарання.

З досліджень того часу цікавими є праці К. Сотоніна, в яких ви-

світлювалися психологічні аспекти діяльності слідчого і судді, питан-

ня отримання правдивих показань свідків, методи виявлення в них

мимовільної брехні.

На початку 30-х років через негативні політичні зміни і посилен-

ня комуністичного тоталітарного режиму дослідження з судової

психології, так само, як і дослідження в царині трудової, соціаль-

ної, медичної психології, були призупинені. І лише починаючи з

60-х років стали знову обговорюватися пекучі проблеми юридичної

психології.

1964 р. була прийнята постанова ЦК КПРС “Про заходи щодо по-

дальшого розвитку юридичної науки і поліпшення юридичної освіти

в країні”, котра відновила юридичну психологію в усіх юридичних

вищих навчальних закладах країни. У 1965–1966 рр. почалося викла-

дання спеціальних курсів юридичної психології в юридичних вузах

Москви, Ленінграда, Мінська та деяких інших містах. 1966 р. Мініс-

терством вищої і середньої спеціальної освіти СРСР було проведено

Всесоюзний семінар із питань викладання юридичної психології і ос-

новних проблем цієї науки.

У травні 1971 р. в Москві відбулася перша Всесоюзна конферен-

ція із судової психології, а в червні 1971 р. в Тбілісі на 4-му Всесоюз-

ному з’їзді психологів судова психологія була представлена окремою

секцією.

Восени 1986 р. в м. Тарту (Естонія) пройшла Всесоюзна конфере-

нція з юридичної психології. На цій конференції зібралися і виступи-

ли з доповідями і повідомленнями представники всіх республік і регі-

онів Радянського Союзу. У цих доповідях широко обговорювалися

проблеми методології і структури юридичної психології, завдання її

окремих галузей (кримінальна психологія, психологія потерпілого,

психологія попереднього слідства та ін.), а також структура курсу цієї

дисципліни, що передбачається, і методика її викладання у вищому

навчальному закладі.

Після розпаду СРСР юридична психологія поступово розвиваєть-

ся на теренах новостворених суверенних держав.

Нині юридична психологія розвивається насамперед з таких про-

блем:

• загальні питання юридичної психології (система, методи, зв’яз-

ки з іншими науками);

• психологічні проблеми протиправної поведінки;

• психологія слідчого і слідчої тактики;

• психологічні особливості неповнолітніх правопорушників;

• психологія організованої злочинності тощо.

§ 3. Ñèñòåìà þðèäè÷íî¿ ïñèõîëîã³¿

“Під системою юридичної психології розуміється логічне розта-

шування проблем і питань, що вивчаються нею і які відображають

рівень її розвитку, тенденції і перспективи”

Аналізом системи юридичної психології займаються різні спеціа-

лісти — юристи, психологи, юридичні психологи. Розглянемо окремі

підходи щодо розв’язання цього питання.

К. Платонов виділяв у юридичній психології правову психологію

(предмет — правосвідомість), кримінальну (предмет — причини зло-

чинності, пов’язані з якостями особистості), судову психологію і ви-

правно-трудову

О. Ратінов вважає, що до системи юридичної психології входять:

• загальні питання (предмет, система, методи);

• правова психологія (психологія нормативно-правової регуляції);

Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические и теоре-

тические проблемы. — С. 160.

Платонов К. К. Система психологии и теория отображения. — М.: Наука, 1982. — С. 291.

• кримінальна психологія (психологія злочинності і особистості

злочинця);

• судова психологія (психологія слідчої і судової діяльності);

• виправна психологія (психологія виправлення і перевиховання

правопорушників)

А. Дулов як прихильник самостійної юридичної психології висло-

влював думку про те, що юридична психологія складається із загаль-

ної і особливої частини. Загальна частина охоплює її предмет, мето-

ди, завдання, психологічну структуру діяльності щодо здійснення

правосуддя, психологічний аналіз злочинної діяльності, а особлива

частина — психологічні основи попереднього слідства, судової діяль-

ності, діяльності виправно-трудових закладів

Досить поширеною є система юридичної психології, запропоно-

вана В. Васильєвим. Вона складається з таких блоків

Загальна частина включає предмет і завдання юридичної психо-

логії, методи, історію розвитку, зв’язок з іншими науками, основи за-

гальної і соціальної психології, правосвідомість, психологію юридич-

ної праці та психологію правовідносин у сфері підприємництва.

Особлива частина містить такі дисципліни: психологія потерпіло-

го, психологія неповнолітнього, кримінальна психологія, слідча пси-

хологія, психологія судового розгляду кримінальної справи, виправ-

но-трудова психологія, адаптація особистості звільненого до умов

нормального життя, судово-психологічна експертиза.

Не вдаючись в детальну наукову суперечку, можна висловити не-

згоду з такою системою юридичної психології по кількох пунктах. Не

зрозуміло, чому проблема правосвідомості виявилася в загальній ча-

стині системи? Чим пояснити необхідність виділення проблеми, по-

в’язаної з адаптацією особистості звільненого з місць позбавлення

волі до умов нормального життя, з дисципліни виправно-трудова

психологія? Нарешті, чому особлива частина носить назву “Судова

психологія”, хоча включає в себе і кримінальну психологію, і слідчу,

і виправно-трудову?

З погляду організації навчального процесу у вищому навчально-

му закладі необхідно більш точно і логічно побудувати систему юри-

дичної психології. Чим же керуватися, розв’язуючи це питання?

Ратинов А. Р. Советская судебная психология. — М.: Знание, 1967. — С. 5–6.

Дулов А. В. Судебная психология. — С. 43–46.

Васильев В. А. Юридическая психология. — СПб.: Питер Ком, 1998. — С. 13.

“При розгляді системи юридичної психології необхідно виходити

з того, що вона є самостійною галуззю знання, яка знаходиться на

стику психології і юриспруденції, і як будь-яка наука повинна мати:

методологію, теорію, історію, технологію практичного застосування

теоретичного знання, спрямованість практичного застосування цьо-

го знання”

Враховуючи наведені вимоги до системи юридичної психології і

сьогоднішній рівень її розвитку, пропонується такий варіант систе-

ми юридичної психології (див. рис. 1).

Щодо особливої частини юридичної психології, то її основні скла-

дові вирішують свої специфічні завдання:

1) правова психологія, яка вивчає психологічні особливості відо-

браження людиною правових явищ, досліджує психологічні ас-

пекти ефективної правотворчості, психологію правової соціалі-

зації особистості, психологію індивідуальної і суспільної право-

свідомості;

2) кримінальна психологія вивчає психологічні механізми право-

порушень і психологію правопорушників, проблеми освіти,

структури, функціонування і розпаду злочинних груп;

3) судова психологія розглядає коло психологічних проблем, які

стосуються судочинства (психологію суддів, слідчих та інших

працівників правоохоронних органів і адвокатури, психологіч-

ний зміст їхньої діяльності; психологію звинувачених, підозрю-

ваних, потерпілих, свідків; психологічні основи слідчих дій; ме-

тодологію і методику судово-психологічної експертизи);

4) виправна (пенітенціарна) психологія досліджує умови і особ-

ливості виправлення і перевиховання правопорушників пе-

реважно у виправно-трудових закладах (процес адаптації цих

осіб до перебування у виправних закладах; їхній психічний

стан, викликаний позбавленням волі; формування установки

на виправлення; реадаптація звільненого до життя на волі

та ін.).

Синтез психології та юридичних наук в юридичній психології по-

винен привести до взаємного збагачення і більш успішного розв’я-

зання складних і актуальних проблем, пов’язаних із підвищенням

ефективності правоохоронної і правозастосовної діяльності.

Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические и

теоретические проблемы. — С. 165.

Система юридичної психології

Рис. 1. Система юридичної психології

ІІ. Особлива частина

I. Загальна частина

Психологія юридичної

праці

Загальнопсихологічні та

соціально-психологічні

основи

Методологічні

основи і методи

Предмет, завдання,

історія розвитку

Правова

психологія

Кримінальна

психологія

Судова

психологія

Психологія судочинства

Психологія слідчих дій

Судово-психологічна експертиза

Виправна

(пенітенціарна)

психологія

Ðîçä³ë 2

ÌÅÒÎÄÎËÎÃ²×Í² ÎÑÍÎÂÈ

² ÌÅÒÎÄÈ ÞÐÈÄÈ×ÍÎ¯ ÏÑÈÕÎËÎÃ²¯

Постійною інформацією для юридичних працівників є факти, по-

дії, явища про правопорушення, котрі відображаються у зовнішньо-

му середовищі у формі матеріально зафіксованих слідів, різних обра-

зів у свідомості людей. Виявлення інформації, її аналіз і оцінка скла-

дають суть пізнавального аспекту в діяльності юриста, спрямовану

на розкриття, розслідування і запобігання будь-яким злочинам.

Слід відзначити специфіку соціального пізнання: людина не зав-

жди має можливість спостерігати те, що пізнає, мати безпосередній

контакт із тим, що доступне при пізнанні природних об’єктів. Для со-

ціального пізнання характерно й те, що явище, подія не лише може

не збігатись із сутністю, а й викривляти її. Коли ті чи інші явища, які

лежать на поверхні, наприклад, предмети, виявлені на місці події, ви-

кривляють дійсну суть явищ.

Результатом пізнавальної діяльності юриста є встановлення об’єк-

тивної істини, під якою розуміється адекватне відображення того чи

іншого об’єкта людиною, відтворення його таким, яким він є незале-

жно від суб’єкта, який пізнає цей результат, і його свідомості. Вста-

новлення істинності пізнання відбувається за допомогою доведення,

яке здійснюється шляхом визначених логічних роздумів і чуттєвого

сприйняття предметів і явищ. Доведення в юридичній психології як

процес, що складається з єдності розумових і практичних операцій

щодо відтворення реальної картини значущого з будь-якої юридич-

ної справи фрагмента дійсності, визначення його правових властиво-

стей і наслідків, засвідчених висновків, пов’язано і з теорією пізнан-

ня, і з логікою — наукою про мислення.

Пізнавальну і засвідчувальну сфери діяльності юриста відзначають

видатні дослідники В. Васильєв, А. Дулов, О. Ратінов та ін.

Васильев В. Л. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — М.: Юрид. лит., 1991. —

С. 138–140; Дулов А. В. Судовая психология. — С. 52;

Ратинов А. Р. Судебная психология для следователей. — М.: Юрид. лит., 1967. —

С. 41.

У зв’язку з цим підвищується роль методології пізнання в юридич-

ній психології. Чіткість методологічної позиції юридичного праців-

ника не дає можливості йому надмірно захопитися збором лише ем-

піричного матеріалу, віддати себе у володіння фактам на шкоду тео-

ретичних узагальнень, відволіктися на побічні явища, збитися з

основної лінії пошуку істини. Вона також не дасть можливості обме-

жуватися лише теоретичними шуканнями, спонукає слідчого і проку-

рора, суддю й інспектора, адвоката і захисника вникати в соціальні

реальності, вивчати правову проблему в самій дійсності, керуючись

при цьому суворими науковими критеріями оцінок.

§ 1. Ìåòîäîëîã³÷í³ ïðèíöèïè

â þðèäè÷í³é ïñèõîëîã³¿

Доцільно зупинитися насамперед на розгляді загального і відмін-

ного у змісті трьох доволі близьких понять: методологія, методика і

метод. Особливо важливо з’ясувати, у чому полягає зв’язок методи-

ки і методології, бо від цього безпосередньо залежить як якість пси-

холого-правового дослідження, так і успішність практичних дій юри-

дичного працівника.

Метод визначається як спосіб досягнення будь-якої мети, вирішен-

ня конкретного завдання, сукупність прийомів і операцій практично-

го чи теоретичного засвоєння (пізнання) дійсності. Метод виконує ре-

зультативну функцію, вказує юристу, як він повинен поводити себе

стосовно об’єкта пізнання, які пізнавальні та практичні операції по-

винен здійснити, щоб досягти поставленої мети.

Методика — це система методів і процедур, яка застосовується в

юридичній діяльності. Науково обґрунтована методика вивчення, на-

приклад, особистості правопорушника припускає сукупність правил,

що регулюють послідовність здійснення юристом відповідних опера-

цій і застосування при цьому певних методів. Методика — ніби

модель дослідження, розгорнута у часі. Вона завжди конкретна й

унікальна, бо визначається характером об’єкта вивчення, цілями і

завданнями, зовнішніми обставинами тощо.

Найважливішим і найскладнішим з трьох аналізованих понять є

поняття “методологія”, яке трактується так: методологія — це систе-

ма принципів і способів організації і побудови теоретичної та прак-

тичної діяльності, а також вчення про цю систему.