Антін Генсьорський. Галицько-волинський літопис (процес складання, редакції і редактори)

Подождите немного. Документ загружается.

сучасної йому інтелігентної дружинної верстви. Таким словом є, наприклад, колымагъ,

чужомовне походження якого він відразу підкреслює. Так, у статті під 1254 р. Данило

каже: «азъ же пойду въ колымагъ свой», і уже від себе автор пояснює «рекше во станъ»

(стор. 547). Те саме читаємо під 1251 р.: «зажьгоша колымагы своя, рекше станы». До

таких слів, імовірно, належить і незрозуміле слово кояри, записане без пояснення під 1252

р.: «НЂмци же дивяшеся оружью Татарьскому: бЂша бо кони в личинахь и в коярЂхъ

кожаныхъ» (стор. 540). Це, очевидно, запозичене татарське слово, бо тут, власне,

описується татарське озброєння

Інші улюблені цим автором звороти і слова ми навели раніше, характеризуючи матеріал, який

допомагає визначити межі роботи цього холмського редактора.

Мабуть, монгольська назва попони: пор. «Краткий монгольско-русский словарь», М, 1931: хун —

чохол, ар — плечі.

Іноді автор любить просто похвалитися знанням чужомовної лексики. Так, під 1252 р.

він пояснює, що слово «Сальцбурський» (в Іпат. «Жалошь Пурьскый») в перекладі на

руську мову означає «Сольный» (Іпат. «Сольскый»). Під 1257 р. він робить те саме з

словом рикс: «риксъ ти Угорьскый, рекше король, много обЂщаеть, но нЂ исправить»

(стор. 554). Він же залюбки застосовує до австрійських володарів німецьку назву княжого

достоїнства: «герцЂкъ», «герцюкъ» (пор. під 1235, 1252, 1257 рр.). Отже, і це зацікавлення

холмського редактора чужомовними словами дозволяє нам відшукати деякі вставки в

праці попередника. Так, /84/ цілий уривок під 1207 р. про вбивство імператора Філіппа,

який закінчується перехідною фразою «Но мы на преднее возвратимся...», ми сміло

можемо вважати вставкою цього редактора на основі німецького титулу Людовика

«лонокрабовичь», тобто ландграфович. Велика вставка під 1208 р., яка починається

словами «король же з великою любовью посла воя...» (стор. 484) і закінчується «король же

АндрЂй не забы любви своей... но посла воя» (стор. 486), теж належить цьому ж автору; це

видно з характерного для нього пояснення в цьому уривку слова колымагъ: «и

возвратишася во колымагы свои рекше во станы» (стор. 486).

Церковні та державно-політичні погляди редактора зводу 1266 р.

Перебування автора в західних державах (Польщі, Австрії тощо) мало вплив на його

церковно-організаційні погляди і політичні переконання. Автор схвалював церковну унію

Данила і сприяв їй до кінця свого життя. Літопис дає нам повне право стверджувати це з

усією рішучістю. Цікаво, що цей редактор, у праці якого на кожному кроці виявляється

безмежна любов до Данила, до його дітей

і його роду, який радіє кожним його успіхом і

сумує з приводу кожної, навіть малої, невдачі, — цей редактор ніколи і ніде не кинув

жодного слова докору папі за недодержання обіцянки організувати хрестовий похід проти

татар і допомогти Данилові. Вражає також те, що ніде не згадано й про розрив Данила з

папою. Проте, незважаючи на цю схильність до унії, автор залишався вірним своєму

обрядові, що виразно підкреслено під 1255 р., що нібито при укладанні унії папа «кльняше

тЂхъ хулящимъ вЂру ГрЂцкую православную» (стор. 548)

Під 1245 р. він відзначає перший виступ Льва в боротьбі з Ростиславом біля Перемишля:

«Посласта Льва млада суща и яко ни во бой ему внити младу сущу» (стор. 529); під 1249 р. тішиться,

що молодий Лев ламає свій спис на воєводі Філі: «О того же гордаго Филю Львъ младъ сы, изломи

копье свое» (стор. 524); під 1256 р. відзначає перший виступ Шварна у поході Данила на ятвяг: «И

поиде Данило на ЯтвязЂ съ братомъ и сыномъ Лвомъ и c Шварномъ младу сущу ему» (стор. 551).

Ці слова літописця не знаходять підтвердження у відомих буллах папи Інокентія. Навпаки, ці

булли містять щось зовсім протилежне. Пор. Н. Дашкевич, Первая Уния юго-западной Руси c

католичеством (1246 — 1254), К., 1884, стор. 32. /85/

Щодо політичних поглядів цього редактора, то ми вже мали нагоду (стор. 40)

відзначити, що цей автор від часу коронації (Іпат., 1255), якщо не пропускає титулу

Данила, то постійно і послідовно називає його королем. Це, безумовно, свідчить про

ставлення автора до самого факту коронації. Автор її прихильник, вона є вершиною його

політичних мрій. Це також слід вважати впливом Заходу, зокрема, можливо, і сусідньої

Угорщини. Автор, очевидно, ровесник Данила і, мабуть, в дитячі роки виховувався разом

з ним в Угорщині, будучи там із своїми батьками (в оточенні молодого Данила) в

еміграції. Вже тоді міг справити на нього враження блиск, що оточував «рикса». Щира

прив’язаність до свого володаря сповнювала його мрією, що йому доведеться колись

побачити таку саму розкіш і при Данилі. А втім, якщо відкинути таке припущення, то,

безперечно, на цю мрію могла вплинути ознайомленість автора з Угорщиною або самого

як дипломата, або у супроводі Данила. Ми бачимо його, наприклад, разом з Данилом при

зустрічі з угорським королем у Пряшеві в 1249 р. (Іпат. 1252). Він висловлює радість з

того приводу, що Данило, як рівний з рівним, «Ђха подлЂ короля», що Данило викликав

повагу короля і цісарських послів. Зрештою, фактичні державно-політичні відносини, що

склались тоді в Галицько-Володимирському князівстві, могли ще більше вплинути на мрії

автора, хоч би з того приводу, що вони нагадували багато де в чому мадьярський тип

феодальних відносин. Наслідники спадщини князя Романа Великого Данило і Василько,

хоч згідно із староруським спадковим княжим правом були цілком незалежними

володарями, на практиці їх відносини склались так, що князь Василько до смерті Данила

міг вважатися його васалом. Ніякої важливішої справи, хоч би вона стосувалась тільки

його власної землі, Василько не вирішував без поради і схвалення Данила. Такі відносини

склались також між Данилом і його сином Львом, наділеним уже близько 1250 р. окремою

волостю, а потім і його іншими синами. Не було б, очевидно, надто сміливою думкою

вважати, що на це вплинув неписаний заповіт князя Романа Великого, якого

дотримувалась його вдова і так виховала своїх дітей. Цей заповіт сприяв зміцненню

Галицько-Володимирського князівства, однак виконати його /86/ означало б змінити

віковічне руське державно-спадкове право. В кінці XIII ст. Галицько-Волинський літопис

відзначає «підручних князів

, а в XIV ст. не було вже поділу держави на удільні волості.

Але за часів Данила, хоч Василько добровільно визнав зверхність брата, цей порядок міг

не закріпитися (і дійсно, він змінився після смерті Данила і Василька). Закріпити його

назавжди могла, як здавалось у той час, тільки коронація. І якщо Галицько-Волинський

літопис подає звістку, що Данило згодився на коронацію (між іншим, за намовою матері

— «убЂди его мать его», 1255), то слід вважати, що мудра вдова Романа мала на увазі не

лише зміцнення влади перед загрозою татар, але й заповіт свого чоловіка відносно зміни

руського державно-спадкового права. Наш автор, очевидно, знав заповіт Романи

погоджувався з думкою княгині Романової.

Підручним князем Данила був уже з половини 30-х років XIII ст. князь луцький Іван, син князя

Мстислава Німого, який перед смертю дав «отчину свою князю Данилови и сына своего поручивъ

Йвана» (1226, стор. 501). В другій половині XIII ст. Галицько-Волинський літопис називає князя

Василька вослонімського просто воєводою князя Володимира Васильковича: «Володимиръ... же отряди

воєводу Василка князя Вослонимьского» (1281, 583); «посласта воеводы: Левъ посла... Тюима... а

ВолодимЂръ посла со своєю ратью Василка князя и Желислава» (1282, стор. 586). Так само про Юрія,

князя пороського, літопис говорить, що він просто служить князеві Володимирові, а потім —

Мстиславу Даниловичу: «Мьстиславъ посла вборзЂ гонцЂ, по Юрьи князи Пороскомъ... тогда бо Юрьи

Пороский служаше Мьстиславу, а первое служилъ Володимиру» (1289, стор. 612).

На підставі сказаного раніше це не можна беззастережно визнавати пізнішою підробкою того, що

пише Татіщев під 1203 р. про плани Романа Великого змінити спадкове право старої Русі, тобто

провести реформу на зміненій спадковій основі всього державного устрою Русі (В. H. Tатищев,

История Российская, ч. III, М., 1774, стор. 336 — 338).

Але державно-політичні погляди цього редактора не закінчувались на цьому. Є в них

ще одна ідея, зародження якої в даному випадку слід шукати в поглядах князя Романа

Великого. Її можна назвати теорією другого Києва — Русі. Перший Києв занепав, на його

місці з’явився «другий Київ» — Галич. Такий погляд виник у Романа і галичан уже тоді,

коли Роман у 1201 р. приєднав на деякий час Київ до Галицько-Володимирського

князівства і посадив у ньому свого намісника князя Інгвара Ярославича. Цей погляд

зміцнився /87/ ще більше за часів Данила перед приходом Батия, коли самі київські князі

стали нехтувати своїм уділом і намагалися «перескочити» на галицький престол (Михайло

чернігівський і його син Ростислав). Перед самим наїздом Батия на Київ Данило ставить

там намісником воєводу Дмитра. Остаточно цей погляд сформувався після розгрому

Києва Батиєм.

Галич — Холм стали вважати єдиним спадкоємцем Києва, інакше кажучи, другим

Києвом. Було це щось подібне до теорії «третього Риму», яка виникла в XVI ст. у Москві

після занепаду Візантії. Проте в цьому випадку запозичень із Києва було значно більше,

ніж у проповідників теорії «третього Риму»: Галицько-Володимирське князівство

перейняло не лише становище, значення і всі інші функції та зовнішні емблеми старого

Києва (пор. орел на стовпі в Холмі, Іпат., 1259), але й саму назву «Русь», не в широкому

династично-державному (політичному) розумінні, а в тому вужчому, що раніше

відносилось насамперед до населення Київщини. Про процес, який відбувся тоді серед

населення галицько-володимирської території, можна сказати, перефразовуючи слова

«ПовЂсти времяньных лЂт», що тоді «отъ Кыева бо прозвашася Русью, a первЂе бЂша

Волиняне, Галичане».

Редактор холмського зводу 1266 р. був одним з найбільших пропагандистів теорії

«другого Києва». Робимо цей висновок на підставі любові цього редактора до назв «Русь»,

«руський». Ні в одній частині руського літописання не знайдемо стільки цих назв, як саме

в цього редактора. Вони особливо вражають, якщо взяти до уваги майже повну

відсутність цих назв у північних літописах XIII ст. (переказах північних подій XIII ст. у

Лаврентіївському і Новгородському списках тощо). Найважливіше те, що ці назви

застосовуються редактором зводу 1266 р. і до галицько-волинської території, і до народу

— річ майже небувала в Київському чи північних літописах.

Наведемо приклади.

1. Русь в значенні народу Гиличини — Волині. Під 1249 р. розповідається, що

Ростислав Михайлович привів на Данила угрів і поляків, а біля Перемишля зібрав ще

«тъземьлЂцъ» (стор. 532). Під час бою ті «тъземьльцЂ» вже називаються «Руссю»:

«Ростиславъ /88/ ...исполчивъ же вои своя, Русь и Угры и Ляхы, и поиде противу» (стор.

533); їх б’є Данило, і тут вони знову Русь: «Данилови же женушю ...на Угры и Русь бющю

Ђ» (стор. 534); військо Данила, в складі якого були галичани і волинці, угорський

полководець Філя називає, за словами редактора, також Руссю: «рекущю [Філі] яко Русь

тщиви суть на брань» (стор. 533). Під 1251 р. «Русь» — це військо Данила: «Ляхомъ же

острожившимся нападоша [ятвяги] нощь на Ляхы, а Руси не острожившимся» (стор. 538);

«и гнаша Русь и Ляхове по нихъ» (стор. 539). В такому ж значенні вжито термін «Русь»

під 1252 р.: «и посла Данило Тевтивила и помочь себЂ и c нимъ Русь и ПоловцЂ» (стор.

542); «наутрЂя же виЂхаша НЂмцЂ co самострЂлы, и Ђхаша на нЂ Русь с Половци» (стор.

543); «выЂха же Тевтивилъ изъ города, Русь и Половци Данилови c ними» (там же). Те

саме під 1254 р.: «и ста [Данило] близь града рекомого Насилья [на Чехах], слышавъ яко

Русь и Ляхове яти суть во градЂ томъ» (стор. 547; справа йде про полонених дружинників

Данила та його союзників поляків). Під 1259 р. Руссю названо взагалі все населення

Галицько-Волинського князівства. Побудувавши Холм, «Данило... нача призывати

прихожаЂ НЂмцЂ и Русь, иноязычники и Ляхы» (стор. 558).

2. Руська земля — в значенні Галицько-Волинського князівства Данила. Під час

походу Батия «Данило... приЂхавъ въ Синеволодьско... воротися назадъ во Угры, не може

бо пройти до Рускоє земли, зане мало бЂ c нимъ дружины» (1240, стор. 523); «слыша о

братЂ си и о дЂтехъ — о княгини своей, яко вышли суть из РускоЂ землъ в Ляхы предъ...

Татары и потосьнуся взыскати ихъ... и жалишаси о побЂдЂ землЂ Руское» (там же, стор.

524); «и бысть ту [в Вишгороді, на Мазовші] дондеже вЂсть прия, яко сошли суть изъ

землЂ Руское безбожний» (з Галичини в Угорщину).

Проте найбільш, можливо, виявлені погляди нашого редактора на зміст поняття

«Руская земля» в його словах під 1250 р. з приводу приниження Данила перед Батиєм: «О

злЂе зла честь Татарьская! Данилови Романовичю князю бывшю велику, обладавшу

Рускою землею, Кыевомъ и Володимиромъ и Галичемъ, co братомъ си, инЂми странами:

нынЂ сЂдить на колЂну /89/ и холопомъ называється...» (стор. 536). Отже в розумінні

автора, «Руская земля» — це Київ, Володимир Галич. Решта — «инии страны». Але тому,

що Данило володів цією «Рускою землею» не в Києві, а в Галичі то центром Русі став

тепер Галич, або, точніше, Галицько-Володимирське князівство. В такому ж значенні

вжито там цей самий вислів у наступному реченні: «Его же отець [тобто Роман Великий]

бЂ царь в Руской землЂ, иже покори Половецькую землю...». Роман, як відомо, володів

також Галичем, Володимиром і Києвом.

Слід звернути ще увагу на ті випадки, де автор залюбки вживає форми рускый, коли

він характеризує окремі галицько-володимирські звичаї тощо: пор. «руская брань» — «и

уведевъше Ляхове, яко крЂпцЂе брань руская належить, начаша просити милость

получити» (1245, стор. 529); «руская крЂпость» — «всЂдше же поидоша [війська Данила]

и умякчиша сердца Ятвязьмь, узрЂвше крЂпость Рускую и Лядьскую» (1251, стор. 539);

«рускый обычай» — «самь же [Данило] Ђха подлЂ короля, по обычаю Руску: бЂ конь подъ

нимь дивленію подобенъ...», «рече ему король: не взялъ быхъ тысяще серебра за то, оже

еси пришелъ обычаемь Рускимь отцевъ своихъ» (1252, стор. 541); руское устремленье» —

«НЂмцЂ же видЂвше устремленье Руское крЂпко, и побЂгоша» (1254, стор. 547).

Ми навели тут тільки найбільш переконливі приклади. Для того, щоб уникнути

непорозумінь, ми залишаємо випадки вживання редактором термінів Русь, руская земля,

рускый у вказаному значенні, які знаходимо у вставках редактора в тексті його

попередника, наприклад під 1201, 1208, 1217, 1226 рр. Думаємо, що і наведених прикладів

досить, щоб переконатися, як сильно в 70-х роках XIII ст. (коли працював цей редактор)

пропагувалися в Галицько-Володимирському князівстві ці терміни, яке надавалося їм

значення і який політичний зміст вкладався в цю пропаганду. Проте ця пропаганда не

починається в 70-х роках. Як уже ми відзначили, теорія «другого Києва» остаточно

сформувалася після зруйнування Києва Батиєм, і тому початок пропаганди Русі — Галича

веде нас до перших років другої половини XIII ст. І справді, редактор холмського зводу

1266 р. лише продовжив і посилив таку ж /90/ пропаганду свого попередника, редактора

зводу 1234 р. Вже в останнього знаходимо підкреслення «руськості» Галича

Наводимо тут приклади з тексту, який, безперечно, можна визнати власним текстом редактора

редакції 1234 р.

Після перемоги Мстислава Удатного і Данила над Коломаном у Галичі автор радіє з

«божої ласки» для Галича «тако бо милость отъ Бога Руской землЂ» (1219, стор. 493); під

1229 р. він відзначає, що галицький ворохобник Судислав радить угорському королеві:

«изыдЂте на Галичь и приймете землю Рускую» (стор. 507). Під тим самим роком у

редактора зводу 1234 р. кілька разів зустрічаємо термін Русь у значенні полків Данила:

«Русь же догнаша Милича и Старогорода и нЂколко селъ Воротиславьскихь заяша» (стор.

504); «аще насъ Русь плЂнять, то кую славу Кондратъ прииметь... не дай славы Руси, ни

погуби града сего» (стор. 505); «створиша же межи собою клятву Русь и ЛяховЂ...» (там

же). В такому ж значенні зустрічаємо цей термін під 1211 р.: «бывши же сЂчи велицЂ, и

одолЂша Ляхове и Русь» (стор. 488); «и Быковенъ взять бысть Ляхи и Русью» (там же). В

обох випадках Русь — це сполучені полки Данила і пересопницького князя Мстислава.

Нарешті, під 1229 р. знаходимо «рускую хоруговь», «рускый бой», «рускую челядь»: «На

утрее же Данилъ и Василко... поидоста ко граду; Кондрату же любящю Рускый бой и

понужающу Ляхы свое...» (стор. 504); «аще Руская хоруговь станеть на забролЂхъ

[Каліша], то кому честь учинити; не Романовичема ли» (стор. 505); «створиша же межи

собою клятву Русь и Ляхове, аще посемь коли будеть межи ими усобица не воевати

Ляхомъ Руское челяди, ни Руси Лядьской» (там же).

РЕДАКТОР ЗВОДУ 1234 р.

Автор і місце складення зводу

Тотожність поглядів редакторів зводів 1266 і 1234 рр. на Галицько-Володимирське

князівство як на «Русь», тобто як на повноправного спадкоємця Києво-Русі, свідчить, що

редактор зводу 1234 р. був серед того кола людей, з якого вийшов і редактор зводу 1266

р., тобто серед холмського оточення Данила. Проте, на нашу думку, це була людина, яка,

безперечно, жила /91/ довгі роки в Галичі, можливо, що й провела там свою молодість.

Про це свідчить те, що саме цей редактор обіцяв (під 1206 р.) розповісти про заснування

Галича, отже, спертися на такий переказ, який міг бути відомим тільки місцевим жителям

Цієї обіцянки автор не виконав. Невиконання було наслідком плану, який намітив собі автор, але

якого не встиг провести до кінця. Про це , буде мова далі.

Про це свідчить тат кож докладне ознайомлення автора з галицькими подіями,

особливо з галицькими боярами, про яких він пише як про добре знайомих, не згадуючи

про їх звання, родинні зв’язки тощо. Саме у цього редактора відзначена найбільша (з усіх

редакторів Галицько-Волинського літопису) кількість осіб галицького походження: на

протязі тридцяти років він перелічує близької 45 лише галицьких осіб (без володимирців і

князів), яких можна легко об’єднати близькими, родинними зв’язками. З другого боку, цей

редактор не був органічно пов’язаний з Галичем, не був автохтоном за походженням. Як

визначний автохтон, він був би споріднений з галицьким боярством, і тоді не могло б

вийти з-під його пера стільки пристрасних звинувачень галичан у «невірстві» і «мятежі»,

як це знаходимо в редагованій ним частині літопису.

Усе, що ми сказали про цього редактора, стане ще більш зрозумілим, коли спробуємо

назвати його особу. В першому розділі цієї праці ми писали про його ознайомлення з

різними породами коней Данила («актаз», «гнідий» тощо). Отже, серед близьких до

Данила осіб, вказаних у цій частині літопису, зустрічаємо таку, яка вже завдяки своїй

службі найбільш могла знати ці речі і цікавитись ними. Це «сідельничий» князя Данила

Іван Михалкович, про якого згадується під 1230 р. В той час боярська родина

Молибоговичів організувала замах на життя Данила. Повідомлений про це Данило «Ивана

же посла, сЂдЂлничего своего, по невЂрныхъ Молибоговичихъ и по. ВолъдрисЂ; и

изимано бысть ихъ 20 и 8 Иваномъ Михалковичемъ, и ти смерти не прияша, но милость

получиша» (стор. 509). Звертає тут на себе увагу визначення точного числа спійманих

Молибоговичів. Таку подробицю в незначній взагалі епізодичній події міг відзначити

тільки автор-очевидець. Отже, це ще один доказ, що /92/ Іван Михалкович був автором

зводу 1234 р. Цей здогад стає ще певнішим, коли ми зіставимо дані про Івана

Михалковича із записом, поданим під 1213 р. Розповідається там про битву польського

князя Лешка і військ угорського короля Коломана з військами Мстислава Удатного під

Городком. Одного з воєвод Мстислава автор називає Михалком Глібовичем. Під час битви

головний вождь військ Мстислава — Дмитро не витримує, тікає. І саме тут літописець

подає цікаву подробицю: «тогда же и Василь, дьяк, рекомый Молза, застрЂленъ бысть

подъ городомъ; Михалка же Скулу убиша, согонивше на ЩирЂцЂ, а главу его сосЂкоша,

трои чепи сняше золоты и принесоша главу его ко Коломанови» (стор. 490). Михалко

Скула — це, як видно з контексту, Михалко Глібович. Відзначити його смерть в

офіціальних записах міг, очевидно, всякий хроніст, і на їх підставі, звичайно, й автор

зводу. Але історія з принесенням голови до Коломана, а тим більше з трьома золотими

«чепами» — це вже речі, які мали значення тільки для родини Михалка і про які пам’ять

зберігалася тільки серед рідні. Внести їх до літопису міг лише автор-родич. Отже,

зваживши, з одного боку, на цю обставину, а з другого — на припущення, що автором

зводу 1234 р. був сідельничий Іван Михалкович, можна зробити висновок, що цей Іван

Михалкович — син Михалка Глібовича Скули, і лише завдяки тому, що саме він є

автором зводу 1234 р., ці відомості про Михалка Глібовича потрапили до літопису.

Іван Михалкович як автор постарався згадати тут про свого батька, причому не

обмежився згадкою його імені та по батькові, але додав (що дуже характерно) навіть

прізвище — Скула. Разом з цим він згадує про дяка Василя Молзу, можливо тому, що це

був якийсь родич або батько, Михалко Глібович, був у якихось службових стосунках з

Василем. Іван, як відомо, відіграв визначну роль у придушенні заговору бунтарського

роду Молибоговичів. Це, очевидно, було його гордістю, і тому рід Молибоговичів міг і

надалі бути предметом його зацікавлення. І, дійсно, автор зводу 1234 р. ще раз з гнівом

згадує про них. Під 1234 р. літописець розповідає про поразку Данила і його союзника

Володимира Рюриковича в битві з князем Ізяславом /93/ та його половцями. Тоді в місті

Торцьку потрапив у полон князь Володимир та воєвода князя Данила — Мирослав. І саме

тут автор зауважує, що сталось це «съвЂтомъ безбожного Григорія Василевича и

Молибоговичевъ» (стор. 515). Сам факт названня Молибоговичів у даному місці, можливо,

ще нічого не доводив би, але те, що пізніше про Молибоговичів уже немає ніякої згадки (а

власне на 1234 р. закінчується звід редактора), свідчить про те, що Молибоговичі

зацікавили тільки автора зводу 1234 р., який мав на те найбільше причин. Таким чином,

сідельничий Іван Михалкович Скула був редактором зводу 1234 р.

Тепер стає зрозумілим також його ставлення як редактора зводу до галичан. Батько

його був на службі у Мстислава Удатного. Тому що Іван згадує поряд із батьком також

дяка Молзу, видно, що Михайло відігравав при Мстиславі більш цивільну, ніж військову

роль. Для канцелярської служби Мстиславу потрібні були люди, ознайомлені з місцевими

відносинами. Є можливість вважати Михалка жителем Волині. Звернемо увагу, що й

Мирослав, якого Мстислав посилає разом з Михалком під Городок, також був волинцем.

Це відомий опікун Данила і Василька, «слуга» княгині Романової. З ним, наприклад,

радиться Романова (1202, стор. 481), вона посилає його до Лешка (1204, стор. 483) і т. д.

Він і пізніше, аж до 1234 р., виступає як воєвода Данила. До того ж, коли Романова була

короткий час княгинею в Галичі (Іпат., 1209), розповідається, що тоді прийшли з нею

«бояре Володимерьскыи». Під час цього її князювання в Галичі при владі в місті Бозько

був Гліб Поткович. Це, найімовірніше, один з представників «старої гвардії» Романа,

«слуга» Романової, бо він попереджує її про напад на неї Мстислава пересопницького

(стор. 487). Можливо, що це був дід Івана, батько Михалка Глібовича. І Михалко

Глібович, і Мирослав, очевидно, колишні дружинники Романа. Великого — волинці, які в

той час залишалися на службі у Мстислава Удатного як союзника Данила, а потім його

тестя. Син Михалка — Іван мав, отже, змогу перед смертю батька і пізніше перебувати у

Галичі і близько познайомитися з галицькими відносинами і самим Галичем,

залишаючись, проте, далеким від політичних тенденцій галицьких бояр. Згодом він

перейшов на службу до Данила. /94/

Епізод з Молибоговичами, де ми зустрілися з особою Івана Михалковича, записаний

під 1230 р. Пізніше ми не зустрічаємося з сідельничим Іваном Михалковичем. Не згадує

про нього і продовжувач його зводу, редактор зводу 1266 р. (Діонісій Павлович). Це тим

більше нас вражає, що останній добре знав, чию він працю продовжує; отже, не могла не

цікавити його доля такого визначного дворянина короля Данила. До того ж, як ми вже

відзначали, їх єднали деякі спільні погляди, вони були беззастережно відданими Данилові

і пристрасно оспівували його діяння, отже, напевно вийшли з тісного кола людей Данила.

Тому не може бути, щоб редактор зводу 1266 р. ніде не натякнув про особу свого

попередника. І дійсно, цей редактор називає Івана, але не Івана Михалковича, дворянина

Данила, а Івана — першого холмського єпіскопа, помічника в будівництві Данила у Холмі

й іноді його помічника в державних справах (пор. його посольство до Бурондая «мЂсто»

Данила під 1261 р.). Враховуючи, що редактор зводу 1266 р. не міг не згадати свого

попередника Івана, ми вважаємо, що саме єпіскоп Іван і є нашим автором Іваном

Михалковичем Скулою.

Іван-єпіскоп, поки став холмським єпіскопом, був церковним «достойником»

Богородичної церкви у Володимирі. Саме звідти, коли «Богу изволившю Данилъ созда

градъ, именемь Холмъ... [тоді] Божию же волею, избранъ бысть и поставленъ бысть Иванъ

пискупъ княземь Даниломъ, оть крилоса великеє церкви святой Богородици

Володимерской» (1213, стор. 494). Слід мати на увазі умови, при яких це відбулось.

Єпіскоп . Асаф, попередній ставленик Данила на угровеській єпіскопській кафедрі, яку

недавно Данило заснував для Холмської волості, втратив довір’я Данила. Після смерті

київського митрополита Йосифа цей Асаф, близько 1240/41 р., користуючись заколотом,

викликаним татарами і, ймовірно, за намовою противника Данила чернігівського князя

Михайла «скочи на столъ митрополичь» (стор. 495)

Пор. Е. Голубинский, История русской церкви, т. II, М., 1901, стор. 52 — 53; Mакарий, История

русской церкви, т. IV, СПб., 1886, стор. 306.

Сталося це проти волі Данила, який, очевидно, вже тоді підібрав іншого кандидата

/95/ на митрополичий престол — печатника Кирила, пізнішого митрополита Кирила II.

Внаслідок цього «сверженъ бысть [Данилом Асаф] стола своего [в Угровеську] и

перенесена бысть пискупья во Холмъ» (там же). Так поступив Данило для того, щоб

стежити краще за діяльністю єпіскопа. Але після того прикрого досвіду з Асафом він

мусив бути обережним, підбираючи нового єпіскопа. І якщо у своєму виборі він спинився

на якомусь Івані «оть крилоса» Богородичної Володимирської церкви, то можна це

пояснити тільки тим, що цей Іван був прихильником Данила і, безперечно, відданий йому.

Таким саме ми пізнали сідельничого Данила, Івана Михалковича.

Це не єдиний випадок, коли Данило ставив єпіскопом того, хто раніше був при ньому

на світській службі. Здається, церковна політика Данила, після гіркого досвіду з

бунтарськими єпіскопами Галича і Перемишля (пор. під 1235, 1241 рр.) ішла взагалі по

лінії висування єпіскопів із свого найближчого середовища, а не з монастирів. Під 1223 р.

вказується на одного такого володимирського єпіскопа, що вийшов із середовища

дружинників. Був це «Микифоръ», який, будучи єпіскопом, залишив навіть своє прізвище

«Станило» саме тому, що походив із світського стану, «бЂ бо слуга Василковъ преже»

(стор. 594). Безумовно, що ця подія, як і вся діяльність Василька, здійснювалась за згодою

Данила. Безсумнівно, що і ставленик Данила, митрополит Кирило (пор. під 1243 р., стор.

528, і під 1250 р., стор. 537) — це, як тепер визнають історики, печатник Данила —

Кирило, який під 1241 р. захищає Бакоту від Ростислава Михайловича і болоховців. З

цього приводу можна здогадуватися, що Іван Михалкович пройшов такий життєвий шлях,

як і Кирило. Князь Данило, помітивши «книжний» нахил у свого дворянина, вибрав для

нього духовне звання з наміром поставити його в найближчий час єпіскопом. Очевидно,

що це відбулося за згодою самого сідельничого Івана.

Не суперечить такому уявленню про Івана Михалковича, а, навпаки, підтверджує його

також зіставлення з хронологією подій. З сідельничим Іваном Михалковичем

зустрічаємося під 1230 р. Присутність Івана при Данилі можна виявити ще й під 1234 р.,

під час /96/ чернігівського походу, пор. запис про те, як було вбито гнідого коня Данила

(стор. 515). Зразу після цього походу Данило змушений був тікати в Угорщину.

Повертається він звідти аж в кінці 1235 або на початку 1236 р. Правдоподібно, що саме

цей період відсутності Данила був переломним у житті Івана Михалковича. Він не пішов

за своїм князем в Угорщину, бо інакше напевно відзначив би присутність Данила при

коронації Бели, яка відбулася 4 жовтня 1235 р., про що в літопису не згадано. Чому ж не

пішов цей прихильник Данила за своїм князем? Очевидно, тому, що в той час за намовою

Данила, у всякому разі з його дозволу, він вирішив стати церковником у Володимирі.

Звідти й перевів його Данило на єпіскопську кафедру в Холмі.

На підставі накресленої біографії Івана Михалковича можна твердити, що

редагований ним звід мусив бути написаний у Холмі. Писати міг його Іван Михалкович

тільки за дорученням самого Данила і, очевидно, не раніше, ніж став єпіскопом нової

Данилової столиці — Холма. Тому цей звід, щоб відрізнити його від продовження,

холмського зводу 1266 р., слід назвати першим холмським зводом, а звід 1266 р. — другим

холмським зводом.

Час складення зводу 1234 р.

Важливо встановити час написання цього зводу. З самого літопису ми можемо взяти

про це лише деякі невиразні вказівки. Так, під 1206 р. автор обіцяє нам розповісти про

заснування Галича: «и посемь скажемъ о ГалицинЂ могилЂ и о зачатьи Галича, откуду ся

почалъ» (стор. 484). Але він не розповідає про це ні тут, ні в іншому місці. Чим це

пояснити? Важко припустити, що в даному місці він помістив цю відомість, а наступний

редактор проминув її. По-перше, не було причини для такого пропуску, а по-друге, якби

це так було, то, напевно, цей другий редактор пропустив би і запис про Галич. Не слід

також думати, що вже в протографі Галицько-Волинського літопису загубився один лист,

на якому була записана розповідь про заснування Галича. Неможливо це тому, що

наступна фраза логічно пов’язується з усіма попередніми /97/ подіями

Мадьяри ув’язнили в Галичі князя Романа Ігоревича і посадили там намісником воєводу

Бенедикта. Бенедикт знущається над галичанами, які звертаються за допомогою до пересопницького

князя Мстислава. Цей прийшов, але «не успЂвшю ему ничтоже. Щепановичь Илья возведъ и на

Галичину могилу, осклабився рече ему: княже уже еси на Галичини могылЂ посЂдилъ, тако и в ГаличЂ

княжилъ еси; смЂяхубося ему, воротися в Пересопницю. И посемь скажемъ о ГалицинЂ могилЂ и о

начатьи Галича, откуду ся почалъ. Романъ же утече изъ Угоръ и послаша ГаличанЂ его ко брату его

Володимеру, глаголюще: сгрЂшихомъ к вамъ избави ны томителя сего Бенедикта...». Отже, видно, що

розповідь про втечу Романа і заклик на допомогу Володимира логічно пов’язується з розповіддю про

невдачу пересопницького князя Мстислава.

Таким чином, залишається тільки одне можливе пояснення невиконання обіцянки.

Сталося це внаслідок недовиконання накресленого плану. Автор мав намір розповісти про

це при іншій нагоді, але не встиг дійти до цього місця. Редактор другого холмського зводу

ще під 1223 р. (стор. 494) обіцяє розповісти про заснування Холма, але виконує обіцянку

аж під 1259 р. Він затримується так довго тому, що хоче пов’язати свою розповідь з

катастрофою — пожаром, який знищив Холм (у березні 1256 р.), і з його відбудовою.

Цікаво, що і редактор зводу 1266 р. не відразу починає свою розповідь, а пише: «си же

потомъ спишемъ о создании града...», тобто, що запише про це пізніше. Ця фраза, що

введена тут у текст розповіді про пожежу Холма, подібна до фрази, яка під 1206 р.

перериває розповідь про боротьбу з Бенедиктом: «и посемь скажемь... о начатьи

Галича». Можемо на цій підставі здогадуватися, що і редактор попереднього зводу хотів

пов’язати свою розповідь про заснування Галича з якоюсь великою катастрофою, що

знищила його велич і багатство. Це могло стосуватися лише здобуття і знищення Галича

Батиєм. Імовірно, про це мав намір розповісти Іван, який хоч слідкував за історією Галича,

проте з приводу якихось важливих причин не довів літопису до походу Батия. Тому, на

жаль, не маємо і розповіді про заснування Галича. Продовжувачі не цікавились Галичем

(вони лише кількома словами описали його здобуття Батиєм, пор. під 1240 р.), не знали

добре його історії і не могли знати місцевих /98/ переказів про його заснування. Тому

вони теж не могли доповнити того, чого не записав Іван.

Що ж перешкодило єпіскопу Іванові закінчити свою працю згідно з планом, який він

намітив? Не могла це бути смерть Івана. Його смерть наступила не раніше, ніж у кінці

шестидесятих років XIII ст. Судячи з того, як Іван ставився до Данила, наприклад при

розповіді про битву на Калці (захоплення молодістю Данила), слід вважати Івана на кілька

років старшим за Данила. Значить, на час своєї смерті він мав би близько 70 років. В

такому віці, після важких переживань у, 60-х роках (похід Бурондая), Іван не взявся б за

такий труд, як складання літописного кодексу. Тому згадану перешкоду слід віднести до

подій попередніх років, а не пов’язувати її із смертю Івана.

Шукаючи причину такої перешкоди, можна з певністю сказати, що вона криється в

катастрофічній пожежі Холма на початку 1256 р. (Іпат., 1259), яка мало не привела обох

братів (Данила і Василька) до «желЂ поганьскы» (стор. 557). Згорів тоді весь Холм,

згоріла «вежа», погоріли церкви, між іншим, і єпіскопська. церква святого Івана.

Прийшлося відбудовувати все спочатку. Можна собі уявити, скільки часу й праці ця

відбудова відбирала в Івана. Тим більше, що під 1259 р., де пишеться про цю відбудову, є

дані, які вказують, що обсяг роботи Івана не охоплював лише відбудови церкви та

єпархіальних будинків, але що він був взагалі помічником Данила у відбудові Холма. В

таких умовах Іван був змушений відкласти свою літературну роботу. Час відбудови

охопив кілька років (1256 — 1259), а незабаром після цього (1259) наступив період походу

Бурондая на Польщу і загроза самому Холму (1261, стор. 563), тому стає цілком

зрозумілим, що після такої перерви Іван уже більше не повернувся до роботи над зводом.

Таким чином, тільки пожежа Холма і пов’язана з нею діяльність Івана можуть дати

нам повне пояснення, чому припинилася його робота над літописним зводом і чому вона

не була виконана згідно з задуманим планом. Отже, роботу Івана над зводом слід віднести

до найближчих років перед 1255 р. і до самого 1255 р.

ВИСНОВКИ

Галицько-Волинський літопис (1201 — 1292 рр.) — не механічне сполучення одним

автором різних літописів, зокрема галицького і волинського

, а твір, над складанням,

переробками та продовженням якого працювало кілька редакторів.

Період складання охопив другу половину XIII — початок XIV ст.

До цієї думки схилявся Є. Перфецький (див. «Перемиський літописний кодекс першої редакції в

складі хроніки Яна Длугоша», «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», т. 147, Львів, 1927, стор.

8).

Детальний аналіз тексту та порівняння з іншими руськими літописами і хронікою

Длугоша дає можливість виявити п’ять редакторів: 1) редактора, що довів працю до 1234

р. за Іпатіївським списком (писав близько 1255 р.); 2) редактора — продовжувача літопису

до 1266 р. (писав близько 1269 р.); 3) дальшого продовжувача літопису до 1286 р. (писав

близько 1285 р.); 4) редактора, який довів запис до 1289 р., докорінно переробивши

(починаючи від 1261 р.) продовження літопису редактором 1286 р. і частково редактором

1266 р. (писав близько 1289 р.); 5) останнього редактора, що продовжив літопис від 1289

до 1292 р. та вніс деякі редакційні зміни. Час його роботи — початок XIV ст.

Місцем написання двох перших редакцій був Холм, тому ці редакції можна назвати

першим і другим холмськими зводами; місцем написання третьої редакції був Перемишль

(перемишльський звід); четвертої — Любомль; п’ятої, можливо, Пінськ.

Імовірними авторами були: першої редакції — холмський єпіскоп Іван, колишній

сідельничий короля Данила Іван Михалкович Скула; другої редакції — Діонісій

Павлович, видатний державний діяч, працівник княжої канцелярії; третьої —

перемишльський єпіскоп Мемнон або хтось з його духовного оточення; четвертої —

близька /100/ до Володимира Васильковича духовна особа, імовірно з любомльської

церкви; п’ятої — житель Пінська, який довгий час перебував біля Мстислава Даниловича,

а опісля при дворі пінських князів, через що в літопис внесено дещо з пінських літописних

записів.

В літопису відображено політичні й ідеологічні погляди редакторів як виразників

поглядів галицьких або волинських князів, які запалювали їх на літописний труд. Авторів

двох холмських редакцій (1234 і 1266 рр.) об’єднує: а) ідея зверхності старшої лінії

Романовичів, у даному випадку Данила, над іншими Романовичами, в чому вони бачать

запоруку єдності Галицько-Володимирського князівства. У зв’язку з цим вони (зокрема,

редактор другого холмського зводу) явні прихильники унії з Римом і коронації Данила; б)

ідея запозичення Галичем усієї політичної і культурної спадщини Києва аж до етнічної

назви «Русь», що застосовувалась раніше до населення Київщини (в політичному значенні

термін «Русь» застосовувався, звичайно, й до Галичо-Волині). Автор третьої

(перемишльської) редакції, посилаючись на колишнє королівське достоїнство Данила,

пропагує ті самі політичні тенденції у відношенні до наслідника Данила — Льва,

висуваючи поняття «самодержавства», чи «єдиновладства», в значенні зверхності старшої

лінії Романовичів над усім Галицько-Володимирським князівством. Наближався до цих