Антін Генсьорський. Галицько-волинський літопис (процес складання, редакції і редактори)
Подождите немного. Документ загружается.
РЕДАКЦІЯ 1234 р.
Дальший аналіз тексту веде нас до переконання, що й редактор 1266 р. мав, напевно,
ще одного попередника.
Під 1248 р. у статті про ятвязький похід князя Василька, автором якої ми визнали
редактора зводу 1266 р., знаходимо таку характеристику ятвязького князя Скомонда:
«Скомондъ бо бЂ волхъвъ и кобникъ нарочитъ, борзъ же бЂ яко звЂрь, пЂшь бо ходя
повоева землю Пиньскую». Підкреслені тут слова є не чим іншим, як повторенням
подібної характеристики половецького князя Кончака, яку знаходимо під 1201 р.: «отъ
него [Отрока] родившюся Концаку, иже снесе Сулу, пЂшь ходя, котелъ нося на плечеву».
Але уривок про Отрока та Кончака під 1201 р. — це явна, всіма дослідниками визнана
вставка, яку досить незручно втиснено в раніш зрозумілу конструкцію речення. Коли ж це
вставка, то, очевидно, це вставка автора статті під 1248 р., тобто редактора зводу 1266 р. А
це означає, що цей редактор уже працював на матеріалі якогось свого попередника. Далі, в
статті 1229 р., описується відступ угорського короля Бели IV після поразки під Галичем.
Невдача під Галичем Бели та його відступ були спричинені, між іншим, пошестю, яка
поширилася між військом Бели, насамперед між його /17/ «половцями Бєговарсовими».
Про це літописець розказує так: «а у короля бЂаху Половци БЂговаръсови; Богъ попусти
на нЂ рану Фараонову. Градъ же крЂпляшеся, a БЂла изнемогаше и поиде отъ града» (стор.
507). Тут ми сподівалися б опису цієї «рани». Але літописець говорить спочатку про інше:
«Оставившю же ему люди за собою, оружники многи a фаревникы; нападшимъ же на нЂ
гражаномъ, мнози впадаху в рЂку, инии же избьени быша, инии язвени быша, инии же
изоимани быша, яко инде глаголеть: Скыртъ рЂка злу игру сыгра гражаномъ, тако и
ДнЂстръ злу игру сыгра Угромъ. Оттуду же пойде король ко Васильєву, и перейде
ДнЂстръ, и поиде ко Пруту». І щойно тут довідуємося про цю «Фараонову рану».
Літописець повторює попередні слова: «Богъ бо попустилъ бЂашеть рану» і далі: «ангелъ
бьяшеть ихъ: сице умирающимъ, инии же изъ подъшевъ выступахуть, акы ис чер’вія,
инии же на конь влЂзше изомроша, инии же около огня солЂзъшеся и мясо къ устомъ
придЂвше умираху, многими же ранами разными умираху, хляби бо небесний одинако
топяхуть и» (стор. 508).
Знову цілком ясно, що тут ідеться про поширення первісного тексту вставкою
(«оставившю же ему» до «поиде ко Пруту»), яка перервала розповідь про «рану
Фараонову». З огляду на те, що в цій вставці находимо фразу про «игру Скирта», а ця
фраза взята з компілятивного хронографа, яким не користувався ні один з наступників
редактора 1266 р., то звідси робимо висновок, що вставив її тут редактор 1266 р.,
очевидно поширюючи якусь попередню редакцію.
Проте найважливіші докази для встановлення ще однієї редакції Галицько-
Волинського літопису перед редакцією 1266 р. беремо з порівняльного аналізу початкових
частин нашого літопису і так званого Володимирського поліхрону
1
.
1
Про нього див.: А. Шаxматов, Общерусские летописные своды XIV и XV веков, «Журнал
Министерства народного просвещения», 1900, № 9, стор. 159; М. Приселков, История русского
летописания XI — XV вв., Л., 1940, стор. 142 — 147. За Шахматовим, це загальноруський літописний
звід, що закінчувався на 1423 р., за Приселковим, він доходив тільки до 1418 р.
Отже, цей Володимирський поліхрон, що ліг в основу багатьох пізніших літописних
компіляцій (літописи Софійський І, Новгородський IV, Воскресенський, Львівський,
Тверський, Никонівський /18/ та ін.) зберіг у своєму складі південноруський літопис, який
був доведений до 1240 або до 1246 р. (мученицька смерть Михайла чернігівського). Він
теж використаний у зводі Татіщева
1
. Цей літопис виявляє велике зацікавлення
галицькими подіями, приводячи часто такі факти, про які Галицько-Волинський літопис
зовсім не згадує.
1
В. Н. Татищев, История российская, ч. І — IV, М., 1768 — 1784. На думку О. Шахматова
(«Общерусские летописные своды XIV и XV вв.», «Журнал Министерства народного просвещения»,
1900, № 11, стор. 148 і наст.), був це літопис чернігівський, який кінчався на 1284 р. розповіддю про
курське «княженіе». В основу цього літопису ліг київський літописний звід, написаний між 1223 і 1231
рр. (пор. там же, стор. 170). Важко погодитися з цією думкою. Очевидне висування в цьому
південноруському джерелі на перший план київських князів (пор. Воскресенський, Татіщев) спонукає
думати, що був це власне київський літопис, який кінчався на 1240 р. («убієніє» Михайла, хоч
імовірніше, що відомості про це «убієніє» могли потрапити самостійно в поодинокі зводи з окремого
«сказанія»). В поліхроні після вістки про смерть Михайла до вістки про курське княження, отже, від
1245 р. до 1283 р., нема жодних південноруських вісток. Важко припустити, що «чернігівський»
літопис кінчився на 1284 р., бо невідомо, де ж тоді поділись би південноруські вістки в поліхроні за той
довгий проміжок часу. Вони мусили б знаходитись у «чернігівському» літопису. Тому «чернігівська»
вістка 1284 р. не переконує нас.
Так, наприклад, він знає про два походи Рюрика з Ольговичами на Галич: в 1205 і
1206 рр.; Галицько-Волинський літопис говорить тільки про один похід, причому зовсім
не згадує Ольговичів. Під тим самим 1206 р. розповідається про запрошення галичанами
на престол Ярослава Всеволодовича переяславського. В Галицько-Волинському літописі
цієї вістки нема. Під 1207 р. є вістка про похід з Галича Володимира Ігоревича на
допомогу Всеволоду Чермному київському. Галицько-Волинський літопис про це не знає.
Під 1210 р. говориться про короткочасне князювання в Галичі Ростислава Рюриковича. В
Галицько-Волинському літопису про це нема ні слова. Нема в цьому літопису вістки і про
те, що нібито в 1214 р. Мстислав Мстиславович просив в угорського короля галицький
престол. Немає також згадки про те, що король, посадивши на галицький престол
Коломана, «епископы и попы изгна изъ церкви, а свои попы Латыньскія приведе на
службу» (Воскр., 1214). Також не знає Галицько-Волинський літопис про другий похід
Мстислава на Галич в 1220 р. Він згадує тільки /19/ про два походи: перший і третій
(останній). Не знайдемо в цьому літопису ніякої згадки і про те, що в цьому вирішальному
третьому поході одну з найголовніших ролей відіграв київський князь Мстислав
Романович.
Деякі інші вістки цього поліхрону буквально схожі з текстом Галицько-Волинського
літопису. Буквально схожа частина опису битви на Калці (Іпат., 1224, Воскр., 1223) і
повість про похід Батия, особливо опис оборони Козельська (Іпат., 1237, Воскр., 1238,
Соф. І, Ростов.), місцями схожий опис завоювання Батиєм Переяслава і Чернігова (Іпат.,
1237, Воскр., 1239, Новгород. IV, Соф. І Твер.). Також схожий опис облоги Батиєм Києва
(Іпат., 1240, Воскр. та ін., 1240).
Така схожість місць про нашестя Батия в цьому південноруському літопису і в
Галицько-Волинському літопису вказує на те, що Галицько-Волинський літопис
використав саме цей літопис (а не навпаки), на що, зрештою, вказує явно вставний
характер цих вісток у цьому літопису. Наприклад, в кінцевій фразі після вістки про
розгром угрів на Дунаї «и стояша по побЂдЂ 3 лЂта и воеваша до Володави и по озеромъ»
Галицько-Волинський літопис між першою половиною фрази («и стояша по побЂдЂ 3
лЂта») і другою («и воеваша до Володави») помістив опис галицьких подій 1240 — 1243
рр. (по Іпат. списку). На це саме вказує і та обставина, що Володимирський поліхрон
зберіг дату здобуття Києва (6 грудня, «Николин день»), чого нема в Галицько-
Волинському літопису.
Проте ще перед тим цей південноруський (на нашу думку, київський, за О. О.
Шахматовим, чернігівський) літопис покористувався галицьким літописом. Опис битви на
Калці був, безперечно, складовою частиною галицького літопису (а не «чернігівського»,
як про це думає Шахматов)
1
.
1
А. Шахматов , Общерусские летописные своды XIV и XV веков, «Журнал Министерства
народного просвещения», 1900, № 11, стор. 162.
Вказує на це не тільки сповнена захопленням похвала Данилу, яку важко було б
зрозуміти в розповіді чернігівця чи киянина, навіть беручи До уваги той факт, що Данило
був шурином чернігівського князя Михайла. Доказом цього є також згадка в цій похвалі
про те, що волость Мстислава Німого після його смерті має стати власністю Данила: /20/
«Данилови же, крЂпко борющися, избивающи Татары, видивъ то Мьстиславъ НЂмый,
мнЂвъ яко Данилъ боденъ бысть, почте и самъ в нЂ, бЂ бо мужь и тъ крЂпокъ: понеже
ужика сый Роману отъ племени Володимера, прирокомъ Манамаха, бЂ бо велику любовь
имЂя ко отцю его, ему же поручивше по смерти свою волость, дая князю Данилови» (стор.
497). Цю фразу зберіг також Володимирський поліхрон (пор. Соф., Воскр.), отже, вона
була в київському чи, на думку Шахматова, в «чернігівському» літопису. Але важко
припустити, що «чернігівський» літопис або гіпотетичний київський звід 1231 р., що ліг,
на думку Шахматова, в основу «чернігівського» літопису, так цікавився галицькими
справами, щоб підкреслювати те, що щойно могло наступити. Слова «поручивше по
смерти свою волость, дая Данилови» випереджують події. Юридична реалізація передачі
землі наступила аж перед смертю Мстислава (вмер близько 1225 р.), коли Мстислав
«поручив» Данилові свого сина Івана (Іпат., 1226). До того ж, після смерті Івана Данилові
ще довелося воювати за цю землю. Про це розповідає Галицько-Волинський літопис під
1226 — 1227 рр. З усього видно, що фраза «бЂ бо велику любовь имЂя ко отцю его, ему
же поручивше по смерти свою волость дая Данилови» була внесена в текст «сказанія» про
«Алецкое побоище» галицьким літописцем, причому внесення цитованої фрази могло
мати сенс тільки тоді, коли виявилось, що обіцянка Мстислава була історично реалізована
після смерті Мстислава. Але цікавитись тим і найкраще знати про те міг тільки галицький
літописець, а не київський чи «чернігівський». Отже, «чернігівський» літописець взяв усе
це (опис Калки) з галицького літопису.
Далі, при описі чернігівського походу Данила (Іпат., 1234 р.) знаходимо фразу: «лютъ
бо бЂ бой у Чернигова, оже и таранъ на нь поставиша, меташа бо каменемь полтора
перестрЂла, а камень якоже можаху 4 мужи сильній подъяти». Буквально цю фразу зберіг
Володимирський поліхрон, але не тут (бо в ньому опису війни Данила з Черніговом зовсім
нема), а при описі облоги Чернігова Батиєм (Воскр., Соф., Новг. IV). Цікаво, що деякі
літописи, в основу яких ліг поліхрон (Соф. І, Новг. IV), закінчують цей опис облоги
Чернігова татарами фразою, яка є і в Іпатіївському списку (1237 р.): /21/ «побЂжденъ
бысть Мьстиславъ и множество отъ вой его избьено бысть, a градъ взяша і запалиша
огнемъ, а єпископа оставиша жива и ведоша въ Глуховъ», але додають ще: «а отътолЂ
пріидоша къ Кіеву съ миромъ смиревшесь co Мьстиславомъ и съ Володимиромъ, и съ
Даниломъ». Цей додаток не має тут (при описі облоги Чернігова Батиєм) найменшого
виправдання, але він цілком логічний там, де його знаходимо в Галицько-Волинському
літопису, тобто під час чернігівського походу Данила (Іпат., 1234 р.): . «створиша же
миръ co Володимеромъ и Даниломъ и Черниговчи, лютъ бо бЂ бой..., оттуда съ миромъ
приидоша Кыеву» (стор. 515), Якщо ми цей недоречний у вказаному місці (тобто під 1237
р., облога татарами Чернігова) додаток знаходимо в Софіївському І і Новгородському IV
літописах, то це тому, що він у цьому місці був у Володимирському поліхроні. Не було б
ніякої причини, а може й змоги пізнішим компіляторам робити самовільно такі небезпечні
додатки. Але те саме можна сказати і про Володимирський поліхрон. Отже, фраза з цим
додатком читалась так у «чернігівському» літопису. Не можна, однак, вважати, що
«чернігівський» літопис мав цю фразу і при описі чернігівського походу Данила (поліхрон
його пропустив, він зберігся в зводі Татіщева) і що повторив її також при описі облоги
Чернігова татарами, тобто що Галицько-Волинський літопис узяв цілу фразу «лють бо бЂ
бой» і додаток «чернігівського» літопису при описі походу Данила, але пропустив її при
описі облоги Чернігова татарами. А поліхрон пропустив чернігівський похід Данила, але
зберіг цю фразу при описі облоги Чернігова татарами. Не можна припустити, щоб
«чернігівський» літописець, якби він сам був автором фрази «лютъ бо бЂ бой...», міг
сплутати такі близькі і за часом, і за місцем у літопису події, тобто повторюючи Цю фразу
в другому місці, не помітити неправдоподібності примирення татар Батия з Данилом,
Володимиром і т. д. і приходу їх «з миром» до Києва, як це знаходимо в поліхроні.
Найпростіше і єдино правильне пояснення — це те, що «чернігівському» літописцеві
подобалася ця фраза, яку він знайшов у галицькому літопису, і тому він виписав її
повністю (разом з описом примирення), але, пропускаючи її при описі чернігівського
походу Данила (її нема у Татіщева при описі /22/ цього походу), вжив цю фразу при одисі
облоги Чернігова татарами, причому при механічному переписуванні він не зауважив, що
переписав її разом з додатком про чернігівське примирення, через що й допустив вказану
нісенітницю. Зрештою, доказом того, що при описі чернігівського походу саме
«чернігівський» літописець користувався галицьким літописом, може бути така
обставина: в описі чернігівського походу цього «чернігівського» джерела, так, як він
зберігся у Татіщева
1
, знаходимо осудження князів і злих облесників.
1
В. H. Tатищев, История Российская, ч. III, M., 1774, стор. 463 — 464.
Наприклад, ці князі й облесники «Господа не убояшеся, a идЂже... не требовалось
страха, тамо трепетали». Щождо злих облесників, то вони «возмутили... койждо своего
князя... говоря: тебЂ достоить Руская земля и Кіевъ владЂть..., они дають побЂды, прежде
нежели непріятеля видятъ...» і т. д. І виривається у автора оклик: «О горе лестцемъ и
клеветникомъ тЂмъ, которые для полученія себЂ чести или имЂнія, къ неправеднымъ
войнамъ... и погубленію людей государству нужныхъ князей возмущаютъ...».
Ці випади «чернігівського» літопису, що збереглися у Татіщева, безіменні і не
знаходять відповідної ілюстрації в даному описі в тексті «чернігівського» літопису, тому
вони тут і незрозумілі, а де в чому і суперечать текстові. Ми не бачимо, де і коли князі й
облесники, що не бояться бога, виявили страх, де не треба, але вже зовсім
невиправданими здаються ремствування на облесників, які штовхали «койждо своего
князя» на здобуття київського престолу, бо саме з цього «чернігівського» літопису
виходить, що не провінціальні князі підкопувались під великого київського князя, а,
навпаки, великий князь Володимир Рюрикович за намовою своїх порадників цілком
невиправдано виступив проти чернігівського князя Михайла. Не бачимо також наочно
тих, що ради своєї користі знищують людей, потрібних Руській державі.
Проте всі ці звинувачення цілком зрозумілі у висвітленні галицького літопису. Власне
там бачимо, як князя Данила, який хотів уже відступитися від боротьби, затримують князь
Володимир Рюрикович і воєвода Мирослав і схиляють до виступу проти половців, /23/ а
перед лицем ворога їх охоплює переляк. Їм і адресується докір Данила, що «страшливу
душу» мають (стор. 515). Далі, у висвітленні чернігівського походу галицьким літописом,
дійсно бачимо тих, що за всяку піну хотіли б «Кіевъ владЂть». Це Михайло чернігівський
та Ізяслав Володимирович, які постійно підкопуються (очевидно, у висвітленні
галицького літописця) під великого князя Володимира і через те викликають конфлікт.
Врешті, бачимо тут і тих облесників і наклепників, що з егоїстичних мотивів знищують
потрібних державі людей. Це Молибоговичі і боярин Григорій Васильович, за намовою
яких половці беруть у полон великого князя Володимира.
З усього цього зрозуміло, що вказані випади «чернігівського» літописця не
виправдовуються тим зображенням справи, яке він подав, а зате найточніше ілюструються
текстом галицького літопису, що вони могли з’явитися тільки під впливом тексту
галицького літопису. Отже, «чернігівський» літописець користувався галицьким
літописом. «Чернігівський» літопис мусив бути складений не пізніше, як десь в 50-х роках
XIII ст. (кінчався на 1246 р.?), отже, ясно, що це не міг бути галицький звід 1266 р.
Де ж кінчалася редакція, що була в руках «чернігівського» літописця? Як ми бачили,
«чернігівський» літописець користувався фразою, що її знаходимо в Іпатіївському кодексі
під 1234 р. Але вже під 1237 р., де розповідається про похід Батия, галицький літописець у
свою чергу користується «чернігівським» літописом. Отже, ясно, що досліджувана
редакція могла кінчатися або на 1234 р., або на 1235 р. (1236 р. «пустий»). Думаємо, що це
був 1234 р. По-перше, тому що і під 1235 р. знаходимо сліди користування
«чернігівським» літописом, звідки, без сумніву, автор узяв вістку про похід Ярослава
Всеволодовича суздальського на Київ, про його вигнання звідти та захоплення київського
престолу Михайлом Всеволодовичем: «И потомъ приде Ярославъ Суздальский и взя
Кыевъ подъ Володимеромъ, не мога его держати иде пакы Суждалю; и взя подъ нимъ
Михаилъ...» (стор. 517)
1
.
1
Пор. Воскр. 1236, Лавр. 1234.
По-друге, до цього висновку приводить нас спостереження однієї цікавої особливості
редактора цієї частини літопису — велике /24/ зацікавлення кіньми і особливе знання
коней Данила. Пор.: «Онъ же [Данило] измокъ мечь... и потя конь его подъ нимъ [тивуном
Шумавинським]» (1209, стор. 486); «Данилу тогда дЂтьску сушу, якоже можаше на конЂ
Ђздити» (1211, стор. 488); «Мьстиславъ же... ему [Данилу] дасть... конь свой борзый
сивый» (1213, стор. 491); «Оному же [Гліб Васильович] утекши предъ нимъ [Данилом]
борзости ради коньское» (1213, стор. 491); «И да ему [Данилові — Мстислав] конь свой
борзый актазъ, акого же в та лЂта не бысть» (1225, стор. 498); «Тогда же и конь Даниловъ
[актаз] застрЂленъ бысть изъ города» (1227, стор. 502); «Милостивому же богу безъ язвы
изънесшу й [Данила] из ратныхъ, якоже отъ конца остроты мечевыи шерьсти претятЂ
бывши на стегнЂ коня его» (1229, стор. 512); «Данилови же гонящу по Половцемъ,
донележе конь его застрЂленъ бысть гнЂдый» (1234, стор. 515). Як бачимо, орієнтація
літописця щодо коней Данила настільки точна, що він знає навіть те, що зразу після коня
«актаза» був у Данила кінь «гнЂдый».
На цьому (1234 р.) уриваються ці особливі вістки про коней Данила, і більше в
літопису їх не зустрічаємо. Отже, й ця вказівка доводить, що саме тут, тобто на 1234 р.,
закінчилася досліджувана редакція Галицько-Волинського літопису.
РЕДАКТОРИ ГАЛИЦЬКО-
ВОЛИНСЬКОГО ЛІТОПИСУ
(Час і місце складення редакцій.
Характеристика редакторів)
РЕДАКТОР ЗВОДУ 1292 р.
Редакція 1292 р., як відомо, закінчується звісткою про смерть степанського князя
Івана, що сталася взимку 1289/90 р. Отже, найближчою датою складення редакції міг би
бути 1290 р. З другого боку, під 1291 р. знаходимо характеристику князя Льва, подану в
формі минулого часу: «И радъ бысть ему Болеславъ... акы отцю своєму, зане бысть Левъ
князь думенъ и хороборъ и крЂпокъ на рати, не мало бо показа мужьство свое во многихъ
ратЂхъ» (стор. 615). Це свідчило б про те, що запис був зроблений уже після смерті Льва,
якби не припустити, що «бысть» у цьому місці має значення теперішнього часу (пор.
початок у «Слові» Заточника: «бысть языкъ мой трость книжника скорописца»). Проте в
Галицько-Волинському літопису не знаходимо підстав для такого припущення. Цей
літопис взагалі не вживає форми аориста від «быти» в значенні теперішнього часу ні в
головному, ні в підрядному реченнях. Зате зустрічаємо її часто саме в значенні історико-
нарративному (aor. historicum), зокрема при характеристиці осіб, про яких знаємо напевно,
що вони Це були сучасниками літописця або що під час писання були вже неживими. Пор.
характеристику Романа під 1201 р.: «устремилбося бяше на поганыя яко и левъ сердитъ
бысть яко и рысь» (стор. 480), також під 1288 р. характеристику Володимира
Васильковича: «ВолодимЂръ же бЂ разумЂя притчЂ... зане бысть книжникъ великъ... ако
же не бысть во всей земли...» (стор. 601). Отже, беручи це до уваги, характеристику князя
Льва в словах «зане бысть Левъ князь думенъ и хороборъ» /26/ доводиться вважати
характеристикою особи, яка вже не жила, бо про людину, що живе, автор висловився б
інакше, наприклад, без слова «бысть»: «сей бо Левъ князь думенъ и хороборъ, много бо
показа...». Однак при цьому слід припустити, що смерть Льва наступила не дуже давно.
Прийняти таке припущення дозволяє та обставина, що спогад про душевні і лицарські
якості Льва та про його воєнні походи («многи рати») поміщено чомусь саме тут, під 1291
р., тобто до подання звістки про смерть князя. Це цілком аналогічне до того, на що ми
вказували під 1248 р., під яким ми несподівано знайшли характеристику Василька
Романовича і пояснили її появу тим, що це була вставка, зроблена під безпосереднім
враженням звістки про смерть князя. Це саме могло трапитися і тут, хоч, очевидно, і не
цілком під впливом безпосередньої звістки (не відчувається тут такого схвилювання, як
під 1248 р.), але, мабуть, недалеко від того часу. Можна думати, що редактор 1292 р.,
знаючи, що з тієї чи іншої причини не доведе свої записи до дати смерті Льва, використав
першу нагоду, щоб віддати пошану недавно померлому князеві, голові роду Романовичів.
Таким чином, якщо за більшістю істориків прийняти за рік смерті князя Льва 1301, то
часом укладення зводу 1292 р. із значною правдоподібністю можемо вважати 1302 або
найпізніше 1303 р.
До дати, віддаленої від 1290 р. і наближеної до дати смерті Льва, веде нас також
ознайомлення з державно-династичною ідеологією цього редактора. Вище ми мали нагоду
вказати (а нижче обширніше скажемо) на неприязнь редактора зводу 1289 р. до Льва і на
партикулярний волинський патріотизм цього редактора. Цієї неприязні і обмеженості
немає в редактора 1292 р. Навпаки, його династично-державні переконання зводяться до
концепції Галицько-Володимирського князівства під владою старшого з роду
Романовичів, де решта Романовичів відігравала б роль скоріш воєвод, ніж удільних князів,
тобто роль, схожу на ту, до якої в кінці XIII ст. звелася роль степанських та інших князів.
Так, наприклад, і названо князя вослонімського Василька під 1281 р.: «из МЂлника же
отряди воеводу Василька, князя вослонимського» (стор. 583). До такого переконання щодо
династично-державної ідеології редактора /27/ 1292 р. веде нас і та послідовність, з якою
цей редактор при переліку галицько-володимирських князів завжди ставить на першому
місці Льва, далі Мстислава і аж на третьому — Володимира Васильковича, старшого,
безперечно, від Мстислава, але з молодшої лінії Романовичів. Такий порядок зустрічаємо,
наприклад, під 1287 р.: «Идущу же ТелебузЂ и Алгуеви... и c ними РусцЂи князи, Левъ, и
Мьстиславъ, и ВолодимЂръ, и Юрьи Лвовичь...» (стор. 591).
Опис подій під 1287 р. належить, безперечно, перу літописця Володимира
Васильковича. Але ж важко припустити, щоб цей літописець, який так дуже дбає за
престиж свого князя, ставив його ім’я аж на третьому місці, не тільки за Львом, але навіть
за Мстиславом, який тоді, тобто в 1287 р., в дійсності був залежним від Володимира.
Безперечно, що раніше це місце читалось трохи інакше, а змінив порядок імен у переліку
князів редактор зводу 1292 р. Змінив тому, що це відповідало його уявленню про
ієрархічну скалу князівської влади в Галицько-Володимирському князівстві: отже,
спочатку старша лінія Романовичів (брати Даниловичі) з найстаршим у роді як головою,
потім молодша лінія (Васильковичі). Але якщо це місце ми вважаємо за виправлене
редактором зводу 1292 р., то за таке мусимо вважати й зовсім схожий перелік під 1273 р.
(стор. 575). Тут мова йде про звернення ятвягів до Льва, Мстислава і Володимира з
проханням про укладення миру. І характерне в даному випадку те, що хоч війну з
ятвягами веде в основному Володимир, а Лев і Мстислав тільки допомагають йому, все ж
прохання ятвягів редактор адресує на ім’я Льва, Мстислава, Володимира, а не
Володимира, Льва, Мстислава. Подібний порядок в переліку знаходимо під роками 1274
(стор. 578), 1277 (стор. 578), 1280 (стор. 581), 1282 (стор. 585), 1283 (стор. 588). В
жодному випадку, де перелічуються ці три князі разом, вказаний нами порядок не
змінюється, хоч над названими записами працював перед тим літописець Володимира,
який, як побачимо, грунтовно відредагував звід свого попередника, висуваючи на перше
місце молодшу лінію Романовичів.
Друге, на що спеціально слід звернути увагу, це постійне підкреслення редактором
тієї, мабуть дуже /28/ важливої для нього, обставини, що Лев і Мстислав сини короля: «Се
азъ князь Мьстиславъ, сынъ королевъ, внукъ Романовъ устанавлинаю ловчеє...» (1289,
стор. 613); «Левъ князь... сынъ королевъ, внукъ Романовъ самъ иде в помощь Болеславу»
(1291, стор. 615); «И тако сЂде Кондратъ князь в СудомирЂ княземъ Мьстиславомъ,
сыномъ королевымъ, и его помочью» (1289, стор. 614). Характерно, що підкреслюється
тут саме тільки королівське достоїнство батька і не згадується навіть імені (Данила).
Отже, редактор має на увазі лише символ коронованої особи, а не окрему вінчану особу.
Сам факт, що батько Льва і Мстислава був королем, не давав би ще підстави хвастати цим
літописцеві Мстислава, коли б літописець сам не уявляв значення королівської корони і
пов’язаного з нею права, якщо не на фактичну, то на моральну зверхність над усіма
потомками Романовичів і над усім Галицько-Волинським князівством. Очевидно, що він
сам був прихильником цієї політичної концепції. Ця концепція була цілком чужа, навіть
ворожа літописцеві Володимира Васильковича, зате прихильниками її були редактори
попередніх зводів — 1266 і 1286 рр.
Але чи можливе було б відродження цієї концепції у літописця Мстислава, якби цей
літописець закінчував свій кодекс десь на початку 90-х років XIII ст.? Адже у 1289 р. між
Мстиславом та Юрієм Львовичем виникає гостра суперечка за Берестіє, в якій Мстислав
загрожує Льву навіть татарами. Мстислав мав тоді сина Данила, спадкоємця
Володимирської землі. В цей час ще можна сподіватись, що політика Волині піде шляхом,
накресленим Володимиром, тобто шляхом суперництва з львівським та холмським
князівствами. Тоді літописець Мстислава не відважився б у переліку князів ставити Льва
на першому місці. Він скоріш поставив би Володимира, засновника могутності тієї землі,
над якою панував Мстислав і мав потім панувати його син. Ще менше відважився б він
проводити думку про королівську владу і пов’язану з нею зверхність (також і над
Волинню) не тільки тому, що це була б політика, спрямована проти татар, на яких
Мстислав тоді спирався, але й тому, що це достоїнство, природно, дісталось би Льву,
безпосередньому спадкоємцеві Данилових володінь. /29/
Отже, ці умови, які дали можливість літописцеві Мстислава висунути наново
концепцію королівської влади і, певно, разом з тим думку про об’єднання під її верховною
владою всього Галицько-Володимирського князівства, мусили наступити значно пізніше.
Було це, імовірно, незадовго після смерті Льва. Можемо напевно сказати, що під час
роботи редактора зводу 1292 р. Мстислав ще жив. Це видно з того, що під 1291 р. (майже
в самому кінці літопису) автор, говорячи про Льва, разом із згадкою про те, що Лев — син
короля і внук Романа, підкреслює на першому місці, що він брат Мстислава: «Левъ князь,
брать Мстиславль, сынъ королевъ, внукъ Романовъ». Такого підкреслення не можна було
б сподіватись від літописця, коли б ці слова були написані після смерті Мстислава. Бо ж
сама особа Мстислава ніяк не могла бути поставлена нарівні з Романом та королем
Данилом. Проте це підкреслення зрозуміле, коли звернути увагу, що літописець писав,
маючи на увазі, що його запис може прочитати Мстислав. Отже, під час писання цих слів
Мстислав Данилович ще жив. Але Мстислав передчував, мабуть, уже близьку смерть. Син
його Данило або вже помер, або був перед смертю. Діти Данила (якщо він їх мав) були або
малолітні (сам Данило міг тоді мати років 40), або немічні. При таких умовах думка
Мстислава спинялась на небожі Юрії Львовичу як на своєму спадкоємцеві і, можливо,
опікунові дітей Данила. В цей час у сусідній Польщі наступає консолідація польської
держави під правлінням Вацлава Чеського, який ще в 1300 р. коронується на польського
короля. Зростає нова грізна сила, яка легко може загрожувати цілості спадщини
Романовичів. На татар була мала надія. Не дивно, що в тих умовах Мстислав і його
прихильники дедалі частіше мусили згадувати той час, коли особа коронованого Данила
Романовича об’єднувала своїм авторитетом все Галицько-Волинське князівство,
згуртовуючи в одне місце сили для охорони його кордонів із заходу і півночі. Можна
припустити, що вже тоді були зроблені й певні кроки в напрямі надання королівського
титулу Юрію Львовичу з боку папи, політика якого суперечила політиці Вацлава. /30/
Місце складення редакції 1292 р. і особа редактора
Щодо місця написання редакції і особи літописця, то на основі даних аналізу
кінцевого і деяких інших місць тексту можна, з деякою імовірністю вказати на Пінську
землю, можливо, саме на місто Пінськ. Що автор не був володимирцем і не жив у
Володимирі, видно з того, що він не знає, іменем якого святого названий монастир, де
була похована княгиня Романова. Подаючи під 1291 р. повідомлення про те, що Мстислав
«созда гробницю камену надъ гробомъ баби своей Романовой», він відзначає, що це було
«в монастирЂ святого...», але імені його не дописує, і так залишилося в усіх копіях. Там
літописець, мабуть, залишив вільне місце, вирішивши дізнатись про це ім’я пізніше, але
чомусь не встиг це зробити. Але княгиня Романова похована у Володимирі або десь в
околиці міста. В першому десятиріччі після смерті Романа вона була постійно біля
молодшого сина — Василька, отже, у Володимирі або на околиці вона й померла. Про це
свідчить і той факт, що дорогоцінності її залишилися у володимирському княжому дворі і
стали потім власністю Володимира Васильковича. Про це розповідає літописець під 1288
р.: «и блюда великая сребряная, и кубькы золотые и серебряные, самъ [Володимир] поби и
полья в гривны, u мониста великая золотая бабы своей... все полья, и розъсла
милостыню» (стор. 601). Отже, якби редактор зводу 1292 р. був володимирцем, він би
знав і пам’ятав, якого святого ім’я носив монастир, де була похована княгиня Романова.
Проте він цього не знає. Зате в самому кінці літопису (і це єдиний випадок), як
рівнозначну з іншими подіями, він подає повідомлення про смерть пінського князя і
ближчі дані про його родичів (батька, княгиню, синів, брата Демида). Із слів, якими
охарактеризований цей князь («кроткий, смиреный, праведный»), видно, що він був
добрий знайомий літописця, що їх зв’язували близькі, приятельські відносини.
Привертає нашу увагу і фраза під 1247 р. (стор. 575 — 576), де описується похід Льва
на Литву з татарською допомогою: «ЗимЂ же приспЂвше, и начаша ся пристраивати князи
РусцЂи, Левъ, Мьстиславъ, Володимеръ, и идоша же съ ними князи ПиньсцЂи...». З
попередніх фраз видно, що за наказом хана мали прийти на допомогу Льву всі князі.
Отже, підкреслення при особах /31/ Льва, Володимира і Мстислава присутності пінських
князів було зайве, бо це було зрозумілим, тим більше, що саме на пінських землях
відбувався похід (пор. далі: «идущимъ мимо Турово и Случку», стор. 576). Спираючись на
це, слова «идоша же съ ними князи ПиньсцЂи» вважаємо пізнішою вставкою; зробити її
міг тільки той редактор, який наприкінці літопису подав пінські повідомлення.
Отже, це, мабуть, житель Пінська за походженням і писав, імовірно, у Пінській землі.
Тому і всю редакцію 1292 р. можемо назвати пінською редакцією. Цей редактор за
званням не був, мабуть, духовною особою (хоч це і не виключене). Його зацікавлення
різними видами зброї (наприклад, при описі облоги Кракова під 1291 р. його вражають
«коловоротные самострЂлы») свідчить, що це особа світська. Вона була, імовірно,
постійно біля Мстислава, князя луцького і дубенського, поки цей князь не сів на
володимирському престолі. Можливо, що ця особа часто виконувала при ньому обов’язки
посла. Очевидно влітку 1289 р. ця людина була послана Мстиславом разом з воєводою
Чюдиним і військом для підтримки влади Кондрата в Судомирі і після цього залишилася
для нагляду за польськими справами біля Кондрата, і разом з ним провела всю кампанію
проти воротиславського князя Генріха (літо й осінь 1289 р.), який, прогнавши Болеслава,
брата Кондрата, зайняв Краків. Про ці подробиці дізнаємося з опису початку походу (літо
1290 р.), де зовсім не бачимо руських військ (Іпат., 1290), а потім і закінчення походу, в
якому брав участь Лев, але без участі Мстислава (Іпат., 1291). Повернувшись звідти, ця
людина не залишається вже більше на службі у Мстислава, якого після переходу у
Володимир почали оточувати інші прихильники з колишнього оточення Володимира
Васильковича, але осідає, напевно, в Пінську, де й закінчує останню редакцію Галицько-
Волинського зводу.
РЕДАКТОР ЗВОДУ 1289 р.
Місце складення редакції
Не був володимирцем і редактор зводу 1289 р. Статті під 1287 і 1288 рр., які описують
докладно останній рік життя Володимира Васильковича і які майже в цілому вийшли з-під
пера цього редактора, дають безсумнівні /32/ докази. Найважливішим доказом є те, що
коли доводиться йому говорити про володимирського єпіскопа Євсигнія, він постійно
підкреслює, що це саме володимирський єпіскоп. Отже, ставиться до нього як до чужої
йому людини. Так, під 1287 р. він зазначає: «И посла ко брату епископа своего
Володимерьского ЕвьсЂгнЂя» (стор. 593); «Мьстиславъ же приЂха к нему в Раи, со своими
бояры... и c ними епископъ Володимерьскиі» (стор. 593); «Епископъ же Володимерьский
ЕвьсЂгнЂй благослови Мьстислава крестомъ воздвизалнымъ» (стор. 596). Під 1288 р. він
записує: «Епископъ же Володимерьский ЕвсЂгнЂй и вси игумени... проводиша и со
благохвалными пЂснми» (стор. 604). Те саме під 1289 р.: «посемь посла ко брату своему
ко Лвови епископа своего Володимерьского». Подібно він висловлюється, наприклад, про
чужого для нього єпіскопа Мемнсна: «Присла же потомъ ко Володимеру Левъ епископа
своего Перемышлескаго, именемъ Мемнона» (1288, стор. 600). Про те, що редактор зводу
1289 р. не був володимирцем, свідчать також інші місця літопису. Під 1283 р. описується
готування Телебуги до походу на поляків. Усі руські князі виходять йому назустріч і
разом з ним стають табором на Житані, недалеко від м. Володимира. І тут бачимо цікавий
запис: «Телебуга же еха обьзирать города ВолодимЂря, а друзии молъвять, оже бы и в
городЂ былъ: но то не вЂдомо» (стор. 588). Безумовно, ці слова можуть належати і
попередньому кодифікатору, тобто кодифікатору зводу 1286 р., який не мав нічого
спільного з Волинню і не міг знати докладно володимирських подій. Але коли це навіть
так, то наступний редактор 1289 р., якщо б він був володимирцем і писав у Володимирі,
не міг не знати або не дізнатись про безумовно цікавий для володимирця факт: чи
Телебуга був у Володимирі, чи ні. Проте редактор цього не знає.
Таким чином, і це місце свідчить про те, що редактор зводу 1289 р. не був
володимирцем. Він не належав навіть до володимирської єпархії, коли до
володимирського єпіскопа ставиться як до чужого.
Де ж тоді було його місце проживання і де він писав? З певністю можна твердити, що
це був Любомль. При переліку під 1288 р. (стор. 608 — 609) заслуг покійного Володимира
Васильковича в галузі культури /33/ літописець спеціально довго спиняється на описі
церкви святого Георгія в Любомлі. Він відзначає кожну найменшу річ, що її придбав для
церкви Володимир, включно до кадильниці і молитовника, якого Володимир купив у
«протопопиное» за «8 гривень кунъ». Це особливе зацікавлення літописця любомльською
церквою не може вказувати на випадкового «пришельця», який навідався кілька разів до
Любомля і тут перебував з Володимиром в останні місяці його життя. Якщо б такий
придворний і відзначив будівництво Володимира у Любомлі, то докладніше спинився б на
описі будівництва у самій столиці, тобто у Володимирі. Отже, все це свідчить, що
літописець перебував у Любомлі, що церква святого Георгія — його церква. В цьому
факті, що в такому незначному місті, як Любомль, могла розгортатися літературна робота,
нема нічого дивного. Це ж було місце, де Володимир шукав спокою від татар: «хотЂлъ
быхъ доЂхати до Любомля, зане досадила мь погань си» (тобто татари) (1287, стор. 592).
Заснований далеко від шляхів, якими звичайно проходили татари, Любомль був
безпечним містом. Тимчасом Володимир уже раз за часів Василька зазнав страшного
руйнування від татар (Іпат., 1261), і пізніше йому завжди загрожував напад ворога,
наприклад під час походу Телебуги: «...Телебуга же еха обьзирать города ВолодимЂря...
Богъ избави своєю волею и не взяша города, но насилье велико творяху в городЂ...» (1283,
стор. 588). Тому-то Володимир Василькович, знаючи, що здобутки культурної роботи у
Володимирі кожної хвилини могли бути знищені татарами, без вагань переніс центр своєї
літературної і мистецької діяльності до Любомля. Звідти здебільшого вийшло все, що
Володимир написав чи наказав написати або переписати. Любомль належав, як це видно із
ставлення літописця до володимирського єпіскопа, не до володимирської, а до турівської
єпархії
1
.