Антін Генсьорський. Галицько-волинський літопис (процес складання, редакції і редактори)
Подождите немного. Документ загружается.
1
За Е. Голубинським, турівська єпархія охоплювала Пінськ, Берестіє, Слуцьк, Клечеськ, південну
половину Мінської і північну частину Волинської губерній по р. Горині, так звана Турівська Погорина
(див. Е Голубинский, История русской церкви, т І, ч. І, М., 1901, стор. 680 — 681).
Можливо, що в зв’язку з частим перебуванням у Любомлі Володимира тут часто
перебував і турівський єпіскоп Марк, імовірно, помічник в його культурній роботі. /34/
Таким чином, цю редакцію можна назвати любомльською редакцією.
Що єпіскоп Марк був правою рукою Володимира Васильковича, видно з того, що
Володимир передає йому управління столицею, коли сам під час походу Телебуги (Іпат.,
1287) їде до Любомля: «а се мене мЂсто пископъ же Маркъ» (стор. 592). Марк не був
володимирським єпіскопом, попередником Євсигнія. Від часу, коли Володимир
Василькович залишає у Володимирі єпіскопа Марка (початок січня 1288 р.), до часу, коли
цей князь посилає у посольстві до Мстислава володимирського єпіскопа Євсигнія, не
могло минути й місяця, бо вже на початку лютого 1288 р. Мстислав був у Володимира
Васильковича разом з Євсигнієм, що повернувся. Тоді ж (7 — 14 лютого) Володимир
пише «ряд» з Мстиславом, Отже, важко припустити, щоб за цей короткий час могли
наступити смерть Марка (а Володимир мусив його лишити здоровим, бо не передав би
йому управління столицею), обрання нового єпіскопа — Євсигнія, що мусило б потривати
довший час хоч би тому, що князь Володимир був у Кам’янці, а потім у Раю, поїздка
Євсигнія у посольстві до Мстислава, коли цей єпіскоп навряд чи встиг би ще тоді
вступити в управління єпархією. Тому цілком ясно, що Марк не міг бути володимирським
єпіскопом. Не був він і єпіскопом холмським, бо які причини примусили б його залишити
спокійний Холм і свогс князя Юрія Львовича і перейти до князя Володимира.
Виключаємо також і те, що міг би це бути луцький єпіскоп, який для безпеки перед
татарами Телебуги перейшов тимчасово до м. Володимира, бо, як видно з літопису, і
Володимир на був безпечніший за Луцьк. Правда, привертає увагу те, чому князь
Володимир Василькович довіряє столицю Маркові, а не Євсигнію. Різні могли бути
причини. Євсигній міг бути тоді посланий де-небудь князем у якійсь справі. Крім того, як
ми вже вказали, Марк міг бути постійним помічником князя Володимира Васильковича в
його культурній роботі в Любомлі і краще обізнаним із задумами князя. А на близький
зв’язок Марка саме з Любомлем може вказувати і те, що любомльський літописець, який
Євсигнія постійно титулує володимирським єпіскопом, про Марка виражається просто
«пискупъ Маркъ» («а се мене мЂсто пискупъ же Маркъ»), а не «володимирський єпіскоп»
або «мій єпіскоп», як сказав би князь устами літописця про Євсигнія. Очевидно, що для
літописця Марк був «своїм» єпіскопом, близьким йому і, як ми сказали, турівським.
Імовірно, межею турівської єпархії на заході був Буг, який відділяв її від єпархії
холмської. На похороні князя Володимира Васильковича не бачимо Марка. Можливо, що,
виконавши доручену йому місію заміщати у Володимирі князя під час перебування
Телебуги, він після остаточного відходу татар, десь літом 1288 р., виїхав у свою єпархію в
Турів.
Час складення редакції
Питання часу складення редакції цікаве з того погляду, що висновок, який ми робимо
на основі аналізу тексту статей любомльського редактора, приводить нас безпосередньо
також до розв’язання питання про авторство, /35/ дату й місце складення редакції 1286 р.
За вихідну точку для визначення дати складення любомльської редакції 1289 р. візьмемо
«похвалу» Володимиру Васильковичу під 1288 р. Ця похвала не вийшла з-під пера
любомльського редактора, а була написана ще до нього. Про це свідчить характерний
церковнослов’янський стиль місць, узятих безпосередньо з «похвали», і частий перехід від
розповіді до безпосереднього звертання до Володимира у 2-й особі. Пор. стор. 601 — 602
з переходом від 3-ї особи до 2-ї, від слів «Къ сему же кто исповЂсть многые твоя» до слів
«много бесЂдоваше отъ книгъ о житьи свЂта сего тлЂньнаго», які закінчуються
перехідною формулою: «мы на предлежащее возвратимся». Пор. також на стор. 603
молитву Володимира, на стор. 604 — плач княгині. Пор. так само стор. 605 — 608 від слів
«страха же Божія наполненъ» до слів «яже уготова Богъ любяшимъ отца и сина и святаго
духа».
Але коли і з якої нагоди була написана «похвала»? Відповідь на це підказує нам місце
«похвали», присвячене не Володимирові Васильковичу, а його наслідникові Мстиславу
Даниловичу: «Добръ зЂло послухъ братъ твой Мьстиславъ, его же сотвори Господь
намЂстника по тобЂ твоєму владычеству, не рушаща твоихъ уставъ, но утвержающа, ни
умаляюща твоєму благовЂрью положения, но паче прилагающа, не казняща, но
вчиняюща; иже нескончаная твоя учиняюща, аки Соломонъ Давида, иже домъ Божий
великый и святый его мудростью созда, на святость и очищение граду твоему; иже всякою
красотою украси, златомъ и сребромъ, и каменемъ драгимъ, и сосуды честными, яже
церкви дивна и славна всЂмъ окружнымъ сторонамъ, ака же ина не обрящеться во всей
полунощны земля, оть востока и до запада. И славный городъ твой Володимеръ
величествомъ акы вЂнцемъ обложенъ, преда люди твоя и городъ святЂй, славнЂй и скорЂй
на помощь хрестьяномъ святЂй Богородици. Да еже целование архангелово дасть
Богородици, будеть и городу сему; ко оной бо рече: «Радуйся, обрадованная, Господь с
тобою» (стор. 606).
Найважливіше серед цих слів — це підкреслення того, що князь Мстислав, як
Соломон, закінчив розпочате Володимиром діло: «иже нескончаная твоя /36/ учиняюща...
домъ Божый великый... созда», «и... преда люди твоя и городъ... святЂй Богородици».
Отже, говориться про закінчення будівництва храму богородиці і, напевно, про його
висвячення: «преда люди... святЂй Богородици». Підкреслення цих моментів саме у
«похвалі» Володимиру Васильковичу не випадкове. Не було б ніякої підстави для автора
«похвали» князю Володимиру наводити речі, які більше славославлять Мстислава, ніж
Володимира, якби ці речі не стояли у якомусь тіснішому зв’язку з появою самої
«похвали». В крайньому разі автор міг вказати, що для будівництва храму богородиці, яке
було закінчене при Мстиславі, багато зробив Володимир. Але поширення цієї теми
посиланням на те, що для храму зробив князь Мстислав, підкреслення величності, яку цей
храм здобув завдяки старанням Мстислава, а головне, відзначення факту висвячення —
доручення громадян м. Володимира опіці діви Марії, патрона цього завершеного храму, та
ще з наведенням привітання, яке з цього часу має випасти на долю м. Володимира
(перефразований ангельський привіт богородиці) — усе це пояснюється тільки тим, що
сама «похвала» була виготовлена з нагоди висвячення храму і, напевно, виголошена в
храмі в присутності Мстислава.
За словами «похвали», це найвеличніша церква у Володимирі («дивна и славна всЂмъ
окружнымъ сторонамъ, акоже ина не обрящеться»), отже, це, мабуть, кафедральна церква.
Такою у Володимирі була церква Успенія Богородиці — усипальня володимирських
князів. Між іншими тут були поховані і князь Василько (Іпат., 1271), і його княгиня Олена
(Іпат., 1265), і, нарешті, сам Володимир Василькович (Іпат., 1288). Більшого і величнішого
від цього храму не було у Володимирі в XIII — XV ст. Про інший такий храм не знає ні
народна традиція, не знайшли залишків такого храму й розкопки
1
.
1
Пор. Н. И. Теодорович, Город Владимир Волынской губернии в связи c историей иерархии,
Почаев, 1893, стор. 103; О. И. Левицкий, Историческое описание Владимиро-Волынского Успенского
храма, построенного в половине XII в. князем Мстиславом Изяславичем, К., 1892.
Про те, що в даному місці «похвали» мова йде саме про Успенську церкву, свідчить
також наведений нами відступ: слова «похвали», звернені просто до /37/ Володимира:
«добръ послухъ благъвЂрью твоєму обителниче церькви святая Богородица Марья, иже
созда прадЂдъ твой..., идеже и мужественное твое тЂло лежить, жда трубы архангеловы»
(1288, стор. 606). Автор звертається до Володимира саме тому, що тут лежить його. тіло.
Отже, це кафедральна Успенська церква, «єпископія», як її називає літописець. Але, з
другого боку, відомо, що цю церкву збудував не Володимир і не Мстислав Данилович, а
Мстислав Ізяславович десь близько 1160 р. (пор. Никонівський літопис), як зрештою
свідчить про це і наш літописець («юже созда прадЂдъ твой»). Слова «похвали» про те, що
Мстислав, закінчуючи діла Володимира, «храмъ Божий великый... созда... и... преда
люди... и городъ... святЂй Богородици», означають, що Володимир Василькович розпочав
реконструкцію Успенського храму, а Мстислав закінчив її, причому відбулось шве її
висвячення. Потреба реконструкції Успенської церкви, мабуть, давно відчувалася. В 1240
р. Батий захопив Володимир («и взя и копьемь и изби и не щадя», Іпат., 1240, стор. 523),
причому «церкви святой Богородици исполнена трупья», очевидно тому, що ця церква, як
Десятинна у Києві, боронилася. Не була вона, щоправда, зруйнована татарами (літопис
нічого не пише про руйнування), але, безумовно, стріли з «пороків» та інших машин при її
облозі (можливо, й вогонь) залишили помітні сліди. Пізніше її, певно, трохи реставрували,
так би мовити, на скору руку. До поважних реставраційних і реконструктивних робіт
неможливо було приступити з огляду на ворожі відносини між Галицько-
Володимирським князівством і татарами. До смерті Данила завжди можна було
сподіватись повторення наїзду на Володимир, подібного до Батиєвого. І тільки наприкінці
життя Володимира волинсько-татарські відносини набрали такого характеру (незгоди
серед самих татар, добрі відносини Володимира і луцького князя Мстислава з верховною
татарською владою), що можна було подумати і про перебудову Успенського храму. Що
храм цей саме в часи смерті князя Володимира Васильковича був у реставрації, видно з
такого факту: Володимир помирає 10 грудня 1288 р.; його тіло поміщують в «єпіскопії»,
але «не замазують», так що тільки 6 квітня 1289 р. справляють похорон, очевидно /38/
тому, що князівську гробницю тоді саме реконструювали, і тільки на початку квітня 1289
р. вона була готова.
Таким чином, слова «похвали» про «создание» храму Володимиром — Мстиславом
означають реконструкцію Успенського храму, а дальші слова — його висвячення. Це
висвячення відбулося не одночасно з похороном Володимира, тобто 6 квітня 1289 р.
Похорон відбувся на «страснім тижні» (середа), а тоді взагалі ніяких висвячень не
робиться. Та й між смертю Володимира і висвяченням мусив пройти якийсь час, щоб
князь Мстислав міг розгорнути ту діяльність, яку підкреслює «похвала». Із змісту
«похвали» видно, що під час її виголошення був присутній Мстислав, тоді як на похороні
його не було: «князь же Мьстиславъ не притяже на погребеніе...» (Іпат., 1290, стор. 610).
Отже, найточнішою датою могло бути храмове свято церкви, тобто день «успення»
богородиці в 1289 р., який, як відомо, припадає на 28 серпня, або цей самий день у 1290 р.
Скоро після висвячення, у тому ж 1289 або 1290 р., «похвала» стала відомою
любомльському редакторові і тоді ж, тобто наприкінці 1289 або наприкінці 1290 р., була
ним використана. Прийняти за час складення любомльської редакції пізнішу дату, ніж
1289 — 1290 рр., не дозволяють дві обставини: по-перше, - занадто велика свіжість
виявленого в літопису спогаду про останні тижні життя Володимира, свідком яких був
цей редактор; по-друге (і це найважливіше), особливі, так би мовити, волинські
партикулярно-політичні погляди цього редактора, погляди, які в цілому не могли ніяк
збігатися з поглядами князя Мстислава, навіть на початку його князювання у Володимирі,
але зате збігалися з поглядами й думками князя Володимира. Тому з великою
переконливістю можна сказати, що любомльський літописець почав свою працю ще при
житті Володимира, за його дорученням і за його вказівками.
Політичні погляди редактора зводу 1289 р.
Політичні погляди й переконання цього редактора можна звести до таких положень:
1) явна ворожість до будь-яких унійних (з Римом) концепцій і їх наслідків — правління
старшої лінії Романовичів та пов’язаної з ним будь-якої зверхності над Волинню,
обстоювання /39/ православ’я і, мабуть, негативне ставлення до всякої латинізації; 2)
повна незалежність Володимирського князівства від Галицької землі і тому глухий
протест проти насильного (при допомозі татар) використання володимирських сил в
галицьких інтересах; 3) суперництво і, разом з тим, висування концепцій першості
Володимирського князівства перед Галичем (Львовом — Холмом) на тій основі, що саме
Волинь була основним уділом князя Романа Великого і основою створеної ним держави;
4) загальна неприязнь до всіх членів старшої лінії Романовичів (в деякій мірі і до
Мстислава), зокрема до Льва; 5) осуд загального напряму політики Льва — татарської,
литовської, польської.
Вже при першому читанні Галицько-Волинського літопису впадає в очі велика
різниця між частиною до кінця 1260 р. і частиною від 1261 р. Фігура короля Данила, яка
була на центральному місці, раптом блідне, стає епізодичною. Навіть вістка про його
смерть вставлена як епізод під час розповіді про інші події.
Не дуже виразно виступає також особа Шварна. Вона все знаходиться чомусь у тіні
Василька або Войшелка і ніколи не виступає як самостійна одиниця. Так, наприклад, під
1264 р. довідуємося про те, що під час князювання Войшелка в Литві йому постійно
допомагав Шварно. Але зразу ж тут вказується, що не стільки він і не з власної ініціативи,
скільки, мабуть, Василько, якого Войшелк «нареклъ отца собЂ и господина»: «княжащу
же Войшелкови въ ЛитвЂ, и поча ему помагати Шварно князь и Василко, нареклъ бо бяше
Василка отца собЂ и господина» (стор. 570). Під 1268 р. знаходимо розповідь про
боротьбу Войшелка з Болеславом. Воює з ним також і Шварно, але тільки як допоміжна
сила Войшелка. Під тим самим роком розповідається далі про боротьбу князя Болеслава з
Шварном за те, що Шварно допомагав Войшелкові. Значить, у цьому випадку на перший
план повинна виступати особа Шварна. Але Шварнові на допомогу іде Василько, і коли
настає примирення, то Болеслав присилає своїх послів не до Шварна, а до Василька.
Запис, в якому говориться про це примирення, згадує на першому місці Василька, а потім
Шварна: «умиришасяЛяхове... c Baсилком и со Шварном, и начаша быти в любви
велицЂ». /40/
Про діяльність Шварна, як володаря великої об’єднаної холмсько-литовської держави
(після смерті Данила і Войшелка, від 1267 до 1269 р.), літописець не згадав ні слова.
«Княжищю же по ВойшелкЂ Шварнови в Литовской земли, княживъ же лЂтъ не много и
тако преставися, и положиша тЂло его въ церкви святой БогородицЂ близь гроба отня»
(Іпат., 1268, стор. 573 — 574), — ось і все, що про цей період знаходимо в літопису.
Про долю Романа Даниловича теж ні слова, хоч знаходимо тут докладну біографію
Войшелка (1262), що був винуватцем ув’язнення і смерті Романа. Правда, про це
пишеться (кінець, можливо, загубився) у попередній частині літопису під 1260 р., але все
ж ми могли б сподіватися певних звісток і тут, тим більше, що багато дечого про
Войшелка з попередньої частини повторюється. Проте, починаючи з 1261 р., висувається
на перший план особа Василька, а потім, його син Володимир. Усе це характеризує
відповідне ставлення автора до роду Данила і Галицько-Холмського князівства.
Це видно особливо з того, що, почавши від 1261 р., короля Данила він перестає
титулувати королем, як це постійно було в попередній частині від 1254 р., а дає йому
титул просто князя:«Бяшеть же тогда братг Василковъ Данило князь со обЂима сынома...»
(1261, стор. 562); «А Данило князь не Ђха с братомъ: послалъ бо бяше себе мЂсто
владыку... Ивана»; «И приде вЂсть тогда Данилови князю... оже Бурундай идеть» (там же).
В Іпатіївському списку виправлено на «король» іншою рукою над перекресленим «князь»;
пор. «Полное собрание русских летописей», т. II, СПб., 1908, під 1262 р. (стор. 567): «И
снимашася въ Терна†Данило князь со обЂима сынома своима»; «И по семъ иде
Войшелкъ до Галича к Данилови князю». Під 1284 р. (стор. 590): «У Юрья... умре сынъ... и
положиша и во церкви... юже созда прадЂдъ его великий князь Данило сынъ Романовъ» (в
Іпатіївському списку додано на полях слово «король»).
Як відомо, любомльський редактор уже мав перед собою іншу редакцію, доведену до
1286 р., а ця остання знову є продовженням редакції, доведеної до 1266 р. /41/
Отже, не міг це бути редактор 1266 р., бо він захоплено оспівував подвиги Данила і
його роду, і не міг він допустити помилку щодо титулу Данила, коли такої помилки не
зустрічаємо у нього до 1260 р. Для нього Данило послідовно або просто Данило, або
король, і це достоїнство Данила сповнює його гордістю. Не міг ним бути також і редактор
1286 р., бо цей, як ми бачили вище, оплакуючи знищення татарами землі Льва, виявив
себе прихильником Льва і взагалі старшої лінії Романовичів, і, напевно, для нього
королівський титул Данила мав важливе значення. Не міг ним бути і пінський редактор —
про це свідчить його характеристика. Таким чином, слід вважати автором л ю
бомльського редактора, який відповідно став переробляти звід 1286 р., починаючи від
1261 р.
З наведеного видно негативне ставлення до королівського титулу Данила
1
.
1
Між 1261 — 1264 рр., тобто до року, поданого Іпатіївським списком як рік смерті Данила,
зустрічаємо теж ще кілька разів титулування Данила королем. Такий титул знаходимо: 1) при описі
зустрічі гінця Василька з Данилом у Подтиличі під 1262 р., в абзаці від слів «посла же [Василько]
сайгатъ брату своєму королеви...» до слів «Бориса же одаривъ отпусти ко брату своему» (стор. 566 —
567); 2) під 1264 р. в спогаді про смерть Данила від слів «а король бяшеть тогда впалъ в болесть
велику» До слів «сей же Данило бяшеть вторый по СоломонЂ». В обох цих місцях стиль похожий на
стиль записок до 1261 р. Отже, це місця, які любомльський редактор при переробці свого протографу
(редакції 1286 р.) залишив без зміни. Ці абзаци різко відрізняються своїм епізодичним характером від
решти розповіді. Про ще один випадок вживання титулу «король» при імені Данила (під 1288 р.) буде
мова нижче.
Воно дуже добре збігається з тією позицією, яку зайняв Володимир Василькович у
відношенні до претензій Льва до м. Берестія під 1288 р. (стор. 600). Юрій Львович,
довідавшись про те, що князь Володимир Василькович передає свою спадщину
Мстиславові Даниловичу, посилає до Володимира посла з проханням дати йому
берестійську волость. Однак успіху не було. Тоді в тій самій справі з’являється у
Володимира посольство від самого Льва, причому на цей раз просьба спеціально
вмотивована. Мала це бути з боку Володимира чи володимирського князівства «свЂща»,
тобто дарунок-поминки на могилу короля Данила. «Стрый твой Данило король, — каже
Лев, — а мой отець лежить у ХолмЂ у святЂй БогородицЂ, /42/ и сино†его, братья моа и
твоа, Романъ и Шварно, и всихъ кости туто лежать; а нынЂ, брате, слышимъ твою немочь
великую, абы ти, братъ мой, не изгасилъ свЂчЂ надъ гробомъ стръя своего... абы далъ
городъ свой Берестий: то бы твоя свЂща была». Як розуміти ці слова? Очевидно, не в
прямому значенні, бо було б наївністю з боку Льва обґрунтовувати свою вимогу
релігійно-звичаєвим мотивом: концепцією дарунка- «свЂщи» від родича для покійного
дядька. Та й незрозумілим було б, чому тільки тепер він виступає з таким проханням.
Отже, треба, мабуть, розуміти це так, як зрозумів Володимир, який відразу «бЂ разумЂя
притчЂ и темно слово» (стор. 601), тобто, що Лев вимагає цю землю в ім’я королівського
титулу покійного Данила. Справа в тому, що Володимир Василькович помирає, і з ним
сходить у могилу молодша лінія Романовичів. Є можливість знову об’єднати тісніше все
Галицько-Володимирське князівство — на цей раз під зверхністю Льва. Це розуміє Лев і
боїться, щоб Володимир своїм передсмертним заповітом не закріпив становище, яке
утворилося за його князювання, тобто повного відокремлення Волині від решти спадщини
Романа, і не звів нанівець великої ідеї Данила про політичний зв’язок Галицької і
Волинської земель, що виражено в словах «абы... не изгасилъ свЂчЂ надъ гробомъ»
Данила. Лев знає, що багато домогтися не може, бо Володимир уже призначив
наслідником Мстислава. Тому він прагне поки що хоча б волості, яка зміцнила б
галицько-холмський центр («гробъ стрыя Данила»), щоб міг він стати вирішальним у
Південній Русі.
Володимир відповідає: «осе пакъ мой отець, а твой стрый, лежить во епископьи у
святой Богородици в ВолодимерЂ, а много ль есь надъ нимъ свЂчъ поставилъ? Что есь
далъ который городъ, абы то свЂча была» (стор. 601). Отже, Володимир відкидає всякі
претензії, пов’язані з королівським титулом Данила. Натомість він висуває контрідею, яка
у свій час не була реалізована, його слова означають: після смерті Данила старшим у роді
Романовичів зостався мій батько Василько, а чи ти, Льве, піддався його зверхності? Чи
передав яку волость?
Ця відповідь не залишає ніяких сумнівів щодо політичної позиції князя Володимира.
Володимир підкреслює /43/ тут рівність прав молодшої лінії Романовичів із ршою лінією,
наголошує на державній рівноправності Волині і Галича, відкидає претензії, пов’язані з
коронацією Данила. Зрозуміло, що звідси походить і неязнь до будь-яких унійних актів і
впливів Заходу, зате схильність до тіснішого єднання з старим «правовір’ям». Власне в
«похвалі» Володимиру (1288) підкреслюється важливість цього «правовір’я» чи
«благовір’я». Відзначається, що володимирська єпархія була побудована на правовірній
основі: «юже созда прадЂдъ твой на правовЂрнЂй осно※ (стор. 606), що вдова
Володимира «благовЂрье держить по преданію твоєму» (стор. 607), що сам Володимир
був охоронцем «благовір’я» (там же); заклик до Володимира, щоб молився «о земли брата
своего... да славитися в немъ правовЂрію» (там же).
Але, як ми зазначали, в любомльського редактора була ідея не тільки політичної
рівноправності Волині і Галича. Вона йшла далі, а саме, через суперництво, до піднесення
Волині як вирішального центра в Галицько-Волинському князівстві Романовичів.
Виявляється це, по-перше, в титулах, якими намагається цей автор підвищити волинських
володарів, по-друге, в постійному підкреслюванні ролі і заслуг Романа Великого при
одночасному замовчуванні заслуг Данила. Так, під 1288 р., розповівши про смерть
Володимира, відзначає цей літописець, що «княгини же его co слугами... увиша и
оксамитомъ co круживомъ, якоже достоить царемъ» (стор. 604). Значення слова «цар»
під пером літописця в даному місці зрозуміємо, коли зважимо, що саме це слово редактор
вживає в титулуванні татарських ханів, тобто зверхніх володарів усього Галицько-
Волинського князівства. Пор. слова Володимира: «а се ти даю при Царихъ и при его
рядьцихъ» (1287). Більше того, він ставить Володимира поряд з татарськими царями. Пор.
слова Мстислава: «Осе же ти царе†[Телебуга й Алгуй], а се царь [Володимир], а се азъ,
молви со мною, што восхочешь» (там же, стор. 592; в Хлєбниковському та Погодинському
списках пропущено «а се царь»). В попередніх частинах Галицько-Волинського літопису
застосовується титул «цар» один тільки раз до Романа Великого, і то в місці, де
літописець Данила хоче особливо підкреслити могутність Романа і його беззастережну
/44/ владу над «всею Русью». Знаходимо цей запис під 1250 р., де автор уболіває з
приводу приниження Данила перед Батиєм: «Данилови Романовичю князю бывшу велику,
обладавшю Рускою землею, Кыевомъ и Володимеромъ и Галичемъ, co братомь си инЂми
странами. нынЂ сЂдить на колЂну и холопомъ называеться и дани хотятъ... О злая честь
Татарьская. Его же отець бЂ царь в Руской земли, иже покори Половецкую землю и воева
на иные страны всЂ, сынъ того не прія чести, то иный кто можеть пріяти?».
Крім того, автор називає Володимира «великим князем»: «князю же Володимиру
Васильковичю великому лежащему в болести...» (1288, стор. 601); «Преставися... великий
князь ВолодимЂръ...» (там же, стор. 604). Такий самий титул дається любомльським
редактором князю Васильку. Можливо, менше переконує нас цей титул під 1271 р., коли
помер Василько, або під 1265 р., тобто роком смерті дружини Василька Олени, де також
застосовується до неї цей титул. Ті місця, особливо перше, могли вже бути в протографі,
який був під рукою любомльського редактора, хоч і тут можна вважати, що текст
поширено через вставлення названих титулів власне цим редактором. Зате має значення
цей титул у статті під 1261 р., в її першій половині, яка майже повністю вийшла з-під пера
любомльського літописця (опис зруйнування Васильком за наказом Бурондая укріплень м.
Володимира, облога Холма). Друга частина — опис здобуття татарами Сандоміра — була
вже в редакції 1286 р. Там редактор називає Данила князем, але Василька величає
«великим князем»: «Сь же великий князь Василко акы отъ Бога посланъ бы на помощь
горожаномъ, пода имъ хытростью разумъ» (стор. 563). Отже, титул рівнозначний тому,
яким під 1284 р. він величає Данила. Про це саме можна прочитати в записі під 1288 р., де
літописець застосовує до Данила титул «король»: «Ты же ми братъ, ты же ми отець мой
Данило король... тебе слушаю» (слова Мстислава). Як бачимо, йдеться тут не стільки про
достоїнство самого Данила, скільки про порівняння становища і ваги Володимира як
володаря з тим становищем, яке завдяки короні дісталося Данилові. Зате ніде не знайдемо
титулу «великий князь» у застосуванні до других Даниловичів — ні до холмсько-
галицько-литовського /45/ володаря Шварна, ні до Льва, не говорячи вже про Мстислава
1
.
1
Титул «великий» у відношенні до Мстислава, але вже як До володимирського князя, зустрічається
в заголовку під 1289 р.: «Начало княжения в ВолодимерЂ Мстислава великого князя».
Разом з тим впадає в очі намагання любомльського редактора одночасно із
приниженням гідності Данила висунути культ Романа Великого. З цією метою він
підкреслює при нагоді, що цей або інший князь є сином чи внуком Романа. Зустрічаємо це
вже у вставці про весілля Володимира під 1264 р.: «И нача отдавати [роман Брянський]
милую свою дочерь... за Володимера князя, сына Василкова, внука великого князя Романа
Галичкаго» (стор. 569); далі під 1271 р.: «преставися... Василко, сынъ великаго князя
Романа» (стор. 574); під 1287 р.: «Се азъ князь Володимеръ сынъ Василковъ внукъ
Романовъ» (стор. 594 і 595); під 1288 р.: «преставися... ВолодимЂръ, сынъ Василковъ
внукъ Романовъ» (стор. 604). Тут помітне те, що не згадується Данило як брат Василька,
чого, мабуть, не зробив би редактор зводу 1286 р.; це свідчить про переробку
любомльського літописця. Те саме зустрічаємо під 1284 р. у згаданій уже звістці про
смерть сина Юрія: «и положиша Ђ во церкви, юже бЂ создалъ прадЂдъ его великий князь
Данило, сынъ Романовъ» (стор. 590). Крім титулу «князь» в застосуванні до Данила, саме
це підкреслення, що він син Романа, вказує не стільки на те, що особа Данила важлива
сама собою, скільки на те, що він син Романа. Пінський літописець, як ми бачили, ставить
на першому місці особу короля Данила, а потім його походження від Романа. Оскільки
йдеться про пов’язування імені князя Володимира Васильковича з іменем Романа
Великого, то тут впадає в очі ще й інша багатозначна особливість. Літописець не тільки
підносить культ Романа, але намагається показати Володимира ніби продовжувачем
справи цього князя. Про це свідчить, наприклад, плач володимирців після смерті
Володимира: «найпаче же плакахуся по немъ лЂпшии мужи Володимерьстии, рекуче:
«добро бы ны, господине, c тобою умрети, створшему толику свободу, якоже и дЂдъ твой
Романъ свободилъ бяшеть отъ всихъ обидъ; ты же бяше, господине, сему поревновалъ и
/46/ наслЂдилъ путь дЂда твоего...» (1288, стор. 609). Це подібне до того опису під 1201
р., де справедливо по. рівнюється значення Романа Великого з Володимиром Мономахом:
«ревноваше бо [Роман] дЂду своєму Мономаху...» (стор. 480). Не вважаємо випадковим
вживання такого самого порівняння любомльським редактором, його мета — ще більше
наблизити особу Володимира Васильковича до Романа, поставити їх на одному рівні.
Доказом того, що Володимир «наслЂдилъ путь» Романа, має служити й інше місце, в
якому ім’я Володимира ще раз пов’язане з іменем Романа. Це місце під 1276 р., у статті
про заснування Володимиром Кам’янця, яка, очевидно, належить любомльському
редакторові: «и нача искати [Володимир] мЂста подобна, абы кдЂ поставить городъ. Си
же земля опустЂла по 80 лЂтЂхъ по РоманЂ; нынЂ же Богъ воздвигну ю милостью своєю»
(стор. 578). Отже, Володимир показаний тут як продовжувач діла Романа. Місцевість, яка
за часів Романа була на шляху до розквіту, а потім була занедбана, тепер знову
відбудовується Володимиром.
Таким чином, як видно з цих прикладів, провідною політичною ідеєю любомльський
редактор вважає не такий порядок, який створився за часів Данила, коли волинський князь
Василько був тільки тінню брата (тому саме у вказівці на «наслЂдование пути»
Володимиром замовчується про його батька Василька), коли корона Данила давала йому і
право на зверхність над Волинню, коли разом з тим проникали у Галицько-Волинське
князівство й певні латинізаторські впливи Заходу і Риму. Навпаки, він мріє про часи
великого князя Романа, коли Волинь відігравала першорядну роль, коли саме, спираючись
на могутність Волині, Роман управляв своєю державою (хоч столицею і був Галич),
держав у послуху непокірних галицьких бояр, закріпив свою владу над усією Південною
Руссю. Саме тому в розумінні любомльського редактора роль Романа Великого повинна
була спадкове залишитись за волинсько-володимирськими володарями, а роль провідної
землі — за Волинню. Усі інші землі (Галич, Холм, Перемишль) і їх володарі повинні
згуртовуватись навколо Володимирського великого князівства. Як вияв такого
переконання появляється визнання всіх галицько-/47/ володимирських князів (у тому
числі і Льва) князями волинськими, що знаходимо під 1283 р.: «Телебуга же посла ко
ЗаднЂпрейскимъ княземъ и ко Волиньскимъ, ко Лвови и ко Мьстиславу и к ВолодимЂру,
веля имъ поити c собою на войну» (стор. 588).
Безсумнівно, що ці політичні погляди були протилежні поглядам князя Льва. Цим і
пояснюється той загальний осуд усієї діяльності Льва, який знаходимо в статтях,
редагованих любомльським редактором або ним складених. Негативна постать Льва, яка
подекуди знайшла місце в українській історіографії, — заслуга цього літописця, чи не
найбільш упередженого, якого знало старе літописання. Слова (під 1288 р.), які цей
редактор вкладає в уста Володимира, пояснюють, чому Володимир передає свою
спадщину Мстиславу, а не кому іншому: «Ты ми братъ есь, а другий ми брать Левъ, a
сыновець ми Юрьи, азъ же у васъ трехъ избралъ есмь тебе одиного, и далъ ти есмь землю
свою всю... се же есмь учинилъ за гордость брата своего и сыновца своего, далъ есмь
тобЂ землю свою» (стор. 593). Про цю гордість згадується і під 1280 р. з нагоди походу
Льва на Краків: «Посемь же поиде Левъ своими полкы... c гордостью великою хотя ити ко
Кракову» (стор. 591). Очевидно, йдеться тут не про особисту гордість Льва, а про напрям
його державної політики, яка, імовірно, полягала в тому, щоб при допомозі татар
насаджувати свою владу над всіма іншими волостями і володарями Романової спадщини і
розширити шляхом дипломатичних переговорів або війни Галицьке князівство за рахунок
сусідніх держав (Литви, Польщі), можливо, з таємною думкою скинути пізніше також
татарське ярмо.
Проте і Володимир прагнув поширити свої впливи і збільшити свою територію за
рахунок тих самих сусідів. Тому-то не подобається любомльському редакторові литовська
політика Льва. Він знає, що саме князя Василька, а не кого іншого, Войшелк «нареклъ
бяшеть... аки отца собЂ и господина» (1264, стор. 570) і що за такого визнавав Василька і
тоді, коли, зрікшись князювання, передав Литовську державу зятю своєму Шварнові
Даниловичу. «Се ми здЂ близь мене сынъ мой Шварно, а другий господинъ мой отець
князь Василько; а тЂма ся иму утЂшивати», — каже Войшелк, /48/ поселившись монахом
в Угровеську (там же, стор. 573). Такі відносини давали велику перевагу
Володимирському князівству і, в зв’язку з тим, що Шварно був бездітним, відкривали
перед волинськими володарями великі перспективи, тим більше, що раніше тісні взаємини
з Литвою мала більше Волинь, ніж Галич і Холм. Вбивство Войшелка Львом (дуже
ймовірно, що власне з тих самих політичних мотивів) перекреслило ці надії Волині.
Незабаром після смерті Шварна Литва не стає володінням володимирських князів, а
переходить у руки Тройдена, з яким Лев зразу укладає союз, тоді як Волинь (князь
Володимир Василькович) залишається з ним на ворожих позиціях — «живяше [Тройден]
со Львомъ во велицЂ любви... а с Володимиромъ не живяше в любви» (1274, стор. 575).
Коли ж відносини між Тройденом і Львом зіпсувалися, Лев намагається використати в
боротьбі з Литвою татар (Іпат., 1274), які, з свого боку, змушуючи до спільного походу і
волинських князів, не дають змоги цим останнім використати ворогування Льва з Литвою.
Звідси і ці нарікання любомльського редактора, що «тогда бяху вси князи в воли
Татарьской» (1274, стор. 575), які він часто повторяє і пізніше з приводу різних
політичних кроків Льва, що викликали втручання татар.
Вороже ставиться любомльський літописець і до польської політики Льва. З явною
злістю й іронією він під 1280 р. сповіщає, що «по смерти великого князя [краківського]
восхотЂ собЂ Левъ землЂ», тобто захотілось Льву заволодіти Краковом, і з злорадною
втіхою він відзначає, що «боярЂ бяхуть силнии не даша ему землЂ» (стор. 581). Не без
задоволення також підкреслює він наприкінці цієї статті, що бог покарав Льва за цей
похід: «Богъ учини надъ нимъ волю свою»,, а саме, що, незважаючи на допомогу татар у
цій кампанії, «возвратися Левъ назадъ c великимъ бесчестьемь» (стор. 582). Навіть похід
Телебуги і Ногая на Польщу вважає він мало не провиною Льва і, натякаючи на
спустошення під час того походу Львівської землі, він ще під 1289 р., з нагоди іншої
справи, згадує, що Льву «еще... не сошла оскомина Телебужины рати» (стор. 612).
Ця неприязнь любомльського літописця до Льва переключалась, як ми вже мали
нагоду підкреслити, /49/ і на всю старшу лінію Романовичів, не залишаючи і самого
Мстислава. Відчувається це під 1277 р., коли він не забуває подати звістку, що Мстислав і
Юрій, «утаившеся Володимера», стали власними силами воювати з пруссами і були
розгромлені. За те «Володимирови бысть на нею нелюбо» (стор. 579). Таке ж «нелюбье...
велико» Володимира до Мстислава відзначає цей редактор і під 1287 р. у повідомленні
про те, що Мстислав починає роздавати боярам тільки що подаровані йому міста (стор.
592 — 593). Ще більше це виявляється трохи далі (стор. 596). Після того, як були складені
дарчі грамоти, Мстислав їде у Володимир, читає перед людьми грамоту брата, а потім
«епископъ же Володимиръский ЄвьсЂгнЂй и благослови Мстислава крестомъ
воздвизалнымъ на княжение ВолодимЂрьское». Цей переказ літописець закінчує
іронічними, їдкими словами: «хотяшеть бо уже княжити в ВолодимЂрЂ, но братъ ему не
да тако река: моглъ... по моемь животЂ княжити».
Чим викликане складення редакції 1289 р.
З’ясувавши політичні погляди редактора любомльського зводу, нам легше буде
встановити точніше, коли •саме він міг почати свою роботу. Відразу видно велетенську
різницю в поглядах цього редактора і пізнішого, пінського. Але якби навіть цю різницю
пояснити значним проміжком часу, який минув між часом, коли Мстислав зайняв
володимирський престол, і часом, близьким до смерті Мстислава, і думати, що й у
поглядах самого Мстислава наступили радикальні зміни, все ж важко уявити, щоб
літописець насмілився виявити всі свої особисті переконання і настрої, якби він почав
свою працю вже після смерті Володимира. М.стислав, як каже літопис, був «легосердъ»
(1289, стор. 611) і, очевидно, щиро прив’язаний до своєї ближчої рідні, поважав свого
найстаршого брата Льва, Що видно, наприклад, із статті під 1289 р.
Але якщо це так, то коли міг Володимир дати наказ про складання літописного зводу,
тобто коли почав свою роботу любомльський редактор? Зіставмо деякі факти. Володимир
Василькович помер 10 грудня 1288 р., а літописний звід 1286 р., що його редагував і
продовжував любомльський редактор, закінчився дописаною ex post звісткою про смерть
Лешка Чорного /50/ (Іпат., 1286), яка сталася 30 вересня 1288 р. Звідси ясно, що доручення
Володимира і сам початок роботи літописця могли наступити між цими двома датами. В
літопису є ще певні дані, які дозволяють нам точніше визначити цей момент. Маємо на
увазі посольство до Володимира Васильковича перемишльського єпіскопа Мемнона
(Іпат., 1287, стор. 600 — 601). Як відомо, Мемнон приїжджав від імені Льва, щоб
намовити Володимира віддати м. Берестів, як «свЂчу надъ гробомъ» короля Данила.
Любомльський літописець так описує це посольство. Мемнон приїжджає до Любомля,
дають про це знати Володимиру, Володимир кличе його до себе, і єпіскоп «править
посольство» словами, які ми вже наводили вище. Та Володимир не відразу дає відповідь,
він спочатку, як каже літописець, «повЂстивъ co епископомъ много отъ книгъ, зане бысть
книжникъ великъ и философъ, акого же не бысть...». Постають питання: від яких це книг
«повЂстивъ» Володимир і про що, чому саме Лев послав перемишльського єпіскопа
Мемнона, який до того часу, як каже літописець, ніколи не був у Володимира (стор. 601),
а не когось іншого, наприклад ближчого до Любомля холмського єпіскопа.
Отже, важко припустити, щоб у даний момент Володимиру захотілось розмовляти з
Мемноном на теми святого письма, тобто розуміти тут слово «книги» як «священне
писаніє». Володимир же знав, у якій справі приїжджає Мемнон: «бЂ разумЂа древняя и
задняя, на што приЂхалъ» (стор. 600). А що це трапилося незабаром після посольства від
Юрія Львовича в цій самій справі, то вже сама вістка про посольство від Льва могла
роздратувати Володимира, і це роздратування виразно видно з його різкої відповіді на
домагання Льва. Тому, очевидно, не міг. Володимир бути тоді відповідно настроєний до
дискусій з єпіскопом на абстрактні релігійні теми. З другого боку, місія Мемнона мала,
звичайно, глибоко актуальний політичний характер. Отже, ясно, що розмова могла
вестися тільки на політичні теми, а «книги», про які тут ішла мова, — це не що інше, як
історія, тобто літопис
1
.
1
О. C. Opлов (цитований твір, стор. 111) доводить, що з подібним значенням слово «книги»
вживається і в другому місці Галицько-Волинського літопису, саме під 1221 р., в цитаті «еже притъчею
глаголють Книги: не оставлешюся камень на камени», де слово «книги» означає хронограф, яким
користувався тут літописець і в якому ця фраза була взята з Амартола.
Володимир мусив /51/ дати відсіч посяганням Льва і дав її, посилаючись на
історичний хід подій, коментуючи їх із своєї точки зору. Він робив так тому, що був
змушений своїм противником Львом. Цілком певно, що Лев висилав свого посла не з
пустими тільки словами-претензіями, бо міг сподіватись (тим більше після невдалої
просьби Юрія), що це не приведе ні до чого. Посол мусив мати певні переконливі