Афонін Е.А., Лісничий В.В., Радченко О.В. (ред) Політичні партії як суб’єкт формування політико-управлінської еліти в процесі політичної модернізації

Подождите немного. Документ загружается.

лише партії, попри низький рівень дові-

ри до них українських виборців, здатні

справити достатній вплив на виборців,

забезпечити зв’язок між політиками,

владою та суспільством

Перехідний характер партійної та

політичної системи України обумо-

влює слабкість та низьку ефективність

демократичних інститутів суспільс-

тва, які мають сприяти поширенню і

поглибленню політичної участі, роз-

виткові громадянського суспільства,

демократизації діяльності органів де-

ржавної влади. Українське суспільство

переходить до нового якісного стану,

знаходить нові гуманістичні традиції,

відбувається знищення старих принци-

пів і становлення нових, більш цивілі-

зованих, що довели свою продуктив-

ність в інших країнах.

Однією з таких ознак, що властиві

будь-яким перехідним процесам, є

підвищений рівень гостроти суспіль-

но-політичної конфліктності. Якщо у

стабільних демократичних політичних

системах соціальні конфлікти завжди

вирішуються шляхом чи то консенсу-

су, чи пошуку такого рішення, яке від-

повідало б інтересам сторін-учасниць

конфлікту, то небезпекою, яка власти-

ва перехідним політичним системам

взагалі і Україні зокрема, є те, що че-

рез відсутність механізмів вирішення

конфліктів їхній позитивний потенціал

дуже швидко стає руйнівним.

Таким чином, політичні конфлік-

ти перестають відігравати позитивну

роль у суспільному розвитку та мають

негативний деструктивний вплив на

систему державного управління. Такі

конфлікти практично повністю уне-

можливлюють будь-які конструктивні

реформотворчі дії.

Отже, при застосуванні поняття

«демократизації» стосовно сучасної

політичної системи України складаєть-

ся враження, що на шляху від авто-

ритаризму до демократії наша країна

серйозно загальмувала свій рух вперед.

Разом з тим хотілося б акцентувати

увагу не стільки на проблемах перехо-

ду, скільки на тому, в якому напрямку

слід рухатися і що безпосередньо ро-

бити, на процесах, які супроводжують

зазначений перехід. Адже відомо, що

сам факт вступу у перехідний період

жодною мірою не є запорукою успіш-

ної розбудови демократичної політич-

ної системи.

Відповідно значна кількість конфлік-

тів, які сьогодні виникають в Україні,

потребують для свого розв’язання вже

не просто якоїсь одноразової дії чи

одиничного рішення, а цілого комп-

лексу надзвичайно складних заходів,

які вимагають величезних витрат та

ресурсів – політичних, економічних,

матеріальних, фінансових, організа-

ційних тощо. Дослідження даної теми

дозволяє отримати досить точний кри-

терій для оцінки, наскільки реально ми

просунулися шляхом демократії і чи не

є всі нинішні твердження про демок-

ратичну Україну лише твердженнями.

Адже здатність успішно виходити з

конфліктних ситуацій, перетворювати

конфліктний потенціал на джерело сус-

пільно–політичного розвитку засвідчує

не лише про демократичність політич-

ної системи, й ефективність тієї чи ін-

шої конкретної демократії та системи

державного управління в ньому.

Загальне неблагополуччя виявляєть-

ся, передусім, в тому, що радикальні

демократичні реформи здійснюються

вкрай мляво, поволі і суперечливо. До

того ж вони не забезпечені чіткою дов-

гостроковою або середньостроковою

програмою. Ані президентські струк-

тури, ані уряд, ані опозиція, ані парла-

мент в цілому чітко не формулюють і

не обґрунтовують, як і в якому напрям-

ку розвивається українське суспільс-

тво, які механізми при цьому діють, які

способи поведінки їм відповідають.

Все досі запропоноване українсько-

му суспільству – це лише декларації

про демократію. Важливою причиною

політичних конфліктів в Україні є при-

скорена модернізація згори, породжені

Небоженко В. С. Соціальна напруженість і конфлікти в українському суспільстві. – К., 1994.

– С. 107, 167.

нею кризи, які підірвали у свідомості

частини населення легітимність де-

ржавно-правових інститутів, та й самої

політичної системи. Про це, зокрема,

свідчить низький престиж органів всіх

трьох гілок влади, переважної біль-

шості політичних лідерів і державних

діячів.

Всі перераховані вище протиріччя

і є основною базою для зародження і

розвитку політичних конфліктів в де-

ржавному управлінні і рішення даних

суспільних протиріч та формування гу-

маністичних традицій можливо лише

на шляхах реальної демократизації

політичного життя, коли по – новому,

цивілізовано буде вирішено питання

про політичну владу, про функції де-

ржави, партій, громадських організа-

цій.

На жаль, нині український політи-

кум демонструє не стільки політичні

конфлікти, скільки конфлікти в політи-

ці чи конфлікти політиків. Тобто ті кон-

флікти, які спостерігаються в Україні,

нагадують айсберги, де публічною є

лише верхівка, тоді як реальні причини

і рушії таких колізій, справжні політич-

ні вимоги всіляко приховуються і прак-

тично ніколи не виносяться в сферу

публічно артикульованих.

Проаналізуємо найгостріші суспіль-

но-політичні кліважі сучасної країни.

Безперечно, головним з них залишаєть-

ся проблема вибору геостратегічного

шляху розвитку нашої держави. Теоре-

тичне і світоглядне обґрунтування виб-

ору «національної ідеї» для України всі

17 років незалежності нашої держави

є каменем спотикання, оскільки різні

гілки влади, різні політичні сили мають

різко відмінні уявлення про майбутнє

України, про етапи і засоби досягнення

цього майбутнього. Саме така поляр-

ність пояснює відсутність національної

ідеї до цього часу.

Найбільш характерною рисою сус-

пільної свідомості населення України

в даний час є амбівалентність – спо-

лучення взаємовиключних поглядів,

оцінок, думок, орієнтації. Людина або

група одночасно виступають за рин-

кову економіку і тверді державні ціни,

за свободу переміщення людей і збері-

гання режиму прописки, за диктатуру

і демократію, за обмеження прибутків

і нелімітовану зарплату, за незалежну

пресу і жорстку цензуру тощо.

Відтак формується й сучасний

політичний процес в Україні: спон-

танно–стихійний, слаборегулюючий

характер; суперечливі механізми полі-

тичного вираження інтересів великих і

малих соціальних груп; превалювання

партій абстрактних ідей над партіями

масових інтересів. Звідси кількісна і

якісна слабкість їхньої соціальної бази;

політичний плюралізм – це поки що

в більшій мірі плюралізм негативу, як

заперечення чужих поглядів і позицій,

аніж затвердження своїх позитивів.

Сучасний політичний процес в Ук-

раїні протікає в просторі і часі старої

політичної культури, де непримирен-

ність переважає над порозумінням, бо-

ротьба над консенсусом, пошук ворога

над пошуком союзника. На цьому тлі

зароджуються і розгортаються конфлік-

ти ідентифікації, коли громадяни відно-

сять себе до тої чи іншої групи, відстою-

ючи різні вектори подальшого розвитку

нашої країни. Цим вдало користуються

технологи під час виборчих кампаній,

породжуючи розбрат в суспільстві.

Отримуючи свої дивіденди у вигляді

голосів на виборах, ніхто з них навіть

не хоче розуміти, що задля збереження

цілісності країни такий системний вид

конфлікту як світоглядно-цивілізаційна

спрямованість, необхідно переводити в

іншу площину! Адже такий вид конф-

лікту вкрай небезпечний для будь – якої

країни. Просто політичним опонентам

слід визнати услід за Хантінгтоном, що

Україна складається з представників

двох різних цивілізацій, це є справжня

причина розбрату і напруги.

Є теоретична теза вирішення даної

проблеми – відмова від постановки на

порядок денний політичного управлін-

ня ідей і цінностей, що розколюють

суспільство (мовна проблема, НАТО,

ОУН-УПА, сепаратизм тощо), пошук

консенсусу навколо корінних інтересів

основних прошарків і груп суспільства,

політичних сил, поваги до закону, зміц-

нення базових цінностей суспільства. І

є практичний метод – діалог, терпимість

до опонентів, компроміс, пошуки зго-

ди. Але як домогтися єдності теорії і

практики – знайти «золоту середину»,

– це питання збереження завоювань де-

мократії.

Ще одним дуже принциповим в полі-

тичному середовищі кліважем є «кон-

флікт повноважень» – поглядів різних

гілок влади щодо формату контролю

над урядом і ширше – у архітектоніці

системи стримань і противаг.

Це суто транзитивний конфлікт,

характерний для посткомуністичних

країн. Він відбиває одну з головних

ліній конфлікту між завданням розши-

рення представництва суспільних інте-

ресів та проблемою ефективності вла-

ди. Це відображається як протиріччя

між прихильниками парламентаризму

та президенціоналізму.

В Україні цей вид конфлікту почав

гостро проявлятися і перетворився з

латентного у відкритий, після впровад-

ження політичної реформи 2004 року.

Всі ті політичні конфлікти і кризи за

останні роки, які ми спостерігаємо по

лінії Президент – Уряд – Парламент

завдячують своїм існуванням різному

тлумаченню напрямків політичної ре-

форми, яка, з одного боку, вже відійшла

від президентсько-парламентської рес-

публіки, а з іншого – все ще не дійшла

парламентсько-президентської. На сьо-

годнішній день можемо констатувати,

що Україна «зависла» між парламен-

таризмом і президенціоналізмом, отже

провідної мети реформи – подолання

конфронтаційності у відносинах між

Президентом, урядом та парламентом

– так і не буде досягнуто. Адже одна

з головних тез, яку обстоювали і ко-

аліція, і уряд, і опозиція: «ніхто не по-

винен мати монополію на владу, ніхто

не може зазіхати на узурпацію влади»,

– так і залишилась тільки тезою. Зараз

всі гілки влади азартно й наполегли-

во намагаються збільшити свої власні

повноваження. Удосконалення консти-

туційних норм було покликане унемож-

ливити розгортання інституційних кон-

фліктів між гілками влади. Натомість,

дисбаланс, який закладений в текст

конституційних змін, сам по собі про-

вокує появу криз і правових колізій, що

знижує легітимність влади загалом.

Питання про суперечність конститу-

ційних положень про Президента лише

як главу держави (ст. 102 Конституції

України), Кабінет Міністрів як вищий

орган у системі органів виконавчої вла-

ди (ст. 113) та положеннями ст. 106 Ос-

новного Закону України, яка окреслює

прерогативи Президента в галузі вико-

навчої влади (і фактично наділяє Прези-

дента повноваженнями глави урядової

влади) стало вже не лише предметом

політичних дискусій та баталій, але й

доведеним фактом.

Шлях демократизації України, її

наближення до Європейського Сою-

зу вимагає переходу до парламентсь-

ко–президентської форми правління,

що додатково актуалізує аналіз пробле-

матики навколо питання поділу влади,

взаємодії вищих органів державної

влади в контексті системи стримувань і

противаг. У даному аспекті важливим є

з’ясування розбіжностей між формаль-

ним та фактичним статусами вищих

органів державної влади.

Основний Закон України у ст. 5 вста-

новлює, що носієм суверенітету і єди-

ним джерелом влади в Україні є народ,

який здійснює владу безпосередньо і

через органи державної влади та орга-

ни місцевого самоврядування. Таким

чином, влада народу, як цілісна і єди-

на за своїм змістом влада, реалізується

через її законодавчу, виконавчу і судову

гілки (ст. 6). Формулювання ст. 6 Кон-

ституції, яке наголошує, що «державна

влада в Україні здійснюється на заса-

дах її поділу на законодавчу, виконавчу

та судову», по суті, встановлює баланс

влад, який означає, що кожна з гілок

влади має рівний щодо будь – якої іншої

правовий статус і водночас є самостій-

ною у процесі їх взаємодії. Хоча Кон-

ституція визначає Президента як главу

держави (ч. 1 ст. 102), на якого прямо

не покладено здійснення керівництва

системою органів виконавчої влади

(чітке відмежування глави держави від

інших органів державної влади має на

меті номінально вивести його із систе-

ми виконавчої влади), зміст ст. 106 дає

достатній простір для довільного тлу-

мачення згаданого статусу.

Якщо вчитатися у висновок Ве-

неціанської комісії, то вона стверджує,

що нові зміни можуть підірвати ефек-

тивність і незалежність уряду якраз

через сильну позицію президента

Зокрема нові норми Конституції вста-

новлюють, що Кабінет міністрів від-

повідальний не лише перед Верховною

Радою, але й перед президентом; збері-

гає за президентом право висловлення

недовіри уряду; зберігається право за-

конодавчої ініціативи, право визнача-

ти закони як невідкладні для розгляду

Верховною Радою; збереження права

вето; ще один інструмент впливу пре-

зидента, який закріплений в ст. 106 п.

15 – президент має можливість припи-

няти дію актів Кабміну через внесен-

ня відповідного звернення до Консти-

туційного суду. Міністри оборони та

закордонних справ призначаються за

поданням Президента, решта членів

уряду за поданням Прем’єр – міністра.

Подібних схем формування кабіне-

ту, до речі, не існує в інших країнах. А

якщо зважити на прерогативи Прези-

дента призначати Голову СБУ, Генпро-

курора, і виключно всіх голів ОДА та

РДА – то хто ж фактично контролює

і керує виконавчою гілкою влади, не

несучі при цьому конституційної і пра-

вової відповідальності? Сьогодні є всі

підстави вважати Україну президентсь-

ко-парламентською республікою, в якій

Президент володіє більшими повнова-

женнями ніж Парламент та відіграє го-

ловну роль у «тріаді» влад.

При цьому у нормативно визначених

за змістом ст. 106 Основного Закону

реальних повноваженнях Президен-

та, при формальному визначенні його

лише главою держави (ст. 102), слід

вбачати суперечність конституційного

тексту. Функціонування державного

механізму України засвідчує розход-

ження між формальним та фактичним

змістом Основного Закону. Якщо, вихо-

дячи з положення Конституції про те,

що вищим органом у системі органів

виконавчої влади є Кабінет Міністрів,

а завданням Конституції було встанов-

лення парламентсько-президентської

форми правління, необхідним є норма-

тивне посилення позицій Парламенту.

На даний час є дві основні проблеми,

які призводять і призводитимуть до

політичних конфліктів у владному три-

кутнику: рівень політичної культури

і свідомості владної еліти та недоско-

налість, суперечливість внесених змін

до Конституції. Основний Закон – це

документ, який не повинен допускати

конфліктів на рівні тлумачень.

Конституційні новації дуже суттєво

змінили саме статус Кабміну та його

стосунки у трикутнику Верховна Рада

– Президент – Уряд. В умовах напівдії

політичної реформи і гострого про-

тистояння політичних сил прийнятий

Антикризовою коаліцією Закон Про

Кабінет Міністів України та інші нор-

мативно – правові акти мають свою ло-

гіку – послабити залежність Уряду від

Президента. Фактично після прийняття

Закону Президент втрачає вплив на ме-

ханізм виконавчої влади, який стає пов-

ністю підконтрольний главі уряду і ко-

аліції. Тому вся країна і спостерігала за

безкомпромісною боротьбою з приводу

«поділу» повноважень між Президентом

і урядом під час прийняття Закону Про

Кабінет Міністрів України. Закон від 21

грудня 2006 р., що набув чинності піс-

ля його опублікування в газетах «Голос

України» та «Урядовий кур′єр» 2 люто-

го 2007 р., був прийнятий парламентом

12 січня 2007 р., шляхом подолання

президентського вето

Звичайно, жодна з конфліктуючих

сторін не хоче ділитися/віддавати ін-

шій свої повноваження. Кожна відсто-

ює і обгрунтовує «свої» позиції. Цей

Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи «Функціонування демократичних інститу-

цій в Україні від 19 квітня 2007 р.» //

http// www. pravda.com.ua.

Закон спричинив загострення політич-

ної ситуації в Україні, кожна із сторін

прагнула захищати свої інтереси за

будь-яку ціну і на шкоду інтересам ін-

шої сторони.

По лінії Президента йде категорич-

не невизнання даного закону, через

його суперечність Конституції. Гла-

ва Секретаріату Президента України

Віктор Балога заявляв: «Закон про

Кабмін, ухвалений Верховною Радою

п′ятого скликання 21 грудня 2006 року,

не може бути визнаний легітимним,

оскільки його ключові положення су-

перечать Основному Законові, а сам

документ прийнятий з численними по-

рушеннями чинних норм. Необхідно,

нарешті, виправити дивне і неприйнят-

не становище, коли уряд живе і працює

за власною логікою, а не за велінням

Конституції та законів. Приведення

діяльності Кабміну у сувору, до остан-

ньої літери, відповідність із буквою та

духом Основного Закону створить ще

один запобіжний бар′єр від повторення

владної кризи».

Основні суперечності поля – лягають

навколо розмежування повноважень

між Кабінетом Міністрів та Президен-

том України. Ч. 1 ст. 27 Закону «Про

Кабінет Міністрів України» визначає,

що КМУ є відповідальним перед Пре-

зидентом у межах, передбачених Кон-

ституцією, та керується у своїй діяль-

ності указами Президента, виданими

на основі та на виконання Конституції.

На ділі Закон пропонує протилежне:

всі акти Президента України, видані у

межах його повноважень, передбаче-

них Конституцією України, скріплю-

ються підписами Прем′єр – міністра

України і міністра, відповідального за

його виконання (контрасигнація є зви-

чайною практикою для демократичних

держав).

Частина 9 статті 27 надає право

Прем′єру та профільним міністерс-

твам на відмову від скріплення своїми

підписами Указів Президента. Таким

чином, це однозначна можливість їх

не виконувати. З одного боку, у Кон-

ституції дійсно прямо не вказано,

що урядовці зобов′язані скріплювати

своїми підписами акти президента за

виконання яких вони мають бути від-

повідальними. Але – з іншого – у статті

116 Конституції чітко йдеться про те,

що Кабінет Міністрів забезпечує ви-

конання актів Президента. Ключовою

серед явних колізій між окремими по-

ложеннями Закону і конституційними

нормами є позиція щодо призначення

Прем′єр – міністра, міністра оборо-

ни та міністра закордонних справ на

відповідні посади. Конституція вста-

новлює єдиний шлях – ці посадовці

призначаються Верховною Радою «за

поданням Президента України» (ст. 106

та ст. 114). Всупереч цьому Закон (ч. 3

ст. 8 та ч. 3 ст. 9) наділяє парламентсь-

ку більшість правом вносити до ВРУ

і затверджувати кандидатуру Прем’єр

– міністра, міністра оборони, міністра

закордонних справ, якщо Президент

не внесе кандидатур у встановлений

строк. Тобто у Президента відібрали

право всупереч Конституції не виконати

свого обов’язку – подання кандидатури

глави уряду. Водночас уможливлюється

непередбачуваний Конституцією інший

варіант призначення, коли Президент,

не внесе до Верховної Ради протягом

15 – ти днів подання щодо кандидату-

ри Прем′єр – міністра. В обох випадках

порушується дух (у першому) та буква

(у другому) Конституції.

За такої колізії причетні до цього

сторони повинні знайти розв’язку ви-

нятково у межах існуючого конститу-

ційного порядку шляхом політичних

домовленостей. Суперечливим є твер-

дження, що внесена коаліцією канди-

датура Прем’єр-Міністра є для Прези-

дента обов’язковою. З конституційних

положень не випливає, що йдеться про

першу та єдину пропозицію коаліції.

Між парламентською коаліцією та Пре-

зидентом має бути досягнуто головної

мети – визначення узгодженої кандида-

тури і внесена Президентом кандида-

тура повинна збігатися з пропозицією

коаліції.

Також не можна залишити поза увагою

ще дві позиції Закону. Перша торкаєть-

ся розходження в порядку призначення

членів КМ України. Якщо Конституція

чітко визначає порядок призначення

членів Кабінету Міністрів України (п.

12 ч. 1 ст. 85): за поданням Президен-

та – Прем’єр-Міністр, міністр закор-

донних справ, міністр оборони Украї-

ни, інших членів уряду – за поданням

Прем’єр-Міністра, то Закон (частини 2,

3 та 5 ст. 9) значно змінює цей порядок.

Вказується, що подання про призначен-

ня на посаду членів Кабінету Міністрів

України можуть вноситися Прем’єр-

Міністра, Президентом чи коаліцією

депутатських фракцій у ВР України.

Крім того, Закон зобов’язує Прези-

дента подати кандидатури міністра

закордонних справ і міністра оборони

на розгляд ВР України «не пізніше ніж

на п′ятнадцятий день після одержання

пропозиції коаліції депутатських фрак-

цій у Верховній Раді України щодо кан-

дидатури на посаду Прем’єр-Міністра

України» (ч. 1 ст. 9). У разі невнесення

Президентом до Верховної Ради канди-

датур на ці посади у 15 – денний строк,

подання про призначення на відповідні

посади вносить коаліція депутатських

фракцій у ВР України (ч. 3 ст. 9). Це

означає, що Президент при формуван-

ні свого подання юридично зв′язаний

з тими пропозиціями кандидатур на

посади міністра оборони і міністра за-

кордонних справ, які запропонує йому

парламентська коаліція.

Значні протиріччя мають місце і в

процедурі звільнення з посад членів

уряду. Закон уточнює конституційне по-

ложення щодо права ВР України на звіль-

нення членів КМ України (п. 12 ч. 1 ст.

85 Конституції), доповнюючи процеду-

ру реалізації цього права обов’язковою

умовою – «за поданням Прем’єр-Мініс-

тра України» (п. 1 ч. 2 ст. 19). Виходить,

ВР України позбавляється права само-

стійно, без подання Прем’єр-Міністра,

приймати рішення щодо звільнення

окремих урядовців, що заперечується

самою Конституцією. Закон передбачає

(ч. 7 ст. 23), що КМУ призначає на по

саду та звільняє з посади за поданням

Прем’єр-Міністра України відповідно

до пропозицій міністрів – перших за-

ступників та заступників міністрів. Пи-

тання щодо формування складу уряду

та звільнення його членів є найбільш

вразливими з точки зору їх відповід-

ності нормам Конституції.

На даний час йде розробка нового

проекту Закону «Про Кабінет Міністрів

України», головною метою розробки

проекту Закону називає врегулювання

порядку діяльності уряду та його пов-

новажень згідно з Конституцією Украї-

ни і європейськими стандартами функ-

ціонування виконавчої гілки влади. Над

розробкою законопроекту про Кабінет

Міністрів працювали представники

блоків «Наша Україна – Народна Са-

мооборона» і БЮТ, які утворили біль-

шість у новообраній Верховній Раді, та

фахівці президентського Секретаріату.

При цьому В.Балога припустив, що

внесений Главою держави проект За-

кону «Про Кабінет Міністрів» може

бути удосконалений у процесі роботи

над ним у парламентських комітетах.

«Однак ці корективи не можуть бути

спрямовані на перегляд суті, правових і

юридичних основ документа. Принай-

мні, після парафування законопроекту

представниками БЮТ і «НУ–НС» ко-

аліція не має вагомих підстав ініціюва-

ти суттєві зміни». Глава Секретаріату

нагадав, що Президент вніс у Верхов-

ну Раду проект Закону «Про Кабінет

Міністрів» як невідкладний для поза-

чергового розгляду. Є велика вірогід-

ність того, що саме цей проект буде

прийнятий. Це в свою чергу потягне

за собою низку наступних конфліктів з

боку нинішньої опозиції – блокування

роботи уряду, подання альтернативних

проектів, різка критика даного проекту.

Все це відбувається на тлі відсутності

конструктивного діалогу влади з опо-

зицією, відсутність компромісів та на-

віть намагань дійти до згоди.

3.4. Діяльність українських політичних партій в умовах регіональної

політичної асиметрії

а сьогодні партійна система

України представляє собою

багаторівневу сукупність партій, які

мають різну природу і механізми

формування. В єдиному політичному

просторі і часі функціонуюють різні

по своєму політичному і державно-

владному потенціалу партії, постійно

здійснюється пошук місця партій

в політичному середовищі, що

безпосередньо впливає на зміст і

характер використання влади в країні.

У країнах стабільної демократії

політичний спектр та партійні

уподобання громадян є відносно

сталими, не скочуються до крайнощів і

коливаються, в залежності від ситуації,

між ліво-ліберальним та право-

ліберальним сегментами.

Між партіями, які представляють

ці сегменти, не існує принципових

розбіжностей у “глобальних” питаннях,

що визначають стратегію розвитку

держави, досягнута згода стосовно

організації системи державної влади.

Корективи вносять лише зміни у

політичній та економічній ситуції,

в залежності від чого партіями

розробляється відповідна політична

стратегія і тактика, а громадяни

обирають партії, віддаючи переваги тій

чи іншій стратегії, визначеним партією

пріоритетам.

В Україні маємо протилежну

ситуацію. Партійно-політичний спектр

перебуває у стадії становлення, при

цьому, як самому політичному спектру,

так і партійним уподобанням громадян

притаманна поляризація. Партії,

що представляють різні сегменти

політичного спектру, орієнтуються

на різні, часом протилежні стратегії

розвитку країни. Важливою складовою

політичного процесу в Україні є

необхідність врахування існування в

Україні двох політичних мегарегіонів

з перевагою проросійських поглядів на

сході та національно-демократичних

на заході. Саме це розмежування

суттєво впливає на різновекторність

української політики. Більше

того, ця поляризація електорату за

світоглядним характером звужує поле

демократизації, адже помірковані

демократичні політики вимушені задля

підтримки виборців відмовлятися від

національного політичного єднання.

Подальший розвиток України і

становлення її як демократичної

держави значною мірою залежить

від того, які партії, з якої частини

політичного спектру, зуміють зайняти і

утримати ключові позиції у державно-

владних інституціях.

Слід зазначити, що період 1991-2007

рр. був складним в історії України і вся

діяльність українських політичних

партій з моменту проголошення

незалежності відбувалася в умовах

перманентної трансформації націо-

нальної політичної та партійної

системи.

Кожні нові вибори відбувалися

за новим виборчим законом і весь

цей час відбувалися пошуки нових

шляхів розвитку України в умовах

перебудови суспільства, це був

період переосмислення спадщини

попередньої епохи

Однак українські партії досить

швидко й впевнено долали шлях

інституювання, на який в розвинутих

державах було відведено десятки, а то й

сотні років. Оскільки найбільш яскраво

партійна діяльність відбувається під

час виборчих перегонів, вважаємо за

доцільне проаналізувати діяльність

українських політичних партій за

період з 1994 по 2008 рр. саме в рамках

відповідних виборчих кампаній.

Телешун С. Державний устрій України: проблеми політики теорії і практики. – Івано-

Франківськ: Лілея-НВ, 2000, с. 85.

3.4..1. Вибори до Верховної Ради України 1994 р.

Вже парламентські вибори

1994 року (весни та літа) довели

конкурентоспроможність політичних

партій на виборах до Верховної Ради.

Напередодні виборів до парламенту

формування політичних партій ще

остаточно не закінчилося, програми

більшості з них ще залишалися

однотипними. Можна сказати, що їх

політична діяльність зводилася до

періодичних заяв щодо характеру своєї

опозиційності або підтримки певних

інституцій державної влади.

Особливістю цих виборів стало

те, що вони виявилися не тільки

першими виборамии, які відбулися

в посткомуністичний період, але й

найбільш демократичними за всю

сучасну історію України. Участь у них

брали політичні партії та їх осередки,

які склалися на той час.

Хоча серед кандидатів у народні

депутати члени партій становили лише

четверту частину, вони виграли майже

половину депутатських мандатів.

Кандидати від партій навіть в умовах

абсолютної мажоритарної виборчої

системи продемонстрували вищу

ефективність балотування порівняно з

позапартійними кандидатами.

Запровадження в подальшому

змішаної виборчої системи сприяло

суттєвому збільшенню частки членів

політичних партій серед загальної

кількості народних депутатівю

більшість народних депутатів, які є

членами політичних партій, обиралися

за партійними списками.

3.4.2. Вибори до Верховної Ради України 1998 р.

За змішаною системою відбулися

вибори до Верховної Ради України 29

березня 1998 р. Половина депутатів

(225) обиралась на пропорційній,

половина (225) — на мажоритарній

основах. Вибори відбулися в період,

коли за¬гострилась соціальна криза

(зубожіння значної частини населення),

пробуксовували економічні реформи

внаслідок їх саботажу лівим крилом

діючої з 1994 р. Верховної Ради

України або “червоного” директорату

та інших, переважно внутрішніх, а не

зовнішніх причин.

Вибори відрізнялися від двох

попередніх передусім тим, що

тут велику роль почав відігравати

тіньовий капітал і боротьба за місце у

законодавчих органах представників

регіональних, загальноукраїнських

та міжнародних кланів. У партійних

списках виявилося багато кандидатів,

що до самих партій не входили.

Вибори до ВР України

чотирнадцятого скликання стали

своєрідною репетицією партій і

блоків до виборів Президента у 1999

р. Передвиборча боротьба в усіх

регіонах була особливо жорсткою і

виснажливою.

Всього про своє бажання взяти

участь у виборчій кампанії 1998 року

на з’їздах, конференціях, зборах

заявили 25 політичних партій та 9

виборчих блоків партій, до складу яких

увійшли 19 політичних партій. Слід

нагадати, що станом на 1 січня 1998

року Міністерством юстиції України

було зареєстровано 53 політичні партії

і 44 з них вирішили взяти участь у

виборчій кампанії.

Новий виборчий Закон визначив,

щоб бути зареєстрованим як суб’єкт

виборчого процесу, політична партія

або виборчий блок партій повинні

зібрати на свою підтримку не менш як

200 тисяч підписів виборців.

Відразу після проголошення

Центральною виборчою комісією

початку виборчої кампанії всі 25

політичних партій та 9 виборчих блоків

партій подали до Комісії передбачені

Законом документи з метою одержання

підписних листів для збирання підписів

виборців на свою підтримку.

У результаті розгляду документів

Центральна виборча комісія прийняла

рішення видати підписні листи 23

політичним партіям та 9 виборчим

блокам партій. Через те, що списки

кандидатів у депутати були сформовані

не представницьким керівним органом

партії, як того вимагав Закон, а в інший

спосіб, Комісія відмовила у видачі

підписних листів Партії комуністів

(більшовиків) України та Партії

Слов’янської єдності України

Після перевірки зібраних суб’єктами

виборчого процесу підписних

листів з необхідною кількістю

підписів виборців на свою підтримку

Центральною виборчою комісією

зареєстровано списки кандидатів у

народні депутати від 30 політичних

партій, виборчих блоків партій.

Оскільки подані підписні листи

з підписами виборців на підтримку

партії «Жінки України» та Партії

національного врятування України

не відповідали вимогам чинного

Закону, Комісія відмовила цим партіям

в реєстрації списків кандидатів у

депутати.

Найбільшу кількість кандидатів

у депутати за партійними

списками в багатомандатному

загальнодержавному виборчому окрузі

було зареєстровано від Комуністичної

партії України та Всеукраїнського

об’єднання «Громада» - по 225,

Народного Руху України - 224,

виборчого блоку партій «Партія праці

та Ліберальна партія - РАЗОМ!» - 219,

виборчого блоку партій СПУ/СелПУ

«За правду, за народ, за Україну!» -

201. Найменшу кількість кандидатів

у депутати було зареєстровано у

списках Партії мусульман України

- 19, Всеукраїнської партії жіночих

ініціатив - 27, партії «Союз» - 30,

Української Національної Асамблеї -

42, Партії захисників Вітчизни-43.

Загалом у зареєстрованих списках

налічувалося 3539 кандидатів у народні

депутати України. До виборчих списків

було внесено 37 млн. 826 тис. виборців,

участь яких у виборах характеризує

громадсько-політичну активність

дорослого населення. З’ясувалося,

що у цілому вона не досить висока: у

голосуванні взяло участь лише 25 млн.

973 тис. осіб, що становить майже 70%.

Тобто близько 12 млн. потенційних

виборців, по суті, зігнорували самі

вибори. Крім того, ця активність була

майже на 5% меншою, ніж у 1994 р.

За ступенем активності у виборах

до Верховної Ради усю Україну можна

поділити на два дуже відмінних

регіони:

а) відносно активний (Захід і

Центр);

б) відносно пасивний (Схід і

Південь).

До першого входять п’ятнадцять

областей. Тут виборча активність

була вищою від середньоукраїнської.

Зокрема, найвища вона у Тернопільській

обл. (83,7%); далі йдуть інші західні

(Рівненська, Волинська, Хмельницька,

Івано-Франківська та Львівська,

Вінницька, за винятком Закарпатської),

а також поліські (Житомирська,

Чернігівська) області (75 — 80%).

Таким чином, електорат Західного і

Північно-західного регіонів виявився

найбільш готовим до змішаної системи

виборів. Крім певних традицій

парламентаризму, тут, очевидно, деяку

роль відіграла висока національно-

державницька свідомість населення.

Більша, ніж середня в Україні

(70—75%), виборча активність

спостерігалась і у центральних та

суміжних з ними областях (Київська,

Сумська, Кіровоградська, Полтавська,

Черкаська, Вінницька та Чернівецька

області, Закарпатська).

Цю загальну картину порушив

лише Київ, де на вибори з’явилось

58,5% виборців (до речі, на попередніх

виборах столиця України теж не

визначалася високою активністю

— 56%, тому не мала повного складу

народних депутатів у Верховній Раді).

Регіон сходу та півдня України, що

характеризується підвищеним рівнем

індустріалізації (а на той час — і

безробіття), значною питомою вагою

населення пенсійного віку, перевагою

росіян та етнічних зросійщених

українців та ін., виділявся загалом

Політичні партії в Україні: Ін форм.-довід. вид. / Редкол. М.М.Рябець (голова) та ін. – К.:

Центральна виборча комісія, 2001

, с. 35.

недостатньо високою виборчою

активністю. У шести областях

вона становила 65—70% (Одеська,

Дніпропетровська, Херсонська,

Миколаївська, Запорізька і Луганська),

у двох (Харківська і Донецька) та в

Кримській автономії — 60—65%.

Таким чином, до виборів було

допущено тридцять партій і

передвиборчих блоків, зокрема:

Народний Рух України, Народно-

Демократична партія, блок

“Національний фронт” (КУН, УРП і

УКРП), Соціал-демократична партія

України (об’єднана), Комуністична

партія України, блок Соціалістичної і

Селянської партій, “Громада”, Партія

“Реформи і порядок”, Аграрна партія,

Партія зелених та ін.

Проте вже перед виборами було

зрозуміло, що основна боротьба

розгорнеться між лівими, очоленими

Комуністичною партією України,

та правими, які найпотужніше

представлені РУХом. Тому НРУ, щоб

не допустити комуно-соціалістичного

реваншу, виступав за об’єднання уже

поділених правоцентристських сил.

Однак останні з багатьох причин

(насамперед через амбітність лідерів)

відмовилися від передвиборної коаліції.

В результаті багато партій і блоків не

набрали необхідної кількості голосів

(не пройшли чотирьохвідсоткового

бар’єру).

За пропорційною системою у 1998

році до Верховної Ради пройшли:

КПУ (24,65% поданих голосів),

РУХ (9,4%), блок Соціалістичної і

Селянської партій (8,55%), Партія

зелених (5,43%), НДП (5,01%),

“Громада” (4,67%), ПСПУ (4.04%) та

СДПУ(О) (4,01%).

Близько порогової позначки були

“На¬ціональний фронт” (2,72%),

Партія “Реформи і порядок” (3,13%),

Аграрна партія (3,67%), блок “Трудова

Україна” (3,4%).

Отже, з тридцяти партій і блоків

лише трети¬на користується значною

підтримкою електорату. Це вже свідчить

про певну політичну структуризацію

суспільства.

Результати виборів за пропорційною

системою свідчать про часткове

полівіння українського суспільства

порівняно з попередніми (1994

р.) виборами. Територіальний

розподіл “лівизни” і “правизни”

можна проілюструвати на прикладі

голосування за КПУ і РУХ.

Як відомо, РУХ має найбільшу

підтримку у Західному регіоні (за

винятком Закарпаття, де на перше місце

вийшли об’єднані соціал-демократи,

і Буковини, де найбільше голосів

набрала КПУ). У Житомирській,

Волинській та Чернівецькій областях

за РУХ проголосувало 10—20% усіх,

що взяли участь у виборах. Проте,

у п’яти східних і південно-східних

областях РУХ не набрав навіть

чотирьох відсотків голосів.

Виділяються великі Центральний і

Південний регіони (11 областей і АРК),

де за РУХ проголосували 4—10% усіх

виборців. Найбільше голосів РУХ

здобув у Львівській (34,3%), найменше

— у Луганській (2,2%) областях.

У свою чергу, КПУ на заході

України зазнала повної поразки (у

Тернопільській обл. вона не набрала

навіть 4% голосів). Натомість у

центральних і Одеській областях

здо¬була 20—30% голосів, а на сході

і південному сході — 30—41 %.

Полярними є Тернопільська (єдина, де

КПУ не пройшла чотирьохвідсоткового

бар’єру) і Луганська (41,2%) області.

Партії, що не пройшли

чотирьохвідсоткового бар’єру, набрали

у загальній сумі 34% голосів. Ці голоси

пропорційно розділились за партіями,

які подолали названий бар’єр. Отже,

дрібні партії (в т.ч. і національно-

демократичного спрямування)

внаслідок своєї нездатності до

консолідації об’єктивно посприяли

лівим, особливо комуністам, список

депутатів від яких пропорційно зріс.

Значною мірою подібна картина

виявилася й в одномандатних

мажоритарних округах.

Щоправда, тут на перше місце

вийшли безпартійні депутати (107,

або 47,6% усіх обраних). Крім того