Афонін Е.А., Лісничий В.В., Радченко О.В. (ред) Політичні партії як суб’єкт формування політико-управлінської еліти в процесі політичної модернізації

Подождите немного. Документ загружается.

не відповідає жодним демократичним

вимогам. Територіальні розбіжності,

підсилені радикально поляризованою

партійною структуризацію, створили

реальну базу для того, щоб політичні

сили, що виграють вибори на тій чи

іншій території вимагали призначен-

ня своїх голів місцевих адміністрацій.

Там де голови районних адміністрацій

та обласних рад різні за політични-

ми орієнтаціями, починається майже

обов’язково дострокове усунення ос-

танніх з посад. На Луганщині після

виборів 2006 р. 12 головам районних

адміністрацій районні ради виказа-

ли недовіру понад 2/3 складу новооб-

раних рад. У Миколаївській області

обрані ради оголосили свої території

вільними від НАТО. У Харківській об-

ласті обласна рада оголошує російську

регіональною мовою, а Богодухівська

і Краснокутська приймають зворотне

рішення. Політична риторика перетво-

рює окремі території в зони політично-

го хаосу.

Вперше за роки незалежності в Ук-

раїні, поспіль двох років двічі відбу-

лись вибори до Верховної Ради. При

чому вибори використовувались у

першому випадку, як інструмент фор-

мування легітимних представників ор-

ганів місцевої і центральної влади, а в

другому випадку вони трактувалися як

інструмент подолання політичної кри-

зи, у випадку розблокування механізму

владних відносин між державними ін-

ститутами влади, коли одночасно були

виведені із ладу Інститут Конститу-

ційного Суду, Верховна Рада України,

Кабінет Міністрів. Ініціатором такого

нового механізму балансу владних ва-

желів виступив Президент України.

В процедуру розбалансування та-

кож можна віднести і дві найбільші

міські структури - Київ і Харків, до

яких висловлюється багато політич-

них претензій та зазіхань в перспекти-

ву дострокових виборів. Тому вважати

вибори 2007р., виключно процесом пе-

реобрання нового складу Парламенту

недоречно. В ході виборчих перегонів

одні політичні сили вимагали (зокре-

ма Ю.Луценко, як один із лідерів «На-

шої України Народної Самооборони»)

оновлення влади у м. Києві, а «БЮТ»

використовував виборну компанію

2007 р., у Харкові, в контексті відстав-

ки міського голови М. Добкіна та його

команди. Значною мірою - це був вда-

лий вибір, адже Партія регіонів в Хар-

кові втратила більш 100 тис., голосів, а

кількість прихильників БЮТ у області

збільшилося на 30 тис.

Політична криза весни-літа 2007 р.,

показала що конституційні зміни, що

набули чинності, значно ускладнили

систему владних відносин на загально-

національному рівні, порушивши існу-

ючий баланс влади. Справа в незавер-

шеності конституційної реформи, адже

від президентсько-парламентської рес-

публіки ми вже відійшли, однак парла-

ментсько-президентської так і не ство-

рили. Україна жодного дня не існувала

при парламентській республіці, однак

сама її ідея дискредитується мало не

щодня провідними політичними ліде-

рами з президентськими амбіціями.

Мовляв, дивіться, українці, який хаос,

ворожнеча і постійне блокування робо-

ти парламенту відбувається! Адже, но-

вообраний парламент 2007 року, тільки

сформувавши коаліцію та уряд, знову

опинився у блокуванні опозиційними

силами. Тільки цього разу загальнона-

ціональні політичні гравці кардиналь-

но обмінялися місцями. Національно-

демократичні сили утворили коаліцію

та сформували уряд, а Партія регіонів

увійшла в опозиції та за першої-ліпшої

нагоди, блокує трибуну Верховної Ради

України, що робить парламент непра-

цюючим та недієздатним. Це дає зброю

прихильникам посилення повноважень

Інституту Президента

Багато політологів та науковців за-

мислилися над проблемою майбутнього

Верховної Ради VI скликання. Вже лу-

нають заяви (наприклад Р. Зварича), що

у випадку, коли вона не буде працюва-

ти 30 днів поспіль за новою редакцією

Конституції України Президент має всі

підстави для розпуску непрацюючого

парламенту. Водночас за цими ж сами-

ми змінами до Конституції, Президент

не має такого права, якщо новообра-

на Верховна Рада Україна проіснува-

ла менше року. В такому разі виникає

правова колізія та стає актуальним

питання, невже нам прийдеться пере-

обирати Верховну Раду Україну кожен

рік? Невже кожен раз політичні сили,

невдоволені своїми електоральними

здобутками, будуть блокувати всіля-

кими засобами роботу парламенту та

домагатися чергової спроби перефор-

матування парламенту?.

Проведений вище аналіз методоло-

гічних засад трансформаційних пере-

творень в Україні та діяльності партій

та політичних еліт в контексті тери-

торіальної організації влади в Україні

дозволяє висунути наступні пропозиції

щодо вдосконалення механізму здійс-

нення місцевих виборів:

Досвід, набутий протягом 2002-2007

рр., підтвердив необхідність рефор-

мування всієї системи виборів на місце-

вому рівні, окреслив щонайменше сім

ключових позиції, у яких виборча прак-

тика та виборче законодавство потре-

бують змін та вдосконалення.

По-перше, Україні потрібен Вибор-

чий Кодекс – звід відповідних законів,

який би мав комплексних характер,

регулював би всі виборчі процеси та

діяльність усіх, пов’язаних з цим сфер

суспільства. Підвалини такого майбут-

нього українського кодексу українсь-

ким законодавством фактично закла-

дені, але необхідно систематизувати

чинні нормативні документи, узгодити

їх між собою, а також прийняти низку

нових. Необхідно переглянути й цілу

низку законів, що опосередковано сто-

суються проблеми виборів. Те, що зако-

ни «Про місцеве самоврядування в Ук-

раїні», «Про статус депутатів місцевих

рад», «Про політичні партії в Україні»

потребують повного перегляду, цілком

очевидно.

По-друге, необхідно розвести в часі

вибори до парламенту та місцеві ви-

бори до рад різних рівнів та міських,

селищних та сільських голів. Місцеві

вибори перебувають у тіні парламент-

ських: основна увага прикута до бо-

ротьби політичних гігантів. Річ і у тім,

що вони за своєю суттю значно склад-

ніші за президентські чи парламентсь-

кі, насамперед, тому, що це не одні ви-

бори – це одночасно багато виборів, що

їх проводять у кожній адміністратив-

но-територіальній одиниці. Розведення

місцевих та парламентських виборів в

часі автоматично вирішить і проблему

забезпечення конституційного пасив-

ного виборчого права балотуватися на

виборчі посади.

По-третє, необхідно якнайшвидше

створити національний Реєстр виборців

(автоматизовану інформаційно-телеко-

мунікаційну систему), розпорядником

якого відповідно до чинного законо-

давства є Центральна виборча комісія.

Крім цього, списки виборців слід оп-

рацьовувати постійно, а не лише перед

виборами. Принциповою для утверд-

ження демократії є вимога відкритого

доступу громадян України до Реєстру

виборців (в режимі читання прізвища,

ім’я та по батькові, адреси за виклю-

ченням паспортних даних). Таким чи-

ном будь-яка партія, громадська органі-

зація чи окремий громадянин можуть в

будь-який момент часу перевірити пов-

ноту й правильність його заповнення,

правильність написання прізвища, ім’я

та по батькові, адреси людей та через

електронне звернення оперативно вип-

равляти технічні та інші помилки, що

за об’єктивними й суб’єктивними при-

чинами є неминучими при складанні

списку всіх громадян України.

По-четверте, рішучого вдоскона-

лення потребує система адмініструван-

ня виборів. Насамперед треба поси-

лити правовий та професійний статус

територіальних виборчих комісій та

їхніх членів і відповідне матеріальне

й організаційне забезпечення, бо те-

риторіальні виборчі комісії – орган

постійної дії, і, за оновленим законом,

юридична особа. А отже її робота має

бути належно забезпеченою, зокрема

профінансованою.

Слід визнати, що для роботи в вибор-

чих комісіях потрібні професійно під-

готовлені організатори виборів, яким

необхідна серйозна освітня підготовка

в галузі виборчого права, демократії

та та місцевого самоврядування. А для

цього необхідно на загальнодержавно-

му рівні підготувати кадри, причому

закласти цю норму в законі і покласти

відповідальність за організацію нав-

чання на Центральну виборчу комісію.

Необхідно створити єдиний реєстр

членів дільничних та територіальних

виборчих комісій, організовувати від-

повідні курси, після закінчення яких

кожен із майбутніх їх членів має отри-

мати сертифікат певного зразка. І лише

він може бути підставою для включен-

ня його власника до складу комісії.

По-п’яте, необхідно виключити

людський фактор з етапу підрахунку

голосів, що цілком логічно в наш час

стрімкого розвитку передових техноло-

гій. Варіанти зміни можуть бути різні.

Наприклад, одноразові магнітні чіпи

(виборець на дільничній виборчий ко-

місії отримує такий чіп, входить в ка-

бінку для голосування й проводить ним

по зчитуючому пристрою навпроти на-

зви та символіки партії або фотографії

та прізвища кандидата й при виході з

кабінки здає чіп члену ДВК). За умови

існування Реєстру виборців технічно

можливим є видача кожному з вибор-

ців персональної магнітної пластикової

картки, з якої у кабінках для голосуван-

ня проводиться електронне зчитування

волевиявлення. Така система за умови

громадського та партійного контролю

над електронною мережею для запобі-

гання зовнішнього втручання) дозво-

лить в реальному часі отримувати ре-

зультати волевиявлення виборців.

По-шосте, в законодавстві слід пере-

дбачити серйозну відповідальність за

дотримання партіями виборчого зако-

нодавства, зокрема за порядок форму-

вання виборчих фондів та використання

коштів на передвиборну агітацію. Тому

Центральна виборча комісія та інші

органи, уповноважені контролювати

фінансову діяльність, мають жорсткі-

ше стежити за процесом фінансування

виборів, а також постійно проводити

моніторинг фінансової діяльності пар-

тій у міжвиборчий період.

По-сьоме, Вважаємо, що Україні до-

цільно було б відмовитися від діючої

виборчої закритої пропорційної систе-

ми на користь пропорційної з «відкрити-

ми» регіональними списками (так зва-

на преференційна система) за умови

заборони включати до регіональних

списків осіб, що не є представниками

даної територіальної громади. Саме ця

система дасть змогу закріпити персо-

нальну політичну відповідальність де-

путатського корпусу, а виборцям – не

тільки проголосувати за список канди-

датів певної партії, а й віддати перевагу

певним кандидатам усередині цього

списку. Задля цього, голосуючи за спи-

сок, виборець відзначає й кандидатів,

обрання яких для нього найбажаніше.

Крім цього, досвід Європейського

Союзу засвідчує, що на різних рівнях

самоврядування може бути своя сис-

тема виборів. Загалом систему місце-

вих виборів слід зробити гнучкішою й

дещо різноманітнішою залежно від рів-

ня ради та відповідно до чисельності

виборців, що обирають раду. У селах,

селищах і малих містах (з населенням,

наприклад, менш як 50 тис. виборців)

доцільною є мажоритарна система ви-

борів. До районних рад та обласних

– пропорційна з відкритими регіо-

нальними списками та кількістю бага-

томандатних округів в залежності від

кількості сільських, селищних та місь-

ких рад у першому випадку та районів і

міст обласного підпорядкування у дру-

гому випадку.

При застосуванні пропорційної ви-

борчої системи до органів місцевого

самоврядування необхідно запровад-

ження сучасних методів розподілу ман-

датів (методи Сент-Лаге, д’Ондта) і за-

кріплення механізму його проведення

на законодавчому рівні. В разі прове-

дення виборів до обласних та районних

рад за партійними списками необхідно

законодавчо виписати процедуру об-

рання голови, наприклад, надавши це

право партії, блоку чи коаліції партій,

що отримали в даному органі місцево-

го самоврядування більше половини

депутатських місць.

І нарешті, по-шосте. Подолання

хронічної політичної кризи в нашо-

му суспільстві може бути реалізовано

тільки при внесенні необхідних змін

до Конституції, завдяки яким в Україні

буде створено другу палату парламенту

– палату регіонів України. В такій си-

туації політичні сили, обрані до Вер-

ховної Ради не зможуть спекулювати

своїми регіональними інтересами, а

будуть змушені чинити виключно свою

професійну законодавчу діяльність, у

відповідності до своїх політичних пріо-

ритетів та програм. Палата регіонів Ук-

раїни, в такій ситуації, буде працювати

виключно у регіональному просторі,

погоджуючи чи відхилюючи будь які

рішення Верховної Ради України у від-

повідності до регіональних уподобань

на певних територіях чи областях краї-

ни.

Поставлені питання підкреслюють

особливість трансформаційних пере-

творень не тільки на рівні місцевих ви-

борів та партійної системи держави, але

й на загальнодержавному рівні тери-

торіальної організації влади в Україні.

За 17 років незалежності в нашому со-

ціумі так і не були вирішені питання

перехідного періоду від тоталітаризму

до демократії. Транзитну місію в ук-

раїнському соціуму, на жаль, до цього

часу виконує особлива модернізована

форма «совєтізму», що закріплює ру-

дименти етатичної моделі розвитку, яка

на протязі більше 70 років домінувала

на теренах СРСР.

У центрі і на містах ми маємо владні

структури, які не забезпечують підви-

щення рівня життя співгромадян, і не

дозволяють розкрити потенціал міс-

цевого самоврядування. Уже 17-й рік

констатуємо факт, що територіальні

громади не стали справжніми господа-

рями своїх територій. В їхній розвиток

недостатньо спрямовується фінансо-

вих і матеріальних ресурсів, забюрок-

ратизована система управління. Все

вирішується в центрі а існуюча ієрар-

хія виконавчої влади на місцях ігнорує

позицію мешканців, нехтує їхніми ін-

тересами.

Звідси логічно зробити наступний

висновок. У нас до цього часу не вирі-

шені загальні концептуальні завдання

перехідного періоду. Їх умовно можна

визначити як програму трьох «Д»

Перша «Д» - демонополізація та

деконцентрація влади. Вона повинна

стосуватись всіх інститутів державної

влади, починаючи від Президента і

закінчуючи районом. Інститут Прези-

дента не повинен бути обтяжений пов-

новаженнями, а виступити гарантом

конституційних прав і свобод громадян

і авторитетним політичним арбітром.

Така реальна европейська практика

інституту президентства. Верховна

Рада, яка монополізувала право на кон-

ституційній устрій і монополію на

прийняття законів повинна бути обме-

жена другою палатою парламенту. Ка-

бінет міністрів може здійснювати свою

діяльність тільки в умовах жорсткого

політичного контролю та чітко визна-

ченої інституційної відповідальності.

Ліквідація монополізму у будь якому

центру державної влади – це гарантія

для призупинення автократизму вїх се-

редовищи.

Друге «Д» - деетатизація влади.

Якщо етатизм передбачає домінуван-

ня державних інститутів в усіх сферах,

то ми його отримали в самому най-

досконалішому вигляді від радянської

спадщини. Тому, головним змістом

реформи має стати зменшення обся-

гу повноважень державних інститутів

влади в усіх сферах суспільного жит-

тя і це повинна вирішити принципово

нова концепція Конституції України. Її

може розробити авторитетна комісія, а

затверджувати Конституцію має тіль-

ки головний суб’єкт влади – народ (як

в більшості країн Європи). Як би нам

доречно тут скористатися досвідом по-

долання тоталітарної спадщини в Іс-

панії де в 1976 році загальнонаціональ-

ний референдум затвердив закон «Про

політичну реформу», а в 1978 році

затверджено Конституцію, в якій пе-

редбачено автономізацію як механізм

руйнування франкістського етататизму.

В1980 році Іспанія стає членом ЄС. В

Україні тільки за допомогою референ

думу можна призупинити монополізм

і забезпечити запровадження дієвого

механізму «стримання і противаг». Іс

нуючий політичний істеблішмент сам

по собі ніколи не допустить, щоб його

хтось обмежував, а тим паче запровад

жував будь-який баланс влади.

Третє «Д». Децентралізація – це

цілеспрямований процес розширення

повноважень територіальних органів

публічної влади при одночасному

звуженні повноважень центральних

органів державної влади з метою оп

тимізації і підвищення ефективності

управління суспільно важливими спра

вами, найповнішої реалізації регіо

нальних і місцевих інтересів.

Століттями народ України само ор

ганізовував життя за допомогою обра

них громадою представників місцевої

влади, це була доступна йому (та кон

трольована ним) владна структура. Він

тільки їй довіряв. У той же час, століт

тями централізована влада чи то на

Слобожанщині, чи то в Галичині, чи на

Поліссі, чи на південних теренах Украї

ни, була формою зовнішньої експансії,

чи то монархічного чи радянського кш

талту. Ця влада не мала національного

походження. Ось цим і можна поясни

ти факт, установлений соціологами, що

будь який сільський чи селищний голо

ва користується більшою довірою насе

лення, аніж будь який орган централь

ної влади в Києві. Так, звернімося до

даних моніторингу громадської думки,

що проводився з 7 по 17 грудня 2007

року спільно Українським інститутом

соціальних досліджень імені Олексан

дра Яременка та Центром „Соціальний

моніторинг” в усіх областях України,

АР Крим, містах Київ та Севастополь.

Всього проведено у 129 населеному

пункті України: 72 містах та 57 селах

було опитано 2109 респонденти віком

від 18 років і старше (стандартні від

хилення при достовірних 95 відсотках

і співвідношенні змінних від 0,1 : 0,9

до 0,5 : 0,5 становлять 1,31–2,18 відсо

тка)

Згідно даних соціологів сьогодні

серед органів публічної влади макси

мальною підтримкою населення ко

ристуються міські, селищні та сільські

голови (49%) та міські, селищні і сіль

ські ради (48%), що співпадає з рівнем

довіри до релігійних організацій (48%).

В той же час голові місцевої державної

адміністрації довіряють лише 33%, Ка

бінетові Міністрів – 31%, а Верховній

Раді України – тільки 23% громадян.

В дискурсному контексті монографіч

ного дослідження слід звернути увагу

й на такий факт: абсолютно найниж

чою довірою українців користуються

політичні партії (21%) та блок НАТО

(20%). Це означає, що до власних пар

тій громадяни України відносяться так

само, як до зовнішнього військового

блоку, який десятиліттями називався у

нас «ворожим» та «агресивним»!

Ще один напрямок вдосконален

ня територіальної організації влади в

Україні напрямок пов’язаний з розбу

довою нової інституційної бази, яка

здатна забезпечити добре місцеве та

регіональне управління у відповідності

до європейських стандартів. Нова інс

титуційна база має носити матричний

характер, що здатен зруйнувати ієрар

хічні принципи в організації системи

державної влади і одночасно охопити

систему законодавчої і виконавчої вла

ди та органічно вписатися в структури

громадянського суспільства. Матрич

ний формат розбудови інститутів доз

волить персоніфікувати відповідаль

ність кожної владної структури. При

цьому буде збережена автономія оди

ниць управління, а їх самостійність та

самобутність буде визначатися здатніс

тю взаємодіяти з іншими структурами

управління. Відразу стане видно хто і

як виконує свої функції.

На рівні законодавчої влади ми не

менше, ніж на 15 років запізнюємося

с запровадженням другої палати пар

ламенту, як палати представників ре

гіонів. Вона здійснить демонополізацію

«Громадська думка на межі 2007–2008 рр.: оцінка року, що минає, та погляд у майбутнє» – К.;

Центр «Соціальний моніторинг», 2008. – 18 с.

законодавчої влади, стане інститутом

представництва регіонів, регулятором

політичної асиметрії та міжрегіональ

них відносин, забезпечить рівноправні

умови для розвитку територій і, най

головніше, стане центром, що забез

печить законодавчу і нормативну бази

для реальної інтеграції регіонів Украї

ни. До того ж ми отримаємо ефектив

ний механізм руйнування тоталітарних

рудиментів, як це свого часу викорис

товували Румунія, Хорватія, Чехія, Іс

панія, Італія і Словенія, Японія та ін.

Особливе значення тут має досвід

Польщі, де реанімація Сенату в 1989

році та перші демократичні вибори до

органів місцевого самоврядування в

травні 1990 року стали початком здійс

нення дійсно реальних демократичних

перетворень в державі. 13 європейсь

ких унітарних країн вдало використо

вують інструмент бікамералізму задля

демократичного розвитку своїх держав.

Запровадження бікамералізму в Україні

складе завдання, воно вимагає прове

дення широкої роз’яснювальної ро

боти на місцях, щоб подолати штучно

нав’язаний українському соціуму міф

згідно за яким друга палата парламенту

– це дорога до сепаратизму.

В системі виконавчої влади сьогод

ні існує міністерство регіонального

розвитку та будівництва. Але цей інс

титут державної влади ще не став ко

ординатором державної політики, а

залишається додатковим бюрократич

ним осередком. Як існувало подвійне

дублювання на загальнонаціонально

му та регіональних рівнях, так воно і

залишилося. Як була відсутня систе

ма виконавчої влади на обласному та

районному рівнях, підпорядкована від

повідним радам, так вона і залишилась.

В міністерстві економіки як був депар

тамент регіонального розвитку, так до

цього часу він і існує. Така сама ситу

ація в інших галузевих структурах. Ні

чого не зроблено з ліквідації монополії

державного казначейства. Регіональні

рахункові палати, як аналітичні та кон

сультативні органи зовнішнього фінан

сового контролю залишаються поки що

тільки перспективними очікуваннями

для органів місцевого самоврядування,

муніципальна міліція це поки що теж

нездійсненна мрія.

Інституційна недосконалість призво

дить до того, що в системі регіонально

го розвитку панує хаос, немає ясності

з розмежуванням повноваженням між

органами виконавчої влади та органами

місцевого самоврядування, повсюдно у

сферу компетенцій місцевого самов

рядування невиправдано втручаються

органи виконавчої влади. Автократизм

набув домінуючого характеру. Він па

нує як пострадянський формат управ

ління, що має глибинне внутрішнє по

ходження, але його суттєво підсилює

зовнішній чинник – автократизм Росії

та Білорусії. Їх сукупне об’єднання

стає реальною загрозою перед нашою

національною ідентичністю.

Будь-яка зовнішня влада, що захоп

лювала в різні історичні епохи тери

торії України, в першу чергу зміню

вала адміністративно-територіальній

устрій. Більшовики за 1920-21 роки, не

зважаючи на тяжку економічну і полі

тичну ситуацію в Україні, ввели район

ний поділ, якого ніколи не існувало на

території Російській імперії. В 1930-32

році такім же вольовим рішенням було

запроваджено і обласний поділ. Це

свідчить про принципову важливість

переформатування територіальної ор

ганізації влади в нових інституційних

політичних умовах.

Тому третій напрямок пов’язаний з

тим, що із року в рік ми відкладаємо

у «довгий ящик» зміни до конституції,

що суттєво розширюють можливості

місцевого самоврядування, законодав

ча база не тільки не відповідає вимогам

демократії, а в загалі стає інструментом

закріплення автократизму на місцево

му і регіональному рівні, на рівні кож

ної територіальної одиниці. Не можна

вважати абсолютно беззаперечними

систему законів та змін до конституції,

які були напрацьовані робочою групою

до якої входив і автор цих строк, що

працювала під керівництвом Романа

Безсмертного. Чого тільки варті про

екти законів про громадське, районне,

обласне місцеве самоврядування, на

самперед, закону «Про адміністратив

но територіальний устрій».

3.3. Політична асиметрія як чинник конфліктогенності та особли-

вості діяльності партій і партійних лідерів у політичних конфліктах

олітичний конфлікт в держав-

ному управлінні – це зштов-

хування, протиборство політичних

суб’єктів, обумовлене протилежністю

їх політичних цінностей, інтересів і

поглядів, це боротьба одних суб’єктів

з іншими за вплив в системі політич-

них відносин, доступ до прийняття де-

ржавноуправлінських рішень, розпо-

рядження ресурсами, монополію своїх

інтересів і визнання їх суспільно необ-

хідними, за все те, що складає владу і

політичне панування. Державна влада,

володіння нею, інженерія владних інс-

титутів, політичний статус, цінності

і політичні символи – все це складає

об’єкт і предмет політичних конфлік-

тів.

Більшість науковців вважають, що

політичні конфлікти відіграють пози-

тивну роль в демократичному держав-

ному управлінні, оскільки сигналізу-

ють суспільству та еліті про існуючі

суперечності, розбіжність позицій гро-

мадян і стимулюють до дії, здатні поста-

вити ситуацію під контроль. Дестабілі-

зація державної влади і дезінтеграція

суспільства виникають не тому, що іс-

нують конфлікти, а через невміння вре-

гулювати політичні суперечності, чи

елементарне ігнорування цих колізій.

У демократичній політичній системі

політичні конфлікти вбудовуються в

її інститути, у легальні механізми змі-

ни влади, відіграють позитивну роль

стимулятора розвитку. За демократії

політичні конфлікти інституціоналізо-

вані і певною мірою запрограмовані.

Більшість із цих конфліктів носить

відкритий характер, наприклад: парла-

ментські дебати, розпуск парламенту і

призначення дострокових виборів, во-

тум недовіри уряду, звертання до конс-

титуційного суду тощо.

Відома у цивілізованому світі сис-

тема «партії – влада – відповідаль-

ність» характерна для багатьох захід-

них демократій. Оскільки депутати

парламенту – народні обранці, то вони

мають проголошувати і відстоювати

позиції своїх виборців. Ці інтереси не

тільки різноманітні, але й різноспря-

мовані, що дає змогу розгорнутися

цивілізованій демократичній боротьбі

за інтереси різних суспільних груп.

Отже, багатопартійність дає змогу

проявитись демократичним процесам

в суспільстві. Різні партії – різні ідео-

логії, багатопартійний склад – це мож-

ливість відстоювати різні політичні та

економічні позиції окремих груп та

прошарків суспільства, адже однією з

центральних функцій політичних пар-

тій є забезпечення структури переваг

громадян і регулярної їх участі в полі-

тиці

Розглядати діяльність політичних

партій України в умовах політичної

асиметрії, конфліктів та криз доціль-

ніше в рамках однієї з найпродуктив-

ніших у соціальних науках початку

третього тисячоліття концепції кліва-

жів. Кліваж при цьому визначається як

довготривалий структурний конфлікт,

що призводить до утворення позицій,

які охоплюються конкурентними полі-

тичними організаціями.

Найбільш відому концептуаліза-

цію кліважів було подано в роботі

С.Ліпсета і С.Рокана – “Партійна сис-

тема і виборчі орієнтації” (1967), у

якій автори визначають головні лінії

кліважів, що структурують партійну

систему західноєвропейських демок-

ратій. Таких ліній соцієтальних кон-

фліктів традиційно виділяють чотири

– центр – периферія; держава – церква;

місто – село; труд – капітал. Як ствер-

джують вчені, ці глибинні соціальні

розлами становлять сутність принци-

пу “чотирьох порогів” (значущих ліній

соціальних конфліктів), через які має

Пірен М.І. Конфлікти в системі політико–управлінської діяльності: Навч. посіб. – К.: Вид–во

УАДУ, 2003. – 240 с. – с. 76

пройти будь–яка нова політична ор-

ганізація, щоб бути інкорпорованою в

національну політичну систему. Йдеть-

ся про бар’єри, за допомогою яких сис-

тема спроможна або не спроможна опа-

нувати простір формування конфліктів

і їх впровадження в політичну систему

через нові організації.

Після Ліпсета\Рокана дослідники

М.Галахер, М.Лавер, П.Маєр визна-

чають кліваж як організований внут-

рішній конфлікт у суспільстві, тобто

пов’язують його з соціальним розподі-

лом між людьми за серіями ключо-

вих ідентифікацій. У свою чергу, Ж.–

Е.Лейн та С.Ерсон наголошують, що

«кліваж є розлам на підставі певного

критерію серед індивідів, груп або ор-

ганізацій, здатний викликати конфлікт

між ними»

. Незважаючи на розбіж-

ності, усі підходи виділяють як клю-

чові чинники, що визначають кліважі,

опозицію (протистояння) політичних

позицій або перетворення соцієталь-

них розламів на систему політичної

поляризації за різними ознаками полі-

тичної ідентифікації (праві – ліві, при-

хильники євроінтеграції – противники

євроінтеграції та ін.).

На ґрунті європейської політичної

традиції кліважна концепція активно

використовується у досвіді демократій

Східної та Центральної Європи, з яки-

ми Україна має тісні загальні історичні

взаємозв’язки. Це дає змогу ранжува-

ти українські політичні перспективи у

межах європейської традиції, з одного

боку, та операціоналізувати цю тради-

цію до складних реалій становлення

представницької демократії в Україні

– з іншого

На даному етапі більшість партій

дуже слабкі організаційно, відобража-

ють не інтереси суспільства, а струк-

туру інтересів і переваг еліти. Замість

політичної стабілізації соцієтальних

розподілів – кліважних структур – ук-

раїнські партії втягнені у внутріпар-

тійні конфлікти та конкуренцію між

впливовими групами інтересів. При

цьому недостатнім виявляється рівень

готовності партій до формування уряду

і побудови сильних коаліцій, ефектив

них виборчих політик. Вітчизняні полі

тичні сили мають низький рівень дові

ри населення та вирізняються дивною

тотожністю і невиразністю програмних

позицій щодо ключових питань розвит

ку країни. Все це веде до загострення

існуючих та до наростання нових кон

фліктів. А партії, що покликані бути

посередниками і виконувати роль «ба

лансуючої противаги» – виявляються

неспроможними подолати ці виклики

часу. Поза сумнівом, такі вади у фун

кціонуванні українських партій немож

ливо подолати досить швидко. Вони

супроводжуватимуть партії, поки не

завершиться період політичного офор

млення – період суспільних розподілів,

поки партійна система як така не до

сягне достатнього рівня організаційно

го (інституційного) розвитку. До цього

часу політичні партії України залиша

тимуться, щонайкраще, “модним” інс

трументом перетворень та легітимації

впливових груп інтересів. Саме в тако

му контексті варто розглядати сучасні

тенденції розвитку партійної демок

ратії в Україні.

За українських умов всі типи клі

важів можуть бути репрезентовані як

серії опозицій найважливіших суспіль

нозначущих проблем, що детермінують

політичні конфлікти у суспільстві. Не

претендуючи на їх узагальнення, спро

буємо стисло визначити та описати де

які типи наявних в Україні кліважів.

1. Історичні кліважі.

Місто\село. Цей кліваж відбиваєть-

ся в конфліктах інтересів міських та

сільських спільнот та переноситься на

регіональні лінії розподілів: Західний

регіон з перевагою сільської культури

та Східний і Південний з перевагою

міської (особливого радянського зраз-

ка культури). В політичному розвитку

цей кліваж відбивається в орієнтаціях

деяких партій на сільське населення.

55 – с. 84-89

57 – с. 28.

Схід\Захід (національне\інтернаціо-

нальне). Соціокультурні та геострате-

гічні відмінності – конфлікт цінностей

та орієнтацій (традиційні та модер-

ністські цінності; варіант комуністич-

ного “лівого модерну”). Цікаво, що

населення Західного регіону насправді

має більш традиційну ціннісну спря-

мованість: розвиток української куль-

тури тощо. Подібна специфіка цілком

зрозуміла, якщо розглядати рівень мо-

дернізаційного розвитку України. З цієї

позиції – Східна Україна пройшла шлях

специфічної комуністичної модерніза-

ції (лівий модерн), у той час як Захід-

на (введена до складу СРСР у 1939 р.,

фактично – у 50–х роках) залишилася

за суттю традиційною домодерністсь-

кою спільнотою.

2. Перехідні кліважі.

Центр\регіони. Зміст цього конфлік-

ту зумовлений перехідною проблемою

перерозподілу повноважень та функцій

управління (ресурсів) між центром та

регіонами, розв’язанням проблем ре-

гіонального представництва та зміною

адміністративно–територіального уст-

рою.

Президент\парламент. Суто транзи-

тивний конфлікт, характерний для пос-

ткомуністичних країн, відбиває одну з

головних ліній конфлікту між завдан-

ням розширення представництва сус-

пільних інтересів та проблемою ефек-

тивності влади. Це відображається як

протиріччя між прихильниками парла-

ментаризму та президентціоналізму.

3. Вірогідні кліважі.

Труд\капітал. Перехід до ринкової

системи означає не лише економічні,

а й соціальні перетворення – відтво-

рення системи соціальної нерівності,

притаманної буржуазним демократіям,

повернення до капіталістичних ціннос-

тей.

Європейська\євразійська інтеграція.

Кліваж відображає дві альтернативи

геостратегічного вибору еліти, мотиво-

вані економічно: європейська інтегра-

ція України; інтеграція України в СНГ.

4. Актуальні.

Держава\ринок. У перехідний пе-

ріод виникають специфічні конфлікти

навколо питань реформування: пере-

розподіл функцій (розподіл суспільних

благ) між державними та ринковими

інституціями. Гострої політичної фор-

ми цей кліваж набуває в протистоянні

бізнесу та держави; прихильників рин-

кової економіки та прихильників де-

ржавного патерналізму.

Бідні\багаті. У певному ракурсі цей

конфлікт набуває характеру протисто-

яння між тими, хто вважає ціннісними

ідеї соціальної рівності, та тими, хто

віддає перевагу ідеям соціальної кон-

куренції. У своєрідній формі цей конф-

лікт прагнуть використати також ідео-

логи партій, які заявляють про «союз

праці та капіталу».

Технократична\ідеологічна еліта. За

роки незалежності особливо актуаль-

ним стало зіткнення двох альтерна-

тив та двох ешелонів правлячої еліти

– ідеологічної, що спиралася на націо-

налістичну ідею, та технократичної,

що виступала під гаслом економічних

реформ.

Партійний розвиток залежить не тіль-

ки від визначеності соціетальних роз-

поділів чи кліважних структур, а й від

рівня інституціалізації («інституціалі-

зація» – за С.Хантінгтоном – процес,

завдяки якому організації і процедури

набувають цінності та стабільності»

чи організаційного розвитку). Інсти-

туціональна стабільність уявляється

обов’язковою умовою системи пред-

ставництва суспільних інтересів і де-

мократичного розвитку загалом. Про-

те особливість переходу країн третьої

хвилі демократизації (перехідних до

демократії від авторитаризму, тоталіта-

ризму) становить більший, порівняно

із суспільством, ступінь впливу інте-

ресів політичної еліти на політичний

розвиток.

Традиційно політична система роз-

вивається за логікою – знизу вгору – як

політичне оформлення (розвиток пар-

Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. М.: ООО « Изд –во АСТ», 2003. – с. 143.

тійних систем) соціетальних конфлік-

тів (кліважів). Так, за принципом знизу

вгору формувалися партії в Західній

Європі. В країнах з авторитарним або

тоталітарним минулим (зокрема й Ук-

раїна) політичний розвиток – створен-

ня партій – відбувається за зворотним

принципом – згори донизу. Тобто спо-

чатку відбувається інституційне офор-

млення еліт (груп інтересів), а потім

створюються умови для організації

громадянського суспільства. Розвиток

йде від оформлення системи конкурен-

ції, або внутрішньоелітних конфліктів,

до поступового охоплення і стабіліза-

ції ліній соціальної конкуренції. Така

інституціалізація партійної системи є

базою становлення сучасних партій у

транзитивних країнах на відміну від

країн Західної демократії з потужним

громадянським суспільством. Вихо-

дячи з цього, зрозуміло, що політичні

партії як канал представництва інтере-

сів у таких країнах найчастіше забезпе-

чують політичну участь та артикуляцію

інтересів еліт. Саме такі процеси спос-

терігаються і в Україні.

Отже, зрозуміло, чому увага вітчиз-

няних теоретиків і практиків партійно-

го будівництва концентрується не на

питаннях оформлення ідеологічних і

соціальних кліважів як бази партійно-

го розвитку, а на з’ясовуванні “правил

гри” – особливостей системи впливів

та конкуренції в межах елітного сере-

довища. Інакше кажучи, «якщо процес

формування та інституціалізації партій-

них систем має переважно висхідний

характер (від соціетальних кліважів),

то для нових демократій характерний

спадний тип побудови партій – від виб-

ору еліт до вибору суспільства»

Незважаючи на спадний тип станов-

лення політичної системи й особливий,

“елітний” характер українських партій,

ідентифікація виборців виступає як

один з визначальних інституціональ-

них умов розвитку партійної системи.

Таким чином, гарантія усталеності ролі

партій у політичному процесі, мож-

ливість їх впливу на владу залежать

передусім від активізації підтримки

громадян, спроможності партій пред-

ставляти їхні інтереси. У свою чергу,

репрезентація інтересів пов’язана з

необхідністю визначення ключових

питань політичного порядку денного,

навколо яких формуються головні лінії

соціальних конфліктів. Успішне пар-

тійне будівництво, результативна елек-

торальна політика партій неможливі,

якщо спиратися на довільний пошук

програмних ідей та завдань, що обми-

нають найважливіші соціальні та цін-

нісні конфлікти. Структурування пар-

тійної системи навколо конфліктних

зон суспільно–політичного розвитку є

необхідною складовою інституційного

розвитку партійної системи України.

Тому в Україні гостро постає про-

блема ідентифікації –виявлення чітких

соціальних та ціннісних розмежувань,

що закладають підгрунтя функціону-

вання суспільної єдності, з одного боку,

та створюють дієві конкурентні засади

для поступового розвитку українського

суспільства – з іншого. Поза діалек-

тичним протистоянням та взаємодією

різних соцієтальних позицій не може

існувати жодне суспільство.

Головними акторами, які озвучують,

репрезентують та виводять цю діалек-

тику соціальних конфліктів та консен-

сусів, є політичні партії. Саме партії

виступають важливим інструментом

розробки та впровадження у полі-

тичну систему гострих, конфліктних

проблем, що виникають в процесі со-

ціально–економічного розвитку. Партії

відіграють роль механізму артикуляції

та узгодження конфліктних позицій

у суспільстві на рівні реалізації інте-

ресів у політичних стратегіях. Навіть

слабкі партії, залишаються важливим

надбанням демократії, оскільки лише

партії здатні публічно, легально нала-

годжувати взаємодію з державною вла-

дою. Незважаючи на стабільну дію ад-

міністративно–фінансових важелів та

персоналізм у політичних кампаніях,

46, 2008. – 18 с.