Афонін Е.А., Лісничий В.В., Радченко О.В. (ред) Політичні партії як суб’єкт формування політико-управлінської еліти в процесі політичної модернізації
Подождите немного. Документ загружается.
Крім того, впадає у вічі хронічна
відсутність послідовності в діяльності
більшості політичних партій України,
що позиціонують себе у якості
ідеологічних. Зокрема, їх відірваність
від свого базового електорату.
Соціалістична партія є найяскравішим
прикладом ситуативного відбору
власної електоральної бази. Річ у
тому, що соціалістичні партії Західної
Європи можна охарактеризувати
як класичні індустріальні партії,
адже вони захищали інтереси
специфічної категорії населення
– робочих промислових підприємств.
Характерною ознакою цих партій є те,
що вони підтримують тісний зв’язок
з профспілками, з якими укладають
тарифні угоди, як це відбувається,
наприклад, у Швеції. Це не означає,
що за соціалістів голосують тільки
робітники, але вони є основним ядром
їх електорату.
В Україні ж Соціалістичну партію
підтримують в сільськогосподарських
регіонах. Навіть друкованим
органом у них до недавнього часу
була газета з красномовною назвою
«Сільські вісті». Рано чи пізно така
невідповідність повинна була датися
взнаки. Хоча, очевидно, що у випадку
із СПУ вирішальну роль зіграла
дискредитація її лідера серед частини
«помаранчевого» електорату.
Ідеологічні партії все більше стають
«нішевими», а, як свідчить практика,
«нішевий» електорат в Україні
обмежується 3-6%. Саме з практичних
міркувань партії, що претендують
на масовість, роблять ставку на
програмні «коктейлі», різноманітні
ідеологічні «мікси», ціннісні гібриди.
Довготривалий тренд — партії
будуються за принципом «хапай всіх»,
тому на озброєння беруться будь-які
гасла і посили, здатні дати відчутний
електоральний результат тут і зараз.
Закономірність «втечі від ідеологій»
для партій, що претендують на владу,
обумовлена й політичною практикою,
що засвідчила, що тривала прихильність
правлячих партій ідеологічним догмам
неминуче приводить до економічного
спаду і, як наслідок, до втрати влади.
Провідним політичним силам
країни ще з 2002 року на практиці
набагато простіше створювати образ їх
сильних, мудрих, досвідчених лідерів,
ніж упроваджувати у власний кістяк
ідеологію.
Можна, звичайно, припустити, що
між ПР, БЮТ і «НУ-НС» є істотні
ідеологічні відмінності. Проте
насправді для бізнесменів і урядовців,
чиї інтереси, перш за все, і виражають
ці політсили, питання ідеології
другорядні, а то і глибоко чужі. Перше
місце у їх шкалі цінностей посідає
влада. І Партія регіонів, і ядро БЮТ
– партія «Батькивщина», і партія
«Наша Україна» створювалися саме
як інструменти досягнення влади, а
вже потім для них підбиралася (або
складалася) ідеологія.
На торішніх виборах ведучі
політсили ще вважали за необхідне
використовувати ідеологічні заклики
для мобілізації свого електорату. Але
по мірі усвідомлення необхідності
експансії на чужі електоральні поля,
на дострокових виборах ідеологічні
гасла були відсунуті в тінь або взагалі
відкинуті.
Старт виборчої кампанії засвідчив,
що ПР, БЮТ і НУ-НС прагнуть уникати
або мінімально використовувати такі
роз’єднуючі громадян теми, як вступ
в НАТО або ЄЕП, статус російської
мови або воїнів ОУН-УПА. У цій
кампанії лідери парламентської гонки
конкурують, перш за все, у тому, хто
з них зможе ефективніше керувати
державою: стимулювати економічне
зростання, забезпечувати підвищення
життєвого рівня громадян, боротися
з корупцією, вирішувати газову
проблему, добиватися прогресу у
справі євроінтеграції і т.д.
Основна боротьба для Партії регіонів
розгорнеться вже в умовах опозиції.
Результат Партії регіонів в 2006 році
був продиктований тим, що партія
знаходилася в опозиції і викликала
симпатії у протестного електорату.
За рік ситуація помінялася: ПР стала
партією влади зі всіма електоральними
мінусами, які передбачає такий статус.
Це й спричинило до втрати влади на
виборах 2007 р. Нині у регіональному
розрізі ПР може розраховувати на
збільшення електоральної підтримки,
перш за все, там, де спостерігається
певне розчарування населення в
місцевих властях, більшість в яких
складають представники БЮТ.
Впродовж останніх років ПР
досить часто піддавалася критиці за
її монорегіональність. Зараз Партія
регіонів вимушена знову зіткнутися
з тією самою суперечністю, яка
принципово важлива для її подальшої
еволюції: вона або може стати на
нових виборах ядром якогось блоку,
об’єднуючого розважливих практиків з
різних регіонів країни, або, як варіант,
включити певну частину цих людей до
свого виборчого списку. Або ж вона
знову залишиться партією одного, хоча
і найзначущішого у промисловому
плані регіону країни.
Необхідність домовлятися з
союзниками і ділитися з ними,
необхідність забезпечувати або
допомагати в забезпеченні їх інтересів
тільки заважала ПР в роботі по
управлінню країною. Набагато
практичніше, прагматичніше і
стратегічно вірніше створювати союз
управлінців і технократів, які здатні
реально і чітко управляти країною
в непростих умовах. Тому наступна
ключова задача, яку Партії регіонів
доведеться вирішувати в подальшому,
полягає у тому, що вона повинна
буде показати свою суть як партії
всіх соціальних прошарків і регіонів,
очищену від тактичних союзників.
Як би в Партії регіонів не
демонстрували згуртованість лав, у ЗМІ
періодично просочується інформація
про наростаючі суперечності між двома
найвпливовішими «донецькими».
Віктор Янукович і Рінат Ахметов по-
різному бачать майбутнє партії. Як
наслідок, по-різному В.Янукович і
Р.Ахметов віднеслися і до ініціативи
Президента розпустити парламент
і призначити дострокові вибори.
Прем’єр-міністр, по суті, очолив
«партію війни» проти перевиборів.
У свою чергу, Рінат Ахметов не
був зацікавлений у загостренні
політичної ситуації, що явно б
відобразилося на його бізнесі. Багато
оглядачів обгрунтовували травневе
перемир’я між командою Президента і
«регіоналами» саме як наслідок вдалих
переговорів Р.Ахметова і колишнього
секретаря РНБОУ В.Гайдука.
Втім, не дивлячись на всі розбіжності
в середовищі партійного керівництва,
виборча кампанія напевно згуртувала
«регіоналів», і до підведення підсумків
виборів ці розбіжності на люди не
виносилися. В цілому, експертне
співтовариство сходиться на думці, що
на боці Партії регіонів, перш за все,
залишається високий електоральний
рейтинг, могутній фінансовий і
адміністративний ресурс.
Погодившися на вибори, В.Янукович
і його команда добилися перенесення
голосування на більш вигідний для
себе час. Крім того, тепер вибори
відбудуться не лише відповідно до
указу Президента, але й на підставі
ухвали парламенту. Якби коаліція не
чинила опір, вона б втратила частину
своєї електоральної підтримки.
Тепер же у «біло-блакитних» був
час не лише перегрупувати ряди,
сформувати нові списки, але і через
уряд підвищити пенсії і зарплати,
понизити ефект несподіванки з боку
пропрезидентських сил.
По-друге, чинячи опір, прем’єр і
коаліція не допустили однозначної
політичної, а значить і електоральної,
перемоги В.Ющенка. Це давало б
підставу для посилення президентської
влади.
По-третє, «регіонали» добилися
зміни «під себе» виборчого
законодавства і одержали прийнятний
для них склад ЦВК. У обмін на
конкретну дату виборів і зміни до
Держбюджету у частині фінансування
позачергового волевиявлення, Віктор
Ющенко зробив ряд поступок: прийняв
поправки до закону про вибори, які
ініціювали коаліціанти, ввів до складу
ЦВК представників Партії регіонів,
забезпечивши в ній коаліціантам
більшість голосів.
Якщо у принципі всі провідні
політичні сили країни значною мірою
створені, перш за все, за лідерським
принципом, то й їх рейтинги багато у
чому залежать від рівня популярності
лідера. Проте БЮТ виділяється серед
інших і в цьому компоненті, оскільки є
іменним блоком Юлії Тимошенко.
Цілі Юлії Тимошенко є головними
задачами для БЮТ апріорі. І цілі
ці прості – пост прем’єр-міністра і
президентська перспектива.
Головною проблемою БЮТ є
взаємна нелюбов до Ю.Тимошенко як
Президента, так і лідера регіоналів.
Президентські амбіції є як з одного
боку – у Віктора Ющенка, так і з іншою
– у Віктора Януковича. Аналогічні
амбіції Юлії Тимошенко, мабуть,
навіть перевищують їх сумарні. Отже,
її нейтралізація – синонім шляху до
президентства і для перших, і для
других.
Ще однією проблемою БЮТ
може стати кадрове питання. БЮТ,
на відміну від власне «Нашої
України», відчутніше постраждав
від нерозбірливості у формуванні
списків. Перебіжчики від БЮТ йшли
достатньо шумно і серед них є досить
епатажні персони, як, наприклад,
М.Бродській, А.Ковтуненко. Крім того,
БЮТ залишили досвідчені Д.Видрін,
М.Томенко, О.Данілов.
Юлія Тимошенко стала головним
переможцем в осінньому протистоянні.
По-перше, Юлія Володимирівна
своєчасно відійшла на задній план. Вона
опинилася в ситуації над процесом – не
коментуючи, не втручаючись публічно
в процес. Вона брала участь практично
у всіх переговорах – але при цьому
мало говорила на камеру.
По-друге, Ю.Тимошенко змогла
зберегти свій фінансовий ресурс, не
витрачаючи його на безглузді масові
акції.
По-третє, Ю. Тимошенко виборола
посаду заступника секретаря
РНБОУ для найближчого соратника
– Олександра Турчинова. До
адміністративного потенціалу можна
віднести також наявність на посту
голови Верховного Суду Василя
Онопенко – а саме до Верховного суду
звертатимуться у разі, коли політична
ситуація в країні знову зайде в
безвихідь.
Другі вибори поспіль БЮТ
демонструє результат кращий, ніж
прогнозували соціологи. У 2007
р. БЮТ одержав 30,71% народної
підтримки, збільшивши за рік число
своїх прихильників на 1,5 мільйони (5
652 876 в 2006 році проти 7 162 174 в
2007-у).
Цього року БЮТ виграв вибори в
16 областях, тоді як минулого року він
фінішував першим лише в 14, і єдиним
з учасників виборів подолав умовний
трипроцентний бар’єр у всіх регіонах
країни. Вперше з’явилися області,
де БЮТ має абсолютну більшість.
Характерно, що Блок Ю.Тимошенко
збільшив свій результат у порівнянні з
торішнім також у всіх регіонах країни.
Юлія Тимошенко за підсумками
дострокових виборів опинилася в
вигідній ситуації. Якщо «помаранчева»
коаліція виявиться нестійкою, то
Президент автоматично втрачає свій
електорат, його перебирає Юлія
Тимошенко. Опинившись в опозиції,
вона поширює свій вплив, одержує
весь «помаранчевий» сегмент.
Плюс — просувається на «синьо-
червону» територію. Якщо ж коаліція
тримається, Юлія Тимошенко на
посаді Прем’єр-Міністра втілює у
життя популістські соціальні обіцянки
і використовує адміністративні ресурси
посади як найкращий майданчик для
участі у президентських перегонах.
Таким чином, подвійна диспозиція, що
склалася, дозволяє Юлії Тимошенко
одержати виграш за будь-якого
варіанту.
Сильною стороною БЮТ стало
те, що регіональному аспекту його
передвиборчої кампанії цього
політичного сезону було приділено
максимум уваги. У БЮТ базовою
одиницею передвиборчої кампанії
вважають виборчу ділянку.
Найголовніший козир БЮТ – це
сама Ю.Тимошенко. Ю.Тимошенко
сьогодні – це визнаний лідер всіх
«помаранчевих», хто б і що про
неї не говорив. Формально ця роль
відведена Президенту, але де-факто
вона належить керівнику БЮТ. Якщо
хто серед «помаранчевих» дійсно день
за днем зростає в інтелектуальному
і політичному розумінні, так це
Ю.Тимошенко. Ретельно продумані
домашні заготівки, гостра пам’ять,
досвід політичних баталій дозволяють
їй у будь-якій ситуації бути, що
називається, на висоті.
У загальних рисах передвиборча
риторика БЮТ стала риторикою
антагонізму з діючим урядом, що
цілком логічно для опозиційної
політичної сили. БЮТ традиційно
підіймала гасла на тему соціальної
справедливості, ідей солідарності,
але основний наголос зроблений не
на програмі партії, а власне на образі
її лідера. Образ Юлії Тимошенко став
основою виборчої кампанії БЮТ.
БЮТ мала два варіанти побудови
передвиборчої кампанії: «війна проти
всіх» і «кидок на схід», які вона вдало
поєднала.
Перший варіант фактично повторив
кампанію 2006 року із звинуваченнями
всіх основних конкурентів в
недостатній чесності намірів, обмані
свого виборця. «Нашу Україну»,
наприклад, можна було б теоретично
звинуватити у бажанні створити
«широку коаліцію» з Партією регіонів,
Партію регіонів — у тому, що вона
не піклується про економічний і
соціальний розвиток свого базового
регіону — Донецької області, КПУ
— у тому, що вона пішла у коаліцію з
крупним бізнесом, зрадивши ідеалам
комунізму і т.д.
Таким чином, у точці перетину
ключових задач, а також сильних
і слабких сторін БЮТ лежить
необхідність вистояти у протистоянні
з «Нашою Україною» і при цьому
не «спалити мости», оскільки
лише формування «помаранчевої
коаліції» забезпечило Ю.Тимошенко
посаду двічі Прем’єр-міністра та
прекрасну стартову позицію до
майбутніхпрезидентських перегонів.
Щодо «Нашої України» - вона
є президентською партією, і
передвиборча кампанія це вкотре
довела. Очевидно, що В.Ющенко має
наміри поборотися за президентський
пост вдруге. Власне, багато експертів
вже зараз пов’язують дострокові
парламентські вибори з початком
президентської кампанії В.Ющенка.
Термін повноважень Президента вже
досяг свого екватора. За українською
політичною традицією – це самий
час для початку роботи над тим, щоб
підійти до нових виборів у добрій
політичній формі, маючи надійний
тил.
Для підготовки свого можливого
переобрання на другий термін
В.Ющенку потрібно було вирішити
декілька задач без рішення яких його
участь у виборах 2009 року була б
безглуздою. По-перше, наростити
популярність, що впала; по-друге,
зупинити наступ на президентські
повноваження; по-третє, заручитися
підтримкою крупного капіталу;
по-четверте, продемонструвати
зарубіжним партнерам, хто в Україні
головний; по-п’яте, створити умови
для падіння рейтингу двох найближчих
конкурентів на президентських виборах
– В.Януковича та Ю.Тимошенко.
Тому, проштовхуючи вперед
«Нашу Україну», Віктор Ющенко,
перш за все, вирішував ряд власних
задач. Він прагнув підвищити
вірогідність призначення свого
прем’єра і забезпечити збільшення
представництва своєї фракції у
парламенті.
Ряд спостерігачів схильний
розглядати кампанію-2007 як
можливість для НУ «перезавантажити»
коаліцію і замінити в ній соціалістів з
комуністами. Допомогти у цьому може
тільки наявність впливової політичної
сили. Оскільки для НУ основне
змагання на дострокових виборах
відбувалося не з Партією регіонів, а з
Блоком Юлії Тимошенко, необхідно
було підсилити «Нашу Україну» так,
щоб її результат як мінімум не сильно
відставав від результату БЮТ, а як
максимум перевершив його. Таким
чином, головною стратегічною задачею
«Нашої України» стала боротьба за
першість серед постпомаранчевих
сил.
Формально попереднє завдання
досягається формуванням мегаблоку
«демократичних сил». Вже тоді можна
було помітити, що «Наша Україна»
серйозно націлена поборотися за
друге місце і шанси на це у неї були.
Формування мегаблоку, ймовірно,
додало б голосів на виборах, але
кадрові чвари, які б почалися після
них, здатні розвалити його воднораз
і знов перетворити на аморфну
недієздатну силу. Тому питання
задоволення кадрових претензій
партнерів необхідно або остаточно
розв’язувати до початку перегонів, або
зовсім відмовитися від блокування і
йти оновлено-старим, але перевіреним
і керованим складом. Таким чином,
друга стратегічна задача, яка стояла
перед НУ – формат участі у виборах.
Однак до віришення цих стратегічних
завдань виникла низка перешкод.
По-перше, у зв’язку з поступками
коаліціантам щодо дати виборів, дещо
погіршав імідж глави держави, як
рішучого політика, а з ним і рейтинги
президентської партії – «Нашої
України».
По-друге, існує ряд непереборних
протиріч у самому мегаблоці, як
особистісно-персональних, так і
концептуально-ідеологічних. Кадрові
чвари між лідерами здатні поховати цей
почин вже найближчим часом. Також
відсутній серйозний ідеологічний
фундамент для побудови національно-
демократичного блоку за участю
трьох сил: НУ з величезною натяжкою
можна вважати праволіберальною,
НС – технологічний проект з
яскравим лідером і лівопопулістською
риторикою. «Правиця» – найбільш
ідеологічна сила – вже фактично
усунена від участі у мегаблоку, адже
не тільки обрання фігури лідера блоку,
але й фактично всього партійного
списку відбувалося Президентом
України фактично одноосібно.
Навіть ще в більшій мірі, аніж у
2006 р. В.Ющенко на цих виборах
виступав на боці «Нашої України»:
обличча Президента дивилося на
виборців з політичної реклами НУНСу.
«Політичний джокер» – Президент,
його імідж і дії став головним
адміністративним ресурсом блоку
(незважаючи на весь антидемократизм
участі Гаранта Конституції у виборах
на боці однієї з політичних сил).
Основними гаслами виборчої
кампанії «Нашої України» стала
банальна істина «закон один для всіх»
та вже багаторазово озвучені тези про
відміну депутатської недоторканості,
повну підтримку соціальних ініціатив
глави держави, необхідність посилення
президентської влади для забезпечення
реалізації його передвиборної
програми «Десять кроків назустріч
людям» і запобігання виникненню
політичних криз, проведення судової і
податкової реформ.
Наразі дострокові парламентські
вибори завершилися. Вже офіційно
опубліковані їх результати, ЦВК
зареєструвала народних депутатів
Верховної Ради 6 скликання. Вже
створена правляча коаліція в складі
БЮТу та НУ-НС з перевагою в два
голоси. Але навіть тепер достатньо
проблематично дати однозначну
відповідь на питання, а чи завершена
політична криза, наслідком якої і стали
дострокові вибори. Адже «очищення
парламенту», заради якого, ніби то,
Віктор Ющенко розпустив попередню
Верховну Раду не відбулося: серед
депутатів нового склакання 96% є
депутатами скликання попереднього.
Таке собі «оновлення» аж на 4
відсотки!
Дуже цікавою є й порівняння ще
однієї домінанти, що слугувала за
найголовнішу моральну причину
розпуску парламенту. Йдеться
про «спотворення волевиявлення
громадян». Нагадаємо, що за
релудьтатами 2006 р. партії
«антикризової» коаліції здобули
більшість у 240 голосів, але аж ніяк не
300, до чого так прагли «регіонали». В
результаті івиборів 2007 року більшість
за результатами народного вибору
здобула вже «демократична коаліція».
Однак подивімося, за кого ж насправді
проголосували виборці? Перевага у 2
голоси помаранчових сил відбулася за
рахунок перерозподілу тих відсотків,
які набрали партії, що не подолали
тривідсотковий бар’єр. Кому б мали
належати ці голоси?
Якщо ми проаналізуємо результати
виборів 2007 року з припушенням, що
виборче законодавство не передбачає
обмеження у вигляді необхідності
набрання 3%. То картина була б
кардинально іншою. У виборах
взяли участь 22 298 369 виборців.
Це означає, що кожен з депутатських
мандатів «важить» голосів 49 552
виборців. Відтак реальне воевиявлення
українців виглядає наступним чином З
числа партій та блоків, що пройшли до
парламенту:
Партія регіонів - 162 мандати;
Блок Юлії Тимошенко – 145
депутатських місць;
Блок «Наша Україна – Народна
Самооборона» - 67;
Комуністична партія україни - 25;
Блок Литвина – 19.
А найцікавіше, хто опинився на
межі проходження до Верховної Ради
України. З поміж них иборці делегували
свої права на здійснення влади:
Соціалістичній партії – 13
депутатських місць за умови
відсутності прохідного барєру;
ПСПУ Наталії Вітренко – 6
мандатів;
Всеукраїнському обєднанню
«Свобода» - 4 мандати;
Партії зелених України та
виборчому блокові Людмили Супрун –
Український регіональний актив (УРА)
– по 2 мандати;
Комуністичній партії (оновленій) та
партії вільних демократів – по одному
мандату.
Таким чином реальне воєвиявлення
громадян України за політичними
таборами розподілилося наступним
чином:
Помаранчовий табір (в його
максимально можливій конфігурації:
БЮТ, НСНУ, «Свобода» та Вільні
демократи) – 216 мандатів.
Біло-блакитний табір (в його
максимально можливій конфігурації:
ПР, КПУ, Блок Литвина, СПУ, ПСПУ,
УРА та КПУ(о)) – 228 мандатів. Отже за
логікою мотивації дострокових виборів
2007 р. й тут маємо «спотворення
справжнього волевиявлення виборців»,
оскільки реальна кількість голосів,
відданих прибічниками біло-синьої
ідеї виявилася на рівні 11 міліонів
322 тисячі 512 голосів, в той час як
за помаранчові сили проголосувало
10 мільонів 692 тисячі 987 виборців,
тобто на 629 тисяч 525 сіб менше!
Проте, не декларована, а реальна
мета виборів все ж таки досягнута: в
країні відбулася зміна владної еліти
у виконавчій владі. Перемогла Ю.
Тимошенко, що отримала бажане
крісло Прем’єр-Міністра. Програли
ці вибори не тільки «регіонали», але й
Президент.
Було б помилково вважати, що,
підписуючи 2 квітня 2007 року указ
про розпуск парламенту, Віктор
Ющенко не замислювався про те,
що дадуть перевибори його партії і
йому особисто в майбутньому. Поза
сумнівом, основною метою, яку ставив
перед собою Президент, було зміцнення
його позицій в боротьбі за владу з
прем’єром Віктором Януковичем
і, у разі позитивного результату на
позачергових виборах, – закладка
міцного фундаменту для проведення
успішної президентської кампанії 2009
року. Але, схоже, виконання обох задач
виявилося як мінімум незавершеним.
Навіть попри кадрові зміцнення,
кардинально поліпшити свої позиції
на політичній арені країни В.Ющенку
не вдалося.
Якщо тактичний програш В.Ющенка
полягає у тому, що президентська сила
остаточно поступилася БЮТ першістю
в постпомаранчевому таборі, то його
стратегічна поразка полягає у програші
мети, заради якої і організовувалася
ця кампанія. Перед Президентом
стояла значно ширша задача, ніж
просто перезавантаження Верховної
Ради. Президентським Секретаріатом
затівалася крупна гра, в яку входило
проведення Конституційної реформи
і повернення частини повноважень
Президенту.
Тому можна стверджувати, що
з формальної точки зору, на цих
дострокових парламентських виборах
більше всіх програв їх ініціатор.
Крім того, за два з невеликим
роки до президентських виборів за
посередництвом НУ-НС практично
формалізований реальний рейтинг
Президента, який виявився досить
низьким, практично на межі не
юридичної, а суспільної легітимності.
Щодо президентської «Нашої
України-Народної самооборони» - вона
не виконала головної задачі, яка на неї
покладалася у ході кампанії: повернути
лідерство в постпомаранчевому таборі.
НУ-НС відстав від БЮТ майже на 4
мільйони голосів. Але не це головне.
За НУ-НС проголосувало цього разу 3
301 012 виборців.
А це означає, що об’єднані за
ініціативою Президента демократичні
сили набрали на 238 тисяч голосів
менше, ніж сама «Наша Україна»
на минулих виборах (3 539 140). В
цілому, показники блоку у відсотках
погіршились у 12 областях. А в
Хмельницькій області, де блок
поліпшив свій результат у відсотках,
насправді він втратив у реальних
голосах виборців порівняно з
2006 роком. Крім того, істотною
психологічною поразкою НУ-НС стала
втрата лідируючих позицій у базових
Львівській і Тернопільській областях.
А перше місце на Закарпатті також
досить умовне, оскільки відрив від
БЮТ складає менше 2.5%.
На думку політолога В.Єрмолаєва,
трагедія «помаранчевих» проектів
полягає у тому, що навіть в
революційний період практично всі
партії, які входили і в об’єднання
«Сила народу», і в інші передвиборні
проекти, не змогли визначитися, що є
їх рушійною силою і чим рушійна сила
відрізняється від електоральної бази.
Ця плутанина стала причиною того,
що так звана ставка на середній клас,
яку зараз декларує «Наша Україна»,
привела до ефекту «політичного
болота». У інформаційному просторі
періодично з’являється інформація про
наміри частини НСНУ утворити нову
право-центристську, пропрезидентську
партію.
Однак, слід враховувати, що
проблема полягає у тому, що не
відбувається якісного оновлення серед
помаранчевих еліт. Навряд виборець
побачить в новому проекті нові особи
і нову програму — він побачить
швидше нову комбінацію. Крім того
цей проект топтатиметься на старому
електоральному полі, і у нього не
буде ресурсу приросту електорату
за рахунок конкурентів. Зашкодити
успішності такого проекту може,
зокрема, конкуренція з боку БЮТ,
який утримує досить високі рейтингові
показники.
Формально Партія регіонв» набрала
найбільшу кількість голосів і порівняно
з попередніми виборами збільшила
свій відносний показник на 2%. Однак
якщо брати показники в абсолютних
цифрах картина менш приваблива.
Якщо на виборах 2006 регіоналів
підтримали 8 148 745 виборців, то в
2007 – лише 8 013 918. Таким чином,
втрати «регіоналів» складають 135
тисяч виборців. Порівняно з 2006
роком Партія регіонів зберегла всі
свої області. Крім того, «регіоналам»
вдалося збільшити свою підтримку
в так званій «зоні розширення»
– областях Центральної і Західної
України.
Партія регіонів погіршила свої
показники лише в двох областях: як
ні парадоксально, ними виявилися
Донецька (зниження результату на
1.5%) і Луганська (0.8%) області. Втім,
в даному випадку про падіння довіри
виборців цих областей до «регіоналів»
не може бути і мови – рівень підтримки
партії тут залишається вище 70%.
Зате у решті областей Партія регіонів,
де більше, а де менше, збільшила свої
результати. Найзначущіше збільшення
рейтингу «регіоналів» відбулися
на Кіровоградщині (майже на 7%)
і Чернігівщині (на 5%). Радувати
«регіоналів» повинне і те, що вони
нарешті подолали трипроцентний
рубіж на Тернопільщині. Останньою
твердинею, яку залишилося узяти
«регіоналам», залишається Івано-
Франківська область, але і тут Партія
регіонів поліпшила свій торішній
результат на 1 %, і тепер до 3%-го
рубежу залишається всього 0.05%.
Таким чином, з одного боку, Партія
регіонів, як «партія влади», поліпшила
свій торішній «опозиційний» результат.
З іншою – скоротилося реальне
представництво ПР у парламенті. Саме
в цьому контексті результат Партії
регіонів є незадовільним.
Комуністи зуміли не тільки
поліпшити свій торішній результат,
додавши в порівнянні з 2006 р. в
кількості набраних голосів як в
процентному (на 1.73%), так і в
абсолютному виразі (на 327 тисяч
голосів), але і залишитися єдиною
лівою силою в парламенті.
КПУ, не проводячи гучної і
витратної кампанії, легко подолала
трипроцентний бар’єр, показавши при
цьому результат в більше мільйона
голосів виборців на свою підтримку.
Частина аналітиків вважає, що КПУ
вдалося забрати частину прихильників
ПР. Багато хто пояснює посилення
позицій комуністів розчаруванням
компрадорською позицією Соцпартії
і Олександра Мороза, який за
останні півтора роки встиг побувати
і в «помаранчевому», і в «біло-
блакитному» таборі. Проте аналіз
регіонального зрізу голосування за
КПУ показує, що це не зовсім так. КПУ,
як і БЮТ, додала у всіх без виключення
регіонах, але найзначніші бонуси до
торішнього результату КПУ одержала в
регіонах Південного Сходу: у Одеській,
Запорізькій (комуністи поліпшили свій
результат на 3%), на Луганщині (+4%)
і особливо в Севастополі, де комуністи
подвоїли свій результат, піднявши його
до 10.3%.
Проте результати виборів говорять
про те, що за станом на сьогоднішній
день КПУ вичерпала електоральний
ресурс: 5% – її «залізний» електорат,
який в осяжному майбутньому і
голосуватиме за неї завжди.
В порівнянні з минулими виборами
результат Блоку Литвина є однозначним
успіхом: він набрав на 304 тис. голосів
більше, ніж минулого року. За нього
проголосувало 924568 українців.
Більше всього голосів Блок Литвина
зібрав в Києві і на Дніпропетровщині
– щораз більше 80 тисяч, а найвищі
відсотки одержав на рідній для
В.Литвина Житомирщині (8,29%).
У випадку з цією політичною
силою скоріше йдеться не стільки про
відтяжку «традиційного» електорату
у ПР і НУ-НС (у БЮТ Блок Литвина
явно нічого не забирав, там були в ходу
зовсім інші гасла, що працювали на
зовсім інший електоральний сегмент),
скільки про «програмну нішу», яку,
з ряду причин, не змогла зайняти ПР
і частково НУНС, і в яку уклинився
Блок Литвина.
По суті, Блок Литвина найбільшою
мірою наблизився до того, що можна
було б назвати «центристською партією
середнього класу». Отже вивчаючи
географію електоральних переваг Блок
Литвина, можна дуже чітко побачити
регіони, де присутній «український
середній клас» а також оцінити його
чисельність. В цьому відношенні
голосування за Блок Литвина було
дуже показовим.
На думку експертів, результат блоку
пояснюється не стільки ефективністю
роботи Володимира Литвина і його
виборчої команди, скільки об’єктивною
наявністю достатньої кількості
розчарованих, як «помаранчевими»,
так і «біло-блакитними». Крім того,
за підсумками дострокових виборів
Блок Литвина не одержав «золотої
акції», настільки вагомої, як СПУ в
2006 р., хоча, безумовно, всі великі
політичні сили нового парламенту
його потребуватимуть.
Останні вибори показали,
що в умовах електорального та
регіонального «розколу», що
поступово збільшується, іншого
способу добитися відгуку у вигляді
голосів виборців у політиків окрім
використовування популістських гасел
не існує. З іншого боку, виборці самі
по собі розчарувалися в ідеологіях і їм
не залишається нічого іншого, окрім
голосування за харизматичних (або
просто «оформлених» за допомогою
різних політтехнологій) лідерів.
Звернула на себе увагу соціальна
спрямованість передвиборних
обіцянок більшості політичних сил,
часто — нереальних. Внаслідок цього
в парламенті (і у владі, і в опозиції)
опиняються популістські сили.
Прогресуючий непрофесіоналізм
політичної еліти в поєднанні з
популізмом і тактичною орієнтацією
тільки підірве її легітимність в очах
джерела — населення України. Для
перспектив демократизації країни це
не якнайкращий варіант.
Хід кампанії проявив орієнтованість
сьогоднішньої політичної еліти
переважно на тактику, а не на
стратегію. Вчинки політиків під час
виборів свідчать про те, що вибори
для них — це «бій без правил», де
можливі навіть найбрудніші прийоми,
аж до цілеспрямованого розділення
виборців на «наших» і не «наших».
Перед політичною елітою країни
стоїть відразу декілька питань, на які їй
надзвичайно важко відповісти. Головне
з них — де знайти гідну заміну, яка
зможе компетентно справлятися із
задачами державного управління, а
не продовжувати одвічну справу своїх
попередників — перерозподіляти
ресурси.
Не дивлячись на велику кількість
поствиборних питань, які поки
залишаються без відповіді, деякі
їх підсумки підвести все ж таки
можна. Також можна хоча б тезами
сформулювати й основні уроки, які
повинні засвоїти учасники кампанії і
суспільство за результатами виборів
2007 року.
Головний підсумок дострокови
х
виборів для учасників виборчих
кампаній зі стажем полягає у тому, що
через ряд об’єктивних і суб’єктивних
чинників удвічі скоротилося число їх
учасників у порівнянні із попередньою
кампанією півторарічної давності.
Цей чинник здатний конституювати
національну партійну систему як
двопартійну, точніше – систему
«недосконалого біпартизму», або
«систему двох з половиною партій».
Посилення даної тенденції є
досить небезпечної для країни. Тому
що у нас практично відсутні партії
європейського типу, а є утворення
по типу закритих акціонерних
товариств, які утримуються певними
бізнесструктурами здатні привести
хіба що до остаточного укріпленні
олігархічного режиму.
На відміну від Західної Європи,
де партії фінансуються головним
чином виборцями, серед яких
основним є середній клас, в Україні
небезпека полягає у тому, що політика
перетворюється на справу декількох
сотень людей.
Тривожна тенденція до олігархізації
посилюється тим, що розкритиковане
Венеціанською комісією Ради Європи
положення про „імперативний мандат”
зараз активно намагаються узаконити
помаранчові політичні сили, що може
призвести до остаточної „приватизації”
партій спонсорами і стати інструментом
експансії капіталу у владу (що вже
спостерігається: у нинішньому складі
парламенту найбільше за всю історію
незалежності мільйонерів і зовсім
нема академіків НАН).
Ще одним підсумком кампанії
для українського політикуму є те,
що вибори 2007 року переконливо
продемонстрували, що український
виборець більше не голосує за
ідеологію. Він голосує за особистості.
Цей висновок базується на простому
порівнянні виборчих програм трьох
провідних партій – схожості у них
більше, ніж відмінностей. У них,
по суті, не було часу на розгортання
тривалих пропагандистських
кампаній. Попередня парламентська
кампанія фактично почалася з моменту
«корупційного скандалу» у вересні
2005 і тривала більш ніж півроку. А
нинішні вибори де-факто стартували
лише в червні, а їх активна фаза ледве
перевищила місячний термін. Крім
того, в 2007 році партіям потрібен був
результат у вигляді якомога більшої
кількості голосів, а не кардинальних
зрушень у громадській думці.
Враховуючи це, головні політичні
сили (Партія регіонів, БЮТ і НУ-НС)
використовували одні й ті ж агітаційні
теми і фактично відрізнялися одна від
одної лише фігурами своїх лідерів.
Значна частина українських
громадян розчарувалася у всіх діючих
політиках. Про це свідчить високий
відсоток людей, які проголосували
«проти всіх», і потрібно відзначити,
що це — не найгірші люди.
Охарактеризувати їх можна так: вони
розчарувалися у всіх політиках, проте
це люди мислячі і вони усвідомлюють
свій громадянський обов’язок, своїми
діями вони хочуть дати сигнал
політикам, що вони їм не подобаються.
До таких осіб потрібно додати людей,
які просто не пішли на вибори. І таких
людей також стало більше.
Вибори продемонстрували невисоку
якість партійного будівництва, а саме:
його безструктурность і безідейність.
Розгалужена структура партій, а не
їх кількість, - важливий критерій
партійної системи. Саме структура
здатна забезпечувати партії постійний
електорат і представництво в локальних
органах влади. Основним критерієм,
за яким формується партійна система і
структуризуються інтереси суспільства
є ідеологія. Жоден лідер з трьох
найбільших політичних сил в Україні
не зможе напевно дати відповідь на
питання, яку ідеологію він сповідає.
Відсутність ідеологічного напряму
не дає можливості класифікувати
політичні партії і виділити між ними
принципові різниці. Фактично, це
спотворює волевиявлення громадян.
Підсумки дострокових виборів
продемонстрували і деякі позитивні
для української політики, суспільства і
країни в цілому моменти. Насамперед,
певне зменшення регіональної
поляризацію преференцій виборців.
Минулі вибори продемонстрували,
що сьогодні досить багато голосів
за «біло-блакитних» було і на
Галичині, а на сході — відповідно, за
«помаранчових». А значить, практика
підтримки земляків поступово
відходить в минуле. Виборюючи
місця у Парламенті, пропонуючи
альтернативні механізми розвитку
країни і критикуючи опонентів,
політики мимоволі зближували між
собою виборців різних регіонів.
Попри те, що Україна залишилася
достатньо чітко розділеною на 17
оранжевих і 10 синьо-червоних
регіонів, кількість так званих
«базових» регіонів, в яких окремі партії
традиційно і беззаперечно домінували
на виборах 2006 року (показали
результат, який на 50% перевищив їх
же досягнення в цілому по Україні)
зменшилося на чверть.
Скоротилася кількість регіонів,
в яких традиційно спостерігалося
«відторгнення» певних партій (коли
партія або блок одержували менш
ніж 50% голосів порівняно зі своїм
загальноукраїнським результатом). Це
означає, що партійні проекти поступово
перетворюються з регіональних на
загальнонаціональні.
Таким чином, головним підсумком
дострокових виборів стало те, що з
одного боку вони не змінили істотно ані
співвідношення сил опозиції і коаліції
в парламенті, ані привели до якісної
зміни депутатського корпусу – ьтобто
жодним чином не подолали політичну
кризу та її причини. Єдиний реальний
результат – переформатування Кабінет
Міністрів України. Однак проблеми,
з якими доведеться стикатися
помаранчовій команді за надзвичайно
хиткої переваги у парламенті, можуть
відіграти роль Піррової перемоги з
урахуванням оцінки громад
янами
урядової політики на момент наступних
президентських виборів в Україні.