Замуарів степ, зацвів, навально вийшла з пазухи весни зелена
повінь, залила простори від Азова до Дону; високе небо відмилось до
візантійської лазурі; засвітився жовто шафран, розпускалися
пуп’янки зір уночі; можна було чекати татар.
Десь вони вже обминали десятою дорогою козацькі засіки, пости. За
поселенням Хвилевим в балкових низинах парубчаки шаблювали лозу, аж
пальці німіли на, стертих руків’ях старої, що перейшла в спадок,
зброї.
Андрію, сміх, та й годі! Де ти такого ятагана доп’яв? - Панько Зуб
аж присідав довкола сімнадцятилітнього хлопця. - І в нас таких
нема, і в турків, і в татар нема, і в царському війську таких не
бачив. Чи не сам зробив?
Не сам зробив, знайшов...
Ну, не печи раків! Чи не сокіл ясний тобі на поріг приніс?
Не знаю...