Запорожан В.М. Загальна хірургія

Подождите немного. Документ загружается.

Профілактика пролежнів. Найчастіше пролежні з’являють-

ся на потилиці, лопатках, остистих відростках хребців, крижах,

п’ятах, клубових кістках, лобку, грудині тощо. Шкіру на цих

ділянках протирають дезинфікуючим розчином (камфорний

спирт, нашатирний спирт, одеколон та ін.), а під ділянки мож-

ливого виникнення пролежнів підкладають гумовий круг, який

вкривають клейонкою. Гумовий круг підкладається так, щоб

крижі були всередині нього і не торкалися постелі.

Підмивання хворого. Обладнання: глек, корнцанг, стерильні

ватні тампони, вода або дезрозчин (КМnО

, фурацилін тощо).

Температура розчину має бути 35–38 °С. При підмиванні під

сідниці підкладають судно. Хворий лежить на спині, ноги зі-

гнуті в колінах, стегна розведені. В ліву руку беруть глек і по-

ливають на зовнішні статеві органи. Ватним тампоном проти-

рають у напрямі до ануса. Після цього висушують поверхню

сухими тампонами. У жінок застосовується спринцювання за

допомогою наконечників, які уводять до піхви на глибину 6–7

см.

Обробка ротової порожнини. Тяжкохворим обробляють рото-

ву порожнину за допомогою шпателя, пінцета і валиків, зволо-

жених 2%-м розчином соди або 5%-м розчином борної кисло-

ти, перманганату калію, або просто теплою водою.

Обробка очей. Очі промивають за допомогою стерильних

марлевих тампонів, змочених у 3%-му розчині борної кислоти.

Закрапують очі спеціальною піпеткою, відтягуючи нижнє віко

лівою рукою і опускаючи краплю ближче до носа. Після цьо-

го, трохи зачекавши, опускають другу краплю і пропонують

хворому заплющити очі. Промокають залишки ліків ваткою.

Мазі уводять під віко спеціальною лопаткою.

Обробка вух. При утворенні сіркових пробок у тяжкохворих

вухо закрапують перекисом водню, а потім пробки видаляють

за допомогою ватної турунди. Можна вимивати сіркову проб-

ку розчином фурациліну. Застосовується шприц Жане на 150

мл. Хворий сидить боком до лікаря і руками тримає бочкоподі-

бний тазик під мочкою вуха. Вушну раковину відтягують на-

зад і вгору. Вводять канюлю шприца в зовнішній слуховий

прохід і повільно натискують на поршень шприца. Якщо у вухо

уводять лікарську речовину, медсестра відводить вушну рако-

вину назад і наверх, хворий нахиляє голову в протилежний бік,

і йому крапають ліки, підраховуючи кількість крапель; після цьо-

го зовнішній слуховий прохід закривають пухкою ваткою.

Догляд за носом. Для видалення з носа кірок уводять у носо-

ві ходи турундочки, змочені у вазеліновій олії або гліцерині, і

через кілька хвилин, повертаючи їх, витягують разом із кіркою.

Догляд за волоссям. Найпростіший прийом — розчісування,

але, як правило, в лікувальних закладах не застосовується.

Температура тіла. Вимірювання температури є щоденним

обов’язком медсестри. Медичний термометр проградуйований

від 34 до 42 °С. Ртутний стовпчик не спадає вниз сам, його тре-

ба струшувати. Зберігають термометри в банці з дезинфіку-

ючими розчинами (3%-й розчин перекису водню, 0,5%-й розчин

хлораміну Б). Перед використанням термометр треба протер-

ти рушником, струсити ртуть до відмітки 35 °С і покласти

хворому під пахву, попередньо витерти її рушником від поту.

Резервуар зі ртуттю має щільно стикатися з тілом хворого.

Тримати термометр хворий повинен протягом 10 хв. У тяжко-

хворих температуру можна виміряти в прямій кишці, але тре-

ба пам’ятати, що там температура на 0,5–1 °С вища. Перед

уведенням термометра в пряму кишку його потрібно змасти-

ти вазеліном. Дітям можна вимірювати температуру в паховій

складці. Ніжку дитина трохи згинає в стегні для того, щоб з’я-

вилась складка в паху. Температуру вимірюють о 6–7 і 16–17.

При вимірюванні температури хворий повинен сидіти або ле-

жати. У присутності родини температура може підвищуватись

на 1,5–2 °С. Записують температуру до температурного арку-

ша. Вранці температура тіла завжди нижча, ніж увечері.

Засоби впливу на кровообіг. У зв’язку з тим, що гірчичники,

банки, п’явки, компреси, ванни можуть спричинити у хворого тя-

жкі ускладнення, медична сестра повинна добре знати показан-

ня для їх призначення і грамотно їх виконувати.

Гірчичники. Придатність гірчичників визначається за спе-

цифічним запахом гірчичної олії, вони не повинні осипатися.

Розміри гірчичників — 12 × 18 см. Гірчиця особливим засобом

наноситься на щільний гігроскопічний папір. Гірчичники мож-

на накладати на всі ділянки тіла за винятком підошов і долонь.

Гірчичник перед накладанням змочують водою (температура

води не вища за 45 °С) і прикладають гірчицею вниз на 10–15

хв. Краще під гірчичники покласти шар марлі або тонкого па-

перу, зверху рушник. Треба пам’ятати, що при довготривалій

експозиції можливі опіки, майже ІІ ступеня. Після зняття гір-

чичників шкіру треба промити теплою водою, протерти її насу-

хо, а хворого укутати теплою ковдрою.

Гірчичні ванни. Для гірчичної ванни температура води має

бути 50 °С. На відро води беруть 50 г сухої гірчиці. Час експо-

зиції — 20–30 хв. Після гірчичної ванни ноги миють чистою

теплою водою і витирають насухо. Краще після такої ванни

на ноги надягти теплі носки.

Банки. Існує кілька видів банок: звичайні — банки Біра і кро-

восисні банки. Кількість їх для одного хворого може змінюва-

тись від 10 до 20 штук. При накладанні банок хворий лежить

на животі або на боці. Металевий стрижень з ватним валиком

на кінці змочують спиртом або ефіром. Зайву рідину віджима-

ють, щоб не обпекти хворого. Якщо шкіра дуже волосиста, її

можна поголити або густо змазати вазеліном. Банку тримають

в лівій руці близько до тіла хворого, правою рукою вводять

до неї запалений тампон, і як тільки він починає гаснути, бан-

ку швидко прикладають до тіла. Запалений тампон у банці

довго тримати не можна, тому що від цього банка надто нагрі-

вається. Волосся хворого накривають під час цієї процедури

рушником. Тримають банки зазвичай впродовж 15–20 хв. Зніма-

ють їх обережно: нахиляють набік, натискуючи на шкіру з іншо-

го боку пальцем. Після зняття банки на шкірі залишається кро-

вовилив і набряк. Шкіру на ділянці експозиції обережно про-

тирають від вазеліну. Банки після використання протирають

спиртом і зберігають у спеціальному ящику.

Кровопускання. Під час кровопускання хворий має лежати

так, щоб не бачити своєї крові, тому що це може призвести до

запаморочення. Під ліктьовий згин підкладають подушку, щоб

добре розігнути верхню кінцівку в лікті, покривають подуш-

ку рушником і клейонкою. Шкіру дезинфікують. Набір інстру-

ментів для кровопускання: шприц, голка з товстою трубкою,

по якій кров надходить у градуйований посуд. Забирають у

хворого 300–500 мл крові. Хворому накладають джгут на плече

так, щоб залишався пульс на a. radialis. Кілька разів хворий

стискає і розтискає кулак. Вказівним пальцем лівої руки

фіксується вена, а правою проколюють голкою шкіру (зріз гол-

ки повинен бути направлений наверх), потім вену. При проко-

люванні стінки вени відчувається дуже характерний поштовх.

Після проколення стінки вени голку проводять вверх за її ру-

хом на 2–3 см. Якщо з голки не виділяється кров, треба потяг-

нути її на себе і спробувати ще раз пунктувати вену. Під час

кровопускання необхідно уважно стежити за хворим. Після кро-

вопускання ліктьовий згин дезинфікують і бинтують.

П’явки. Застосовуються спеціальні медичні п’явки. Одна п’я-

вка відсмоктує від 6 до 10 мл крові. Зазвичай прикладають від

6 до 12 п’явок. Не можна ставити п’явки на ті ділянки, де ар-

терії й вени близько прилягають до шкіри, тому що може ви-

никнути ерозивна кровотеча. Шкіру, де буде прикладена п’яв-

ка, змочують солодкою водою. Поміщають п’явку до пробірки

головою до отвору. Прикладають пробірку до потрібного міс-

ця. Чекають, поки п’явка присмокчеться. П’явка присмоктуєть-

ся до шкіри на 30–60 хв, а потім сама відпадає. Якщо треба

зняти раніше, її змочують підсоленою водою. Відривати їх не

можна. На місця, що кровоточать, накладають асептичні по-

в’язки. П’явки використовують лише раз, потім їх знищують.

Зігріваючий компрес. Складається зі шматка щільної гігро-

скопічної тканини, змоченої і добре віджатої, клейонки або во-

щеного паперу, вати й бинта. Зігріваючий компрес сприяє при-

пливу крові й розсмоктуванню запальних інфільтратів, їх мож-

на класти на будь-які частини тіла. В компресі кожен наступ-

ний шар повинен бути ширший за попередній на 2 см. Спочат-

ку компрес готують, а потім прикладають до будь-якої ділян-

ки, закріплюють шерстяною хусткою. Тривалість експозиції

компресу — 10 год. Змінення компресу проводять зранку і вве-

чері. Розчини для компресів: тепла вода, слабкий розчин оцту

(одна чайна ложка на 0,5 л води), горілка, одеколон та ін.

Холодні компреси застосовують при ударах. Бавовняну тка-

нину змочують холодною водою і прикладають на забите місце

на 10–15 хв.

Припарки. Застосовують як протизапальний засіб. Для цього

використовують льняне сім’я, висівки, сіль чи пісок, які спочат-

ку нагрівають.

Грілка буває гумова й електрична. Гумова грілка — це ре-

зервуар на 1,5–2 л з пробкою, що вгвинчується. Наливають у

грілку гарячу воду на 3/4 об’єму, випускають вільне повітря і

загвинчують пробку. Після цього грілку для перевірки герме-

тичності перекидають пробкою вниз, обмотують рушником і

кладуть на хворе місце. Періодично необхідно спостерігати за

шкірою під грілкою. Дуже обережно призначають грілку при

болях у животі (при гострому апендициті грілка категорично

протипоказана).

Пузир для льоду. Призначається при кровотечі. Зазвичай

промисловість випускає круглі гумові резервуари з широким

горлом і пробкою. Подрібнений на шматочки лід кладуть до

резервуару, загвинчують пробку, покривають рушником і при-

кладають до тіла. Не рекомендується тримати пузир більш як

30 хв. Після двогодинної перерви експозицію можна повтори-

ти.

Ванни можуть бути сидячими, загальними, ручними, ніжни-

ми, лікувальними тощо. Якщо температура ванни нижча за 20

°С — це холодна ванна, 20–34 °С — прохолодна, 34–35 °С —

індиферентна, 36–40 °С — тепла, 40 °С і вище — гаряча. Ме-

дична сестра повинна постійно спостерігати за проведенням

ванни.

Обтирання. Застосовується при сверблячці шкіри і як засіб

загартовування. Беруть 2 простирадла, одним, змоченим у

теплій воді, обгортають хворого, протирають його, потім більш

прохолодним простирадлом повторно обгортають цього ж хво-

рого. Після обтирання шкіру хворого висушують сухим руш-

ником.

У відділенні ліки виписує старша медична сестра згідно з

заявками палатних медичних сестер, які щодня виписують з

історій хвороб лікарські призначення до спеціальних зошитів

чи аркушів, що є індивідуальними для кожного хворого, і по-

дають перелік лікарських препаратів, призначених хворим,

старшій медсестрі.

Лікарські засоби, що належать до списку А і Б, зберігають

окремо в спеціальних шафах (сейфах). На внутрішній поверхні

дверцят сейфа має бути перелік препаратів, що належать до

списку А (наркотичні анальгетики, атропін тощо) і списку Б

(снотворні, кодеїн, платифілін тощо) із зазначенням найвищих

разових і добових доз. Запаси наркотичних засобів не повинні

перевищувати 5-денної потреби. Запаси сильнодіючих

лікарських речовин не повинні перевищувати 10-денної потре-

би. Ліки, що містять наркотичні засоби, підлягають предмет-

но-кількісному обліку в спеціальному журналі, пронумеро-

ваному і скріпленому печаткою. В журналі обліку наркотич-

них препаратів виділяють для кожного анальгетика окремий

аркуш, де вказують найменування ліків, їх кількість, дату

застосування, прізвище, ім’я та по батькові хворого, номер

його історії хвороби, кількість використаних ампул та їх за-

лишок.

Існує кілька методів уведення лікарських препаратів:

— зовнішній — крізь шкірні покриви, слизові оболонки, ди-

хальні шляхи;

— ентеральний — крізь рот, під язик, крізь пряму кишку;

— парентеральний — уведення ліків в організм поза трав-

ним шляхом.

Зовнішнє застосування

лікарських засобів

Крізь вивідні протоки сальних залоз і волосяні фолікули шкі-

ри всмоктуються лише жиророзчинні лікарські засоби, тому

зовнішнє застосування ліків розраховане передусім на їх місце-

ву дію на шкіру, слизову оболонку або ранову поверхню.

Втирання — уведення крізь шкіру лікарських речовин у ви-

гляді рідин або мазей. Втирання проводять на таких ділянках

шкіри: згинаюча поверхня передпліччя, задня поверхня стегон,

бокові поверхні грудної клітки, живіт. На цих ділянках шкіра

є тонкою й не покрита волоссям. У разі потреби волосся го-

лять. На ділянці втирання шкіра має бути чистою. Потрібну

кількість мазі або рідини наносять на шкіру і втирають круго-

вими рухами до тих пір, поки шкіра не стане сухою. Протипо-

казання до даної процедури — запальні зміни на шкірі (екзе-

ми, дерматити та ін.).

Змазування як метод нанесення різних лікарських речовин

широко застосовується переважно при шкірних захворюваннях.

Ватні або марлеві тампони змочують у потрібному розчині й

наносять на шкіру хворого легкими поздовжніми рухами. За на-

явності волосся змазування проводять у напрямі його росту.

При гноячкових захворюваннях шкіру змазують навколо осе-

редку ураження від периферії до центра.

Пластир — це густої консистенції липка мазева основа, по-

крита непроникною марлею. Мазева основа містить активні

лікарські речовини. Протипоказання до застосування пластирів

є такими: екзема, алергічний дерматит. Перед нанесенням пла-

стиру шкіру старанно знежирюють медичним спиртом, а во-

лосся голять. Знімають пластир поступово, починаючи з одного

краю, який треба відмочити спиртом.

Припудрювання або присипання порошкоподібними лікарсь-

кими речовинами (тальком або рисовою пудрою) застосовується

для підсушування шкіри при опрілості й пітливості. Порошок на-

носять на шкіру на ділянку пітливості чистим ватним тампоном.

Інгаляцію аерозольну призначають хворим для покращання

бронхіальної прохідності: розрідження мокротиння, боротьба з

інфекцією, захист слизової оболонки дихальних шляхів від

шкідливої дії подразнюючих агентів. Переваги уведення лікар-

ських засобів методом інгаляції є такими:

1. Дія відбувається беспосередньо на ділянці патологічного

процесу в легенях.

2. Засоби потрапляють до осередку ураження поза печін-

кою, в незмінному вигляді, що зумовлює високу концентрацію

лікарської речовини.

До недоліків цього методу належить таке:

1. Неточність дозування.

2. Погане проникнення аерозолю в патологічний осередок

при різко порушеній бронхіальній прохідності.

3. Можливість подразнення аерозолем слизової оболонки.

У медичній практиці використовують парові, тепловологі й

олійні інгаляції. Для проведення парової інгаляції користуються

простим паровим інгалятором. При нагріванні води пара, що

утворюється, засмоктує лікарський розчин і диспергує його,

утворюючи аерозоль, який скляною трубкою-наконечником по-

дається в дихальні шляхи хворого. Для інгаляції застостову-

ють розчини ментолу, евкаліпту, антибіотиків. Температура

аерозолю — 57–60 °С. Під час проведення теплової інгаляції

використовують компресор, який здійснює розпорошення стис-

лим повітрям. Аерозоль має температуру 39–40 °С. Для інга-

ляції застосовують 2%-й розчин питної соди в суміші з лужни-

ми мінеральними водами і розчинами антибіотиків. При олійній

інгаляції олія, покриваючи тонким шаром слизову оболонку

дихальних шляхів, захищає її від механічних і хімічних агентів

і перешкоджає всмоктуванню токсичних речовин.

Закапування крапель у вухо. Перед закапуванням у вухо

краплі підігрівають до температури тіла, тому що холодні

краплі подразнюють лабіринт і можуть спричинити у хворого

запаморочення, блювання. Краплі у вухо закапують за допо-

могою піпетки.

Ентеральне уведення лікарських речовин (крізь рот, під язик

і до прямої кишки) — найрозповсюдженіший спосіб лікування,

тому що це найпростіший і зручний метод приймання різних

лікарських форм (драже, таблетки, капсули, порошки). Недолі-

ками цього способу є неповне всмоктування препаратів у трав-

ний тракт, часткове або повне зруйнування лікарських форм

травними ферментами, інактивація в печінці, неможливість пе-

редбачити концентрацію ліків у крові.

Таблетки, драже або капсулу хворий кладе на корінь язика

і запиває ковтком води. Приймаючи порошок, хворий розгор-

тає обгортку, надає їй форму жолобка і висипає вміст на корінь

язика, запиваючи водою. Можна спочатку розвести порошок

водою і після цього дати хворому випити.

Водні розчини, настої, мікстури, відвари дають хворим у гра-

дуйованих мензурках.

Спиртові настої, екстракти і деякі лікарські розчини призна-

чають у капсулах. Відмірюють за допомогою піпетки потрібну

кількість крапель до мензурки, куди додають воду, і дають ви-

пити хворому.

Деякі лікарські речовини (валідол, нітрогліцерин, статеві

гормони тощо) приймають під язик. Добрий кровообіг слизо-

вої оболонки рота забезпечує достатньо повне й швидке всмок-

тування ліків. При такому введенні ліки не руйнуються трав-

ними ферментами і надходять до загального плину кровообігу

поза печінкою.

Уведення ліків до прямої кишки застосовують у хворих з

наявністю блювання, непрохідністю кишечника, порушенням

акту ковтання і у психічних хворих, які відмовляються прий-

мати ліки.

Парентеральне уведення

лікарських засобів

Ін’єкції — уведення лікарської речовини внутрішньошкірно,

підшкірно, внутрішньом’язово, внутрішньовенно, внутрішньо-

артеріально, внутрішньокістково і в спинномозковий канал чи

інші порожнини людини. Медична сестра повинна володіти тех-

нікою ін’єкцій. Для уведення лікарських засобів останнім ча-

сом використовують одноразові пластмасові шприци різного

об’єму — від 1 до 20 мл, раніше користувалися шприцами типу

«Рекорд», «Люєр». У деяких випадках використовують шпри-

ци-тюбики (в основному за воєнного часу). Для внутрішньо-

венних ін’єкцій застосовують голки завдовжки 5–6 см, про-

світом 0,3–0,5 мм. Для підшкірних ін’єкцій користуються гол-

ками завдовжки 3–4 см, просвітом 0,5–1 мм, для внутрішньо-

м’язових ін’єкцій — 8–10 см, просвітом 0,8–1,5 мм. Зберігають

шприци в спеціальних шафах, у просвіті голки повинен знахо-

дитися латунний мандрен. Перед ін’єкцією необхідно перевіри-

ти прохідність голки. Збирають шприц за допомогою пінцету.

В ліву руку беруть циліндр, правою до циліндра вставляють

поршень. Мізинцем лівої руки тримають поршень, правою за

допомогою пінцета одягають на мудіту голку. Після збиран-

ня у шприц набирають ліки з ампули, яку тримають 2–3 паль-

цями лівої руки. Перед тим як набрати в шприц ліки, необхід-

но декілька раз прочитати їхню назву на ампулі(!) Слід завж-

ди мати дві голки: одну для набирання ліків, другу — для

ін’єкції. Медикаменти набирають у шприц усмоктуванням,

відтягуючи поршень.

Внутрішньошкірне уведення лікарських речовин. Для цього

краще використовувати передню поверхню передпліччя. Гол-

ку вводять тільки до рогового шару шкіри. Внутрішньошкірно

можна увести тільки 0,1 мл розчину. Після уведення на шкірі

утворюється горбочок у вигляді лимонної скоринки.

Підшкірне уведення застосовується для швидкої дії лікарсь-

кої речовини. Найбільш зручними для підшкірного уведення є

такі ділянки: зовнішня поверхня плеча або променевий край

передпліччя, підлопатковий простір, передньозовнішня повер-

хня стегна, бокова поверхня черевної стінки і нижня частина

пахової ділянки.

Внутрішньом’язові ін’єкції роблять на таких ділянках:

зовнішній верхній квадрант сідниць (пам’ятати про сідничний

нерв, який проходить у внутрішніх квадрантах сідниць), м’я-

зові стегна (зовнішня його поверхня), прямі м’язи живота та ін.

Внутрішньовенне уведення лікарських речовин. Техніка така

ж, як при кровопусканні. Найчастіше для внутрішньовенного

уведення використовуються вени ліктьового згину, рідше —

вени на кисті або підключичні вени. Для уведення великої

кількості рідини застосовують одноразові системи. У вену ріди-

ну можна уводити струминно.

Венесекція зараз застосовується рідко. Це вже маленька опе-

рація, і виконується вона хірургами за умов операційної.

Плевральна пункція виконується з діагностичною і лікуваль-

ною метою. Для діагностичної пункції застосовується 20-гра-

мовий шприц і голка завдовжки 7–10 см з просвітом 1–1,2 мм і

круто скошеним кінцем. Готуються до пункції, як до операції.

Хворий сидить на стільці обличчям до спинки, руки складені

попереду себе на грудях. Пункцію проводять у 7–9-му міжре-

бер’ї за середньою підпахвовою лінією справа або зліва, мож-

на і в інших міжреберних проміжках залежно від мети обсте-

ження.

Пункція черевної порожнини — дуже важливий діагностич-

ний і лікувальний метод. Для неї застосовують таку ж голку,

як і для пункції грудної порожнини, проводять таку ж старан-

ну асептику. Пункцію роблять, як правило, трохи нижче від

пупка за середньою лінією.

Парацентез — більш складна пункція черевної порожнини

за допомогою спеціального приладу — троакара. Устрій троа-

кара такий: циліндр діаметром 0,3–0,5 см, усередині його на

ручці — спис, що виступає за циліндр на 2–3 мм. Після дезин-

фекції шкіри її знеболюють разом з клітковиною, скальпелем

розсікають тільки шкіру і уводять троакар у черевну порож-

нину обертальними рухами. Тримають троакар пальцями, як

спис. Після уведення в черевну порожнину з нього виймають

спис. Крізь троакар можна увести «шарячий» катетер або ріди-

ну.

Пункція суглоба — проста маніпуляція, але вона потребує

найсуворішої асептики. Пунктують суглоб на ділянці, де не-

має магістральних судин і нервів. Пункцію проводять для діаг-

ностики і уведення у суглоб лікарських речовин.

Пункція сечового міхура проводиться при гострій затримці

сечі. Це екстрена або невідкладна маніпуляція, і нею повинен

володіти кожен лікар, незалежно від спеціальності. Товстою

голкою пунктується сечовий міхур за середньою лінією над

лобком, шкіру зміщують набік. Дотримання асептики й прове-

дення знеболювання є обов’язковими.

Обстеження пульсу. Елементарна медична маніпуляція.

Пульс обстежується у сидячого або лежачого хворого 2–4 паль-

цями кисті. Не можна вимірювати пульс одним пальцем (при

цьому чути свій пульс). Обстежують частоту, ритм, напружен-

ня і наповнення пульсу. Підрахунок ведуть упродовж 30 с або

1 хв.

Вимірювання артеріального тиску. Найрозповсюдженішим є

метод Короткова за допомогою апарата Ріва — Рочі. Останнім

часом, щоправда, більшість лікарів вимірюють артеріальний

тиск за допомогою різних сфігмоманометрів. До них вмонто-

вано стрілку, що вказує артеріальний тиск. Вони є більш зруч-

ними, портативними. Техніка вимірювання: хворий сидить або

лежить, манжетку накладають на 5 см вище за ліктьовий згин.

Стето- або фонендоскопом слухають удари пульсу над ліктьо-

вою артерією. При їх зникненні починають повільно випуска-

ти повітря з манжетки. Коли з’являються удари пульсу — це