Запорожан В.М. Загальна хірургія

Подождите немного. Документ загружается.

ває тиха розмова, не можна сміятися, жартувати, легковажно

поводитися, слід дотримуватися порядку під час переміщення

груп студентів по коридорах і палатах, з одного поверху на

інший. Не менш важливим є й те, що навчання має проводитися

водночас із коректним та чуйним ставленням до хворого.

3. Особливості хірургічних методів лікування та загроза ра-

нової інфекції потребують дотримуватися специфічних заходів,

які спрямовано на збереження стерильності перев’язувальних

засобів та інструментарію, одягу хірурга й операційної сест-

ри, захисту післяопераційної рани від інфекції. В операційно-

му блоці, перев’язувальних і маніпуляційних кімнатах розробле-

ні спеціальні правила поведінки та певні навички, які студен-

ти поступово опановуватимуть. З ними ми будемо знайомити

вас на лекціях і практичних заняттях, під час чергування у клі-

ніці вночі, під час виробничої практики, занять у гуртках сту-

дентського наукового товариства (СНТ). Сьогодні важливо,

щоб ви виконували всі ці вимоги, які спрямовано на захист

хворого від інфекції. Слід пам’ятати, що студент повинен зав-

жди бути охайним, мати чистий халат, медичну маску, змінне

взуття.

4. Незважаючи на досягнення хірургії, хірургічні методи лі-

кування ще й досі є агресивними і викликають негативні емоції

у людей, які не звикли до цього. Перев’язування найчастіше

бувають болісними, а оперативні втручання часто супроводжу-

ються значною крововтратою та гноєтечею. Досвід свідчить,

що вже під час першого відвідування цих ділянок роботи сту-

денти погано почувають себе, втрачають свідомість, спостері-

гаючи за хірургічними операціями або маніпуляціями. Про це

слід пам’ятати, а при перших же виявах поганого самопочут-

тя студентів — негайно інформувати про це викладача.

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ХІРУРГІЇ

Хірургія є розділом медицини, який за різних соціально-еко-

номічних періодів розвивався вкрай нерівномірно. Після пері-

оду значного розквіту хірургії в деяких стародавніх країнах

(2–4 тис. років до н. е.) настав період майже повної її дегра-

дації у середні віки, коли панування церкви різко загальму-

вало розвиток медицини. Врешті, від ХІХ ст. і донині триває

період найбільш інтенсивного й бурхливого розвитку хірургії.

Відомості про хірургію давнини ми одержуємо з археологіч-

них розкопок давніх поховань, манускриптів, папірусів і книг,

малюнків на скелях, вазах, з античних скульптур і навіть із на-

родних епосів та легенд, прислів’їв, приказок тощо. Первісні

люди боролися з силами природи, вірили у лихих і добрих духів,

користувалися найпростішими засобами лікування. Немає сум-

ніву, що найдавніші медичні засоби використовувалися у разі

травматичних ушкоджень (на полюванні, на війні) та при ра-

нових ускладненнях, у разі кровотечі під час пологів та при

інших захворюваннях.

Через безвладність людини над силами природи широкого

розповсюдження набули анімалізм і фетишизм, чаклунство, ша-

манство та знахарство. Всі природні явища (вогонь, вода, пові-

тря, земля) і всі хвороби людини пов’язувалися зі злими духа-

ми (лихоманка, трясучка, пухлість, корчі та ін.), яких треба бу-

ло позбутися, вигнати з тіла хворого або обдурити (танок із

шумовими ефектами, маски, страшний одяг шаманів). Поступо-

во особи, які мали «контакт» із цими духами, вирізнялися в ок-

ремі касти жреців і чаклунів.

Здебільшого подібні умільці концентрувалися у храмах, цер-

квах, царських палацах, емпірично накопичуючи досвід ліку-

вання захворювань і змішуючи цей досвід із демонологією й

містикою. Так, поступово відокремлюючись, розвивалися два

якісно різні напрямки у медицині: храмова медицина, яка була

більш досконалою та науковою, і народна медицина, яка була

найпримітивнішою й розвивалася емпірично, без будь-яких пре-

тензій на науковість знань.

«Хірургія» (від грец. cheir — рука, еrgon — дія) означає «ру-

кодія». Ця назва виникла за найдавніших часів і використову-

валася для протиставлення хірургії як ремесла внутрішній ме-

дицині, яка була ще недостатньо вивченою, складною і таєм-

ничою наукою. Внутрішньою медициною займалися особи, які

пройшли повну підготовку в храмах або спеціальних лікарсь-

ких школах. Рукодією ж, тобто перев’язуванням поранень, спи-

ненням зовнішньої кровотечі, вправленням вивихів і лікуванням

переломів мали змогу займатися будь-які особи. Найчастіше

цю роботу виконували нетямущі в цьому цирульники, лазни-

ки, костоправи або воїни-знахарі, чаклуни.

Протягом багатьох тисячоліть до таких «хірургів» зверта-

лися люди з найрізноманітнішими захворюваннями, які мали

зовнішні ознаки хвороби — поранення, трофічні виразки, на-

риви, запальні захворювання очей та зовнішніх статевих ор-

ганів, паразитарні хвороби та пухлини. Таким чином, коло па-

тологічних станів, якими займалися хірурги, було дуже вели-

ким, а теоретична підготовка цих лікарів — дуже низькою.

Проте на тлі того різкого падіння культури, науки та ме-

дицини, яке спостерігалося за середніх віків, не можна не від-

мітити, що за 2–4 тис. років до н. е. у багатьох країнах старо-

давнього світу були досить розвиненими і добре організовани-

ми медицина, зокрема хірургія.

Незважаючи на найпростіші уявлення про світ (визнання чо-

тирьох стихій — землі, води, повітря і вогню), в стародавньо-

му Єгипті й Ірані, Асирії і Вавілоні, Індії і Китаї було досить

розвинене хліборобство, будувалися складні іригаційні систе-

ми, набули розвитку математика, механіка та бронзове лит-

во, з якого виготовляли ножі та інші медичні інструменти.

У цих країнах жаркого клімату і великої кількості шкірних

та паразитарних хвороб жерці храмової медицини справедли-

во приділяли багато уваги гігієні, культу тіла, водним проце-

дурам та фізичним вправам. Тіла померлих досить часто баль-

замували, тому лікарі храмової медицини мали деякі уявлен-

ня про анатомію і фізіологію людини, знали про рух крові по

судинах і виділяли більш світлу «кров дня» та більш темну,

венозну кров, яку вони називали «кров’ю ночі».

Для навчання лікарів та військових лікарів було створено

спеціальні школи, а в Єгипті — «Будинок Життя», де юнаки

вивчали природознавство, ветеринарію й медицину. Серед лі-

карів, які займалися практикою, спостерігалася навіть деяка

спеціалізація, тому що дехто прославлявся досвідом лікуван-

ня очних і шкірних хвороб, інші — лікуванням зовнішніх стате-

вих органів, треті — лікуванням психічних захворювань.

Найбільш знатні лікарі спеціалізувалися з внутрішніх хво-

роб, які вони лікували травами, дієтою, фізичними вправами

або порадами. Хірурги ж займалися «рукодією», тобто лікували

поранення і ранові ускладнення, кровотечі, переломи та виви-

хи, поверхнево розташовані гнійні захворювання та пухлини.

Таким чином, вони відрізнялися від лікарів із внутрішніх хво-

роб, які розвивали так звану «медицину трав», — хірурги

більше уваги приділяли практичним навичкам та удосконален-

ню «медицини ножа». При цьому для зменшення больової чут-

ливості у своїх пацієнтів лікарі оглушували їх вином, опіумом,

настоєм мандрагори. Для виконання хірургічних втручань вони

користувалися бронзовими ножами і достатньо великим набо-

ром інших хірургічних інструментів.

Проте, розуміючи всю складність і віповідальність хірургічних

операцій, у деяких країнах були оголошені досить суворі зако-

ни, які, без сумніву, обмежували широкий розвиток хірургії. Най-

більш повне уявлення про медицину і лікарів того часу ми одер-

жали з так званого кодексу законів царя Хаммурапі з Вавілону

та закону Азбеста з Ірану, де дуже чітко відображені питання

оплати та винагород за успішне лікування, визначена міра пока-

рання за невдалу операцію та поганий наслідок лікування.

Слід відмітити, що до медицини і до хірургічних операцій

допускалися лише особи, які тричі доводили свою кваліфіка-

цію і з успіхом лікували своїх пацієнтів. Після успішного хі-

рургічного лікування «володарю ножа» дозволялося брати пла-

ту або гонорар, який залежно від соціального рівня та достатку

пацієнта сплачувався коровами, вівцями, грошима, прикрасами

із дорогоцінних металів або ж у вигляді зліпка того органа,

який був з успіхом вилікуваним.

Тим же часом, якщо некваліфіковано було використано меди-

цину ножа, а хірургічне лікування мало негативний наслідок,

лікаря засуджували і суворо карали — виколювали одне або

обидва ока, відтинали пальця, кисть або всю руку.

Щодо почесного й дуже високого соціального становища лі-

карів у суспільстві, ассірійські закони все ж таки вказували,

що лікар мусить шукати будь-яку можливість для удоскона-

лення особистих знань, бути ввічливим, зберігати лікарську та-

ємницю, не засмучувати пацієнтів необгрунтованими домис-

лами, а говорити тільки про ймовірні речі. Цими мудрими по-

радами може користуватися будь-який сучасний лікар.

Найбільш високого розвитку набула медицина і, зокрема,

хірургія в стародавньому Китаї й Індії. Найвідомішими твора-

ми індійської літератури є Аюрведа («Книга життя»), в якій

узагальнено багатовіковий досвід індійських лікарів, який

свідчить про те, що хірурги стародавньої Індії з успіхом ліку-

вали рани й майже зшивали їх наглухо після вилучення сто-

ронніх тіл, заснували пластичну хірургію («індійський спосіб»),

з успіхом виконували пластику носа, вух, губ. Деякі історики

відзначають, що вони також проводили череворозтин при киш-

ковій непрохідності й зшивали кишку.

Не менш ніж в Індії, успіхи медицини спостерігалися і в ста-

родавньому Китаї. Медицину ножа вважали найвідповідальні-

шим засобом лікування, до якого вдавалися лікарі, які не мен-

ше ніж тричі з успіхом лікували хворих «різанням ножа».

Хірургію в Китаї цінували дуже високо й характеризували як

«дорогоцінний дарунок неба й вічне джерело слави». Китайські

хірурги Хуа-то, Бень-цяо користувалися шинами з бамбука для

фіксації переломів, вивчали анатомію на трупах, виконували

лапаротомію й кесарів розтин, користувалися широким асорти-

ментом лікарських рослин та акупунктурою.

У стародавньому Китаї створювалися такі науки, як «вчен-

ня про пульс», «вчення про вікна тіла людини», «вчення про

соки організму» (сеча, кров, жовч тощо). Молодим лікарям за

тих далеких часів пропонувалися мудрі поради, які не втрати-

ли своєї актуальності й сьогодні. Наприклад: «Хто сховав хво-

робу від лікаря, той обдурив себе», або «Не лікуй тільки голо-

ву, якщо болить голова, і тільки ногу, якщо болить нога», або

«Лікарю слід лікувати лише те, що можна вилікувати, якщо

хворобу не можна вилікувати — намагайся полегшити страж-

дання хворого». На жаль, слід відмітити, що в деяких країнах,

де медицина іноді є джерелом збагачення лікаря, навіть хво-

рим, які не підлягають операції, призначається лікування, що

дуже багато коштує і яке не є корисним для хворого, а слугує

для збагачення лікаря.

Особливо багату спадщину залишено лікарями стародавньої

Греції і Риму. В цих розвинених країнах книги, збірники, які на-

писано Гіппократом, Цельсом, Галеном, стали джерелом медич-

них знань і впливали на медицину всіх народів Європи аж до

середніх віків.

Гіппократ (459–377 до н. е.) — видатний лікар-терапевт,

талановитий хірург і вихователь. Він уважно збирав анамнез

у своїх хворих, з подробицями описував клінічні симптоми

захворювань, вивчав анатомію на трупах. Використовуючи

різноманітні хірургічні засоби в лікуванні, багато приділяв ува-

ги і психотерапії, пропонуючи фізичні вправи та природні за-

соби лікування (сонце, повітря, вода). Найбільшої слави набу-

ла «Клятва Гіппократа», яку давали молоді лікарі, розпочина-

ючи професійну діяльність.

Розквіт стародавнього Риму визначив переміщення цент-

ру медицини з Греції до Риму, хоча й римські лікарі були уч-

нями Гіппократа. Найбільш видатними представниками римсь-

кої медицини були К. Цельс (І ст. н. е.) і Кл. Гален (ІІ ст. н.

е.). Праці Цельса й трактати Галена були основними керів-

ними творами для багатьох лікарів Західної Європи аж до ХV–

ХVIII ст.

Цельс вперше застосував лігатуру для перев’язування су-

дин у рані з метою спинення кровотечі, використав свинцеві

трубки для дренування ран. У його творах, крім того, знахо-

димо перше описання з подробицями клінічного перебігу задав-

неного раку нижньої губи.

Кл. Гален у перший період своєї діяльності був лікарем гладі-

аторів, спостерігав за перебігом процесів, які відбувалися у

рані, намагався зшивати рани шовком, застосовував бронзові

трубки для дренування ран. Він вважав, що гній є обов’язко-

вою складовою частиною процесу загоювання, плутаючи ус-

кладнення рани з процесом регенерації (загоювання через на-

гноєння). Вивчаючи анатомію і фізіологію людини, він чомусь

вважав центром кровообігу не серце, а печінку. Кл. Гален вив-

чав властивості лікарських трав і виготовляв із них лікарські

препарати.

Незважаючи на досягнення окремих представників лікарсь-

кої професії, слід наголосити, що лікарів було обмаль, що вони

обслуговували, головним чином, царський двір і високих чи-

новників, а для простого люду вони були недоступними. Відо-

мий давньогрецький історик Геродот описував звичай, коли

хворих вивозили на людні площі або базари, щоб люди, які про-

ходять мимо, могли давати їм поради щодо лікування.

Після падіння Римської імперії багато досягнень хірургії бу-

ло втрачено й забуто. Хірургія наражалася на шалений опір з

боку церкви, служителів культу й релігійних фанатів, які забо-

роняли розтин трупів, виконання будь-яких операцій, пов’яза-

них із кровопролиттям, а намагання вивчати анатомію на тру-

пах призводили до звинувачення в єресі й загрожували вчено-

му багаттям інквізиції. Панування церкви похмурими століття-

ми середньовіччя ставило практично непереборні перешкоди

для розвитку хірургії, яка все більше спрощувалася і перетво-

рювалася на ремесло.

Але багато сміливців і талановитих лікарів продовжували

вивчати і розвивати хірургію, долаючи відсталість релігійних

забобонів і досягаючи певних успіхів. До таких видатних лі-

карів можна залічити арабського лікаря Ібн Сіну (Авіценна),

який залишив по собі більше як 100 наукових праць із різних

питань медицини і хірургії; А. Везалія — засновника нормаль-

ної анатомії; В. Гарвея, який відкрив закони кровообігу у лю-

дини, а також Гі де Шоліака, Амбруаза Паре, Бруно де Лон-

генбурга, Парацельса та інших хірургів. Цілу епоху в історії

хірургії створив М. І. Пирогов, який був не лише прекрасним

анатомом, блискучим хірургом, а й талановитим вченим, нова-

тором і державним діячем.

Майже до ХVIII ст. прогрес хірургії був незначним, що по-

в’язано, певною мірою, з тяжким соціальним станом хірургів.

Переворот відбувся у ХVIII ст., коли міланського хірурга Лаф-

ранжі вперше було допущено до читання лекцій із хірургії на

медичному факультеті Сорбонського університету (1719). У

1731 р. було засновано французьку хірургічну академію.

Таким чином, незважаючи на те, що хірургічні заходи нале-

жать до найдавніших навичок медичної професії, хірурги три-

валий час не знаходили визнання в офіційній медицині й навіть

не залічувалися до стану лікарів. Слід також відмітити, що й

тоді, коли хірургію врешті-решт було визнано як офіційну ме-

дичну спеціальність, вона не могла істотно удосконалювати-

ся, доки вчені не знайшли шляхи для подолання трьох голов-

них перешкод, якими є:

1. Шок, що часто спостерігався під час операції через від-

сутність знеболювальних засобів.

2. Інфекції, які ускладнювали хірургічні втручання через те,

що лікарі не володіли засобами асептики й антисептики.

3. Кровотеча та її наслідки, з якими лікарі не могли бороти-

ся тому, що проблему ізогемаглютинації ще не було розв’яза-

но й не було вчення про групи крові.

Надалі переконаємося в тому, що всі ці головні перешкоди

для розвитку хірургії набули свого наукового обгрунтування

лише наприкінці XIX ст. і, головним чином, у XX ст. Щоправ-

да, багато питань хірургії і сьогодні ще не є з’ясованими і по-

требують вивчення. Але ж основні шляхи щодо подальшого

розвитку хірургії вже визначилися й активно втілюються у

життя.

Хірурги України, продовжуючи славні традиції М. І. Пиро-

гова, Б. А. Караваєва, С. М. Коломніна, М. В. Скліфосовсько-

го, О. С. Яценка, В. Ф. Грубе, А. Г. Подреза та інших видат-

них хірургів, які працювали в Україні, досягли великих успіхів.

Імена М. М. Волковича, К. М. Сапежка, М. П. Тринклера були

відомими далеко за межами України. Вони об’єднували навко-

ло себе кращих хірургів, спрямовуючи їх діяльність шляхом

практичного застосування досягнень хірургії.

Школи М. М. Волковича, М. П. Тринклера, К. М. Сапежка

були нерозривно пов’язаними з передовими земськими хірурга-

ми. Цьому зв’язку великою мірою сприяв М. І. Пирогов як свої-

ми працями, так і безпосередньою участю у творчій діяльності

українських хірургів. «Пирогов зв’язав університетську, ака-

демічну хірургію із земською», — писав В. А. Оппель. Міцний

зв’язок академічної хірургії із земською був однією з особли-

востей хірургічних шкіл Києва, Харкова, Одеси першого двад-

цятиліття нашого сторіччя. Школи М. М. Волковича, М. П.

Тринклера і К. М. Сапежка сприяли об’єднанню і зростанню

кращих сил земської хірургії.

У надрах земської хірургії народилися й такі видатні хірур-

ги України, як А. Т. Богаєвський, О. А. Юцевич, В. Г. Козловсь-

кий, Я. В. Зільберберг, Л. І. Малиновський та ін. Вони разом

з іншими визначними хірургами розв’язали низку найважливі-

ших завдань хірургії. Успішний розвиток черевної хірургії ве-

ликою мірою зобов’язаний А. Т. Богаєвському, М. П. Тринк-

леру, О. А. Юцевичу, М. М. Волковичу, К. М. Сапежку, В. Г.

Козловському, Л. І. Малиновському та ін.

Українські хірурги зробили багатий внесок у розвиток ор-

топедії. І. Ф. Сабанєєв, А. Г. Подрєз, М. М. Волкович, К. Ф.

Вегнер та інші хірурги запропонували нові кістково-пластичні

операції, розробили функціональний метод лікування переломів

кісток та інші раціональні способи лікування псевдоартрозів,

контрактур, кістково-суглобового туберкульозу. Операція І. Ф.

Сабанєєва увійшла до арсеналу класичних, а оперативні при-

йоми і консервативні способи лікування туберкульозу кісток,

запропоновані А. Г. Подрєзом, М. М. Волковичем, Н. І. Кефе-

ром та іншими хірургами, не втратили свого значення і сьо-

годні.

Земські хірурги Є. К. Істомін, О. О. Абражанов, Я. О. Галь-

перін, О. І. Мещанінов, І. П. Скляров, І. Д. Маслов, Є. Ю. Кра-

маренко, В. Л. Покотило, Я. В. Зільберберг, Н. І. Кефер відігра-

ли велику роль в організації хірургічної допомоги населенню;

разом з ними працювали й академічні хірурги М. М. Волкович,

М. П. Тринклер, О. П. Кримов, І. В. Кудинцев, В. М. Шамов,

О. В. Мельников та ін. Вони були ініціаторами скликання пер-

ших з’їздів хірургів.

На перших губернських і республіканських з’їздах хірургів

в Одесі, Харкові вперше в історії хірургії розглядалися питан-

ня про покращення хірургічної допомоги сільському населенню,

про боротьбу з травматизмом, організацію невідкладної допо-

моги при гострих перитонітах, обговорювалися проблеми раку,

туберкульозу, підготовки хірургічних кадрів. На цих з’їздах по-

ставали також й інші важливі питання, вирішення яких мало дер-

жавне значення. З’їзди не тільки підбивали підсумки роботи, зак-

ріплювали досягнуте, але й виробляли програму подальшої

діяльності хірургів найближчим часом.

Хірурги України завжди брали активну участь у роботі

органів охорони здоров’я, у діяльності хірургічних товариств,

пропаганді медичних знань серед населення, були провідниками

ряду найважливіших державних заходів, спрямованих на полі-

пшення медичного обслуговування населення. Саме хірурги

були ініціаторами створення в республіці стрункої системи про-

тиракової і протитуберкульозної служб, чіткої організації швид-

кої та невідкладної допомоги. Було запропоновано проводити

диспансеризацію населення, що є однією з основних ланок ме-

дичної профілактики.

Були створені відомі хірургічні школи. У фундації цих шкіл

велика заслуга належить В. М. Шамову, О. В. Мельникову,

які працювали в Україні майже 20 років, залишивши по собі

численних учнів, які також створили свої хірургічні школи.

В. М. Шамову та його школі належить наукове розроблення

основних проблем переливання крові, впровадження в практи-

ку методу переливання трупної крові, розв’язання найважливі-

ших проблем нейрохірургії, черевної хірургії, ендокринології,

трансплантації тканин, злоякісних новоутворень, військово-по-

льової хірургії. Він надрукував понад 100 великих праць,

кілька монографій і багато збірок із найактуальніших питань

теоретичної і практичної хірургії. О. В. Мельников є одним із

засновників української школи онкологів і школи шлункової

хірургії. Він підготував багато учнів, які продовжують розви-

вати його ідеї. Його перу належать понад 10 монографій і 130

праць з актуальних проблем сучасної хірургії.

У розвитку хірургії важко переоцінити роль О. П. Кримо-

ва, М. І. Ситенка, В. П. Філатова, Н. І. Кефера, І. В. Кудинце-

ва, Я. О. Гальперіна, І. М. Іщенка, М. М. Амосова, М. С. Коло-

мийченка, О. І. Арутюнова, М. П. Новаченка, І. Я. Дейнеки,

М. М. Милостанова, З. Й. Геймановича, О. О. Шалімова та

багатьох інших українських хірургів.

О. П. Кримов створив свою школу. Він опублікував понад

130 праць, у тому числі 10 монографій і широко відомий

підручник із хірургії. Його праця «Вчення про грижі» є найдок-

ладнішим дослідженням з цього питання у світовій літературі.

І. В. Кудинцев, учень Л. В. Орлова, є одним із перших органі-

заторів невідкладної допомоги при гострих хірургічних захво-

рюваннях. Йому і його школі належить розробка важливих про-

блем черевної хірургії й урології.

Я. О. Гальперін, учень С. І. Спасокукоцького, створив свою

школу, запропонував багато нового у хірургії стравоходу,

шлунка тощо. І. М. Іщенко, учень О. П. Кримова, один із зас-

новників української школи нейрохірургів, опублікував понад

100 праць, присвячених черепно-мозковій травмі, шоку, крово-

течам, гнійній інфекції, військово-польовій хірургії, хірургії

шлунка, селезінки, жовчних шляхів, розвиткові хірургічної дум-

ки та історії хірургії. Він є організатором багатьох з’їздів і пле-

нумів хірургів України.

Розпочате українськими хірургами (Б. Ю. Франкенберг,

Ю. Ю. Крамаренко, О. П. Кримов) розроблення проблеми груд-

ної хірургії 1948–1951 рр. набуло широкого розмаху.

Особливо успішно грудна хірургія почала розвиватися від

1952 р., коли при Київському інституті вдосконалення лікарів

було створено першу кафедру торакальної хірургії, яку очо-

лив М. М. Амосов. Він розробив показання до хірургічного

лікування нагнійних процесів, туберкульозних уражень, ме-

тодику пневмоектомії і лобектомії, способи знеболювання при

цих операціях. Він домігся найнижчої летальності після цих опе-

рацій. За активною участю М. М. Амосова в Україні підго-

товлено багато торакальних хірургів, у всіх обласних центрах

створено відділення торакальної хірургії.

Останніми роками поряд із торакальною хірургією широко-

го розвитку набула хірургія серця і судин. В Україні найбіль-

ше операцій із приводу захворювань серця виконав М. М. Амо-

сов. Хірургія серця успішно розвивається: у Києві — О. О.

Шалімов, у Львові — М. В. Даниленко, у Донецьку — В. К.

Гусак та ін.

М. І. Ситенко є одним із засновників української школи ор-

топедів-травматологів, талановитим організатором травмато-

логічної допомоги в нашій країні. Його роботи з питань орто-

педичної допомоги і з суто теоретичних питань завжди відрізня-

лися актуальністю. Він зробив великий внесок у дослідження

кісткового мозоля, процесу регенерації кісткової тканини, роз-