Залізняк Л.Л. Археологія України

Подождите немного. Документ загружается.

Тема 26

Ранньосередньовічні пам'ятки півдня України

прикрашених зерню та скляними вставками, фахівці пов'язують із участю бол-

гарського в основі населення в аварських війнах із Візантією.

Особливу групу пам'яток Подніпров'я становлять так звані скарби з Малої

Перещепини, Вознесенки, Глодос тощо. У Вознесенці на території сучасного

Запоріжжя В. А. Гринченко у 1930 р. повністю розкопав чотирикутну ділянку

розміром 82x51 м, обнесену валом із землі та каміння. Усередині огорожі у

двох ямах знайдено "скарб", що складався із 58 залізних стремен, 40 вудил,

139 пряжок, семи стріл, ножів та ін. Ближче до дна лежали золоті та срібні речі

(оздоби поясів, піхов та руків'їв шабель і кинджалів, бубонці, фігурки орла та

лева — навершя візантійських штандартів). Усі ці речі було простромлено

трьома шаблями.

Глодоський "скарб" у басейні Південного Бугу містився в ямі між двома

паралельними лініями ровів. Тут виявлено золоті прикраси: ланцюг із меда-

льйонами візантійського походження, браслети, персні, сережки, прикраси

пояса, оздоблені сріблом деталі шаблі й кинджала, кінської збруї, дорогий

срібний посуд тощо. Деякі з речей випалені у вогні. Поруч із дорогоцінностя-

ми виявлено кальциновані людські кістки.

У 1912 р. на околиці с. Мала Перещепина поблизу Полтави був знайдений

скарб, що містив 25 кг золотих та 50 кг срібних виробів (усього їх налічувало-

ся кілька сотень). Серед них — коштовний сасанідський і тюрко-согдійський

посуд, зброя, предмети убрання, кінське спорядження, у тому числі й авар-

ських типів, а також 69 золотих візантійських монет. Монограми на перснях

"Куврат" і "Куврата патрикия", тобто кагана Куврата, дають підстави припус-

тити, що частина скарбу належала Куврату або його нащадкові. Перещепин-

ський комплекс вважають похованням, кенотафом або пожертвою.

На думку А. К. Амброза, усі зазначені вище комплекси є залишками каган-

ських поминальних храмів, аналогії яким відомі у Монголії. В цілому вони дату-

ються другою половиною VII ст. Взагалі, наявність трьох комплексів у ком-

пактному районі Полтавщини (Макухівка, Мала Перещепина, Нові Санжари)

дає підстави припустити, що тут розміщувалася одна зі ставок каганів Великої

Болгарії.

У зв'язку з "болгарською проблемою" варто згадати відоме Пастирське го-

родище, що неодноразово досліджувалося археологами, зокрема В. В. Хвойкою.

Пам'ятка датується кінцем VII — першою половиною VIII ст. Крім 50 напів-

землянок і господарських споруд, в одній з яких було знайдено велику кіль-

кість обвугленого зерна, тут виявлено майстерні ковалів, ювелірів, гончарів.

Феномен Пастирського, певним аналогом якому є Битицьке городище на

Сумщині, пояснюється дослідниками по-різному. На думку О. М. Приход-

нюка, мешканці Пастирського городища були нащадками тих слов'ян, які в

VI—VII ст. колонізували Нижнє Подунав'я та північно-східну частину Бал-

канського півострова. З приходом туди болгар у 680 р. частина слов'ян змуше-

на була повернутися на свої прадавні території, заснувавши Пастирське горо-

дище. І. О. Гавритухін і А. М. Обломський вважають, що Пастирське було

ремісничим центром у складі Великої Болгарії, де мешкало слов'янське і кочо-

ве населення.

Крім Пастирського, у Степу відомо також два гончарні центри, де виготов-

лялася кераміка північнокавказьких типів. Неподалік від Запоріжжя, в балці

421

Розділ V

Канцирка було досліджено 18 двоярусних горнів, де виготовлялися триручні

глеки, одноручні кулясті глеки, глеки з роздутим тулубом і великі ліфосо-

подібні посудини. Подібні горни відкриті також на Полтавщині поблизу

с. Мачухи. Дані центри найімовірніше діяли протягом VII ст., обслуговуючи

кочові племена Великої Болгарії. Утім, не виключено, що вони продовжували

функціонувати й пізніше, упродовж першої половини VIII ст., за часів Хо-

зарського каганату.

Комплексів часів хозарської експансії кінця VII — першої половини VIII ст.

у Причорномор'ї виявлено небагато. У селищах Ясиновому на Миколаївщині

та Портовому в Криму досліджено два поховання вершників із кіньми. Як

відомо, Хозарський каганат був утягнутий у тривалу війну з арабами, яка тіль-

ки у 737 р. завершилася мирною угодою. За цей час частина болгарських пле-

мен разом із аланами відійшла у лісостепові райони Лівобережжя і в степи

Приазов'я. Розпочався перехід до нового способу господарювання і формуван-

ня нової культури — салтівської, про що йшлося вище.

Пам'ятки ранньосередньовічного Криму

На території Кримського півострова відомо понад 300 пам'яток доби ран-

нього Середньовіччя. Це міста й фортеці, селища, храми й монастирі, виробничі

центри та різноманітні могильники. Значна частина цих пам'яток активно вив-

чається археологами ще від XIX ст. Протягом останніх десятиліть значний

внесок у їх дослідження зробили Є. В. Веймарн, А. І. Айбабін, А. К. Амброз,

І. А. Баранов, В. Л. Миц та ін. Специфікою Криму є значна кількість римських

і ранньовізантійських писемних свідчень про події, що відбувалися на півост-

рові. Це дає можливість доволі чітко пов'язати згадані у джерелах ті чи інші

народи та племена з археологічними реаліями.

Більша частина ранньосередньовічних пам'яток Криму належить своєрід-

ній спільноті, що склалася внаслідок синтезу римсько-візантійської культури

міст Південної Таврики та Боспору з культурами різноетнічних варварських

народів. Серед останніх були не лише місцеві гірські племена, а й прийшлі

кочові та напівкочові народи, що потрапляли до Таврики протягом усієї доби

Великого переселення народів.

Початок цьому процесові було покладено вторгненням племен готського

союзу під час так званих Скіфських воєн 60—70-х років III ст. Сліди руйнації

цього часу помітні на більшості міст і поселень, а також на римському війсь-

ковому посту в Хараксі. Могильники прибульців другої половини III—IV ст.

складаються з ґрунтових або вирубаних у скелі склепів, ґрунтових простих чи

підбійних могил. Такий поховальний обряд, всебічно досліджений на могиль-

никах Інкерман, Озерне, Заморське, властивий переважно сармато-аланам.

Поховання германців представлені виключно кремаціями на могильниках побли-

зу с. Курортне та на Чатирдазі, причому в першому випадку тілоспалення бу-

ли перекриті невисокими кам'яними курганами. Тілоспалення поширені й на

біритуальних могильниках у долині р. Чорна та на Гераклейському півострові,

422

Тема 26

а також у долині річок Бельбек, Харакс та ін. Поряд із кремаціями у ямах,

кам'яних урнах, амфорах, ліпних і гончарних посудинах тут зафіксовані й

тілопокладення. У деяких могилах небіжчики лежали в дерев'яних колодах або

були загорнуті в кошму. Дно могильної ями було посипане вугіллям чи крей-

дою. У складі інвентаря переважала імпортна червонолакова кераміка (глечи-

ки і миски), хоча трапляється також місцевий гончарний і ліпний посуд, а

також світлоглиняні амфори інкерманського типу. Жіночі поховання супро-

воджувалися фібулами, браслетами, перснями, різноманітними підвісками,

чоловічі — деталями поясного набору та кінського спорядження, зброєю.

Знахідки довгих мечей, бойових сокир та частин щитів пшеворського типу

підтверджують інфільтрацію до Таврики готів.

Поява у Причорномор'ї гунів у 70-х роках F/ ст. фіксується впускними

похованнями кочовиків у кургани на рівнинній частині півострова, а також по-

хованнями в античному склепі (Донузлавське городище). Небіжчики супро-

воджувалися характерними гунськими речами: важкими стрілами, казанами,

поліхромними прикрасами. Поблизу с. Миролюбівка виявлено багате похован-

ня гунського вождя. Небіжчика супроводжував кінь, збруя якого також була

прикрашена у поліхромному стилі.

Міграція гунів призвела до зміни ситуації у регіоні. Після розгрому союзу

германських племен значна частина міського населення переселилася на Дунай та

в Італію. В подальшому спостерігався відтік готів і аланів із Криму у складі

гунського об'єднання. Водночас відбуваються зміни у господарстві: орне земле-

робство на схилах гір витісняє відгінне та присадибне скотарство, а також

садівництво і виноградарство.

У другій половині V ст. частина готів залишила Таврику і переселилася на

Таманський півострів. Саме в цей час переривається функціонування могиль-

ників Ай-Тодор і Чатирдаг. Припускають, що зникнення кремацій спричини-

ло поширення серед готів Південної Таврики християнської релігії та відпо-

відних поховальних звичаїв.

Близько середини VI ст. ситуація у Криму стабілізується, що пояснюється

входженням його до складу Візантійської імперії та припиненням гунських набігів.

Пам'ятки V—VII ст. утворюють компактну групу в Байдарській долині, у горах

між ріками Альма і Чорна, а також на південному узбережжі Таврики. Посе-

лення Південно-Західного Криму супроводжуються катакомбними могильни-

ками Скалисте, Ески-Кермен, Інкерман, Чуфут-Кале, Лучисте, Суук-Су та ін.

Ці могильники складаються із поховальних споруд трьох типів: ґрунтових

склепів-катакомб, підбійних та простих могил. Зазвичай кількісно переважали

склепи. Зокрема, на могильнику Скалисте, дослідженому Є. В. Веймарном у

1959—1961 pp., із 848 поховальних споруд зафіксовано лише 37 підбійних і

вісім ґрунтових могил. Розміри прямокутних поховальних камер склепів — від

2,5 х 2 до 3 х 2,6 м, довжина дромоса 2—4,5 м. Переважна більшість поховань

справлена у колодах. Склепи були родинними кладовищами, тому небіжчики,

як правило, лежали у кілька ярусів.

Протягом першої половини VI ст. ліпний посуд у поховальному інвентарі

повністю витісняється гончарним (переважно глеками). Чоловічі поховання

супроводжувалися поясними наборами, інколи зброєю (мечі та кинджали, щи-

ти, луки тюркського типу й сагайдаки зі стрілами), кінським спорядженням

423

Розділ V

(вудила із псаліями). Для жіночих поховань типові широкі пояси з масивними

срібними пряжками, антропо- та зооморфні прикраси. Використовувалися та-

кож браслети, скроневі кільця, парні пальчасті фібули та намиста з металу,

напівдорогоцінних каменів і скла. Очевидно, протягом VI—VII ст. населення

Таврики зберігало культурні зв'язки з германцями у Центральній Європі,

звідки сюди потрапляли гепідські та остроготські пряжки.

Від другої половини VII ст. візантійська торевтика домінує у некрополях

Південного Криму: стають типовими поясні геральдичні набори, пряжки з

хрестами, зображеннями левів та людських облич тощо. Певні зміни відбува-

ються й у поховальному обряді, що пов'язано із християнизацією Кримської

Готії: з'являються могили із західною орієнтацією, а на небіжчиках — натільні

хрести й амулети.

Вважається, що катакомбні могильники належали гото-аланському населен-

ню або аланському з незначною домішкою германського етносу. Відомо, що за

часів Юстиніана І кримські готи й алани виступають як федерати Імперії.

Тиск варварських племен на кордони Візантії змусив уряд ужити заходів

щодо зміцнення старих оборонних споруд Херсонеса і Боспора, а також

будівництва нових укріплень. Візантійською адміністрацією Таврики у VI ст.

створюється складна система захисту кордонів, орієнтована у найбільш небез-

печному напрямі — з боку степу. Вона складалася з "довгих стін", які закри-

вали проходи до гірських долин, заселених гото-аланами, і низки опорних

пунктів поблизу цих проходів. Такими гірськими фортецями є Каламіта, Ескі-

Кермен, Мангуп, Сюйрен, Чуфут-Кале, Бакла. Опорними пунктами Імперії на

узбережжі були Алустон і Горзувіта. Крім того, на березі будується ще один

порт — Сугдея. У Херсонесі та інших містах візантійськими зодчими споруд-

жуються храми.

У першій половині VIII ст. у зв 'язку з масовою міграцією на територію Кри-

му малоазійських греків виникає низка нам 'яток провінційно-візантійської куль-

тури. Нині відомо більш як 40 сільських поселень, укріплених і печерних мо-

настирів, а також храмів і могильників з плитчастими похованнями. Водночас

у гірських районах набуває розвитку виробництво будівельної і тарної ке-

раміки: відкрито близько 25 гончарних комплексів із двоярусними горнами.

На поселеннях досліджено невеликі одно- та двокамерні житла, споруджені з

бутового каміння і перекриті черепицею. У центрі поселення містився храм.

Типова сільська церква являла собою видовжену у плані однонефну базиліку.

Одночасно з сільськими каплицями з'являються триапсидні храми значно

більших розмірів, інколи багато прикрашені мозаїкою (Тепсень, Партеніт,

Судак та ін.).

Близько середини VII ст. частина Східного Криму, в тому числі й Боспор,

підпадає під владу Хозарського каганату. До Таврики переселяються із Приазов'я

та Північного Кавказу болгари й алани. На основі культури прибульців у цей час

формується салтівська культура. Сьогодні відомо більш як 100 поселень і 10

ґрунтових могильників давньоболгарського типу. Серед найбільш ранніх —

поселення Тау-Кипчак, на якому виявлено 24 напівземлянки та 10 наземних

будинків. Пізніше кількісно переважають саме наземні житла з кам'яними

стінами і печами, близькі за формою до провінційно-візантійських споруд

(Тепсень, Тиритака, Кордон-Оба, Героївка). Керамічний комплекс представ-

424

Тема 26

Ранньосередньовічні пам'ятки півдня України

лений візантійськими амфорами, піфосами та столовим посудом, тоді як ку-

хонна кераміка залишалася сіроглиняною салтівською.

Пам'ятки з характерним матеріалом салтівської культури відкрито під час

розкопок у Більбекській долині, Ласпі, Партеніті, Алушті, Фуні, Мангупі, Су-

даку, Баклі та інших поселеннях. Частина болгар приймає християнство, про

що свідчать поява склепів візантійського типу, в яких салтівці ховали своїх

небіжчиків, та будівництво християнських храмів на ряді поселень.

З посиленням влади Хозарського каганату переривається функціонування

візантійської системи оборони. Хозари встановлюють контроль над Гірським

Кримом, поступово відбудовуючи напівзруйновані візантійські оборонні спо-

руди. Залишки будівельної діяльності часів хозарського панування виявлені на

Мангупі, Алустоні, Киз-Кермені, Судаку та ін.

Ранньоболгарська культура зникає близько середини X ст. унаслідок хоза-

ро-візантійських війн. Посилення у гірських та приморських районах візантій-

ської адміністрації після падіння Хозарської держави сприяло активізації кон-

тактів ранніх болгар з аланським і грецьким населенням. На цій основі в подаль-

шому сформувалася єдина етнокультурна спільнота.

Таким чином, на зламі нашої ери на півдні Східної Європи склалося кілька

латенізованих культур, які увібрали в себе елементи місцевих старожитностей

раннього залізного віку, поєднавши їх із кельтськими рисами. Протягом

середини — третьої чверті І ст. н. є. нащадки зарубинецьких племен широко

розселяються в лісостепу й на півдні лісової зони, інтегруючись із герман-

ськими, балтськими та фракійськими племенами. На рубежі II—III ст. досить

різнорідні пам'ятки змінюються генетично пов'язаними з ними київською та

зубрицькою культурами, носіями яких, очевидно, були венети Тацита. Значний

вплив на них справила поліетнічна черняхівська культура з певними провін-

ційно-римськими рисами, що вважається археологічним втіленням «держави

Германаріха».

У першій половині V ст. спостерігається згасання черняхівської культури,

викликане еколого-демографічною кризою й експансією гунів. Водночас

відбуваються зміни й у середовищі її північних сусідів, які в основному

зберегли свою соціально-економічну структуру. З виникненням на цій основі

празької, пеньківської і колочинської культур є підстави стверджувати про

завершення процесу спільнослов'янського етногенезу. Очевидно, розвиток

слов'янської спільноти відбувався доволі динамічно — починаючи з 512 р.

візантійські автори фіксують появу склавінів і антів на лівому березі Дунаю.

Основна експансія племен празької і пеньківської культур була спрямована в

Центральну Європу та Подунав'я, тоді як колочинські групи рухалися пере-

важно на північ. До початку VII ст. назви венети і анти, дані цим племінним

групам їхніми сусідами, поступово поглинаються самоназвою «слов'яни».

Празька культура (склавши) відіграла основну роль у формуванні культур

літописних князівств останньої чверті І тис. н. є.: райковецької — на правому

і волинцевсько-роменської — на лівому берегах Дніпра. Своєю чергою, на

основі райковецьких пам'яток виникає культура ранньої Києворуської

держави.

Більшість етнокультурних та соціально-економічних процесів, що сприяли

виникненню слов'янської спільноти, а згодом і Київської Русі, відбувались у

425

Розділ V

ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ ТА ЇХНІ СУСІДИ

тісній взаємодії з іншими як осілими (балти, германці, кельти, фракійці), так

і кочовими народами і племенами (сармати, гуни, болгари, хозари). Значний

вплив на розвиток населення, що мешкало на території сучасної України,

справили Римська, а згодом Візантійська імперії. На зламі VII—VIII ст.

розвиток східнослов'янського суспільства значно прискорили також активні

контакти з великою Моравією та Хозарським каганатом.

Рекомендована література

Айбабин А. И. Зтническая история

ранневизантийского Крьіма. Симферополь,

1999.

Археология Украинской ССР: В 3 т. Киев,

1986.

Баран В. Д. Давні слов'яни. Київ, 1998.

Баран В. Д., Козак Д. Н., Терпшовсьшй Р. В.

Походження слов'ян. Київ, 1991.

Гавритухин И. О., Обломский А. М.

Гапоновский клад и его культурно-

исторический контекст. Москва, 1996.

Горюнов Е. А. Ранние зтапьі истории славян

Днепровского Левобережья. Ленинград,

1981.

Давня історія України: У 3 т. Київ, 2000.

Т. 3.

Козак Д. Н. Етнокультурна історія Волині

(І ст. до н. є. — IV ст. н. є.). Київ, 1992.

Крим, Северо-Восточное Причерноморье

и Закавказье в зпоху средневековья (IV—

XIII вв.). — Археология. Москва, 2003.

Магомедов Б. В. Черняховская культура.

Проблема зтноса. Люблин, 2001.

Максимов Е. В. Зарубинецкая культура

на территории УССР. Киев, 1982.

Обломский А. М. Днепровское лесостепное

Левобережье в позднеримское и гуннское

время. Москва, 2002.

Обломский А. М., Терпиловский Р. В.

Среднее Поднепровье и Днепровское

Левобережье в первьіе века нашей зрьі.

Москва, 1991.

Плешнева С. А. От кочевий к городам. —

МИА. 1967. № 142.

Приходнюк О. М. Степове населення

України та східні слов'яни (друга половина

І тис. н. є.). Київ; Чернівці, 2001.

Русанова И. П. Славянские древности

VI-VII вв. Москва, 1976.

Седов В. В. Восточньїе славяне

в VI—XIII вв. - Археология СССР.

Москва, 1982.

Славяне и их соседи в конце І тьіс. до н.з. —

первой половине І тне. н. з. — Археология

СССР. Москва, 1993.

Славяне Юго-Восточной Европн

в предгосударствнньїй период. Киев, 1990.

Степи Евразии в зпоху средневековья. —

Археология СССР. Москва, 1981.

Терпиловский Р. В. Славяне Поднепровья в

первой половине І тне. н. з. Люблин, 2004.

Третьяков П. Н. По следам древних

славянских племен. Ленинград, 1982.

Щукин М. Б. На рубеже зр. Санкт-

Петербург, 1994.

Этннокультурная карта территории

Украинской ССР в І тьіс. н. з. Киев, 1985.

ЕПОХА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Тема 27

Становлення Київської Русі

ерша держава східних слов'ян, що сформувалася наприкінці І тис. н. є. й

була знищена ордами монголо-татар на чолі з ханом Батиєм у першій

половині XIII ст., упродовж усього періоду свого існування являла собою

динамічну структуру, яка у своєму розвитку пройшла кілька етапів. Проблема

виникнення Київської держави залишається однією з найактуальніших у

вітчизняній історіографії.

Реконструювання її історії значною мірою пов'язане з використанням ма-

теріалів археологічних пам'яток, котрі вивчаються уже протягом більш як двох

століть. Серед представників "першої хвилі" дослідників (XIX — початок

XX ст.) такі відомі постаті, як В. Б. Антонович, М. Ф. Біляшівський, М. О. Ма-

каренко, Д. Я. Самоквасов, В. В. Хвойка, які багато зробили для накопичен-

ня інформації та її початкової систематизації. У плані польових доробок

основна увага була прикута до розкопок курганних могильників та укріплених

пунктів. Особливо успішним слід вважати вивчення Чорної Могили в Черні-

гові та городища Княжа Гора під Каневом. У першій половині — середині

XX ст. акценти досліджень дещо змінилися: на перше місце вийшли розкоп-

ки давньоруських міст — Києва, Чернігова, Любеча, Галича та інших

(М. К. Каргер, Б. О. Рибаков, Я. Пастернак). Не припинялося також вивчен-

ня могильників, зокрема Шестовицького (Д. І. Бліфельд), сільськогосподар-

ських пам'яток та військової справи (В. Й. Довженок, А. М. Кірпічніков). У

другій половині XX — на початку XXI ст. вони набули більш комплексного

характеру. Вивчалися не лише укріплені центри, як-от Київ (П. П. Толочко),

Путивль (О. В. Сухобоков), Василів (Б. О. Тимощук), Вал (М. М. Кучінко),

Шестовиця (В. П. Коваленко) чи могильники: Липове, Зелений Гай (О. П. Мо-

ця), а й сільські пам'ятки: Григорівка (В. О. Петрашенко), Ліскове (О. В. Ше-

кун), Змійові вали (М. П. Кучера) та інші численні об'єкти. Все це дало мож-

ливість зробити вагоміші, обгрунтованіші висновки та підготувати цілу низку

фундаментальних праць.

Загальна характеристика періоду

Слід зазначити, що Русь розвивалась у рамках загальних закономірностей

історико-культурного процесу середньовічної Європи, в якому брали участь усі

тогочасні народи. Сам механізм формування соціально стратифікованих

суспільств можна охарактеризувати таким чином. Інтенсифікація матеріально-

428

Тема 27

•

го виробництва (удосконалення обробки землі, розвиток різноманітних реме-

сел тощо) зумовила появу регулярного додаткового продукту, що уможливило

експлуатацію людини людиною. Узурпація влади посадовими особами призве-

ла до соціальної диференціації суспільства, майнового розшарування, відчу-

ження самого додаткового продукту на користь "сильних світу цього" й

експлуатації ними залежного населення, а також рядових общинників.

У соціальному відношенні в цей час "класичні" структури первісного сус-

пільства трансформуються у переддержавні "вождівства", засновані на відо-

собленні більшості населення від управління самим суспільством. У них уже

простежувалися майнове розшарування та соціальна нерівність, але ще був

відсутнім легалізований апарат примусу. Східні слов'яни VIII—IX ст., про яких

ішлося в одній із попередніх тем, — поляни (територія Середнього Подні-

пров'я), древляни (Східна Волинь), сіверяни (Дніпровське Лівобережжя), во-

линяни (Західна Волинь), хорвати (прикарпатський та буковинський регіони),

тиверці (Подністров'я), уличі (Нижнє Подніпров'я) та інші, згадані на перших

сторінках "Повісті минулих літ", можуть бути охарактеризовані як спільноти

періоду "вождівства".

У цей час починають поступово формуватися й більші метаетнопотестарні

спільноти — осередки державотворення. На території сучасної України вони

зафіксовані на землях Середнього Подніпров'я і в районі Західного Бугу. Пос-

тупово перше із надплемінних угруповань з центром у Києві стало на чолі

всього східнослов'янського світу. На думку П. П. Толочка, цьому сприяло

насамперед вигідне географічне розташування міста, а також інші чинники. В

першу чергу полянам — русам удалося досягти певної влади над тими союза-

ми племен, головні ріки яких упадали в Дніпро вище Києва.

З даною територією пов'язують також появу самої "Руської землі" у вузь-

кому значенні цього терміна (землі між Десною на півночі, Сеймом і Сулою

на сході, Россю і Тясмином на півдні, Горинню на заході). Дискусії із цього

приводу пов'язані з інтерпретацією самого слова "Русь" і встановлення місця

його появи (більшість дослідників схиляються до його північного походжен-

ня). Проте на сьогодні доводиться констатувати: Новгородський перший літо-

пис жодного разу не називає населення ані Приладожжя, ані всієї Новгород-

щини "Руссю". Для цієї території є стабільний термін "вся Новгородская

область". Така сама стабільність простежується щодо "Русі" в її подніпров-

ському варіанті з центрами у Києві, Чернігові та Переяславі.

Тож незалежно від первісного походження слова "Руська земля", вона у

вузькому розумінні має бути розміщена на півдні; далі ця назва поширилася

на всі східнослов'янські землі. "Русів" чи "русинів" на Заході і Сході пізнали

передусім як дипломатів, воїнів, купців — тобто як представників вищих про-

шарків тогочасного суспільства, носіїв державницьких ідей та безпосередніх

виконавців цих задумів.

За літописною традицією, першим князем полянського союзу був Кий, а

останніми — Аскольд і Дір, які у 860-ті роки ходили на столицю Візантійської

імперії Константинополь. Надалі вже настають часи нової династії Рюрико-

вичів. У літописах з південним регіоном як перших представників нового

князівського роду пов'язують Олега — регента при малолітньому Ігореві та

самого Ігоря. Вони утвердилися в Києві у 882 р.

429

Розділ VI

ЕПОХА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Слід наголосити: основною особливістю політичної системи держави, яка

зароджується, є те, що її функції виконуються головним чином військовою ор-

ганізацією — дружиною. Вона утворює органи управління центральної влади,

здійснює збір податків та їх перерозподіл, а також виконує суто військові

обов'язки.

Сама дружинна знать на Русі становила соціальний прошарок, до якого

входили не лише дорослі чоловіки, котрі, певна річ, складали основу і давали

йому соціальну характеристику, а й представники обох статей та усіх вікових

груп. Вона також поділялася на певні групи, в основному — на старшу й мо-

лодшу дружини. Старша складалася з представників військово-феодальної

знаті, яку часто називали "боярами", "лучьшими мужами"; молодша — з рядо-

вих професійних воїнів ("отроків", "децьких", "пасинків").

Однак на процеси державотворення в середовищі східних слов'ян вплива-

ли й зовнішні чинники. Основними "каталізаторами", окрім Візантії, напри-

кінці І тис. н. є. були скандинавські вікінги і хозари з південно-східних тери-

торій. Вони згадуються вже на перших сторінках літописів.

Зайнявши Київ, Олег починає сплачувати північним воїнам 300 гривень на

рік за їхню активну підтримку в ліквідації Аскольда і Діра (за однією з версій —

бояр скандинавського походження). У 944 р. серед воїнів Ігоря під час його

походу на Цареград на першому місці також згадуються вікінги. Цей перелік

можна продовжити. Є свідчення про те, що коли скандинав потрапляв на

південь Київської Русі, він здебільшого залишався тут назавжди або йшов до

візантійського війська і рідко повертався додому.

Ще один імпульс надходив від представників Хозарського каганату —

могутнього державного утворення VII—X ст., котре охоплювало також тери-

торії сходу та півдня сучасної України. До його складу, окрім власне хозар,

входили булгари, алани та інші угруповання. Певний час союзниками були й

угри — "старі мадяри", які у своєму переміщенні на захід начебто проходили

мимо столиці Русі. Та цей маршрут був малоймовірним. Мабуть, мав рацію

візантійський імператор Костянтин Багрянородний, який вказував, що мадя-

ри рухалися зі своїми вежами по степовій причорноморській зоні й уже 895 р.

перейшли до Карпатського регіону, де й розселилися.

А могутність хозар певний час була настільки значною, що це знайшло

відображення й у літописних повідомленнях про сплату їм данини частиною

східних слов'ян. У 965 р. князь Святослав Ігоревич під час свого східного по-

ходу розгромив війська кагана і захопив його столицю Ітіль на Нижній Волзі.

Доля цієї держави була вирішена — вона пізніше зникла з історичної арени.

Але це, звичайно, не був одномоментний акт.

Східнослов'янські археологічні пам'ятки

періоду формування держави

Пам'ятки, матеріали з яких дають найбільше інформації про формування

нових соціально-економічних відносин у східнослов'янському середовищі,

430