Захаров Є.Ю. Яворський В.М. Права людини в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

СТАН ВИКОНАННЯ РЕКОМЕНДАЦІЙ ПРАВОЗАХИСНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

процесуальних норм її тексту. Непорушність форми конституції є необхідною складовою

частиною, умовою її правового змісту, а процесуальні норми Конституції – головними

юридичними гарантіями цінностей, закладених в її основу. Усвідомлюючи це, ми

наголошуємо на тому, що взаємопов’язане („пакетне”) голосування законопроекту про

внесення змін до чинної Конституції України було юридично неприйнятним.

Про можливість

голосування змін до Конституції в „пакеті” з поправками до будь-яких

інших фрагментів національного законодавства не згадується не тільки в Конституції

України, але й в українському законодавстві в цілому. І це не випадково, адже

взаємопов’язане голосування в „пакеті” є класичним прикладом зв’язаного голосування

або голосування під умовою. Не

випадково на референдумах забороняється поєднувати

в одному пункті формули референдуму два запитання. Тобто волевиявлення з приводу

одного нормативно-правового акта в „пакетному” варіанті жорстко зв’язується з

аналогічним (в сенсі вибору „за” чи „проти”) голосуванням з приводу іншого нормативно-

правового акту. В психологічному сенсі це означає пряме втручання в мотивувальну

частину

або фазу індивідуального вольового акту. Простіше кажучи, кожен голосуючий

народний депутат, маючи обов’язок визначитись і думати про долю одного нормативно-

правового акту, повинен паралельно брати до уваги долю іншого, не пов’язаного своїм

змістом з першим, нормативно-правового акту. Очевидно, що такий порядок призводить

лише до негативних наслідків.

випадку українського голосування змін до Конституції ситуація погіршувалась тим,

що в „пакет” були поєднанні законопроекти різної юридичної сили, тобто акти, які

належать до принципово різних правових регістрів. У результаті, зміна кількох норм

поточного законодавства обумовлювалась зміною цілого конституційно-правового

масиву (зокрема, про зміну форми правління в Україні), а зміна групи норм

конституційного рівня обумовлювалась зміною положень звичайного закону. Мусимо

констатувати, що в даному випадку було здійснено процедурний акт, який підпадає під

означення юридично забороненого реверсу: доля норм поточного законодавства

визначає долю норм Конституції України. Тобто зміст норми нижчого юридичного рівня

потенційно (перед актом голосування) й кінетично (під час акту голосування) оперував

змістом норми значно вищого юридичного рівня.

У формально-логічному сенсі це означає, що ставлення парламентаріїв до норми

нижчої юридичної сили не тільки факультативно впливало, але й безпосередньо

визначало їх ставлення до норми найвищої юридичної сили. Зворотна ситуація також

мала місце, але оскільки вона була юридично більш прийнятною (коректною), ми її не

коментуємо. В такий спосіб було здійснено неприпустиме в будь-якій органічній правовій

системі керування: норма поточного законодавства (поправка до виборчого закону)

апріорно визначала зміст відразу багатьох конституційних норм. Тобто нормативність

ординарного, тактично-оперативного рівня керувала нормативно-аксіоматичною

системою права (в правовому сенсі Конституція становить зібрання юридичних аксіом),

структурними пертурбаціями генерального

значення й змісту. З точки зору теорії

управління це можна порівняти із штучним створенням інформаційного шуму при

прийнятті відповідальних управлінських рішень. У результаті, взаємопов’язане „пакетне”

голосування не проясняло, як цього вимагають засади конституційної процедури, а

затьмарювало свідомість народних депутатів при голосуванні питань

загальнодержавного значення й змісту.

Одна з принципових рис

української конституційно-правової системи полягає в тому,

що в Україні не визнається можливість дискреційних повноважень органів державної

влади й місцевого самоврядування. Як записано в частині 2 статті 6 Конституції України:

„Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у

встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України”. В частині 2

статті

19 Конституції ця вимога конкретизується спеціальною нормою, яка стверджує:

ДОДЕРЖАННЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ У 2005 РОЦІ

„Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи

зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені

Конституцією та законами України”.

Таким чином, загальний рівень і конкретні рамки свободи вибору тих або інших дій

(варіантів поведінки) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а

також їх посадових осіб визначаються безпосередньо нормами Конституції і законів

України і не підлягають розширеному застосуванню. З цього, в свою чергу, автоматично

випливає заборона для вищого органу законодавчої влади – Верховної Ради України –

вдаватися до вільних модифікацій жорстких конституційних, а також інших передбачених

законами України процедур. На жаль, саме такою модифікацією (

спонтанно вчиненою

реконструкцією) конституційної процедури стало „пакетне” голосування 8 грудня 2004 р.

Як відомо, народні депутати України перед голосуванням 8 грудня 2004 р.

домовлялися, тобто укладали угоду про голосування в „пакеті.” Проте ми мусимо

наголосити на тому, що конституційне право України – це галузь не приватного (як от

цивільне), а публічного права, в якому „свобода договору

” стосовно вищих державних

органів України не визнається. В юридичному сенсі це означає, що в українському

конституційному праві вільні угоди всередині органів державної влади не мають

правової підтримки. Таким чином, взаємопов’язане голосування конституційних поправок

і звичайного закону становить грубе порушення вимог Конституції України, суттєву

деформацію її процесуальних норм.

При цьому

ми вважаємо за необхідне підкреслити, що „пакетне” голосування

знецінює вищу юридичну силу норм Конституції, але не може знецінити звичайний закон.

Адже його залежність від Конституції є складовою частиною презумпції її вищої сили.

Існує також формальний аспект: в конституційному переліку повноважень Верховної

Ради (ст. 85 Конституції) про можливість укладання вільних угод стосовно порядку

внесення змін до Основного Закону не згадується. Не згадується про можливість

взаємопов’язаного голосування в „пакеті” з конституційних та звичайних поправок й у

Регламенті Верховної Ради України.

Крім того, як зазначається в частині 2 статті 157 Конституції України, „Конституція

України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану”. Як показує

телеологічне (за цільовим призначенням, функціональним покликанням) тлумачення

даної норми, Конституція України не може бути змінена (навіть при дотриманні

формальних процедур) за умов надмірно пристрасного, розбурханого, політично

неврівноваженого стану громадської думки. Заборону вносити поправки до Конституції

України в такий період жодним чином не слід розуміти формально. Дана заборона

визначається не тільки літерою

, але й духом Конституції України. Отже, для внесення

конституційних змін потрібна відносна соціальна злагода, розважливість, громадський

спокій. „Пакетне” ж голосування відбулося на пікові громадянського протистояння, в

умовах хоча й безкровної, проте справжньої революції.

Усе вищенаведене переконує нас в тому, що взаємопов’язане („пакетне”)

голосування про внесення змін до Конституції України

було грубим порушенням її ж

норм, насамперед, статті 155 та частини 2 статті 157 Конституції України. Органічні

конституції – це правові документи, які наперед передбачають існування загрози

політичних викликів, спокусливих для політичної еліти будь-якої країни. Відомо, що

політичне честолюбство є безмежним і може зруйнувати навіть найсильніший характер.

Виключення в даному випадку можливі, але вони

лише підтверджують правило. Отже,

спокуса до зміни усталеного порядку речей є однією з типових рис будь-якого

політичного істеблішменту. Саме цій спокусі має протистояти захищений гарантіями

стабільності конституційний порядок. Думати інакше, на наше переконання, означало б

зраджувати універсальні засади конституціоналізму.

СТАН ВИКОНАННЯ РЕКОМЕНДАЦІЙ ПРАВОЗАХИСНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Україна – молода демократія й тому особливо легко схиляється до порушення стану

політичної рівноваги. Новообраний Президент України виголосив в якості політичної

мети України вступ до об’єднаної Європи. Європейський вибір України підтримали в

грудні 2004 р. люди на майдані Незалежності в Києві. Проте сучасна європейськість

передбачає справді високорозвинену правосвідомість. Усе це краще усвідомити

самим,

ніж прочитати між рядками чергового висновку Венеціанської комісії. На жаль,

юридичний стиль запровадження політичної реформи в Україні поки що не наближає, а

суттєво віддаляє нас від Європи.

Це, зокрема, фактично підтверджується й Висновком щодо дотримання

конституційної процедури під час внесення змін до Конституції, ухваленого

Національною комісією зі зміцнення демократії

та утвердження верховенства права

, в

якому окремо зазначається про неприпустимість прийняття змін до Конституції

„пакетним” голосуванням. Крім того, Комісія зазначила, що прийнятий Закон від 8 грудня

2004 року № 2222-IV за змістом відрізнявся від проекту закону, щодо якого

Конституційний суд надав раніше позитивний висновок, що становить порушення статті

159 Конституції України та не відповідає Рішенню Конституційного Суду

України від

9 червня 1998 р. у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті

158 та статті 159 Конституції України.

Комісія дійшла загального висновку про те, що Закон „Про внесення змін до

Конституції України” від 8 грудня 2004 року №2222-IV слід розглядати як actum nullum ab

initio [акт, недійсний з моменту виникнення], і тому він не може вважатись

складовою

частиною чинної Конституції України.

На наше переконання, всі вищезазначені обставини вимагають від нас долучити

до аналізу ситуації Конституційний Суд. Питання, яке перед нами стоїть, саме в

юридичному сенсі здається нам принциповим. Тому ми пропонуємо звернутися до

Конституційного Суду з поданням про тлумачення статті 155, частини 2 статті 157

Конституції України, тобто запитати

у Суду, чи витікає із належної правової

процедури внесення змін до Конституції України можливість вчиненого 8 грудня 2004

р. Верховною Радою України взаємопов’язаного „пакетного” голосування.

Зокрема, конкретизації у формі офіційного тлумачення статей 155, частини 2 статті

157 Конституції України підлягають, на наше переконання, такі правові питання:

а) чи передбачає процедура внесення конституційних змін за

правилами статті 155

Конституції України можливість взаємопов’язаного (в «пакеті») голосування за внесення

змін до Конституції України разом з внесенням змін до звичайного закону України?

б) чи витікає із здійсненого Верховною Радою України 8 грудня 2004 р.

взаємопов’язаного („пакетного”) голосування Закону України від 08.12.2004 р. № 2222-IV

„Про внесення змін до Конституції України” разом

із Законом України від 08.12.2004 р.,

№ 2221-IV „Про особливості застосування Закону України „Про вибори Президента

України” при повторному голосуванні 26 грудня 2004 р.” неможливість набрання чинності

Законом України від 08.12.2004 р. № 2222-IV „Про внесення змін до Конституції України”?

в) чи витікає із здійсненого Верховною Радою України в умовах фактичного

революційного стану голосування за прийняття Закону

України від 08.12.2004 р. № 2222-

IV „Про внесення змін до Конституції України” неможливість набрання чинності даним

Законом через порушення вимог, передбачених частиною 2 статті 157 Конституції

України?

„Висновок щодо дотримання конституційної процедури під час внесення змін до Конституції України 1996 року

шляхом ухвалення Закону України „Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року № 2222-IV та

щодо відповідності його положень загальним засадам Конституції України 1996 року і європейським стандартам”,

ухвалений на третьому пленарному засіданні Комісії 27 грудня 2005 року. Доступний на

сайті Мін’юсту:

www.minjust.gov.ua.

ДОДЕРЖАННЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ У 2005 РОЦІ

г) чи можуть взагалі вноситися зміни до Конституцій України шляхом

взаємопов’язаного („пакетного”) голосування цих змін разом зі змінами до поточного

законодавства України?

Наприкінці аналізу дотримання вимог конституційної законності в Україні в 2005 р. ми

хочемо також висловити свої застереження з приводу надання – за політичною

реформою – Верховній Раді України та Президенту

України можливості не тільки

призначати, як це було раніше, але й звільняти з посад вже призначених ними

конституційних суддів (пункт 26 частина 1 стаття 85, пункт 22 частина 1 стаття 106

Конституції України). Хоча вичерпні підстави (процесуальні гарантії) дострокового

звільнення конституційних судів з посад зазначені в Законі „Про Конституційний Суд

України” 1996 р., проте реальна практика свідчить про

те, що норми поточного

(неконституційного) законодавчого рівня далеко не завжди беруться вищими

державними посадовими особами України до уваги. Зокрема, норми саме цього

юридичного рангу були проігноровані Президентом України В.Ющенком в 2005 р. при

звільнені з посади Генерального прокурора України С.Піскуна. Не кращий прецедент

було створено при голосуванні в парламенті

України у 2006 р. питання про відставку

уряду Ю.Єханурова. Тоді народні депутати України під головуванням спікера В.Литвина

проігнорували процедурні норми вже й конституційного рівня.

На наше глибоке переконання, збереження повного впливу парламенту України та

Президента України на професійну долю високооплачуваних й тим самим різко

виділених з держапарату конституційних суддів

призведе до того, що фактично

перетворить їх із суддів на політичних маріонеток виконавчої та законодавчої гілок влади

в державі. А це, з огляду на вимоги конституційних принципів поділу влад та

верховенства права, є абсолютно неприпустимим.

Рекомендації:

1. Новообраній Верховній Раді України необхідно, щойно для цього з’явиться

можливість, негайно привести до присяги вже призначених Президентом України та

з’їздом суддів України конституційних суддів.

2. Новообраній Верховній Раді України необхідно, щойно для цього з’явиться

можливість, призначити за виділеною їй квотою решту конституційних суддів. Після

цього вона має також

привести цих суддів до присяги.

3. Уповноваженим суб’єктам (Президенту України, 45-ти народним депутатам

України тощо) необхідно внести до Конституційного Суду України подання щодо

необхідності тлумачення статті 155, частини 2 статті 157 Конституції України, результати

якого можуть законно й остаточно вирішити долю української „політичної реформи”.

4. Незалежно від позитивного або негативного рішення Конституційного Суду

України стосовно долі „політичної реформи,” необхідно скасувати порядок, за яким до

відання Президента України та Верховної Ради України (пункт 26 частина 1 статті 85,

пункт 22 частина 1 статті 106 оновленої за реформою Конституції України) віднесено не

тільки призначення, але й звільнення з посад конституційних суддів.

ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД

дотримання Прав людини

та основоположних свобод

I. ПРАВО НА ЖИТТЯ

ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД

I. Право на життя

1. Правове регулювання

Право на життя є, без сумніву, одним із найбільш важливих прав людини. Воно

гарантується Загальною декларацією прав людини (стаття 3): «Кожна людина має право на

життя, на свободу і на особисту недоторканність». Крім того, стаття 6 Міжнародного пакту

про громадянські та політичні права визнає право кожного на життя, додаючи, що це право

має бути захищене законом», а також, що «ніхто не може бути позбавлений життя

свавільно». Право на життя осіб віком до 18 років та обов’язок держави гарантувати це

право визнається статтею 6 Конвенції ООН про права дитини.

Ці положення, що мають універсальний характер, мають також інтерпретуватися в

контексті інших договорів, резолюцій, декларацій, прийнятих

компетентними органами

ООН, а також документів регіональних організацій. До таких належить, у першу чергу,

Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод, у статті 2 якої

йдеться про право людини на життя та про захист цього права.

Європейська конвенція з прав людини визначає, що право кожного на життя

охороняється законом.

Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на

виконання вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за

який законом передбачене таке покарання (стаття 2). А протокол № 6 до цієї Конвенції

визначає скасування смертної кари, але держава може передбачити у своєму

законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під

час війни або неминучої загрози війни;

таке покарання застосовується тільки у випадках, передбачених законом і згідно з його

положеннями. При цьому держава повідомляє Генерального секретаря Ради Європи про

відповідні положення цього закону. Україна 28 листопада 2002 року ратифікувала

Протокол № 13 Європейської конвенції про захист прав людини, яким забороняється

застосування смертної кари за

будь-яких обставин.

Відзначаючи це, необхідно зауважити, що ні в статті 2, у якій закріплено це право, ні

в Протоколі № 6, у якому міститься вимога скасувати смертну кару, не забезпечується

захист самого життя або певний його рівень. Ці положення мають на меті тільки захист

особи від будь-якого свавільного позбавлення життя державою

У пункті 1 статті 2 Європейської конвенції визначається, що «право кожного на життя

охороняється законом». Згідно із цим правом держави повинні застосовувати таке

законодавство, за яким навмисні вбивства, що вчинені фізичними особами або

державними службовцям, які діють поза межами наданих їм повноважень,

кваліфікуються як кримінальний злочин. Це однак не означає, що держава

повинна

забезпечити персональним поліцейським захистом або охоронцями тих осіб, яким

загрожує насильство (наприклад, жертв, за якими полюють терористи), або всіх тих, хто

проживає в зонах політичної нестабільності (наприклад, у Північній Ірландії).

Конституція України також зазначає, що «Кожна особа має невід’ємне право на

життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя

» (стаття 27). Рішенням від 29

грудня 1999 року Конституційний суд України в справі за конституційним поданням 51

Підготовлено Володимиром Яворським, Максимом Щербатюком, УГСПЛ.

I. ПРАВО НА ЖИТТЯ

народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності)

положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 1901 Кримінального кодексу України в частині, що

передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару) визнав смертну

кару такою, що не відповідає Конституції України.

Право на життя містить наступні обов’язки для держави:

– не позбавляти будь-яку особу життя

свавільно та не на підставі закону (негативні

зобов’язання держави);

– заборона екстрадиції особи до держави, в якій до неї може бути застосована

смертна кара;

– заборона вислання особи до держави, в якій буде існувати загроза її життю;

– криміналізувати вбивство та інші випадки насильницького свавільного

позбавлення життя (позитивні зобов’язання держави);

– забезпечувати захист права на життя за умов, коли існує висока вірогідність

абсолютної загрози життю особи (позитивні зобов’язання держави);

– забезпечити ефективне та швидке розслідування випадків позбавлення життя

(позитивні зобов’язання держави).

2. Виконання Україною зобов’язань

із захисту права на життя

У першу чергу, зобов’язання держави мають бути спрямовані на захист громадян від

свавільного незаконного позбавлення життя.

Зокрема, це стосується вчинення злочинів проти життя: статті 115-121

Кримінального кодексу України.

За 2005 рік в Україні було зареєстровано 3194 злочини, кримінальні справи за якими

порушені за ст. 115 КК України (умисне вбивство).

У порівнянні із 2004 р. (відкрито 4006

справ) відбулося деяке зниження, але все це ще не каже про ефективність захисту права

громадян України на життя, особливо якщо врахувати, що ефективність розслідування цих

злочинів залишається низькою.

За даними Міністра внутрішніх справ України Ю.Луценка, „у 2005 році розкривається

понад 90 % убивств та випадків нанесення тяжких

тілесних ушкоджень зі смертельними

наслідками”.

За даними Державної судової адміністрації в 2005 році до кримінальної

відповідальності за злочини проти життя було притягнуто 4 323 особи, з яких:

– за статтею 115 ККУ (умисне вбивство) – 2 031 особа;

– за статтею 116 ККУ (умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного

хвилювання) – 71 особа;

– за статтею 117 ККУ (умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини) – 13

осіб;

– за

статтею 118 ККУ (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони

або в разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця) – 160 осіб;

– за статтею 119 ККУ (вбивство через необережність) – 312 осіб;

– за статтею 120 ККУ (доведення до самогубства) – 7 осіб;

– за частиною другої статті 121 ККУ (умисне тяжке тілесне ушкодження, що

спричинило смерть потерпілого, або вчинене на

замовлення, або вчинене групою осіб) –

1729 осіб.

Лист Міністерства внутрішніх справ щодо кількості справ відкритих за ст. 115 КК України від 4 квітня 2006 року.

Доступний на сайті „Майдан”: http://maidanua.org/static/news/1144564489.html.

Виступ на пленарному засіданні Верховної Ради України 15 грудня 2005 року о 16 годині. Взято зі стенограми

засідання, доступної на сайті парламенту: www.rada.gov.ua.

ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД

Істотною проблемою є небажання правоохоронних органів порушувати кримінальні

справи за фактом убивства. При цьому часто дізнання проводиться поверхово, не

враховуються різні обставини, не допитуються всі свідки по справі. Це пов’язано

частково з небажанням відкривати справи по вбивствам, котрі важко розкрити, що надалі

псуватимуть загальні показники роботи правоохоронного органу.

Повідомлень про

вбивства з політичних мотивів, здійснені владою або її агентами, в

2005 році не надходило, однак преса писала про щонайменше чотири випадки забиття

до смерті осіб, утримуваних під вартою.

7 квітня співробітники міліції в м. Житомирі побили до смерті 36-річного чоловіка,

особу якого не встановлено, затриманого за звинуваченням у дрібному хуліганстві.

Засоби

масової інформації повідомили, що прокурор Житомирської області порушив

кримінальну справу проти кількох (точну кількість не вказано) міліціонерів за фактом

"умисного завдання тілесних ушкоджень" та "перевищення повноважень".

26 вересня газета "Киевские ведомости" повідомила, що в м. Херсоні було побито до

смерті особу, підозрювану в крадіжці. Газета зауважила також, що співробітник міліції,

причетний

до цього інциденту, був затриманий.

У 4-й годині ночі з 7 на 8 грудня співробітники міліції Червонозаводського районного

відділу внутрішніх справ м. Харкова затримали Олега Дунича і доставили його до

райвідділу, звідси о 8-й годині ранку він був вивезений машиною „швидкої допомоги” до

лікарні, де помер через добу від травм, несумісних із

життям.

Згідно з повідомленнями засобів масової інформації 17 грудня в Харківському

слідчому ізоляторі побили до смерті 21-річного Армена Мелконяна, який перебував під

слідством.

Преса писала, що начальник слідчого ізолятора Сергій Ткаченко намагався

приховати інцидент. Вищі посадовці Харківської області повідомили представникам

Харківської правозахисної групи (ХПГ) результати розтину, які підтвердили, що Мелконян

помер внаслідок фізичного насильства, що суперечить твердженням Ткаченка, буцімто

смерть потерпілого була викликана природними причинами. Безпосередньою причиною

смерті стала "асфіксія внаслідок обтурації дихальних

шляхів блювотними масами". Крім

того, результати судово-медичного дослідження вказували на те, що Мелконян зазнав

серйозної черепно-мозкової травми. Після наполягань представників ХПГ і родичів

загиблого 23 грудня у зв'язку з цим інцидентом прокуратура все- таки порушила

кримінальну справу.

Не зареєстровано просування в справі загибелі мешканця м. Мелітополя Миколи

Загачевського, який

за підозрілих обставин помер у квітні 2004 року, перебуваючи під

вартою в очікуванні суду.

Потрібно констатувати, що продовжують траплятися смертельні випадки в армії,

проте посадовці запевняють, що фізичне насильство не стало причиною смерті жодного

військовослужбовця. Міністерство оборони України повідомило, що за 6 місяців 2005

року 6 військовослужбовців покінчили життя самогубством під час виконання обов’

язків

військової служби. При цьому Міноборони зазначає про чітку тенденцію зменшення

кількості таких випадків.

Незважаючи на те, що армійські чиновники сповіщають про відсутність фактів смерті

військовослужбовців внаслідок фізичного насильства, Спілка солдатських матерів

України (ССМУ) переконана, що насильство в армії залишається поширеним явищем, і

повідомляє, що одного солдата з Житомирської області, який відбував строкову службу в

м. Києві, було побито на смерть під час такого інциденту

в січні 2005 року. Старші

солдати часто б'ють новобранців і відбирають у них гроші та інші речі, що їм присилають

з дому - явище, відоме як "дідівщина". Як стверджують активісти ССМУ, гарнізонні

В. Чистилін „НП міського масштабу” // Газета „Без цензури”, №1, 12 січня 2006 року.

Лист-відповідь Головного управління військової служби правопорядку у Збройних силах № 306/ІАС/87 від 11 січня

2006 року на інформаційний запит.

I. ПРАВО НА ЖИТТЯ

прокурори часто не реагують на скарги на знущання, беруть хабарі за невтручання або

зволікають з початком розгляду справи, аби дочекатися демобілізації свідків злочинів.

ССМУ також звертає увагу на щонайменше три випадки - у містах Сімферополі,

Луганську і Сумах - коли зусиллями гарнізонних прокурорів військовослужбовці, які

скаржилися на знущання, опинялися в психіатричних лікарнях.

Відсутні прояви намірів влади продовжувати розслідування низки вбивств, які були

скоєні за часів Кучми і стали підставою для звинувачень колишньої влади у

кримінальності. Правоохоронні органи відмовляються надавати як громадськості, так і

спеціальній парламентській слідчій комісії будь-яку додаткову інформацію з приводу

загибелі в серпні 2003 року заступника голови Української народної партії Івана

Гавдиди.

Зовсім немає ознак того, що правоохоронні органи розслідують обставини загибелі в

листопаді 2003 року лідера партії "Реформи і порядок" у Хмельницькій області Юрія

Босака, якого було знайдено повішеним у лісі. Його смерть було кваліфіковано як

самогубство. Генеральна прокуратура України (ГПУ) продовжує ухилятися від

розслідування обставин смерті в грудні 2003 року Володимира

Карачевцева - голови

незалежної спілки журналістів у м. Мелітополі та заступника головного редактора

незалежної газети "Кур'єр". Тіло Карачевцева, який неодноразово писав про

корумпованість місцевих чиновників, було знайдене в зашморгу, зробленого зі светра і

зачепленого за ручку холодильника. Попри наявність чітких свідчень, які спростовують

версію самогубства, місцева влада стверджує, що журналіст наклав

на себе руки.

На кінець року так і не було винесено вироку у справі про вбивство у 2001 році

директора одного з регіональних телевізійних каналів Донецької області Ігоря

Александрова. Цей злочин продовжує залишатися в центрі уваги української

громадськості. Згідно з повідомленнями засобів масової інформації триває судовий

розгляд справи про вбивство Александрова

та подальше намагання сфальсифікувати

його розслідування. У справі фігурує 12 осіб, яким висунуто різні звинувачення. За

рішенням Верховного Суду, який висловив недовіру Донецькому обласному суду, де

розпочиналося слухання справи Александрова, її було передано до Луганського

апеляційного суду. Вбивство Александрова, який випустив в ефір низку критичних

матеріалів про донецьких політиків і активно критикував

корупцію у місцевих

правоохоронних органах, вважається наслідком його професійної діяльності.

Протягом року було здійснено кілька серйозних кроків у розслідуванні досі

нерозкритого вбивства Георгія Гонгадзе, тіло якого без голови було знайдене в

листопаді 2000 року через два місяці після зникнення відомого журналіста. 2 березня

2005 року ГПУ оголосила, що заарештовано трьох співробітників міліції, які

брали участь

у викраденні Гонгадзе і детально розповіли про обставини вбивства журналіста. Суд над

ними було призначено на січень 2006 року. Генеральна прокуратура повідомила також,

що четвертого високопоставленого співучасника злочину - генерала міліції Олексія

Пукача, який виїхав з України, - оголошено в міжнародний розшук. Владні джерела

повідомили також, що 4 березня колишній міністр внутрішніх

справ Юрій Кравченко

застрелився у своєму будинку в Києві вранці того самого дня, коли його мали допитати

про його роль у справі Гонгадзе. Незважаючи на наявність на голові Кравченка двох ран

від вогнепальної зброї, офіційною версією причини смерті Кравченка є самогубство. На

думку засобів масової інформації та вдови Гонгадзе саме колишній

міністр Кравченко

був тим посадовцем, котрий, виконуючи розпорядження тодішнього президента Леоніда

Кучми, віддав наказ знищити Гонгадзе. При цьому замовники вбивства залишаються

невідомими, а надалі не проводиться належне розслідування щодо їх пошуку.

Тим часом Європейський суд з прав людини в рішенні від 5 листопада 2005 р. у

справі Гонгадзе проти України одностайно визнав,

що українська влада неодноразово

порушувала права вдови Георгія Мирослави Гонгадзе, зокрема, не забезпечила захист

Звіт про дотримання прав людини 2005. Оприлюднений Бюро демократії, прав людини і праці Державного

департаменту США

8 березня 2006 року.

Захаров Є.Ю. Яворський В.М. Права людини в Україні - 2005

Подождите немного. Документ загружается.