Юлдашев О.Х. Міжнародне приватне право: Теоретичні та прикладні аспекти

Подождите немного. Документ загружается.

ФОРМА, ЗМІСТ І ПОРЯДОК УКЛАДАННЯ

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОГО ДОГОВОРУ

(КОНТРАКТУ)

Зовнішньоекономічною діяльністю суб’єктів господарювання є гос

подарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання

митного кордону України майном та/або робочою силою (ч. 1 ст. 377

ГКУ). При цьому під майном у Господарському кодексі визнається су

купність речей та інших цінностей (у тому числі нематеріальні активи),

які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у

діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їхньому ба

лансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку

майна цих суб’єктів (ч. 1 ст. 139 ГКУ). Зовнішньоекономічна діяльність

є різновидом економічних зв’язків, які охоплюють і внутрішньоеко

номічну діяльність. Принципи і методи здійснення останньої визнача

ють організацію зовнішньоекономічних відносин.

Зовнішньоекономічна діяльність здійснюється на принципах

свободи її суб’єктів добровільно вступати у зовнішньоекономічні

відносини, здійснювати їх у будьяких формах, не заборонених зако

нодавством, та рівності суб’єктів перед законом. Реалізується вона

на рівні як державних органів влади і управління, так і господарсь

ких організацій та інших суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності є: 1) суб’єкти гос

подарювання; 2) підрозділи (структурні одиниці) іноземних

суб’єктів господарювання, які не є юридичними особами за законо

давством України (філії, відділення тощо), але мають постійне

місцезнаходження на території України і зареєстровані в порядку,

встановленому законом. Крім того, у зовнішньоекономічній діяль

ності можуть брати участь зовнішньоекономічні організації, що ма

ють статус юридичної особи, утворені в Україні відповідно до зако

ну органами державної влади або органами місцевого самовряду

вання. Держава гарантує однаковий захист усіх суб’єктів зовнішньо

економічної діяльності (ст. 378 ГКУ).

На рівні державних органів влади та управління зовнішньоеко

номічна діяльність спрямована на визначення міждержавних засад

співробітництва, створення правових і торговельнополітичних ме

ханізмів, які стимулюють розвиток і зростання ефективності еко

281

номічних зв’язків. Державне регулювання зовнішньоекономічної

діяльності, як підкреслюється у ст. 380 ГКУ, спрямоване на захист

економічних інтересів України, прав і законних інтересів суб’єктів

зовнішньоекономічної діяльності, створення рівних умов для роз

витку усіх видів підприємництва у сфері зовнішньоекономічних

відносин та використання суб’єктами зовнішньоекономічної діяль

ності доходів та інвестицій, заохочення конкуренції та обмеження

монополізму. Органи державної влади та місцевого самоврядуван

ня не мають права втручатися в оперативну діяльність суб’єктів

зовнішньоекономічної діяльності крім випадків, передбачених за

коном.

Перелік і повноваження органів державної влади, що регулюють

зовнішньоекономічну діяльність, а також форми її державного регу

лювання та контролю визначаються Господарським кодексом, Зако

ном про зовнішньоекономічну діяльність та іншими законами.

Згідно зі ст. 379 ГКУ “Види зовнішньоекономічної діяльності та

зовнішньоекономічні операції” усі суб’єкти мають право на здійснен

ня будьяких видів зовнішньоекономічної діяльності та зовнішньое

кономічних операцій, якщо інше не передбачено законом. Види цієї

діяльності, перелік операцій, що здійснюються на території України,

умови та порядок їх виконання, а також перелік товарів (робіт, пос

луг), заборонених для експорту та імпорту, теж визначаються зако

ном [9].

На рівні господарських організацій та інших суб’єктів зовнішньо

економічна діяльність виявляється при укладанні та виконанні

зовнішньоекономічних договорів. Суб’єкти цієї діяльності, як зазна

чено у ст. 382 ГКУ, мають право укладати будьякі зовнішньоеко

номічні договори (контракти), крім заборонених законодавством

України. Договір (контракт) укладається у письмовій формі, якщо

інше не передбачено законом або чинним міжнародним договором,

згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України.

Форма такого договору (контракту) регламентована правом місця

його укладання (яке визначається відповідно до законів України),

щодо земельних ділянок, будівель та іншого нерухомого майна, роз

ташованого на території України, — українським законодавством.

Права та обов’язки сторін договору визначаються правом місця його

укладання, якщо сторони не погодили інше. Порядок визначення

права, яке має застосовуватися до договору в разі недосягнення згоди

282

сторін встановлюється законом про зовнішньоекономічну діяль

ність.

Держава надає чіткі гарантії захисту зовнішньоекономічних дого

ворів. Так, згідно з ч. 6 ст. 382 договір може бути визнаний недійсним

лише у судовому порядку і тільки тоді, якщо він не відповідає вимо

гам законів України або чинним міжнародним договорам, згоду на

обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Водночас за

коном може бути встановлено особливий порядок укладання, вико

нання і розірвання окремих видів зовнішньоекономічних договорів

(ч. 7 ст. 382).

Статтею 383 ГКУ передбачено державну реєстрацію зовнішньо

економічних договорів. У ній йдеться про те, що Кабінет Міністрів

України з метою забезпечення відповідності зовнішньоекономічних

договорів (контрактів) законодавству України може запроваджува

ти їх державну реєстрацію. Види договорів, що підлягають дер

жавній реєстрації, а також порядок її здійснення визначаються Зако

ном про зовнішньоекономічну діяльність та іншими нормативно

правовими актами, прийнятими відповідно до нього. Виконання зо

бов’язань, що випливають із зовнішньоекономічних договорів, не за

реєстрованих в установленому законом порядку, тягне за собою зас

тосування до суб’єктів господарювання, які порушили цю вимогу,

адміністративногосподарських санкцій, передбачених законом.

Зовнішньоторговельні операції здійснюються на підставі дого

ворів, які укладають національні та іноземні суб’єкти зовнішньоеко

номічної діяльності. Міжнародна торговельна угода є правовою фор

мою, яка опосередковує комерційні операції. Статтею 381 ГКУ пе

редбачається можливість ліцензування і квотування зовнішньоеконо

мічних операцій. Як випливає зі змісту цієї статті, Кабінет Міністрів

України може встановлювати перелік товарів (робіт, послуг), експорт

та імпорт яких здійснюються суб’єктами зовнішньоекономічної діяль

ності лише за наявності ліцензії. Порядок ліцензування експортно

імпортних операцій та види ліцензій регламентуються законом.

Режим квотування таких операцій запроваджується у випадках, пе

редбачених законом, чинними міжнародними договорам України, та

здійснюється шляхом обмеження загальної кількості та/або су

марної митної вартості товарів, які можуть бути ввезені (вивезені)

за певний період. Порядок квотування та види квот визначаються

законом. Інформація щодо введення режиму ліцензування або кво

283

тування публікується в офіційних виданнях у порядку, встановле

ному законом.

Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України в договірних

відносинах з їх іноземними контрагентами використовують різні

терміни: “угода”, “договір”, “контракт”, “домовленість” тощо. У ст. 626

Цивільного кодексу України дається таке визначення договору: “...це

є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення,

зміну або припинення цивільних прав та обов’язків”. Крім того, у

ст. 202 ЦКУ зазначається, що правочином, зокрема, є дія особи,

спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та

обов’язків.

Отже, будьякий цивільноправовий договір підпадає під поняття

“угода”. Практично при використанні терміна “угода” до відносин у

зовнішньоекономічній сфері в більшості випадків мають на увазі до

говір. І в тих випадках, коли йдеться про угоду, яка виражає волю

однієї особи (довіреність, вексель, чек), вона, як правило, тісно

пов’язана із договірними відносинами партнерів. Терміни “конт

ракт”, “домовленість” можуть розглядатися як синоніми поняття

“договір” [25; 51; 65; 87; 88; 124; 133].

Основні вимоги щодо форми, змісту та порядку укладання

зовнішньоекономічних договорів (контрактів) містить також Закон

України “Про зовнішньоекономічну діяльність” (зі змінами

відповідно до Закону України від 21 жовтня 1999 р. № 1182ХIV).

Такими змінами є:

1. Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається

суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником

у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним

договором України чи законом. Повноваження представника на ук

ладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випли

вати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав,

які не суперечать цьому закону. Дії, які здійснюються від імені іно

земного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності суб’єктом

зовнішньоекономічної діяльності України, уповноваженим на це на

лежним чином, вважаються діями цього іноземного суб’єкта.

2. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право ук

ладати будьякі види зовнішньоекономічних договорів (конт

рактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені зако

нами України.

284

3. Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визна

но недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам

законів України або міжнародних договорів України.

4. Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом

місця її укладання. Угода, яку укладено за кордоном, не може бути

визнана недійсною внаслідок недотримання форми, якщо додержано

вимог законів України.

5. Форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна,

розташованого на території України, визначається законами України.

6. Права та обов’язки сторін зовнішньоекономічної угоди визна

чаються правом місця її укладання, якщо сторони не погодили інше,

а місце укладання угоди — законами України.

7. Права та обов’язки сторін зовнішньоекономічних договорів

(контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при

укладанні договору (контракту), або в результаті подальшого погод

ження.

8. За відсутності погодження між сторонами стосовно права, яке

має застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів (контрак

тів), використовується право країни, де заснована, має своє місце

проживання або основне місце діяльності сторона, яка є:

• продавцем — у договорі купівліпродажу;

• наймодавцем — у договорі майнового найму;

• ліцензіаром — у ліцензійному договорі про використання

виключних або аналогічних прав;

• охоронцем — у договорі зберігання;

• комітентом (консигнантом) — у договорі комісії (консиг

нації);

• довірителем — у договорі доручення;

• перевізником — у договорі перевезення;

• експедитором — у договорі транспортноекспедиторського

обслуговування;

• страхувачем — у договорі страхування;

• кредитором — у договорі кредитування;

• дарувальником — у договорі дарування;

• поручителем — у договорі поруки;

• заставником — у договорі застави.

9. До зовнішньоекономічних договорів (контрактів) про виробниче

співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання будівельно

285

монтажних робіт застосовується право країни, де здійснюється така

діяльність або де одержано передбачені договором (контрактом) ре

зультати, якщо сторони не погодили інше.

10. До зовнішньоекономічного договору (контракту) про ство

рення спільного підприємства застосовується право країни, на тери

торії якої спільне підприємство створюється та офіційно реєс

трується.

11. До зовнішньоекономічного договору (контракту), укладеного

на аукціоні, в результаті конкурсу або на біржі, застосовується право

країни, на території якої провадяться аукціон, конкурс або знахо

диться біржа.

12. До прав і обов’язків за зовнішньоекономічними договорами

(контрактами), не зазначеними в цій статті, застосовується право

країни, де заснована чи має місце проживання або основне місце

діяльності сторона, яка забезпечує виконання такого договору

(контракту), що має вирішальне значення для його змісту.

13. При прийнятті до виконання за зовнішньоекономічним дого

вором (контрактом) береться до уваги право місця такого прийняття,

оскільки сторони не погодили інше.

14. Товарообмінні (бартерні) операції суб’єктів зовнішньоеко

номічної діяльності, що здійснюються без розрахунків через банки,

підлягають ліцензуванню Міністерством економіки України у поряд

ку, встановленому Законом про зовнішньоекономічну діяльність.

На території України діє Конвенція ООН 1980 р. про договори міжна

родної купівліпродажу товарів (Віденська конвенція).

Ця конвенція

виходить з того, що немає потреби в укладанні чи підтвердженні дого

вору тільки в письмовій або іншій обов’язковій формі. Він може дово

дитися будьякими засобами, у тому числі показаннями свідків. Але з

цього загального правила є важливий виняток. На підставі ст. 96

Віденської конвенції держава, законодавство якої потребує, щоб дого

вори купівліпродажу укладалися чи підтверджувалися в письмовій

формі, може заявити, що у випадках, коли одна із сторін договору має

своє комерційне підприємство в цій державі, положення Віденської

конвенції, що допускають використання іншої форми, не застосову

ються. Такими заявами охоплюються як самі договори, їх зміна та при

пинення за погодженням сторін, так і оферта (пропозиція), акцепт та

286

___________

Україна є учасницею Конвенції з 1 лютого 1991 р.

будьяке інше вираження наміру. Уряд України скористався правом

на таку заяву і у Постанові Верховної Ради Української РСР “Про

приєднання Української РСР до Конвенції ООН про договори міжна

родної купівліпродажу товарів” зазначив це.

Віденська конвенція також вказує способи укладання договорів у

письмовій формі. Згідно зі ст. 13 для цілей Конвенції під “письмовою

формою” розуміють також сповіщення телеграфом і телетайпом.

Природно, що під час укладення договорів шляхом обміну повідом

леннями телеграфом чи телетайпом стає неможливим обговорення

численних договірних умов. Здебільшого оферта та акцепт містять

лише обмежене коло конкретних умов (найчастіше найменування

товару, кількість, вимоги до якості, ціну і базис поставки, терміни

поставки, порядок платежів). Але це зовсім не означає, що відпадає

потреба в узгодженні кола інших питань.

У міжнародній торгівлі у вигляді єдиного документа укладають,

як правило, великі та складні договори. В більшості ж випадків дого

вори оформляються шляхом обміну пропозиціями (оферта) та її

підтвердженням (акцепт), які надсилають поштою, телеграфом і те

летайпом [28].

Від імені суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України, що є

юридичними особами, договір можуть підписувати: особа, яка має таке

право згідно з посадою, відповідно до установчих документів цього

суб’єкта; особа, яку уповноважено на це дорученням, виданим за підпи

сом керівника суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності одноосібно чи

в іншому порядку, передбаченому установчими документами; особа,

яку уповноважено на це установчими документами безпосередньо.

У жодному нормативному акті України, які регламентують форму

і порядок підписання зовнішньоекономічних договорів суб’єктами

зовнішньоекономічної діяльності України, не зазначено, що підписи

представників української сторони, поставлені під зовнішньоеко

номічним договором, повинні бути скріплені печаткою відповідної

юридичної особи. Отже, скріплення підписів печаткою необов’язко

ве. Наявність чи відсутність відтиску печатки на договорі з боку

суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України жодним чином

не впливає на юридичну чинність або дійсність самого зовнішньоеко

номічного договору.

Необхідно звернути увагу і на таку важливу вимогу чинного зако

нодавства України, як реєстрація зовнішньоекономічних договорів,

287

укладених суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України,

предметом яких є окремі групи товарів. Такі вимоги було введено

Указом Президента України “Про облік окремих видів зовнішньо

економічних договорів (контрактів) в Україні” від 17 листопада 1994 р.

№ 659/94. У ньому було запроваджено облік (реєстрацію) окремих

видів зовнішньоекономічних договорів, укладених суб’єктами

зовнішньоекономічної діяльності України всіх форм власності,

предметом яких є:

• товари, відносини з реекспорту яких регулюються чинним зако

нодавством України та міжнародними договорами України;

• товари походженням з України, щодо яких міжнародними дого

ворами України передбачено добровільні обмеження експорту з

метою запобігання демпінгу;

• товари походженням з України, щодо яких здійснюються анти

демпінгові процедури;

• товари походженням з України, імпорт яких до інших держав

квотується, контингентується, ліцензується відповідно до зако

нодавства цих держав або нормативних актів економічних угру

повань, митних союзів;

• товари походженням з України, експорт яких здійснюється у ме

жах бартерних (товарообмінних) операцій або операцій із зус

трічною торгівлею.

Переліки товарів додатково визначаються Міністерством еко

номіки та з питань європейської інтеграції України. Воно здійснює

реєстрацію та облік зовнішньоекономічних договорів (Указ Прези

дента “Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів

(контрактів) в Україні” від 17 листопада 1994 р. № 659/94).

Хоча ці положення прямо не стосуються дотримання форми

зовнішньоекономічного договору, і відсутність факту реєстрації цього

договору не є підставою для визнання його недійсним, проте невико

нання таких вимог законодавства суб’єктами зовнішньоекономічної

діяльності України унеможливлює реалізацію договору, оскільки

митне оформлення товарів здійснюється лише за наявності картки

реєстраціїобліку зовнішньоекономічного договору, яка видається у

визначеному порядку.

Отже, законодавство України вимагає дотримання форми і по

рядку підписання зовнішньоекономічного договору під загрозою

визнання його недійсним. Так, ст. 6 Закону України “Про зовнішньо

288

економічну діяльність” вказує: “Зовнішньоекономічний договір

(контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо

він не відповідає вимогам законів України або міжнародних дого

ворів України.”

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДОГОВОРУ

(КОНТРАКТУ) МІЖНАРОДНОЇ

КУПІВЛІПРОДАЖУ ТОВАРІВ.

ВІДЕНСЬКА КОНВЕНЦІЯ

11 квітня 1980 р. у Відні було підписано договір під назвою “Кон

венція Організації Об’єднаних Націй про контракти на міжнародний

продаж товарів”. Конвенція набула чинності 1 січня 1988 р. Україна

ратифікувала її 1 лютого 1991 р. Ця Конвенція стала одним з найваж

ливіших комплексів міжнародних норм у галузі приватного права.

Учасниками Конвенції є такі країни: Австралія, Австрія, Аргентина,

Білорусь, Болгарія, Венесуела, Гана, Гвінея, Данія, Еквадор, Єгипет,

Замбія, Ірак, Іспанія, Італія, Канада, Китай, Лесото, Мексика, Нідер

ланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Угорщина, Україна, Фін

ляндія, Франція, Швейцарія, Швеція, та Югославія.

Основні положення Конвенції. Конвенція є однією з “правових

норм” міжнародного права і компонентом правових систем держав

учасниць . Отже, вона завжди має пріоритет перед іншими законами

та нормами державучасниць щодо відносин контракту купівліпро

дажу. Згідно зі ст. 1 Конвенції:

1) Конвенція застосовується до договорів купівліпродажу то

варів між сторонами, комерційні підприємства яких розташовані в

різних державах:

а)коли ці держави є учасницями Конвенції;

б)коли норми міжнародного приватного права спричиняють

застосування права державиучасниці (згідно з угодою

сторін або колізійною нормою);

2) розташування комерційних підприємств сторін у різних дер

жавах не береться до уваги, якщо це не випливає з договорів (тих що

мали місце до або під час укладання ділових відносин чи обміну

інформацією між сторонами);

289

3) ні національна належність сторін, ні їх цивільний чи торговий

статус, ні цивільний або торговий характер договору не беруться до

уваги при визначенні застосування Конвенції.

Для застосування Конвенції насамперед необхідно, щоб ко

мерційні підприємства контрагентів були розташовані в різних дер

жавах. По суті, в п. 1 ст. 1 названо критерій, який дає змогу вважати

купівлюпродаж міжнародною з позиції Конвенції. Відповідно, якщо

комерційні підприємства сторін договору купівліпродажу розташо

вані в одній і тій самій державі, такий договір не вважається міжна

родним і не підпадає під сферу застосування Конвенції.

Із п. 2 ст. 1 Конвенції випливає, що одного лише факту перебування

сторін у різних державах для її застосування недостатньо. Важливе

значення має і суб’єктивний фактор — поінформованість обох контра

гентів про цей факт не пізніше, ніж на момент укладання договору.

Така поінформованість може випливати або безпосередньо з догово

ру, або з відносин між сторонами, або з повідомленої ними один одно

му інформації. Якщо такої поінформованості на цей момент не було,

то Конвенція не застосовується.

Правозастосовчі органи державучасниць, незалежно від чинних у

них колізійних норм, зобов’язані керуватися Конвенцією, коли

підприємства продавця і покупця розташовані в різних країнах —

учасницях Конвенції. Проте ситуація ускладнюється, якщо супереч

ку розглядає суд держави, що не є учасницею Конвенції, адже суд не

зобов’язаний керуватися її нормами, у тому числі й правилами про

сферу застосування Конвенції. Є підстави вважати, що Конвенція

підлягає все ж таки застосуванню, якщо колізійні норми, якими керу

ватиметься суд такої держави, відсилають до права країни — учасниці

Конвенції, оскільки розпорядження Конвенції і є правом застосуван

ня до подібного роду договорів у цій країні. У противному разі Кон

венція застосовуватися не буде.

Для визначення застосування Конвенції національна належність

сторін значення не має. У такий спосіб підкреслюється, що для виз

нання актів купівліпродажу міжнародними вирішальну роль

відіграє не різна національна належність контрагентів, а факт перебу

вання їхніх підприємств у різних державах.

Якщо за різної національної належності сторін їхні підприємства

розташовані в одній країні, такий договір купівліпродажу не є

міжнародним з позиції Конвенції і нею не регулюється. Навпаки,

290