Юлдашев О.Х. Міжнародне приватне право: Теоретичні та прикладні аспекти

Подождите немного. Документ загружается.

Міжнародні договори. Практика регулювання правовідносин у

договірній формі є важливою для держав, оскільки норми міжнарод

них угод у більшості правових систем є основним джерелом регулю

вання питань, які належать до сфери МПрП. Міжнародні договори

(угоди) містять уніфіковані норми, що спеціально створюються для

врегулювання міжнародних невладних відносин. Часто норми націо

нального права є результатом трансформації міжнародної угоди у

внутрішнє законодавство. Причому вони можуть визначати не тіль

ки правовий статус іноземних суб’єктів права в певній державі, а й

права та обов’язки таких суб’єктів за кордоном. Внутрішні за по

ходженням, цивільноправові за змістом, ці норми є матеріально

правовими нормами МПрП.

Звичай — це правило, які склалося давно, систематично застосо

вується, хоч і не вимагає фіксації у певній правовій формі. Звичаї

поділяють на міжнародні та торговельні.

Міжнародні звичаї засновані на послідовному і тривалому засто

суванні певних правил. Зумовлені суверенітетом і рівністю держав,

міжнародні звичаї стають обов’язковими для них. Різновидом міжна

родних звичаїв є звичаї торговельні, які широко застосовуються у

міжнародній торгівлі та торговельному мореплаванні. Вони є обов’яз

ковими для застосування, якщо: 1) норми законодавства безпосе

редньо посилаються на них; 2) сторони під час укладання контракту

погодилися регулювати свої відносини певним звичаєм. Якщо ж

відносини між сторонами не урегульовано законодавством і умовами

контракту, суд, вирішуючи спірне питання, може також застосовува

ти торговельні порядки.

Міжнародні та торговельні звичаї, судова й арбітражна практика

є джерелами матеріальноправових норм у державах тією мірою,

якою вони їх визнають [48].

Судова й арбітражна практика. Це погляди суддів на певне пи

тання, зафіксовані в рішеннях суду (судові прецеденти). Вони мають

вирішальне значення для розв’язання судами аналогічних питань у

майбутньому. Це характерно для держав “родини загального права”.

Вважається, що для України судова й арбітражна практика не є дже

релом права, у тому числі й МПрП, хоча на практиці може бути по

іншому. Водночас практично ніде не називаються загальновизнані

принципи і норми міжнародного права, хоча їх слід вважати основни

ми джерелами МПрП. Зовнішньополітична діяльність України, як

зазначено у ст. 18 Конституції України, спрямована на забезпечення

її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і

взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтова

риства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного

права. Основними джерелами є відповідне національне законодав

ство; частину його становлять чинні міжнародні договори, згода на

обов’язковість яких надається Верховною Радою України, ділові зви

чаї, угоди сторін тощо.

Завершуючи розгляд питань щодо джерел МПрП, слід зазначити

що визначення їх у конкретних міжнародноправових відносинах

залежить від суб’єктивного фактора, зокрема волі сторін цих пра

вовідносин. У цивільних кодексах багатьох країн записано, що сто

рони мають право відступати від положень актів цивільного законо

давства і врегульовувати свої відносини на власний розсуд. Проте

укладені договори не повинні суперечити головним засадам будь

яких джерел права — моральним засадам суспільства, міжнародного

співтовариства.

СУБ’ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО

ПРИВАТНОГО ПРАВА

3.1. ПРАВОВИЙ СТАТУС

ІНОЗЕМНИХ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

ТА ОСІБ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА

В УКРАЇНІ

Термін “фізична особа” означає людину як суб’єкта права і засто

совується в різних галузях права, у тому числі в МПрП. Фізична осо

ба має свій статус, але законодавство виділяє за самостійним стату

сом різновиди фізичних осіб: 1) громадяни; 2) іноземні фізичні осо

би (іноземці), особи без громадянства; 3) біженці; 4) мігранти та ін.

У даному разі нас цікавлять іноземці та особи без громадянства, яких

необхідно відрізняти (за обсягом прав та обов’язків) від громадян

України.

Іноземець — особа, яка не перебуває у громадянстві України і є

громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особа без

громадянства — особа, яку жодна держава відповідно до свого

законодавства не вважає своїм громадянином (згідно зі ст. 1 Закону

України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадян

ства”)

Права іноземців та осіб без громадянства в Україні. Ці особи

мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов’язки, що і

Розділ 3

___________

ВВР України. — 1994. — № 23. — Ст. 161.

громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією та За

коном України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадя

нства” та іншими законами України, а також її міжнародними дого

ворами .

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом, не

залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та

національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і ха

рактеру занять та інших обставин. Якщо іноземною державою вста

новлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами Ук

раїни, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про зап

ровадження відповідного порядку реалізації прав і свобод громадя

нами цієї держави на території України. Це рішення набуває чин

ності після його опублікування і може бути скасоване у разі зник

нення підстав, за яких воно було прийняте.

Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав

і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам Ук

раїни, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших

осіб, які проживають в Україні. Іноземці та особи без громадянства

зобов’язані поважати та дотримуватися Конституції і законів Ук

раїни, шанувати традиції та звичаї народу України (ст. 2 Закону

України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадян

ства”).

Серед основних прав і обов’язків, у ч. II “Основні права, свободи

та обов’язки іноземців та осіб без громадянства” цього закону зазна

чається:

1) право на інвестиційну та підприємницьку діяльність — іно

земці та особи без громадянства мають право займатися в Україні

інвестиційною, а також зовнішньоекономічною та іншими видами

підприємницької діяльності, передбаченими законодавством Укра

їни. При цьому вони мають такі самі права та обов’язки, що і громадя

ни України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України

(ст. 7);

2) право на трудову діяльність — іноземці та особи без громадя

нства мають рівні з громадянами України права та обов’язки у тру

дових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством Ук

раїни та її міжнародними договорами;

3) іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають

в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають пра

во працювати на підприємствах, в установах та організаціях або зай

матися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, вста

новлених для громадян України;

4) іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для

працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудо

вою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку

дозволу на працевлаштування. Працевлаштування в Україні іно

земців, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю),

визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отри

мання дозволу на це (ст. 8).

У Конституції України (ст. 26) зазначено, що іноземці та особи

без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах,

користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі

самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановлени

ми Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Такими винятками є:

• ст. 70 розділу III Конституції “Вибори. Референдум” — право го

лосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які

досягли на день їх проведення вісімнадцяти років;

• ч. 2 ст. 76 розділу VI Конституції “Верховна Рада” — народним де

путатом України може бути громадянин України, який на день

виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає

в Україні протягом останніх п’яти років;

• ч. 3 ст. 127 розділу VIII Конституції “Правосуддя” — на посаду

судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією

суддів громадянин України;

• ч. 4 ст. 22 Земельного кодексу України — землі сільськогоспо

дарського призначення не можуть передаватись у власність іно

земним громадянам, особам без громадянства, іноземним юри

дичним особам та іноземним державам;

• ч. 2–4 ст. 81 Земельного кодексу:

1) іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набува

ти права власності на земельні ділянки несільськогосподарсь

кого призначення в межах населених пунктів, а також за межа

ми населених пунктів, на яких розташовано об’єкти нерухомого

майна, що належать їм на праві приватної власності;

2) іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати

права власності на земельні ділянки відповідно до ч. 2 цієї статті у

таких випадках:

а)придбання за договором купівліпродажу, дарування, міни,

іншими цивільноправовими угодами;

б)викуп земельних ділянок, на яких розташовано об’єкти не

рухомого майна, що належать їм на праві власності;

в)прийняття спадщини;

3) землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщи

ну іноземними громадянами, а також особами без громадян

ства, протягом року підлягають відчуженню;

• ч. 4 ст. 8 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб

без громадянства” — іноземці та особи без громадянства не мо

жуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудо

вою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України

умовою призначення на ці посади або заняття такою діяльністю є

належність до громадянства України;

• ст. 68 розділу IX “Міжнародні відносини” Кодексу України “Про

надра”:

1) іноземним юридичним особам і громадянам надра у користу

вання та право на переробку мінеральної сировини надаються

на конкурсній основі на підставі угод (контрактів), що уклада

ються відповідно до вимог цього Кодексу та інших законодав

чих актів України;

2) порядок укладання контрактів на користування надрами та пе

реробку мінеральної сировини за участю іноземних юридич

них осіб та громадян визначається Кабінетом Міністрів Ук

раїни.

Відповідно до ст. 13 Закону “Про правовий статус іноземців та

осіб без громадянства” іноземці можуть відповідно до законодавства

України мати у власності будьяке майно, успадковувати і заповіда

ти його, а також мати особисті немайнові права.

Також у даному законі зазначено:

• іноземці та особи без громадянства можуть укладати і розривати

шлюби з громадянами України та іншими особами відповідно до

законодавства України;

• іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами

України права та обов’язки у шлюбних і сімейних відносинах

(ст. 18);

• іноземцям та особам без громадянства гарантуються недоторкан

ність особи, житла, невтручання в особисте і сімейне життя,

таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідом

лень, повага їх гідності нарівні з громадянами України (ст. 19);

• іноземці та особи без громадянства можуть пересуватися на те

риторії України і обирати місце проживання в ній відповідно

до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України. Об

меження в пересуванні та виборі місця проживання допуска

ються, коли це необхідно для забезпечення безпеки України,

охорони громадського порядку, охорони здоров’я, захисту прав

і законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в

Україні;

• іноземці та особи без громадянства, яким надано статус біженця в

Україні, мають рівні з громадянами України права на пересуван

ня, вільний вибір місця проживання, за винятком обмежень, вста

новлених законом (ст. 20);

• іноземці та особи без громадянства мають право на звернення до

суду, інших державних органів для захисту їх особистих, майно

вих та інших прав;

• у судочинстві іноземці як учасники процесу користуються таки

ми самими процесуальними правами, що й громадяни України

(ст. 22).

Господарський кодекс України у розділі ІІ “Суб’єкти господарю

вання” визначає ними громадян України, іноземців та осіб без грома

дянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані

відповідно до закону як підприємці (п. 2 ч. 2 ст. 55). Іноземці та осо

би без громадянства при здійсненні господарської діяльності в Ук

раїні користуються такими самими правами і мають такі самі

обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено цим

Кодексом та іншими законами.

Важливими міжнародними нормативними актами є:

1. Загальна декларація прав людини. Проголошена Генераль

ною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Відповідно до її поло

жень: “Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на виз

нання її правосуб’єктності; всі люди рівні перед законом і мають

право, без будьякої різниці, на рівний їх захист законом. Усі лю

ди мають право на рівний захист від якої б то не було диск

римінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було

підбурювання до такої дискримінації; кожна людина має право на

ефективне поновлення у правах компетентними національними

судами в разі порушення її основних прав, наданих їй консти

туцією або законом та ін”.

2. Протокол № 7 до Конвенції про захист прав людини та основних

свобод. Підписаний у Страсбурзі 22 листопада 1984 р., містить поло

ження стосовно іноземців. Іноземець, який законно проживає на те

риторії держави, не може бути висланий за її межі інакше, ніж на ви

конання рішення, прийнятого відповідно до закону, і повинен мати

можливість:

a) наводити аргументи проти свого вислання;

б) вимагати перегляду своєї справи;

в) бути представленим з цією метою перед компетентним органом

або перед особою чи особами, призначеними цим органом.

Іноземець може бути висланий до здійснення своїх прав, передба

чених у п/п “а”–“в” п. 1, якщо таке вислання є необхідним в інтере

сах публічного порядку або зумовлене міркуваннями національної

безпеки.

3. Конвенція 1962 р. про рівноправність у галузі соціального забез'

печення Генеральної конференції Міжнародної організації праці.

4. Конвенція про правову допомогу і правові відносини з цивільних,

сімейних та кримінальних справ. Укладена в Мінську 22 січня 1993 р.

у межах СНД.

5. Двосторонні договори України про правову допомогу та пра'

вові відносини (у цивільних, сімейних, кримінальних та інших спра'

вах). Згідно з ними громадяни однієї договірної сторони користу

ються на території другої договірної сторони таким самим право

вим захистом своїх особистих та майнових прав, як і громадяни цієї

другої договірної сторони. Вони мають право звертатися до суду та

інших установ, до компетенції яких належать цивільні та

кримінальні справи, можуть порушувати клопотання і здійснювати

інші процесуальні дії за тих самих умов, що і громадяни другої до

говірної сторони. Двосторонніми договорами зазвичай встановлю

ються також порядок відносин при наданні правової допомоги; об

сяг правової допомоги; форми доручень про надання правової допо

моги; порядок виконання доручень; порядок виконання окремих

процесуальних дій; певні гарантії щодо свідків, потерпілих та екс

пертів; несення витрат, пов’язаних із наданням правової допомоги;

порядок визнання і виконання судового рішення; визнання і вико

нання рішень арбітражу та ін.

6. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права

(International Covenant on Economic, Social and Cultural Rights).

Прийнятий на Генеральній Асамблеї ООН 16 грудня 1966 p.

7. Міжнародний пакт про цивільні та політичні права (Inter

national Covenant on Civil and Political Rights). Прийнятий на Гене

ральній Асамблеї ООН 16 грудня 1966 p.

8. Конвенція про рабство (Slavery Convention). Укладена в Женеві

25 вересня 1926 р., змінена Протоколом, підписаним у штабквартирі

ООН 7 грудня 1953 р. Її учасниками є понад 90 держав.

9. Додаткова конвенція про скасування рабства, торгівлі рабами

та інститутів і практики, подібних до рабства.

Конвенції з питань правового статусу фізичної особи. У перші

роки діяльності Ради Європи (РЄ) було прийнято конвенції з пи

тань правового статусу особи. Так, 1955 р. у Парижі було підписано

Європейську конвенцію про поселення № 19. Договірні держави зо

бов’язалися сприяти в’їзду на свою територію іноземних громадян,

дозволяти їм вільно пересуватися нею, заохочувати їхнє проживан

ня, за винятком випадків, що суперечать суспільному порядку,

національній безпеці, здоров’ю чи моральності населення.

Конвенція передбачала надання громадянам договірних держав

національного режиму стосовно багатьох аспектів життя, у тому

числі особисті та майнові права, їх судові та адміністративні гарантії,

здійснення прибуткових видів діяльності, питання заробітної плати

та умов праці в цілому тощо.

Положення Конвенції про поселення щодо сприяння в’їзду роз

винула Європейська угода про правила, які регулюють пересування

осіб між державами — членами РЄ № 25 (Угода щодо пересування),

яку було відкрито для підписання 1957 р. в Парижі. Вона передбача

ла спрощений режим пересування осіб між державами — членами

РЄ: для в’їзду на територію держави вимагався лише один документ

із зазначених кожною договірною державою у Додатку до Угоди.

При цьому власникові такого документа дозволявся повторний в’їзд

на територію держави без дотримання будьяких формальностей,

навіть якщо його громадянство є спірним.

Попри рекомендаційний характер багатьох положень зазначених

конвенцій, а також збереження за державами широких дискреційних

повноважень щодо обмеження сфери їхнього застосування, ці кон

венції стали важливим кроком у поліпшенні правового статусу іно

земців та зміцненні міжнародних зв’язків, заклали основи для по

дальшого розвитку міжнародного законодавства у цій сфері, особли

во у межах ЄС.

Найширше у конвенціях РЄ з питань правового статусу суб’єктів рег

ламентовано становище трудящихмігрантів. У 1977 р. у Страсбурзі було

підписано Конвенцію № 93 — Конвенцію про трудящих'мігрантів, яка

врегулювала низку питань праці та зайнятості цих осіб — від форм добору

з метою подальшого працевлаштування у приймаючій державі до оста

точного повернення до країни походження. Конвенція визначає пере

важно зобов’язання договірних держав і безпосередньо не надає тру

дящиммігрантам певних прав, за винятком права на безпечні умови

праці (ст. 20), на звернення до суду та адміністративних органів прий

маючої держави (ст. 26) та на створення організацій (ст. 28).

Основне зобов’язання договірних держав, яке передбачає Кон

венція, — забезпечення трудящиммігрантам національного режиму

стосовно багатьох аспектів життя:

• працевлаштування;

• доступу до житла та квартирної плати;

• права на загальну освіту, професійну підготовку і перепідготовку,

на доступ до вищої освіти;

• умов праці та їх інспектування;

• соціального забезпечення, соціальної та медичної допомоги;

• оподаткування доходів, припинення дії трудового договору та

звільнення;

• судочинства, правового та судового захисту особи, її майна;

• участі у справах підприємства;

• збереження набутих прав тощо.

Таким чином, підводячи підсумки аналізу правового статусу іно

земних фізичних осіб та осіб без громадянства, слід зазначити, що

закріплений в законодавстві національний режим стосовно цивільної

правоздатності іноземців має безумовний характер, тобто він надаєть

ся іноземцю у кожному конкретному випадку без вимоги взаємності.

Національний режим щодо окремих прав іноземців може гаран

туватися багатосторонніми конвенціями, угодами про правову допо

могу, двосторонніми договорами в силу відповідних домовленостей

або на підставі принципу взаємності.

100