Васильєв О.В., Фісун К.А. (ред.) Менеджмент регіонального розвитку

Подождите немного. Документ загружается.

Узагальнення важелів державного регулювання інвестиційного процесу

наведено на рис.1.2.5.

Рис. 1.2.5 – Форми державного регулювання інвестиційного процессу

Встановлюючи вигідні умови (ціна або процент) за своїми цінними па-

перами, держава стимулює їх купівлю юридичними та фізичними особами і

цим зменшує кількість вільних грошей, що можуть бути використані для

кредитування інвестицій через банківську систему. Навпаки, знижуючи цінові

та процентні умови обігу державних цінних паперів, держава веде до

стимулювання викупу їх у юридичних і фізичних осіб. В результаті цього у

останніх з'являються додаткові кошти, які через банківську систему або без-

посередньо використовуються для фінансування інвестицій.

Держава за допомогою методів економічного регулювання може ціле-

спрямовано впливати не тільки на формування внутрішніх та приплив зо-

внішніх інвестицій, а й створити умови для їх спрямування в реальний сектор

економіки та формувати у країні сприятливе інвестиційне середовище.

Інвестиційне середовище являє собою сукупність правових, економічних та

інституційних умов, що визначають правила функціонування різних форм

інвестицій, операцій з їх розміщення, освоєння та реалізації на ринку, умови

залучення та використання, а також особливості та тенденції руху капіталів.

Ключовими завданнями оптимізації відносин між державою і регіонами в

інвестиційній сфері є узгодження інтересів та гармонізація підходів обох сторін

до головних напрямів і механізмів побудови цих відносин. Основний акцент у

регіональній інвестиційній стратегії необхідно поставити на розвитку тих сфер

виробництва, які сприятимуть економічному зростанню регіону. На

регіональному рівні необхідно застосувати нові комплексні підходи до

довгострокових відносин, які відповідали б сучасним пріоритетним інтересам

Податкова політика

Регулювання

фондового ринку

Грошово-кредитна

політика

Законодавче

забезпечення і

захист прав та

інтересів інвесторів

Форми державного

регулювання

інвестиційного

процесу

Амортизаційна

політика

Антимонопольна

політика

нашої держави, пов'язаних з європейською інтеграцією та усунення основних

регіональних диспропорцій.

Досвід економічно розвинутих країн показує, що в умовах трансформа-

ційного періоду особливо важливу роль у державному регулюванні інвести-

ційної діяльності відіграють органи місцевої влади. Удосконалення механізму

залучення інвестицій для регіональних потреб з урахуванням специфіки

господарської діяльності відповідних структур є актуальним як у загально-

державному, так і в регіональному масштабах.

Ринкова економіка розвивається циклічно, коли періоди швидкого зрос-

тання й активного інвестування змінюються економічними кризами, падінням

темпів, а іноді й абсолютних рівнів ВВП. Державне регулювання має за мету

вирівнювання циклічних тенденцій: гальмування надлишкової інвестиційної

активності у період піднесення та штучне стимулювання інвестицій перед

спадами виробництва.

Важливим аспектом державної інвестиційної політики є розвиток системи

захисту інвестиційних капіталів інвесторів. З урахуванням цього збільшення

обсягу інвестицій залежатиме від покращання макроекономічної ситуації в

Україні в цілому та від розробки центральними, регіональними органами і

органами місцевого самоврядування дієвих механізмів удосконалення

економічного, нормативно-правового, інформаційного забезпечення,

пов'язаного з державним управлінням інвестиційною діяльністю як потужного

стимулятора розвитку ринкових відносин.

Інвестиційна політика повинна включати:

- шляхи і методи насичення потреби реального сектора;

- створення умов, що забезпечують використовування інвестицій на

внутрішні ресурси підприємств - амортизацію і прибуток;

- форми і методи мобілізації зовнішніх джерел інвестицій;

- форми і методи залучення іноземного капіталу;

- принципи, методи, канали інвестування залучених капіталів;

- вироблення цілісної інвестиційної і структурної політики, яка

відображає

стан економіки, що дозволяє вирішувати гострі суперечності

інвестиційних процесів;

- інституційне і правове забезпечення інвестиційних процесів.

Інвестиційна політика центру і регіонів повинна бути значною мірою

направлена на ліквідацію вузьких місць, які заважають збуту промислової і

сільськогосподарської продукції кінцевому споживачу. Специфіка місцевих

ринків і необхідні вкладення в їх інфраструктуру можуть бути відображені

тільки в регіональних інвестиційних програмах. Державні структури, з свого

боку, повинні узагальнити регіональні програми вкладень в інфраструктуру

ринків, надати методичне і фінансове сприяння цим програмам. [21]

Пропорції розподілу інвестицій по території знаходяться у визначальній

залежності від специфіки розміщення виробництва і його галузевої

структури.

Динаміка інвестицій визначається не тільки масштабами інвестиційних

процесів, але і наявністю або відсутністю необхідної для їх здійснення ділової

культури і інвестиційної інфраструктури.

Масштаби інвестиційної діяльності в регіоні визначаються:

- загальною і регіональною політико-економічною ситуацією, умінням

регіональної влади використовувати свої повноваження і забезпечувати

солідарність дій різних політичних груп в розвитку економіки регіону;

- рівнем міжнародного і внутрішнього іміджу влади як надійного ділового

партнера, активного прихильника залучення інвестицій в регіон і захисника

прав, як інвестора, так і претендента інвестицій;

- соціально-економічною політикою влади, зокрема, в області

оподаткування, переоцінки основних фондів, створення нових робочих місць,

сприяння розвитку підприємництва, боротьби з кримінальними структурами;

- ступенем розвитку інвестиційної інфраструктури, встановленням

міжрегіональних і міжнародних зв'язків, створенням вільних економічних,

промислових і митних зон;

- кваліфікацією кадрів, використовуванням опробуваних методів і форм

роботи з населенням по залученню приватного капіталу (у вигляді позик, емісії

цінних паперів під проекти, інвестиційні і інші фондові утворення), а також

інформаційним забезпеченням інвестиційного процесу;

- рівнем підготовки підприємств до отримання інвестицій (наявність

даних про ринок, готовність вкласти власні кошти, відвертість інформації про

фінансово-виробничу діяльність підприємства, наявність грамотної команди

керівників і якісної професійної документації, пропозицій по захисту інвестора

від ризиків).

На наш погляд, на характер інвестиційної активності істотний вплив

надають процеси вдосконалення нормативно-законодавчої бази і формування

сприятливого інвестиційного клімату.

Чинниками, які безпосередньо впливають на інвестиційну діяльність в

регіоні, є фінансовий стан і капіталоємність домінуючих в ньому виробництв, а

також рівень розвитку інфраструктури і економіко-географічне положення.

1. Істотну роль у визначенні інвестиційної привабливості регіону грають

чинники потенціалу, що включають матеріальну базу, яка історично склалася,

географічне місцеположення і формальний або неформальний статус регіону.

2. Ряд інституційних чинників на регіональному рівні, такі, як

диференціація по формах власності, не роблять значного впливу на динаміку

економічного розвитку і інвестиційну привабливість.

3. Поліпшення інвестиційного клімату на конкретній території можливо

лише шляхом уніфікації, приведенні у відповідність загальнодержавних і

регіональних правових норм. При цьому слід розуміти, що вектор законодавчої

діяльності на державному рівні повинен бути направлений у бік дерегулювання

і дебюрократизації, а також вдосконалення судових і адміністративних

процедур.

4. Основним напрямом діяльності по поліпшенню інвестиційного клімату

на регіональному рівні слід вважати інформаційне освітлення місцевої

економіки і проектів.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Инвестиции и инновации: Словарь-справочник от А до Я / Л.В.Артемова,

М.З. Бор, А.Ю. Денисова. - М: Издательство "ДИС", 1998. -208 с.

2. Игонина Л.А. Инвестиции: Учеб. пособие / Под ред. В. А. Слепова. - М.:

Юристъ, 2002.

3. Закон України "Про інвестиційну діяльність" від 18 вересня 1991 року.

4. Гитман Лоренс Дж., Джонк Майкл Д. Основы инвестирования: Пер. с

англ. / Академия народного хозяйства при Правительстве РФ. - М.: Дело, 1997.

5. Історія економічних учень / За ред. В. Д. Базилевича. - К., 2005.

6. Фишер С, Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика. / Пер. с англ.-М.:

Дело, 1995.-829 с.

7. Уильям Ф. Шорт, Гордон Дж. Александер. Инвестиции. - М.: ИНФРА-

М, 1999.

8. Шарп У, Александер Г., Бзйли Дж. Инвестиции: Пер. с англ. - М.:

ИНФРА-М, 2003

9. Кульман А. Экономические механизмы: Пер. С фр. / общ. Ред. Н. И.

Хрусталевой - М.: А/О Издательская группа “Прогресс”, “Универс”, 1993.

10. Бланк И.А. Управление инвестициями предприятия. - К., 2003.

11. Инвестиции: региональный аспект / Дробышевский С., Днепровская

С., Изряднова О. и др. - М.: Институт переходного периода, 2002. - 316 с.;

12. Богатин Ю.В., Швандар В.А. Инвестиционньш анализ. - М.: ЮНИТИ-

ДАНА, 2000.

13. Инвестиционный анализ / А.П. Иванов. - М: Союз, 2000. – 179 с.

14. Бочаров В. В. Инвестиционный менеджмент. - СПб.: Питер, 2000

15. Котилко В.В. Региональная экономическая политика: Учебное

пособие - М.: Издательство РДЛ, 2001. - 272 с.

16. Миронова Т.Л., Добровольська О.П., Процай А.Ф., Колодій С.Ю.

Управління розвитком регіону. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної

літератури, 2006. – 328с.

17. Управление инвестициями: В 2-х т. / В.В. Шеремет, В.М. Павлюченко,

В.Д. Шапиро и др. -М.: Высшая школа, 1998. - 416 с.

18. Майорова Т. В. Інвестиційна діяльність: Навч. посіб.-К.: ЦУЛ, 2004.

19. Грідасов В. М., Кравченко С. В., Ісаєва О. Є. Інвестування:

Навчальний посібник. - К.: ЦУЛ, 2004

20. Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент. - К.: МП «Итем» ЛТД

«Юнайтед Лондон Трейд Лимитед», 1995.

21. Васильєв О.В. Методологія і практика інфраструктурного

забезпечення функціонування і розвитку регіонів України. Монографія. –

Харків: ХНАМГ, 2007. – 339 с.

1.3. ІННОВАЦІЙНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

У СИСТЕМІ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Богдан Н.М. асістент каф. ММіРР ХНАМГ

1.3.1. Провідна роль інноваційного менеджменту в загальній системі

завдань розвитку регіону

Розвиток світової економіки за останні роки ознаменувався отриманням

нового практичного досвіду, що відноситься до феномену соціально-

економічної трансформації. Розрив господарських зв’язків, лібералізація,

приватизація суттєво вплинули на характер розвитку новостворених країн.

Внаслідок цього утворилися нові та специфічні за суттю економічні відносини,

що вимагає особливої уваги до формування адекватних теоретичних уявлень

щодо їх змісту та наслідків.

Значною мірою це відноситься до підвищення ролі регіонів у

забезпеченні економічного зростання. На відміну від розвинутих країн,

перехідні демонструють відносно нові тенденції та результати –

нерівномірність регіональних економік у період трансформації є одним з

визначальних факторів, що стримують економічне зростання. Важливу роль у

забезпеченні зближення регіонів, значенні рівня розвитку регіональних

економік для росту національної економіки, має відігравати регіональна

інноваційна політика, що уявляє собою ефективне управління інноваційними

процесами у регіоні. Її зміст формується на розумінні закономірностей

інноваційного регіонального розвитку. Як свідчить сучасний досвід розвинутих

країн, в умовах зростання світової конкуренції та динамічності суспільства,

регіони відіграють провідну роль у мобілізації науково-дослідних зусиль, у

стимулюванні інноваційної активності суб’єктів господарювання, в організації

міжрегіональних кооперативних зв’язків різних типів тощо.

Сучасні стратегічні й тактичні задачі України, а саме намагання

інтегруватися до європейського співтовариства, роблять економічне зростання

за рахунок наукових здобутків та їх технологічного застосування однією з

найактуальніших проблем. Проте інноваційні процеси стримуються цілою

низкою організаційних, фінансових та правових чинників, а сама українська

економіка продовжує базуватись на сировинному та низькотехнологічному

устрої. Тривала економічна криза, тягар соціально-економічних проблем,

гострота регіональних диспропорцій – ці реалії сучасного українського життя

викликають необхідність їх подолання, що неможливо без активізації

інноваційної діяльності на загальнодержавному і регіональному рівнях.

Без впровадження ефективної політики регіонального розвитку, яка

спрямована на вирішення проблем регіональної нерівномірності, неможливо

створити умови для виходу економіки України на шлях стійкого економічного

зростання. Інтенсифікація економічного розвитку регіонів перш за все

передбачає активізацію інноваційного фактора.

Головною метою регіональної політики є створення умов для

динамічного, збалансованого розвитку території і усунення регіональних

диспропорцій. Головною метою економічної регіональної політики є

раціональне використання сукупного ресурсного потенціалу регіону як основи

підвищення його конкурентоздатності шляхом інноваційного розвитку.

Таким чином, на думку автора, для досягнення головної мети

регіональної економічної політики повинні бути сформульовані й реалізовані

основні цілі в сфері управління інноваційними процесами в регіоні. Вони

розробляються для кожної складової регіональної економічної політики.

Особливо гостро питання інноваційного розвитку регіонів та країни в цілому

постає в умовах дефіциту усіх видів ресурсів.

В умовах трансформації економічних та соціально-політичних інститутів,

за останні роки склалося багаторівневе макроекономічне та інституційне

середовище для інноваційної діяльності. Однак не можна не враховувати дію

таких несприятливих інституційних факторів: криза неплатежів, державна

підтримка неефективних підприємств, збереження стимулів до

рентоорієнтованої поведінки, неефективна структура власності тощо.

Інноваційна складова розвитку регіонів як одна з його найважливіших

аспектів простежується у державних нормативно-правових актах. Так,

наприклад, у Державній Програмі економічного і соціального розвитку

України на 2007 рік, зокрема, було зазначено, що основною проблемою

розвитку регіонів є збільшення диспропорцій їх соціально-економічного

розвитку, низька конкурентоспроможність та інвестиційно-інноваційна

активність, тому двома першими пріоритетами розвитку регіонів Програмою

затверджені наступні положення: удосконалення механізмів стимулювання

регіонального розвитку та створення умов для підвищення

конкурентоспроможності регіонів та інвестиційно-інноваційної активності

шляхом розбудови та модернізації інфраструктури.

У Проекті Закону України N 5140 від 16.09.2009 р. «Про Державну

програму економічного і соціального розвитку України на 2010 рік» теж велика

увага приділяється інноваційній складовій економічного і соціального

розвитку, незважаючи на антикризову спрямованість і ресурсну обмеженість

Програми. В переліку цілей, пріоритетів та завдань в першу чергу наголошено

на посилення інноваційної складової розвитку шляхом створення сучасної

інноваційної системи та підвищення віддачі від науково-дослідної сфери.

Напрям 3 вищезазначеної Програми «Технологічний прорив в індустрії»

включає до себе декілька пріоритетів в області інноваційної діяльності,

наприклад, Пріоритет 3.1. «Впровадження сучасних інноваційних промислових

технологій»; Напрям 6 «Створення сучасної інноваційної системи» серед інших

включає наступні завдання: Завдання 6.2. «Формування інноваційної

інфраструктури та системи трансферу технологій», Завдання 6.4.

«Стимулювання попиту на інновації». [1]

Отже, держава приділяє особливу увага активізації інноваційних процесів

як взагалі в економіці країни, так і в її окремих регіонах, тому що, як було

зазначено вище, розвиток економіки та підвищення її конкурентоспроможності

не може відбуватися без системного та цілеспрямованого впровадження

інноваційних змін у всі її сфери та галузі.

Інноваційна складова присутня майже в усіх напрямках соціально-

економічного розвитку регіонів. Сучасні вчені, що висвітлювали проблеми

інноваційної складової в економіці, перш за все торкаються проблем

формування концепцій відтворення інтелектуального капіталу [2], оцінки

матеріальних активів [3]. Проблеми розбудови високотехнологічної економіки

висвітлюються у наукових працях В. М. Геєця, Б. А. Маліцького І. В., І. В.

Одотюка, В. Р. Сіденко [4,5,6] та інших науковців. Інновації забезпечують

розширення пропозиції для ринку, зростання якості продуктів і послуг

підприємств, досягнення високої продуктивності, реалізації стратегічних планів

фірм та сприяють підвищенню кваліфікаційного рівня кадрів. Однією з

основних причин гальмування процесу формування й реалізації інноваційної

моделі економічного розвитку в Україні є нерозвиненість системного

функціонування наукової та інноваційної сфери на регіональному рівні. В

сучасних умовах, при зростанні мобільності людей, фінансів, виробничих

потужностей, особливо у межах ЄС, необхідні не лише передові технології та

виробництва, але в першу чергу регіони, готові прийняти їх та забезпечити їх

діяльність.

Сьогодні в Україні спостерігається існування ряду негативних явищ,

подолання яких дозволило б реальному секторові регіональних економік та

економіки держави загалом збільшити випуск інноваційної та

високотехнологічної продукції:

• інноваційна активність підприємств України перебуває на вкрай

низькому рівні;

• дотепер несформовані пріоритети регіонального інноваційного

розвитку та відсутні механізм інтеграції регіональних галузевих програм до

національної інноваційної системи. Як наслідок – занизькими і нерівномірними

є темпи регіонального розвитку;

• розвитку інноваційної діяльності українських підприємств

перешкоджають фінансові чинники, що, насамперед, пов’язано з браком

коштів. Відсутніми є механізми залучення венчурного капіталу, залучення

заощаджень населення для інноваційної діяльності, не вирішені фінансово-

кредитні питання щодо малого бізнесу (у тому числі відсутність доступу до

кредитних ресурсів через зависокі процентні ставки), не розроблені механізми

страхування інноваційних ризиків. Вкрай низькою є частка фінансування з

держбюджету. Для порівняння: майже 90 % усіх науково-технічних робіт,

здійснюваних в Європі та США, фінансуються переважно за рахунок коштів з

державного бюджету та цільових фондів стимулювання розвитку науки,

високих технологій та виробництва нової продукції. Сьогодні українська

держава практично індиферентна до інновацій: частка відповідних державних

витрат склала у 2007 р. лише 1,3 % загальних витрат; основним напрямком

інноваційної діяльності (78-91 % підприємств) майже всіх регіонів України

регіонів стало придбання машин та обладнання для виробництва нових

продуктів та послуг [5];

• гальмує регіональний інноваційний розвиток нерозвиненість

інноваційної інфраструктури, що має поєднувати ланки «ідея-наука-технологія-

виробництво-ринок». Внаслідок відсутності механізмів комерціалізації

результатів науково-технічних розробок та передачі їх до сфери виробництва

найслабшою стає ланка «наука-технологія-виробництво». З міжнародного

досвіду найперспективнішими для регіонів є: інноваційні центри, інноваційні

бізнес-інкубатори, інноваційні кластери, вільні економічні зони та технопарки;

• стримує інновації відсутність можливості кооперування між

підприємствами і науковими організаціями. Цей фактор випливає, по-перше, з

браку інформації про нові технології та про ринки збуту, і, по-друге, з

неготовності підприємств до нововведень, що свідчить про нерозвиненість

самого ринку інновацій в країні та її регіонах;

• занизькі темпи інноваційного розвитку за рахунок кластерів, хоча сама

ідея їх створення вже знайшла своє відображення в роботі регіональних і

місцевих органів управління України. Кластер виступає індустріальним

комплексом на основі концентрації мереж виробників, постачальників і

споживачів, пов’язаних технологічним циклом. Причина виникнення кластерів

полягає в необхідності створення технологічних зв’язків між галузями і

секторами економіки для реалізації їх потенційних переваг. Нажаль, в Україні

кількість кластерів збільшується повільно, і сьогодні вони існують лише у 8

областях. Найбільше їх – в Хмельницькій області, де розташовані швейний,

будівельний, харчовий і туристичний кластери. На відміну від України,

провідні країни світу (Данія, Нідерланди, Бельгія, Канада, Фінляндія, Південна

Америка, Франція і Італія) активно використовують кластерні моделі для

просування національної економіки. Більш того, використання концепції

кластерів для різних галузей промисловості отримало навіть міжнародні

масштаби, а кластерну модель успішно адаптують і використовують щодо

економік різного ступеня розвитку [5];

• спостерігаються негативні тенденції у чисельності та віковій структурі

наукового потенціалу регіонів. Відбувається невпинне скорочення числа

науково-технічних співробітників; існування проблем кадрового характеру на

національному та регіональному рівнях, а саме: відсутність знань з

інноваційного менеджменту та досвіду в розробці бізнес-планів технологічно

орієнтованих проектів, занизька кваліфікація управлінських кадрів для

забезпечення інноваційного сталого розвитку регіону, відсутність досвіду

ефективної роботи з інвесторами і налагодження зв’язків з потенційними

партнерами, брак нормативно-правових знань та профільних фахівців з

інтелектуальної власності.

Втім, світовий досвід доводить, що саме активізація використання

інновацій регіонами країни дозволяє досягти високої технологічної

незалежності компаній, забезпечує зростання їх ефективності і

конкурентоспроможності, що сприяє економічному розвитку як на

регіональному, так і на національному рівні, та дозволяє досягти істотного

підвищення доходів та якості життя населення.

На позитивний поступ країни в контексті розвитку інновацій, попри

складність ситуації, на думку автора, можуть вплинути два незаперечні

фактори:

1) існування досвіду та національних традицій здійснення великих

науково-технічних проектів та наявність (поки що) численних носіїв

відповідного знання;

2) наявна всеохоплююча промислова інфраструктура в регіонах, що може

стати підґрунтям майбутніх інноваційних кластерів.

Усвідомлення потенціалу цих факторів має започаткувати роботу,

спрямовану на посилення ролі регіонів у акумулюванні внутрішніх ресурсів

країни та оновленні української економіки. Процес поширення інновацій від

централізованого має перейти до локального, коли окремі регіони, завдяки

локальним інноваційним процесам, перетворюються на «точки інноваційного

зростання» національної економіки. Тобто, зростає роль регіонального

інноваційного менеджменту, як інструменту забезпечення підвищення

ефективності інноваційних процесів в окремому регіоні. Втім, міжнародна

практика свідчить, що жодний вдалий приклад регіональних інновацій

неможливий без відповідної державної підтримки на місцевому, регіональному

та загальнонаціональному рівні.

Таким чином, узагальнюючи всі викладені положення, можна зробити

висновок щодо визначення пріоритетності регіонального інноваційного

менеджменту в системі завдань загального менеджменту регіону, оскільки

тільки при розбудові інноваційної моделі регіональної економіки, регіон

спроможний вдало конкурувати як на внутрішньодержавному ринку, так і на

зовнішніх ринках, при цьому забезпечуючи постійне підвищення рівня

соціально-економічного розвитку регіональної економіки і збільшення

добробуту населення регіону.

Тому до основних проблем регіонального розвитку, на думку автора, є

розбудова ефективної регіональної інфраструктури, розробка заходів щодо

стимулювання інноваційних процесів в регіоні, залучення місцевої влади до

активізації інноваційних процесів, відбір та реалізація інноваційних проектів,

які взмозі підвищити рівень економічного потенціалу регіону та ефективність

регіональної економіки.

1.3.2. Інноваційний менеджмент як один з основних напрямків

регіонального управління

Отже, одним з основних напрямків регіонального менеджменту е

інноваційний менеджмент. Інноваційний менеджмент на рівні регіону вирішує

завдання управління інноваційними процесами в регіоні.

Розв'язання цих завдань забезпечується створенням динамічної і

гнучкої системи регіонального управління,

яка спирається на широке

делегування повноважень тим рівням менеджменту, що можуть

запроваджувати інноваційні ідеї і втілювати їх у життя. А координація усіх

робіт із залучення інновацій у практику чи їх створення власними силами

здійснюється інноваційним менеджментом.

Інноваційний менеджмент покликаний забезпечувати реалізацію

стратегічних цілей регіону у відповідності із концепцією його розвитку.

Завданнями інноваційного менеджменту є ефективне управління процесом

розроблення, упровадження, виробництва та комерціалізації інновації з

узгодженням відповідних управлінських рішень із системою операційного

(виробничого), маркетингового, фінансового і кадрового менеджменту, а

також відбір та реалізація таких регіональних інноваційних проектів, що

сприяють підвищенню рівня розвитку регіону та його

конкурентоспроможності.

Інноваційний менеджмент регіону спрямований на формування

властивостей, необхідних для функціонування і розвитку цілісності,

адаптивності, синергізму у процесі подальшого регіонального розвитку та

підвищення конкурентоспроможності регіону.

Цілісність передбачає узгодження інноваційних цілей із місією та

стратегічними цілями розвитку регіону, а також прийняття рішень щодо

інноваційних змін з погляду корисності для економіки регіону загалом. При

цьому порушення балансу внутрішнього середовища внаслідок реалізації

певної інновації має ліквідовуватися відповідними поліпшувальними змінами

в інших складових внутрішнього середовища. Так, впровадження нових

технологій переважно потребує нових знань у працівників, які їх

обслуговуватимуть; при цьому змінюються характеристики продукції, що

передбачає відповідні зміни у тактиці роботи зі споживачами (маркетингові

інновації) тощо. Отже, інноваційний менеджмент має враховувати

багатофункціональність інновацій, їх здатність одночасно впливати на різні

аспекти регіональної економіки, тому зміна взаємозалежних елементів

повинна бути синхронізована у часі для відновлення динамічної рівноваги.

Адаптивність формується завдяки ретельному моніторингу стану

зовнішнього і внутрішнього середовища регіону і цілеспрямованому пошуку

інновацій, реалізація яких поліпшує його позиції та рівень

конкурентоспроможності.

Синергетичний вплив інноваційного менеджменту на розвиток

економіки регіону забезпечується розробленням ефективної інноваційної

політики, спрямованої на створення в регіоні такого середовища та умов, що

заохочують та стимулюють інноваційний пошук окремих суб’єктів

регіональної економіки та регіональних структур.

Інноваційний менеджмент як система уявляє собою сукупність

економічних, мотиваційних, організаційних і правових засобів, методів і

форм управління інноваційною діяльністю з метою оптимізації економічних

результатів господарської діяльності. [6]

На рис. 1.3.1 представлено склад та взаємозв’язки підсистем

регіонального менеджменту в загальній системі завдань регіонального

інноваційного розвитку.