Варій М.Й. Психологія особистості

Подождите немного. Документ загружается.

психології і полягає у розкритті смислового, душевного життя

особистості, ціннісних орієнтацій людини.

Згідно зі Е. Шпрангером, психологія, яка базується на

«розумінні», має такі основні поняття:

• психічне розвивається з психічного;

• психічне зводиться до інтуїтивного розуміння «модулів

дійсності життя», при цьому йдеться не про

співпереживання, а саме про розуміння;

• не варто

шукати якихось об’єктивних причин розвитку

людської особистості, потрібно лише співвіднести структуру

окремої особистості з духовними цінностями суспільства.

Головне в особистості, за Е. Шпрангером, – це ціннісна

орієнтація, яка є включенням суб’єкта у пізнання.

Ціннісна орієнтація є духовним началом, що визначає

світобачення і є похідною частиною загального людського духу. Тому

краще говорити не про «описову», а про «духовну» психологію.

Е. Шпрангер виокремив шість типів пізнання світу, шість

«форм життя» і відповідних їм типів людини, зокрема

людина:

• теоретична;

• економічна;

• естетична;

• соціальна;

• політична;

• релігійна.

1. Теоретична людина – це така людина, яка тягнеться до

пізнання закономірностей світу, відносин між людьми, що

є для неї

провідним. Для теоретичної людини, незалежно від того, хто вона за

фахом – науковець, ремісник або лікар, – головна ціннісна орієнтація

– це осмислення в теоретичному аспекті того, що відбувається

довкола. Життя для теоретичної людини виявляється у вигляді «віяла

проблем».

2. Економічна людина, як правило, шукає користь у пізнанні.

Для такого

типу людини цінність пізнання пов’язана з тим, що дає

користь їй самій, сім’ї, колективу, людству. Мислення такої людини

має прагматичну спрямованість на створення чогось корисного на

основі природничо-наукових знань і техніки.

3. Естетична людина сприймає довкілля як щось гармонійне

або дисгармонійне, намагається пізнати світ через естетичні враження

вигляді форми, кольору, ритму. Має потяг до самовираження в

естетичній формі. Тут йдеться не лише про професійних художників,

скульпторів, композиторів, а й про звичайних людей.

4. Соціальна людина – це та, яка прагне знайти себе в іншій

людині, жити заради інших. Вона тягнеться до всеосяжної любові,

любові до людства. У цій любові розчиняються межі індивідуальності.

«Я» особистості, що любить, відрізняється від «Я» егоїстичної людини.

Це «НАД-Я», що знаходить себе в служінні іншим.

5. Політична людина тягнеться

не до суто адміністративної

влади, а до такої, що відповідає вищим духовним вимогам, базується

на істинних духовних цінностях і на цій основі детермінує мотиви та

дії інших людей.

6. Релігійна людина – це тип людини, ціннісна орієнтація якої

полягає у пошуку смислу життя, начала всіх начал життя, вищої

духовної сили – Божества. Релігійна

людина може й не належати до

жодної з церков, не виконувати обрядів. Головне для неї – саме пошук

вищого сенсу, вищої правди, першопричини буття.

У своїй класифікації Е. Шпрангер показав, що люди

відрізняються не лише темпераментом, конституцією, поведінкою, а

передусім цінностями своєї духовної орієнтації. Це утворює духовну

індивідуальність особистості, її духовну сутність

Теорія особистості В. Джемса. Видатний американський

психолог Вільям Джемс (1842–1910) одним із перших почав

розробляти проблему особистості на науковій основі. Під впливом

його теорії формувалися подальші концепції особистості, зокрема

американська персонологія, різні напрями психології, що

досліджували «образ самого себе», «самооцінку», «самосвідомість»

особистості тощо. В. Джемс вивчав особистість у межах власної

концепції

свідомості, центральним поняттям якої є «потік свідомості».

На його погляд, у самосвідомості особистості можна виокремити два

аспекти – «емпіричне Я» і «чисте Я», або відповідно об’єкт і

суб’єкт, тобто пізнаване і той, хто пізнає.

Розглядаючи «емпіричне Я», В. Джемс тлумачить особистість

людини як загальну суму всього того,

що вона може назвати своїм.

Аналіз особистості в цьому аспекті має охоплювати: а) складові

елементи; б) почуття та емоції, зумовлені цими елементами

(самооцінка); в) вчинки, зумовлені цими елементами (піклування про

самого себе та самозбереження).

Складові елементи особистості, за В. Джемсом, можна

поділити на три класи:

• фізична особистість;

• соціальна особистість;

• духовна особистість.

Фізична особистість містить тілесну організацію, одяг, батька й

матір, жінку і дітей. Зокрема, коли хтось зі старших помирає, то

зникне й частина нас самих. Або нам соромно за погані вчинки

близьких та друзів, ми хвилюємось за них так, начебто самі

перебуваємо на їхньому місці тощо. Далі фізична особистість

має

включати «домашню оселю», власність людини, витвори її праці

тощо.

Соціальна особистість визначається належністю людини до

людського роду і визнанням цього іншими людьми. За В. Джемсом,

людина містить стільки соціальних особистостей, скільки індивідуумів

або їх груп визнає в ній особистість.

Духовна особистість – це об’єднання станів свідомості,

конкретних духовних здібностей і якостей

людини.

Почуття та емоції характеризують особистість з погляду її

самооцінки, яка буває двох видів: самовдоволення і невдоволення

собою, за чим стоять два протилежних класи почуттів, пов’язані з

успіхом або неуспіхом, зі сприятливим або несприятливим

становищем у суспільстві.

З погляду вчинків для особистості, за В. Джемсом, характерні

піклування про себе

і самозбереження, а саме: піклування про фізичну

особистість (харчування, захист), про соціальну особистість

(дружба, кохання, ревнощі, прагнення слави, вплив на інших людей,

влада над ними тощо) та про духовну особистість (розумовий,

моральний і духовний прогрес).

Окремі грані особистості стикаються, суперечать одна одній.

Самовдоволення особистості в житті зумовлене тим, як

співвідносяться

між собою реалізовані та потенційні здібності. У

зв’язку з цим В. Джемс пропонує розглядати самоповагу особистості як

відношення, в якому чисельник виражає реальний успіх, а знаменник

– домагання.

За цією формулою відмова від домагань дає особистості таке

саме бажане полегшення, як і їх здійснення й досягнення успіху.

Самопочуття людини залежить

від самої особистості, її успіхів і

домагань.

Успіх

Самоповага =

Домагання

В. Джемс вводить поняття ієрархії особистостей, у якій фізична

особистість перебуває внизу, духовна – вгорі, а різні види

матеріальних і соціальних особистостей – у проміжку між ними. При

цьому соціальна особистість стоїть вище за матеріальну. Духовна ж

особистість має бути для людини найвищою цінністю: особистість

може швидше пожертвувати друзями, добрим ім’ям, власністю

і навіть

життям, аби не зрадити свої духовні принципи.

За В. Джемсом, в усіх видах особистості – соціальній, фізичній та

духовній – треба проводити межу, з одного боку, між безпосередньо

дійсним і більш віддаленим, потенційним, а з іншого – між осяжною і

дальшою перспективою, діючи всупереч першій і на користь

останньої. Удосконалення соціальної

особистості полягає у заміні

нижчого суду над собою вищим.

В. Джемс вважає, що «чисте Я», або те, що пізнає, – це мислячий

суб’єкт, душа, дух, мислення, трансцендентальне Я, а врешті-решт –

самі думки.

• психологія це – «опис і пояснення станів свідомості як таких»;

• та особистісна безперервність, що усвідомлюється щоразу при

прокиданні, є «Я» даної особистості. Це «Я» має кілька шарів:

реальний, соціальний і духовний. Як і свідомість, воно може бути

безперервним і перервним;

• не існує індивідуальної свідомості, незалежної від власника.

Кожна думка є

частиною особистої свідомості. Свідомість завжди існує

щодо якоїсь особистості. Зовсім однакова думка ніколи не з’являється

двічі;

• думка безперервна в межах кожної особистої свідомості. Будь-

яка думка народжується з потоку свідомості, беручи частину сили,

змісту, сфокусованості й напрям від попередніх думок;

• свідомість вибіркова. Увага і звичка є основними змінними, за

допомогою яких індивід здійснює вибір;

• свідомість має дві частини — чітку частину i незрозумілу, ядро і

периферію. Те, що ми усвідомлюємо в кожен момент, — це те, на що

ми звернули увагу. Те, що міститься на периферії свідомості, нагадує

павутину почуттів та асоціацій, які додають змісту фону;

• воля — це поєднання зусилля (подолання

неуважності,

загальмованості або ліні) та уваги (зосереджена свідомість). Воля

необхідна для того, щоб підвести індивіда впритул до зміненого стану і

містичного «єднання» з космічною або єдиною свідомістю;

• основним прагненням людських істот є поліпшення їхнього

добробуту;

• емоція залежить від зворотного зв’язку з тілом. Для організму

сприятливим є стан рівноваги між

вираженням почуттів та їхнім

стримуванням. Необхідна розсудливість. Водночас кожен індивід

прагне трансформувати реальність відповідно до своїх ідеалів;

• невиражені емоції, помилки надлишковості й так звана

своєрідна сліпота, — усе це є перешкодою для росту особистості;

• та частина свідомості, в якій наше усвідомлення себе не

міняється, — всього лише невелика частина свідомості, яка

становить

окремий випадок зі своїми обмеженнями і правилами;

• особливі стани свідомості стають доступними при спеціальному

тренуванні;

• автор усе більше розглядає гіпноз не лише як здатність

індукування якогось одного стану свідомості, а як інструмент для

вивчення свідомості загалом.

Теорія особистості Г. Тома. У поведінці особистості Г. Том

виокремлює такі категорії:

•

Спокій – активність (частота фаз, форм спокою і активності).

• Одноманітність – різноманітність (ступінь повторюваності

або частота зміни різних напрямів і форм поведінки).

• Залежність – незалежність (поведінка залежить від

зовнішніх обставин або визначається ініціативою самої людини).

• Ступінь упередженості (періодична емоційна ізольованість

від соціальної ситуації або постійний тісний зв’язок).

• Неузгодження – врівноваженість (ступінь розриву між цілями

і можливостями людини).

• Негативна і позитивна тональність (частота відчуття

невдоволення чим-небудь).

• Замкнутість – відвертість (ступінь ухвалення вимоги

ситуації, своєї ролі в ній).

• Мала або велика тематизація (наявність або відсутність чіткої

«Я» – концепції, розробленої системи життєвих цілей).

Г. Том виокремлює сім фундаментальних тематик

мотивації:

• регулятивна (гомеостатична) мотивація (особисті події,

компенсація, порушення і відновлення рівноваги);

• антиципаційна тематика – прагнення до профілактичного

зняття потенційного майбутнього порушення;

• активація існування – прагнення до активності, до

діяльності, до повноти життя;

• соціальна інтеграція (прагнення до розширення,

продовження соціальних зв’язків);

• соціальне виділення (бажання відрізнятися від інших,

прагнення до влади,

престижу);

• креативна тематика (творче самоздійснення);

• нормативна тематика (прагнення наслідувати норми,

правила).

2.6. Особистість у психології Сходу

Розглянемо особистість у психології Сходу. Зокрема, звернемось

до йоги, яку поділяють на два напрями: по-перше, вона охоплює

практично всю практику релігії та аскези в Індії (до неї належать

медитація, фізичні вправи та священні виконання пісень). По-друге,

йога – це особлива школа індійської філософії; її засновником та

систематизатором вважається Патанджалі.

Вперше йогу згадано в

давньоіндійських Ведах – найдавнішому з відомих літературних

джерел. Корені практики з йоги, безперечно, йдуть у глиб індійської

передісторії.

На санскриті слово йога означає «з’єднувати» або «поєднувати».

Мета практики з йоги полягає в самореалізації, яка здійснюється, коли

свідомість поєднується зі своїм джерелом – «Я». Один із класиків-

експертів йоги

писав: «Йога – це самадхі (samadhi) – екстаз, або

просвітління». Інше значення слова «йога» – «метод». Йога ставить за

мету об’єднати свідомість із самою собою та охоплює різні техніки, які

сприяють досягненню цієї мети. У цьому сенсі йога є технологією

самореалізації чи екстазу.

Загалом йога включає всі систематичні навчання, спрямовані на

самореалізацію через

заспокоєння психіки та зосередженості

свідомості на самому «Я» – безсмертної незмінної сутності всіх людей.

Коренями йога йде до праіндійської культури. Це дуже важлива

частина багатої та складної індійської культурної спадщини, яка

охоплює сотні різних традицій та священних текстів. Усі вони

спираються на Веди.

Спочатку Веди передавалися усно – від вчителя до учня –

впродовж багатьох століть. Найбільш ранні Веди датовано 2500 р. до

н. е. Веди поділяють на

чотири частини. Найдавніші – ведичні гімни

саяхіти, в яких викладено основи складних філософських концепцій

індуїзму. Другий розділ брахмана описує ритуали та

жертвоприношення. Третій розділ – про споглядання та внутрішню

правду, містить лісові тракти аран’яки, написані для аскетів, які

живуть у лісах. Остання частина – упанішади, або веданта, дослівно:

«кінець вед», в якій

йдеться про мету самопізнання. Веди формують

базис для всієї подальшої індійської думки та філософії.

У ведичний період йога близько стикалася із шаманізмом. Ранні

йоги надавали великого значення майстерності екстатичного трансу,

оскільки вважалося, що за допомогою суворої аскези йоги здобувають

надприродні сили. Вони вірили в те, що людина, яка володіє

найвищою

самодисципліною та здатна вбивати свою плоть, може

змусити богів виконувати свої прохання. Застосування аскези та

самоконтролю залишається головною частиною йоги досі.

Бхаґавадґіта – це перший та найпопулярніший твір про йогу.

«Бхаґавадґіта» є самостійною частиною великого індійського епосу II

століття до н.е. «Магабгарата» – чудовий збірник міфології, релігії,

етики

та звичаїв. «Магабгарата» містить 100 тисяч строф, це майже у

вісім разів перевищує «Іліаду» та «Одіссею» разом узяті. Йога та

пов’язані з нею філософські вчення становлять ключові ідеї епосу.

В основі сюжету «Магабгарати» – історія п’яти братів Пандавів,

їхнє виховання, навчання та численні пригоди. «Бхаґавадґіту» можна

розглядати як одну

велику метафору духовного пошуку. На думку

деяких інтерпретаторів, персонажі «Бхаґавадґіти» втілюють різні

психологічні та фізичні якості. П’ять братів – це п’ять людських

почуттів, а битва – це двобій тіла та свідомості.

«Бхаґавадґіта» – це діалог між Арджуною (Его) і Крішною («Я»).

Арджуна – воїн, а його візник Крішна

– інкарнація Бога та великого

духовного вчителя. Крішна говорить про обов’язки, а йога – про дію.

Крішна навчає Арджуну служіння, медитації та інших технік йоги, щоб

той став прикладом для всіх інших. Як візник, Крішна символізує

гуру, або духовного вчителя, який може допомогти учням зрозуміти

свої проблеми та конфлікти, що виникають

у процесі духовного

розвитку. Гуру, однак, як і візник, не може вести замість учнів битву.

«Бхаґавадґіта» включає класичне вчення про карму-йога, йогу

дії. Крішна захищає вчинки, не пов’язані та не залежні від

бездіяльності або відмовлення. Свідомість – першоджерело будь-якої

дії. Досягти ідеалу – значить розвинути в собі

чисту свідомість,

позбавлену будь-якої прихильності. Тоді ваше життя перетвориться на

безперервну йогу.

У класичній йозі існує твердий дуалізм між духом (пуруша),

який є чистою свідомістю, та природою (пракриті), з якої

розвиваються всі матеріальні та нематеріальні форми. Природа та дух

вічні та незмінні. Ідеал йоги полягає в тому, щоб одержувати радість з

її джерела – Его. Свідомість можна контролювати, якщо придушити

або знизити підсвідомі тенденції (samscaras). Найважливіший атрибут

гуру в Індії – духовна свідомість. Шість функцій гуру: той, хто

спонукає; той, хто показує; той, хто пояснює; той, хто відкриває;

учитель і просвітитель.

Ініціація – одна з головних складових практики з йоги. Будучи

насамперед формою передачі

духовного досвіду, водночас встановлює

особливий зв’язок між гуру й учнем, коли останній приєднується до

кола гуру.

Патанджалі виокремлював вісім розділів йоги: помірність,

дотримання, пози, контроль над життєвою енергією, інтеріоризація,

концентрація, медитація та просвітління. Він розмежовує хворобливі

та безболісні хвилі свідомості. Думки й емоції, які збільшують

незнання й прихильність або збентеження

, хворобливі. Безболісні

хвилі – любов, сміливість й щедрість – дають людині великий ступінь

волі та нове знання.

Дзен-буддизм. Основною метою дзен-буддизму є підведення

людей до безпосереднього, особистого розуміння Істини. Учення

Будди надає перевагу досвідові перед теологією й абстрактною

філософією. Дзен – це школа буддизму, одна з його галузей, яка

приділяє особливу

увагу медитації та практиці. Дзенський філософ

Д.Т. Судзукі писав: «Основна ідея дзен – увійти в контакт із

внутрішніми функціями нашої істоти та проробити це якомога більш

безпосереднім чином, не застосовуючи нічого зовнішнього чи

привнесеного». У своєму найширшому розумінні дзен пропонує

практичний, досвідчений погляд на духовність, який підходить усім

релігіям.

Буддизм ґрунтується

на навчанні Сідхартхи Гаутами, Будди.

Термін будда – це титул, а не власне ім’я. Він означає «той, хто

пробуджений», або той, хто досяг певного рівня розуміння, той, хто

став бездоганною людиною. До Гаутами було багато інших Будд, і,

згідно з буддистською доктриною, у майбутньому з’являться нові

Будди. Будда завжди

стверджував, що він – лише людина, чиї

усвідомлення, досягнення й успіхи є результатом його суто людських

здібностей. Але те, що він зумів стати цілком зрілою людською

істотою, – настільки рідкісне досягнення, що ми схильні дивитися на

це, як на щось надлюдське чи інспіроване згори. Центральна

установка буддизму полягає в тому, що кожен індивід

має цю природу

Будди, яка здатна еволюціонувати у створену людську істоту й стати

Буддою.

Принц Гаутама народився близько 563 р. до н.е. у царстві

Шак’я в Північній Індії (нині територія Непалу). У 16-річному віці він

одружився з прекрасною принцесою, з якою став жити у своєму

палаці, оточений комфортом і розкішшю. Наприкінці третього десятку

років життя Гаутама, зумівши вислизнути зі свого палацу, який

нагадував в

’язницю, зненацька зіштовхнувся з реальністю життя та

людськими стражданнями. Спочатку Гаутама зустрів старого,

замученого життям, яке провів у роботі та нестатках. Під час своєї

другої прогулянки він помітив людину, яка страждала від важкої

хвороби. Під час третьої прогулянки Гаутама побачив небіжчика,

якого несли учасники сумної похоронної процесії. Нарешті, Гаутама

зустрів

релігійного аскета, зайнятого традиційною індійською

духовною практикою. Гаутама зрозумів, що хвороби, старість й смерть

– це неминучий фінал будь-якого життя, навіть найщасливішого і

найбільш благополучного. Питання неминучості людських страждань

став осередком пошуків Гаутами. Він зрозумів, що його нинішній

спосіб життя не може дати відповідь на те, чому люди страждають, і

вирішив залишити свою родину та палац, щоб знайти розв’язок

шляхом ментальної й фізичної практики.

У наш час усередині буддизму існують дві основні школи.

Традиція Тхераваді, або Хінаяні, популярна головним чином у

Південно-Східній Азії, на Шрі-Ланці, у Бірмі й Таїланді. Школа

Махаяні процвітає насамперед у Тибеті, Китаї, Кореї та

Японії. Школа

Махаяні, яка починалася як ліберальний рух всередині буддизму

Тхераваді, менш сувора в інтерпретації традиційних монастирських

дисциплінарних правил, не вимагає від своїх послідовників відмови

від мирського життя та прагне того, щоб пристосувати до буддистських

писань пізніші додатки. Спочатку ці дві великі традиції розглядали як

альтернативні приватні інтерпретації буддизму, і

прихильники обох

підходів жили разом у тих самих монастирях, підкоряючись

однаковим основним правилам.

Дзен є однією з основних шкіл традиції Махаяні. Дзен, як

вважають, поширив у Китаї у VI ст. Бодхідхарма, індійський

буддистський чернець, який надавав першочергового значення не

релігійним ритуалам, а медитації та внутрішній дисципліні. Під

впливом низки великих китайських вчителів

дзен поступово

перетворився на незалежну школу буддизму зі своїми власними

монастирями, монастирськими правилами й організацією. До 1000 р.

дзен став у Китаї другою за популярністю буддистською школою.

В основі буддистського мислення лежить концепція існування,

яка характеризується мінливістю, відсутністю «Я», яке неможливо

знищити, або душі, та незадоволеністю або стражданням, що є

головними

атрибутами цього світу. З цих характеристик виведено

основні принципи буддизму: Чотири шляхетні істини і Восьмеричний

шлях. Дзен-буддизм ґрунтується на практиці медитації як засобу

безпосереднього сприйняття принципів та істин буддизму, або

досягнення «просвітління». У буддизмі є дві ідеальні людські істоти:

архат і бодхісаттва.

Основні принципи Чотирьох шляхетних істин:

• існування незадоволеності неминуче;

• незадоволеність є наслідком бажання або пристрасті;

• викорінювання пристрасті зумовлює припинення

страждання;

• існує спосіб викорінювання пристрасті – Восьмеричний

шлях. Щодо Восьмеричного шляху, то він містить:

правильну мову, правильну дію, правильний спосіб

життя,

правильне зусилля, правильну уважність, правильне

зосередження, правильне мислення та правильне

розуміння.

Суфізм. Тисячі років суфізм пропонував людям шлях, який

веде до цієї «великої мети» – самореалізації. Суфізм – це сукупність

вчень, виявлених у множині різноманітних форм, але таких, що мають

одну спільну мету: подолання звичайних особистісних обмежень і

недосконалості сприйняття. Суфізм

– це не просто набір теорій або

гіпотез, а шлях любові, шлях відданого служіння й шлях пізнання.

Завдяки багатьом виявам суфізму можна знайти підхід, який

допомагає перебороти інтелектуальні й емоційні перешкоди на шляху

духовного розвитку особистості.

Не існує якогось одного певного підходу до вчення про суфізм, і

не все в цьому

вченні можна передати словами. Мудрість суфізму

може набувати різних форм, включаючи розповіді, вірші, релігійні

церемонії, вправи, лекції або заняття, танці й молитву, а також

будинки спеціального призначення, різні святині та місця поклоніння.

Суфізм часто описують як стежку. Ця метафора припускає, що

шлях має початок та напрям. Рухаючись цією стежкою, кожен може

пізнати реальність.

Крім цього, суфізм серйозно вивчали два психіатри –

А.Р. Арастех (A. R. Arasteh) і Анес Шейх (Anees Sheikh). Вони

вважають, що основні принципи вчень суфізму зводяться

до такого:

• до істини (або до Бога) існує стільки ж шляхів, скільки

людей у світі. Кожен шлях містить перетворення Его та

служіння творцю;

• ми можемо жити

в гармонії з іншими людьми, лише якщо

розвинемо у своїй душі почуття справедливості. Це

відбудеться, якщо ми зуміємо побороти свій егоїзм і

неуцтво;

• любов – це одне з головних джерел моралі. Любов виникає

як результат роботи над собою та виражає себе в служінні

іншим;

• головна істина полягає в самопізнанні. Пізнання себе

визріває в пізнанні Бога.

Іслам (арабське слово, яке означає «світ» або

«підпорядкування») – це релігійна система, пов’язана з її пророком

Мухамедом. Мухамед одержав перше одкровення в 610 р. Початок

мусульманської ери датують 622 р., коли Мухамед перебрався з Мекки

в місто Медину. Іслам описано

в Корані, священній книзі Ісламу, як

істинно монотеїстичну релігію, що прямо успадковує вчення Авраама,

Мойсея та Ісуса.

Іслам має набір загальнодоступних або поверхневих ритуалів, які

слугують опорою духовним заняттям суфіїв. Іслам пропонує вибрати

життєвий шлях, на якому чесність, добродійність, дотримання

релігійних ритуалів та інші чесноти дають міцну основу духовному

розвиткові.

Існує

п’ять стовпів ісламу: приношення свідчення, щоденна

молитва, дотримання посту, милосердя й паломництво в Мекку.

Як стверджує Ібн аль-Арабі, існують чотири стадії в практиці й

розумінні суфізму, кожна з яких будується на підставі попередньої.

Перша стадія – шаріат (екзотеричний релігійний закон), друга –

тарік (містична стежка), третя – хакікат (істина) і четверта

–

маріфат (gnosis). У суфізмі описано два стани свідомості, які

розвивається. Перша – фана, стан скасування, або єднання, та друге –

бака, стан сталості, або повернення. Як у християнських, так і в

суфійських писаннях зазначено, що сприйняття Бога як Улюбленого

відбувається при прямому досвіді. Йдеться про те, що, якщо ви

зробите два кроки до

Бога, Бог поспішить до вас назустріч.

Стадії психодуховного росту включають таке: первинне

пробудження; терпіння й подяку; страх і надію; самозаперечення та

бідність; віру в Бога; любов, сильне прагнення, близькість і

задоволення; мета, щирість і правдивість; міркування й самокритику,

а також здатність пам’ятати про майбутню смерть. Основними

перешкодами для росту особистості

послідовники суфізму вважають

неуважність і нафс, або нижчу форму нашого «Я». Нафс є основним

джерелом наших негативних рис, таких, як гординя, жадібність, гнів і

лицемірство. Видозміна форми нафсу і додання до неї позитивних

властивостей є однією з основних цілей суфізму. Нафс – це живий

процес, який складається з імпульсів і спонукань,

спрямованих на

задоволення бажань, які переважають над розумом або тверезим

розрахунком. Цей процес відбувається при взаємодії тіла й душі.

Нафс поділяють на такі категорії:

• нафс, яке командує;

• нафс, яке викриває;

• навіяне нафс;

• вдоволене нафс;

• вдячне нафс;