Варій М.Й. Психологія особистості

Подождите немного. Документ загружается.

Особистість не може бути ізольованою від комплексу міжособистісних

відносин, у яких людина існує.

Міжособистісна теорія (interpersonal theory) Саллівана

підкреслює важливість різних етапів розвитку в житті людини: етапу

немовляти (infancy), дитинства (childhood), ювенільної ери (juvenile

era), перед’юності (preadolescence), ранньої юності (early

adolescence), пізньої юності (late adolescence) та зрілості (adulthood).

В основі здорового психічного розвитку людини лежить здатність

встановлювати близькі стосунки з іншими

людьми. Перешкодою

задовільним міжособистісним відносинам може бути тривога (anxiety).

Можливо, найбільш критичним періодом розвитку людини є

підлітковий період – час, коли діти вперше здобувають здатність

встановлювати близькі стосунки з іншими людьми, але ще не досягли

віку, коли ці відносини ускладнюються сексуальним інтересом.

Салліван вважав, що показником здорового розвитку є здатність

людини переживати

дружні почуття та сексуальний інтерес до тієї

самої особи.

Основні поняття в теорії особистості, розробленої Салліваном, -

це напруження та трансформація енергії, причому ці терміни варто

розуміти в суто фізичному сенсі. Салліван подавав людську особистість

як когнітивну систему, енергія в якій може існувати або у вигляді

напруження (потенційних можливостей дій), або

у вигляді

безпосередніх дій (трансформацій енергії). Напруження, залежно від

походження, дослідник поділяє на узгоджувальні (потреби) й

розузгоджувальні (тривога).

Трансформації енергії упорядковуються й перетворюються на

конкретні зразки поведінки, які характеризують людину впродовж

усього її життя, – динамізми, які Салліван поділяє на два основних

класи. Перший з них пов’язаний зі специфічними

ділянками тіла,

включаючи рот, анус і геніталії, а другий належить до напруження і

складається з трьох категорій: розузгоджувальні, ізолюючі та

узгоджувальні.

Розузгоджувальні динамізми включають усі деструктивні зразки

поведінки, пов’язані з озлобленістю; ізолюючі динамізми включають

зразки поведінки, які не належать до міжособистісних відносин,

наприклад сексуальний потяг; узгоджувальні динамізми – це корисні

зразки поведінки такі, як близькість і Я-система.

Першим етапом розвитку людської особистості є етап

немовляти – період, який продовжується від народження до розвитку

синтаксичної мови. У цей період основні міжособистісні відносини

дитини – в стосунки з матір’ю, а головне джерело тривоги – процес

годування. Дитинство починається з розвитком синтаксичної мови

та

продовжується до 5–6-річного віку. На цьому етапі

найважливішими міжособистісними відносинами для дітей є стосунки

з матір’ю, хоча діти часто вигадують відносини і з уявними

товаришами. Третій етап розвитку – ювенільна ера, яка обмежується

першими трьома шкільними роками. У цей період діти вчаться

суперництву, компромісові й взаємодопомозі – навичкам, які

дозволять їм успішно пройти пізніші етапи розвитку. Найбільш

критичною стадією розвитку є період перед’юності, оскільки

помилки, яких припустилися на цьому етапі, дуже важко виправити

надалі. Впродовж періоду перед’юності дитина одержує навички

близькості, звичайно з людиною того самого віку й статі. Ці тісні

міжособистісні

відносини ще не ускладнені сексуальним потягом і

тому дозволяють людині надалі ставитися до осіб протилежної статі

по-людськи, мати з ними людську близькість, а не лише сексуальну. В

міру того, як молоді люди досягають ранньої юності, у них з’являється

сексуальний інтерес, викликаний віковими змінами в організмі. Якщо

протягом періоду

перед’юності вони навчилися будувати близькі

стосунки з особами своєї статі, то вони будуть здатні підтримувати не

лише ці одностатеві стосунки, але й будувати нові, але вже з молодими

людьми протилежної статі й на основі сексуального потягу.

Люди досягають пізньої юності, коли вони здатні будувати

близькі взаємини із сексуально привабливою для

них людиною. На

жаль, не всі люди досягають цієї стадії розвитку. Деякі люди на все

життя так і залишаються нездатними любити людину, до якої

вони відчувають сильний сексуальний потяг. Період пізньої юності

досягає свого піку в зрілості – стадії, яку характеризує наявність

стійких любовних стосунків.

Одним із найзначніших персонологів сучасності є

Альберт

Бандура (1925), американський учений канадського походження. На

відміну від радикальних біхевіористів, він вважає, що особистість

формує поведінка людини, її індивідуальні характеристики (особливо

важливу роль тут грає мислення – ignition) та впливом навколишнього

середовища, коли всі ці чинники діють спільно, а навчання не

обов’язково припускає винагороду. Відповідно до соціально-

когнітивної теорії (social-cognitive theory) Бандури,

ми можемо

вчитися, спостерігаючи за діями іншої людини. Наприклад, ми

дивимося на фокусника, який виконує який-небудь трюк, зауважуємо,

як він це робить, а потім вдома самі повторюємо його фокус.

Очевидно, насамперед навчання необхідно нам самим, щоб щось

робити. Крім того, у теорії Бандури велику увагу приділено здатності

людини мислити та

пізнавати й набагато менше, скажімо, порівняно зі

Скіннером, – чинникам навколишнього середовища. Бандура

підкреслює також ідею про то, що підкріплення (reinforcement) може

бути й непрямим, тобто ми можемо зміцнитися в нашому прагненні до

навчання, коли бачимо, як інші дістають свою нагороду. З

радикальним біхевіоризмом теорія Бандури розходиться й у погляді

на відносини

між підкріпленням і мисленням. У той час як Скіннер

дотримується погляду, що навчання неможливе без підкріплення,

Бандура стверджує, що не може бути підкріплення без попередньої

здатності пізнавати. Для того щоб щось скріпило нас у наших намірах,

ми повинні мати уявлення про зв’язок між діями та їх наслідками.

Зумовленість, таким чином

, не є лише безпосереднім результатом

подій, які відбуваються в навколишньому світі, оскільки мислення та

пізнавальна здатність також мають значення.

Практично не розглядаючи роль біологічних чинників у

формуванні особистості, Бандура визнавав, що людина – це

продукт навчання, у процесі якого вона здатна засвоювати

різноманітні поведінкові патерни.

Крім пластичності свідомості (plasticity), яка дає змогу

змінювати стилі поведінки, найважливішою людською якістю

мислення (cognition), яке дозволяє використовувати символічні

структури, наприклад, мову, пізнавати явища навколишнього світу й

осмислювати поведінку, хоча б частково визначаючи, які події

навколишнього середовища буде сприйнято, які з них дістануть оцінку

та стануть основою для дії.

Бандура сформулював потрійну модель реципрокного

детермінізму (reciprocal determinism), відповідно до якої поведінка

людини - це результат взаємодії

особистісних чинників, у тому числі

мислення та пізнавальну здатність (cognition), а також явищ

навколишнього середовища й дій самої людини.

Два важливі чинники навколишнього середовища, яким

теоретики інших напрямів часто не приділяють належної уваги, – це

випадкові зустрічі (chance encounters) і випадкові події (fortuitous

events). Бандура вважає, що багато впливів, які мають вирішальне

значення для нашого життя,

бере початок у цих незапланованих і

несподіваних подіях. Однак тільки-но такі події відбуваються, вони

входять до потрійної моделі так само, як і заплановані.

Наша діяльність, як правило, більш успішна, коли ми маємо

високу самоефективність (self-efficacy), тобто велику впевненість у

своїй здатності зробити дії, які дадуть бажаний результат у конкретній

ситуації. Самоефективність

підвищується або знижується завдяки 1)

безпосередньому досвідові, тобто успішним власним діям, 2)

непрямому досвідові, 3) суспільному схваленню або осуду і 4)

фізичному й емоційному станові людини. Колективна ефективність

(collective efficacy) означає впевненість групи людей у тому, що вони

можуть спільними зусиллями домогтися соціальних змін.

Бандура думає, що людина може вчитися, не роблячи ніяких дій.

Він називає

цей процес навчання через спостереження (observational

learning) і відрізняє його від навчання через програвання (enactive

learning). Щоб навчитися за допомогою спостереження, ми повинні: 1)

звернути увагу на зразок, який збираємося виконувати, 2)

організувати і зберігати свої спостереження, 3) спробувати виконати

нові для себе дії, 4) мати причину повторювати поведінку моделі.

Навчання через програвання відбувається, коли ми стикаємося

наслідками своєї діяльності. Ці наслідки можуть повідомляти нам

інформацію, мотивувати майбутню поведінку або підкріплювати

сьогодення.

Курт Левін (1890–1947) – засновник психологічної теорії

поля, яка становить собою метод аналізу життєвого простору як

окремої людини, так і групи людей.

Завдяки дослідженням Левіна та його колег такі поняття, як

потреба (need), прагнення (intention), когнітивна карта (cognitive map),

намір (purpose), мотив, мета, когнітивний дисонанс (Л. Фестінгер),

атрибуція (Хайдер) та очікування, змогли зайняти гідне місце

психології. Конструкти теорії поля, які використовують у так званих

діючих дослідженнях, сприяють осмисленню та розв’язанню

найрізноманітніших проблем. Саме тому метод Левіна останнім часом

часто використовують в освіті та інших сферах соціального життя.

Життєвий простір є ключовим поняттям у теорії поля

Курта Левіна. Зміст цього терміна містить усю множину реальних

нереальних, актуальних, минулих і майбутніх подій, які перебувають у

психологічному просторі індивіда на цей момент. Це можуть бути

очікування, мета, образи принадних (або відразливих) об’єктів,

реальні або уявні перешкоди на шляху досягнення бажаного,

діяльність людини та ін. Загалом, усе, що може зумовити поведінку

особистості. Виходячи з цього, поведінка –

це функція особистості та її

життєвого простору на даний момент часу. Левін визнавав наявність

впливу непсихічних подій на поведінку людини. Тому навіть

неусвідомлювані людиною впливи, пов’язані із соціально-

економічними та фізіологічними чинниками, також включаються до

аналізу його життєвого простору. Іноді життєвий простір називають

психологічним.

Регіони і кордони. Психологічний простір складається

різних секторів, регіонів, які графічно зображають розділеними

кордонами. Кордони володіють властивістю проникливості. Чим

«жорсткіший» кордон, бар’єр, тим товща лінія, яка її зображує. Факт

життєвого простору – все, що може усвідомити людина. Подія –

результат взаємодії декількох фактів. Кількість секторів регіонів

визначається кількістю фактів, які є на цей момент у життєвому

просторі. Що ближчий сектор до особистого простору людини, то

більший вплив він має.

Локомоції. Зв’язок між регіонами здійснюється за допомогою

локомоції. Локомоції (дії) можуть відбуватися і в реальному фізичному

просторі, і в нереальному, уявному. Функція локомоції полягає в

регуляції напруження в життєвому просторі людини. Рівень

напружень одного сектора може

регулюватися за рахунок здійснення

локомоції в іншому секторі. Наприклад, мрії можуть бути ірреальними

локомоціями, пов’язаними з регуляцією напруження, спричиненого

потребами, які на цей момент часу неможливо задовольнити у

фізичному просторі.

Коли ми виводимо подію, наприклад, локомоцію з життєвого

простору, потрібно користуватися трьома принципами:

• принцип пов’язаності (подія – завжди результат взаємодії

двох і більше фактів);

• принцип конкретності (ефект можуть мати тільки конкретні

факти. Конкретний факт – це актуально існуючий у

життєвому просторі факт);

• принцип одночасності (лише факти сьогодення можуть

продукувати поведінку у сьогоденні).

Тимчасова перспектива. Курт Левін порушив питання про

існування одиниць психологічного часу

різного масштабу,

зумовленого масштабами життєвих ситуацій, які визначають межі

«психологічного поля в цей момент». Це поле містить не лише

реальне ставлення індивіда, а й його уявлення про своє минуле та

майбутнє – бажання, страхи, мрії, плани та надії. Усі частини, поля,

попри їхню хронологічну різночасність, суб’єктивно переживаються як

одночасні й

однаковою мірою визначають поведінку людини.

Валентність. Ще один конструкт, який Курт Левін

використовує для аналізу психічних феноменів, це валентність. Під

валентністю він розуміє властивість об’єкта притягати або

відштовхувати. Тобто мова йде про цінності регіону для людини.

Регіон, який притягає, має позитивну валентність, а відразливий –

негативну. Є регіони, які мають для

людини нейтральну валентність.

Якщо людина голодна, то гамбургер матиме для неї позитивну

валентність, а якщо сита, то ставлення до котлети, розташованої між

двома булочками, матиме нейтральний характер. Якщо ж індивід з’їв

гамбургерів занадто багато, тоді вони викликають у нього

відторгнення і матимуть негативну валентність.

На підставі конструкта валентності Курт

Левін інтерпретує

феномен конфлікту. За його словами, конфлікт психологічно можна

визначити як протидію приблизно рівних сил поля. Для рушійних сил

(тобто для сил, пов’язаних із позитивною і негативною

валентностями) він виокремлює три основних різновиди внутрішнього

конфлікту:

1. Людина перебуває між двома позитивними валентностями. Їй

необхідно вибрати між двома привабливими об

’єктами. Коливання

зумовлено тим, що після здійснення вибору, мета може виглядати

набагато менш привабливо, ніж у ситуації конфлікту.

2. Зіткнення з об’єктом, який має одночасно позитивну і

негативну валентності («і хочеться, і страшно»). Поведінка людини в

цій ситуації має характер «човника»: наближення-віддалення від

об’єкта.

3. Конфлікт між двома негативними валентностями (наприклад,

між необхідністю виконання неприємної роботи та загрозою

покарання). Енергетичні витрати в такому разі значно підвищуються,

навіть якщо робота досить легка.

Таким чином, відповідно до теорії Левіна, поведінка людини в

конфлікті пов’язана з валентністю об’єктів, розташованих у його

психологічному полі.

Теорія Джуліана

Роттера (1916–1995) заснована на

припущенні, що когнітивні (cognitive) чинники сприяють

формуванню реакції людини на впливи навколишнього середовища.

Роттер відкидає концепцію класичного біхевіоризму, відповідно до

якої поведінку формують безпосередні підкріплення, які безумовно

йдуть із навколишнього середовища, і вважає, що основним

чинником, який визначає характер діяльності людини, є її сподівання

(expectations) щодо майбутнього.

Головним

внеском Роттера в сучасну психологію, безумовно,

стали розроблені формули, на підставі яких можливе прогнозування

людську поведінку. Роттер стверджував, що ключем до пророкування

поведінки є наші знання, минула історія та сподівання, і наполягав на

тому, що людську поведінку найкраще можна передбачити,

розглядаючи взаємовідносини (interaction) людини зі значущим для

неї навколишнім середовищем.

Основна формула

передбачень, яку розробив Роттер, дозволяє

прогнозувати цілеспрямовану поведінку в конкретній ситуації,

використовуючи як змінні поведінковий потенціал, сподівання,

цінність підкріплення та психологічну ситуацію. Щоб прогнозувати

поведінку в ширшому діапазоні, Роттер запропонував загальну

формулу передбачень, у якій використав концепцію потреб (needs).

Роттер розглядає потреби не як стан браку чого-небудь або

занепокоєння,

а як індикатори, що вказують напрям дій.

Важливе значення в теорії Роттера мають узагальнені

сподівання (generalized expectatancy). Щоб передбачати можливість

одержання підкріплення в сьогоденні, люди використовують схожий

досвід минулого, тобто мають узагальнені сподівання успіху. Для

опису узагальнених сподівань людини щодо того, якою мірою

підкріплення залежать від її власної поведінки, а якою – їх

контролюють

сили ззовні, Роттер увів термін локус контролю (locus of

control).

Приклад узагальнених очікувань – це довіра в людських

взаєминах (interpersonal trust).

Ролло Мея (1909–1994) безперечно, можна назвати однією з

ключових фігур не лише американської, а й світової психології. До

самої своєї смерті в 1994 р. він був одним із провідних

екзистенціальних психологів у США. За останні піввіку цей напрям,

корені якого йдуть у філософію другої половини XIX і першої

половини XX століття, дістав широке розповсюдження

по всьому світі.

Екзистенціальна психологія дотримується погляду, відповідно до

якого люди значною мірою самі відповідають за те, якими вони є.

Існуванню надано перевагу перед сутністю, розвиток і зміни вчений

вважає важливішими, ніж стійкі й нерухомі характеристики, процес

має переваги перед результатом.

За роки роботи як психотерапевт Мей розробив нову концепцію

людини. Його підхід спирався більшою мірою на клінічні

експерименти, ніж на кабінетну теорію. Людина, з погляду Мея, живе

сьогоденням, для неї актуально насамперед те, що відбувається тут і

тепер. У цій єдиній справжній реальності людина формує себе сама і

відповідальна за те, ким вона врешті-решт стає. Задумуючись про

докорінні відмінності

між психічно здоровою, повноцінною людиною і

хворим, Мей дійшов таких висновків. Багатьом людям, думав він,

бракує хоробрості зустрітися віч-на-віч зі своєю долею. Спроби

уникнути подібного зіткнення призводять до того, що люди жертвують

здебільшого своєї волею і намагаються втекти від відповідальності,

заявляючи про споконвічну несвободу своїх дій. Не бажаючи

робити

вибір, вони втрачають здатність бачити себе такими, які вони є

насправді, і переймаються почуттям власної незначущості і

відчуженості від світу. А здорові люди, навпаки, кидають виклик своїй

долі, цінують і оберігають свою волю і живуть справжнім життям,

чесно щодо себе та інших. Вони усвідомлюють неминучість смерті, але

їм вистачає сміливості

жити в сьогоденні.

У своїй концепції людини Мей особливо підкреслював

унікальність особистості, вільний вибір і телеологію поведінки, тобто її

усвідомлений цільовий аспект. Як і інші екзистенціалісти, Мей думав,

що: 1) існування (existence) передує сутності (essence), тобто

важливіше, що люди роблять, а не хто вони є; 2) люди поєднують у

собі риси і суб’єкта

, і об’єкта; це значить, що вони є істотами, які і

думають, і діють; 3) люди прагнуть знайти відповіді на найважливіші

питання, які стосуються сенсу життя; 4) воля і відповідальність

завжди врівноважують одна одну, тому жодна з них не може бути

присутня у людині окремо від іншої; 5) жорсткі теорії особистості

схильні дегуманізувати

людину і перетворювати її на об’єкт або

предмет для дослідження.

Екзистенціалісти застосовували феноменологічний підхід до

вивчення особистості, наполягаючи на тому, що людину найкраще

можна зрозуміти з її власної точки зору. Єдність людини та її

феноменологічного світу виражено терміном Dasein (буття-в-світі). Є

три форми буття-в-світі: Umwelt – наші

відносини зі світом зовнішніх

об’єктів або речей, Mitwelt – наші відносини з іншими людьми і

Eigenwelt – відносини з власною особистістю. Здорові люди живуть у

всіх цих трьох світах одночасно. Якщо людина усвідомлює своє буття-

в-світі, вона також усвідомлює можливість небуття (nonbeing), або

неіснування (nothingness). Життя стає для нас більш значним, коли ми

стоїмо перед фактом неминучості смерті або небуття.

Визнання небуття сприяє розвиткові почуття тривоги, що

зростає

, якщо людина розуміє, що її наділено волею вибору і

навантажено відповідальністю за свої дії. Нормальну тривогу

переживає кожен із нас. Вона пропорційна загрозі. Невротична

тривога непропорційна загрозі, викликає придушення і реакцію

самозахисту. Почуття провини, як і почуття тривоги, є нормальним

для людини. Люди відчувають почуття провини в результаті:

а) віддалення

від світу природи; б) неможливості точно робити

висновки про недоліки навколишніх; в) заперечення власних

можливостей.

Як любов, так і воля викликають турботу та вимагають

відповідальності.

Мей виокремлював чотири види любові:

• секс, що є фізіологічною функцією;

• ерос, що прагне до тривалого союзу з коханою людиною;

• філія – дружба, що не має

вираженої сексуальної

спрямованості;

• агапе, або альтруїстична любов, що не вимагає нічого

натомість.

Мей вважав, що воля приходить до людини, коли вона

протистоїть своїй долі і розуміє, що смерть або небуття можливе в

будь-який момент. Існує воля дії, що є в багатьох, але глибший, більш

рідкісний вид волі – це воля

буття. Людина може бути внутрішньо

вільною, навіть якщо вона фізично перебуває у в’язниці.

Теорії особистості у французькій соціологічній школі.

Засновником французької соціологічної школи був відомий філософ і

соціолог Е. Дюркгейм (1858–1917), який висунув положення про

біосоціальну природу людини. Психічні процеси біологічно зумовлені,

проте визначаються суспільством. «Колективна свідомість», тобто

сукупність думок

, знань чи явищ духовного життя, формує від

народження психіку людини.

Теорія особистості іншого представника цієї школи П’єра Жане

(1859–1947) увійшла в історію психології як «психологія образу дії». За

П. Жане, психічні явища готують дії людини. Мислення, почуття – це

процеси, які здійснюють регуляцію дії, поведінки людини. Психіка

людини розвивається під час

співпраці з іншими людьми. Спочатку

людина працює з іншими, а потім діє сама. Розвиток людської

особистості відбувається не лише на основі образу (як вважають

гештальтпсихологи) чи мотиву (згідно з поглядами К. Левіна), а й

через спілкування. Завдяки спілкуванню реалізується соціальний

вплив на розвиток психіки.

Поведінковий акт складається з трьох етапів: перший етап

стосується внутрішньої підготовки до дії, другий – це виникнення

зусилля до виконання дії, і третій – завершення дії. Психічні процеси

регулюють дії від першого до останнього етапу. Великого значення

П. Жане надає психологічній напрузі як

домінанті дії і вважає

здатність до «трудового зусилля» основним критерієм оцінки людини.

Основу розвитку психічних функцій П. Жане вбачає у різних

видах професійної діяльності. Головною ознакою інтелектуальної

діяльності є не використання речей, а їх виготовлення.

Учений П. Жане виокремлює сім рівнів поведінки людини:

• рефлекторні акти;

• відкладені перцептивні дії;

• елементарні

соціальні акти;

• елементарні інтелектуальні акти;

• маніпулювання різними об’єктами, що зумовлює

формування інтелектуальних дій;

• розумова діяльність, мислення;

• творча, трудова діяльність.

Процес переходу від нижчого рівня поведінки до вищого

здійснюється за допомогою мови, яка опосередковує процеси

регуляції, формує довільність трудової діяльності – здатність до

саморегуляції. Саме здатність до саморегуляції, до

опосередкованості

своєї поведінки П. Жане вважав найвищим критерієм розвитку

особистості.

Особистість у логотерапії В. Франкла. Австрійський

психолог і психіатр В.Франкл вважав, що рушійною силою людської

поведінки і розвитку особистості є пошук Логосу, сенсу життя, який

має здійснювати конкретна людина за своєю власною потребою.

Людина не вибирає сенс свого існування, а

швидше виявляє,

знаходить його.

Якщо потяг до сенсу життя не можна задовольнити, то внаслідок

«екзистенціальної фрустрації» може виникнути нусогенний невроз,

пов’язаний з «духовним ядром» особистості.

Нусогенні неврози, на відміну від звичайної терапії, потребують

спеціальної логотерапії, тобто терапії, яка вносить у людське існування

духовний вимір. Логотерапія має на меті допомогти

пацієнтові у

пошуку сенсу свого життя та його реалізації в актуалізації цінностей, а

не в простому задоволенні потягів та інстинктів, як це пропонує

фройдизм.

Пошук сенсу і цінностей швидше зумовлює напруження, ніж

рівновагу, «гомеостазис». Саме таке нусогенне (духовне) напруження є

передумовою психічного здоров’я. Людині більше потрібний не стан

рівноваги, а боротьба за певну мету. Цей стан В. Франкл пропонує

назвати нусодинамікою, тобто духовною динамікою у межах

полярного напруження, коли один полюс утворює сенс, мету, а інший

– людину, котра досягає духовної мети,

Нусогенні неврози нерідко виникають як наслідок так званого

екзистенціального вакууму, коли людина усвідомлює беззмістовність

свого життя, порожнечу

існування. В основі таких поширених явищ, як

депресія, правопорушення, алкоголізм, наркоманія, агресивність,

моральні падіння, лежить екзистенціальний вакуум. Брак сенсу життя

може бути частково компенсовано потягом до влади, втіх, сексу,

бажанням грошей, однак це не розв’язує проблеми.

Логотерапевт має допомогти пацієнтові знайти не абстрактний

сенс життя взагалі, а специфічний для цієї

особистості сенс життя в

цей момент часу. У кожної особистості є своє призначення і своє місце

в житті, тому кожна людина має знайти й реалізувати їх.

За В. Франклом, істинний сенс буття Всесвіту перебуває поза

розумінням людини, в духовному вимірі людського існування.

ЛОГОТЕРАПІЯ допомагає шукати сенс життя шляхом:

• діяння (подвигу

);

• переживання цінностей у любові;

• страждання.

Перший шлях пов’язаний переважно з пошуком і здійсненням

духовно спрямованих дій, учинків. Другий шлях передбачає розуміння

іншої людини, глибинної суті її особистості на основі єдино можливого

засобу – любові. Третій шлях пошуку сенсу життя пролягає через

усвідомлення сенсу страждання, коли людина потрапляє у глухий

кут,

у безвихідь. Однак і тут є вихід – якщо виявляється сенс страждання.

Тоді страждання перестає бути стражданням.

Головний принцип логотерапії полягає у твердженні, що

сутність людини – не в отриманні задоволення чи уникненні болю, а в

розумінні й реалізації сенсу життя. Людина готова йти на страждання

за умови, що її страждання

має сенс. Особистість не повністю

зумовлена і не детермінована обставинами життя. Вона не просто

існує, а сама вирішує, яким буде її існування і якою має стати. Вона

здатна перебороти себе, піднятися над наявними умовами,

переступити їх, визначити себе, зробити з себе те, чого вона хоче

досягти, і в цьому аспекті вона

є самодетермінуючою.

Особистість в «описовій психології» В. Дільтея та Е.

Шпрангера. На противагу «безособистісній психології», яка

розвивалась у межах гештальтпсихології, асоціативної психології,

біхевіоризму, на початку XX ст. виникла так звана «описова

психологія», її засновником став Вільгельм Дільтей (1833–1911), а

яскравим продовжувачем – Едуард Шпрангер (1882–1963).

В. Дільтей вважав, що психіку людини не можна вивчати

експериментальними методами, а можна лише розуміти. Завдання