Варій М.Й. Психологія особистості

Подождите немного. Документ загружается.

прагнуть цього, шукаючи та долаючи перешкоди. Невротичну

особистість, за Г. Оллпортом, характеризує наявність таких рис, як

пасивна позиція щодо світу; застосування різних видів психологічного

захисту – витиснення, сублімації, проекції, заміщення; викривлення

істинного стану речей; обмеженість мислення; «закляклість»

розвитку.

Отже, особистість конкретної людини характеризує певна

система рис-мотивів, або трайтів, яка визначає її

поведінку та

розвиток.

Теорія Гордона В. Оллпорта становить собою поєднання

гуманістичних та індивідуальних підходів до вивчення людськогї

поведінки. Вона підкреслює унікальність психічно здорових

індивідуумів, які проактивно (proactively) прагнуть до своїх свідомо

(consciously) поставлених цілей. Оллпорт критикував існуючі теорії

особистості за те, що вони випустили з уваги нормальну, психічно

здорову людину і надавали

занадто велике значення несвідомо

зумовленим процесам.

Метою Оллпорта було доповнити, а не замінити відкриття

психоаналізу, теорії «стимулу-реакції», оперантного зумовлювання і

соціальної психології. Він думав, що вичерпну теорію особистості має

бути засновано на об’єднанні досягнень психоаналізу, теорії навчання,

соціальної психології і теорії рис, так само, як і його власної

психології

індивідуальності (psychology of the individual). Однак створена ним

теорія дійсно об’єднала в собі кращі досягнення попередників, таких

як Вільям Штерн, Вільям Джеймс і Вільям Мак-Дугалл.

Намагаючись відновити рівновагу в питанні вивчення людини,

Оллпорт підкреслював унікальність кожного індивідуума – позиція,

протилежна підходам більшості існуючих теорій особистості. Акцент

на унікальності змусив його відмовитися від розгляду

загальних рис і

замінити їх індивідуальними рисами, або персональними

диспозиціями. Три рівні персонального розташування – це:

1) кардинальні диспозиції; 2) центральні диспозиції і 3) вторинні

диспозиції. Деякі люди мають кардинальні диспозиції, настільки

сильні, що їх не можна сховати. Більшість із нас має від п’яти до десяти

центральних диспозицій – властивостей, що їх може назвати

чесному описі нашої особистості людина, яка добре нас знає.

Центральні диспозиції плавно переходять у вторинні диспозиції, не

настільки характерні для даної людини, але набагато численіші. Усі

особисті диспозиції динамічні, але ті, що формують дії, називаються

мотиваційними, ті ж, що керують діями, – стилістичними.

У концепції особистості, яку створив Оллпорт, виокремлено

поняття пропріум. До пропріуму належать стилі поведінки та особисті

диспозиції, які ми розглядаємо як саме наші власні. Не вся особистість

належить до пропріуму, а лише ті її грані, що ми сприймаємо як

близькі, центральні та важливі для нашого життя. Розглядаючи

становлення особистості, Оллпорт виокремлює сім стадій, на яких

формуються різні

аспекти пропріуму. Звичайно, не раніше ніж у

підлітковому віці людина чітко усвідомлює себе як особистість і добре

розвинутий пропріум, що спонукає її діяти відповідно до власних

прагнень.

Особливий інтерес викликає концепція функціональної

автономії, яку Оллпорт створив на противагу неадекватним, на його

думку, теоріям мотивації людської поведінки. Відповідно до принципу

функціональної автономії, мотивація поведінки може бути

функціонально незалежною

від мотивів, споконвічно відповідальних

за поведінку. Персеверативна функціональна автономія належить до

звичок і дій, які не є частиною пропріуму. Пропріативна

функціональна автономія включає ті самодостатні мотивації, які

входять до пропріуму.

Американський психолог А. Маслоу (1907–1970) – один з

основоположників гуманістичної теорії, який головною

характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації,

самовираження, розкриття потенцій

до творчості та любові, в основі

яких лежить гуманістична потреба нести людям добро. Він

стверджував, що людині, як і тварині, не властиві природжені

інстинкти жорстокості й агресії, як вважав З. Фройд. Навпаки, в них

закладено інстинкт збереження своєї популяції, що змушує їх

допомагати одне одному. Потреба в самоактуалізації своїх

можливостей

і здібностей властива здоровій людині, а найбільшою

мірою – видатним людям. Суспільство може процвітати, якщо воно

знаходить шляхи розвитку здорових, сильних, розумово повноцінних

особистостей. Поступ суспільства відбувається не революційним

шляхом, не соціальними перетвореннями, а задоволенням

гуманістичних потреб.

За А. Маслоу, ядро особистості утворюють гуманістичні потреби

в добрі, моральності, доброзичливості, з якими народжується

людина і

які вона може реалізувати за певних умов. Однак ці потреби в

самоактуалізації задовольняються лише під час задоволення інших

потреб і передусім фізіологічних. Більшості ж людей не вдається

досягти задоволення навіть нижчих потреб.

ІЄРАРХІЯ ПОТРЕБ, згідно з Маслоу, охоплює:

• фізіологічні потреби;

• потреби в безпеці;

• потреби в любові й

прихильності;

• потреби у визнанні та оцінці;

• потреби в самоактуалізації – реалізації здібностей і

талантів.

Самоактуалізації досягає лише невелика кількість людей, котрі є

особистостостями. Маслоу називає такі їхні особливості, як

невимушеність у поведінці, ділову спрямованість, вибірковість,

глибину та демократичність у стосунках, незалежність, творчі вияви

тощо.

А. Маслоу виявив такі принципи мотивації людини:

• мотиви мають ієрархічну структуру;

• чим вищий рівень мотиву, тим менш життєнеобхідними є

відповідні потреби – тим довше можна затримати їх реалізацію;

• поки не задоволено нижчі потреби, вищі залишаються

порівняно нецікавими. З моменту виконання нижчі потреби

перестають бути потребами, тобто вони втрачають мотивуючу силу;

• з підвищенням потреб підвищується готовність до більшої

активності.

Отже, можливість до задоволення вищих потреб є великим

стимулом активності, ніж задоволення нижчих.

Якщо людина прагне зрозуміти значення свого життя,

максимально повно реалізувати себе, свої здібності, вона поступово

переходить на вищий ступінь особового саморозвитку.

Для самоактуалізованої особистості притаманні такі риси:

• повне схвалення

реальності й комфортне відношення до

неї (не ховатися від життя, а знати, розуміти його);

• схвалення інших і себе («Я роблю своє, а ти – своє. Я в

цьому світі не для того, щоб відповідати твоїм очікуванням.

І ти в цьому світі не для того, щоб відповідати моїм

очікуванням. Я є я

, ти є ти. Я поважаю і приймаю тебе таким,

який ти є»);

• професійне захоплення улюбленою справою, орієнтація на

завдання, на справу;

• автономність, незалежність від соціального середовища,

самостійність думок;

• здатність до розуміння інших людей, увага,

доброзичливість до людей;

• постійна новизна, свіжість оцінок, відвертість досвіду;

• розрізнення мети і засобів, зла

і добра (не будь-який засіб

добрий для досягнення мети);

• спонтанність, природність поведінки;

• гумор;

• саморозвиток, вияв здібностей, потенційних можливостей,

самоактуалізуюча творчість у роботі, любові, житті;

• готовність до розв’язання нових проблем, до усвідомлення

проблем і труднощів, власного досвіду, справжнього

розуміння своїх можливостей, до підвищення

конгруентності. Конгруентність – це відповідність

переживання, усвідомлення досвіду його справжньому

змістові.

Подолання захисних механізмів допомагає досягти

конгруентних, істинних переживань. Захисні механізми заважають

правильно усвідомити власні проблеми. Розвиток особистості – це

підвищення конгруентності, підвищення розуміння свого «реального

Я», своїх можливостей, особливостей, це самоактуалізація як

тенденція до розуміння власного «реального Я».

Деградації особистості сприяють психологічні і соціальні

чинники. Етапи деградації особистості:

• формування психології «пішака», глобального відчуття своєї

залежності від інших сил (феномен «вивченої безпорадності»);

• створення

дефіциту благ, у результаті чого вони стають

первинними потребами в їжі та виживанні;

• створення «чистоти» соціального оточення – поділ людей на

«добрих» і «поганих», «своїх» і «чужих», відчуття провини і сорому за

себе;

• створення культу «самокритики», визнання навіть у здійсненні

тих несхвальних вчинків, які людина ніколи не скоювала;

• збереження «

священних основ» (заборонено навіть

замислюватися, сумніватися в основоположних передумовах

ідеології);

• формування спеціалізованої мови (складні проблеми

спресовуються у короткі, надзвичайно прості вирази, які легко

запам’ятати).

В результаті всіх цих чинників для людини стає звичним

«нереальне існування», оскільки зі складного, суперечливого,

невизначеного реального світу людина переходить у «нереальний світ

ясності, спрощеності

». У людини формуються декілька «Я»,

ізольованих функціонально один від одного. Утворюється

«екзистенціальний вакуум», коли людина втратила «тваринні»

інстинкти, втратила соціальні норми, традиції, що визначають, що

людина повинна робити, і в результаті вона сама не знає, чого вона

хоче (а може, вже нічого не хоче). Тоді вона робить те, що хочуть

інші,

є «пішаком» у чужих руках. Такій людині потрібна «логотерапія» –

боротьба за сенс життя». Не людина питає себе, в чому сенс її життя, а

життя питає в неї, і вона дає відповідь своїм життям. Якщо людина

впевнена, що сенс життя існує, то вона може піднятися над

найнесприятливішими умовами.

СЕНС ЖИТТЯ,

згідно з А. Маслоу, людина знаходить

завдяки:

• здійсненню вчинків;

• плеканню гуманістичних цінностей, переживанню любові

та єдності з іншими людьми;

• переживанню страждання.

Різні шляхи самоактуалізації можуть бути за умови, якщо в

людини є вищі потреби до розвитку, життєві цілі: істина, краса,

доброта, справедливість.

2.3. Жіночі теорії особистості

У 1970-х роках теоретики почали досліджувати вплив статевого

чинника на психологічний розвиток жінки. Вони розділилися на дві

групи, одна з яких зосередилася на вдосконаленні існуючих теорій,

працюючи з концепціями Фройда і Юнга, інша припустила, що появу

нових цінностей, категорій і термінів може зумовити ретельне

вивчення життєвого досвіду жінок, які раніше фактично

ігнорувалися

психологією.

Так, у праці Джин Бейкер Міллер «До нової психології жінки»

(Toward a New Psychology of Women), що вийшла в 1976 році, було

запропоновано новий погляд на психологію жінки, який поставив під

сумнів основні концепції традиційних теорій. Приблизно в цей самий

час соціолог Керол Ґілліґан (Carol Gilligan) займалася збором

емпіричних даних, які відображали корінні відмінності в

психологічному і моральному дозріванні жінок й чоловіків. На їх

основі у праці «Іншим голосом» (In a Different Voice, 1982) вона

виклала свої погляди, котрими також кинула виклик існуючим

теоріям. Ґілліґан писала: «Якщо реальний досвід особистісного

розвитку жінки не відповідає тому, про що пишуть у підручниках, то,

як правило, офіційна психологія зараховує цю жінку до

розряду тих,

які підпали під психологічну деформацію. Однак ця різниця може

вказувати і на обмеженість існуючих моделей людського розвитку,

їхню невідповідність реальному життю».

У контексті центрованого на відносинах підходу до структури

психології жінки Міллер досліджувала три основні теми: культурне

середовище, відносини і шляхи особистісного росту.

Культурне середовище. Розробляючи свою модель, Міллер

приділила особливу увагу тому, яким чином на життя жінки впливає

культурне середовище. У патріархальному суспільстві жінки, як

правило, змушені пристосовуватися до нерівних і в основному

невзаємних відносин. Вони страждають, почуваючись нездатними

впливати на важливі події особистого і громадського життя. Особливо

це стосується представниць нечисленних культурних та етнічних груп,

які ще

й зазнають расової дискримінації, утисків на ґрунті сексуальної

орієнтації, соціально-економічного стану і віку.

Відносини (relationships). Ядром моделі Міллер стало визнання

важливості міжособистісних відносин у житті та психологічному

розвитку жінки. Замість того, щоб стати до боротьби за незалежність і

самостійність, жінки частіше шукають участі й контактів з людьми.

Причому зріла жінка насамперед

займається цим не для себе, а для

інших і, звичайно ж, для дітей.

Шляхи розвитку. Третім основним аспектом у моделі Міллер

стало визнання того факту, що здатність жінки вступати в

міжособистісні відносини і підтримувати їх є якістю, яка необхідна для

здорового психологічного розвитку та росту. На жаль, це твердження

суперечить

прийнятому погляду, відповідно до якого деякі особистісні

якості, властиві жінкам, не становлять собою цінності, а навпаки, є

недоліками. Наприклад, недоліком звичайно вважається вміння жінки

більш відкрито, ніж чоловіка, виражати свої емоції, і те, якого

величезного значення вона надає міжособистісним взаєминам.

Головні ідеї жіночих теорій:

• психологічний розвиток жінки відбувається в її стосунках із

людьми;

• спілкування з людьми визначає

психологічний стан людини,

особливо якщо йдеться про жінку;

• жінки орієнтовані на турботу про інших людей,

відповідальність за них, спілкування; чоловіки ж тяжіють до

самотності, відчуженості, самостійності;

• традиційні психологічні теорії неправильно витлумачують

особистісний досвід не лише жінок, а й чоловіків. Суспільство тисне на

хлопчиків, змушуючи їх орієнтуватися на конкуренцію, відчуженість,

силу і владу;

• центрована на відносинах модель психології жінки, яка

підкреслює важливість емоційної близькості з людьми і жах

відчуження від них;

• головна рушійна сила в житті жінки – постійне прагнення до

спілкування, взаємності;

• інтерес, щирість, здатність активно діяти, відчуття власної

цінності зростають, коли людина бере участь у відносинах з людьми.

результаті вона почувається не самотньою, а тісно пов’язаною з

іншими, що змушує її розширювати коло спілкування;

• центральні моменти розвитку особистості – це досвід

встановлення зв’язку з людьми й відчуження від них у процесі

спілкування. Основою нового розуміння важливості людських

контактів є емпатія;

• мета психологічного розвитку — участь у стосунках

із взаємною

довірою й взаємною емпатією, а не самотність і відчуження від людей;

• парадокс «зв’язок — відчуження» лежить в основі всіх

психологічних проблем, які виявляються під час психотерапії;

• психологічні проблеми становлять собою захисні механізми,

побудовані людьми. Ці механізми перешкоджають встановленню

зв’язків із навколишніми, незважаючи на активне прагнення до

спілкування;

• у межах центрованої на відносинах моделі поняття «гнів»,

«сором» і «конфлікт» розглядають із нового погляду. Гнів і конфлікт

вважають необхідними віхами на шляху поліпшення якості взаємин.

Сором описано як відчуття відчуження від людей і як відчуття, що тебе

не зможуть зрозуміти;

• щоб налагодити контакти з близькими людьми, діти

з так

званих неблагополучних сімей розвивають низку стратегій,

включаючи розігрування ролей та емоційну холодність, залишаючи

внутрішнє «Я» непричетним до спілкування;

• для ефективної психотерапії необхідна взаємність. Шлях до неї

лежить, швидше за все, через емпатію, щирість психотерапевта та його

участь у відносинах із пацієнтом, ніж через його нейтралітет, який так

підтримують фройдисти і послідовники класичних теорій.

2.4. Факторні теорії особистості

Значну частину свого життя Раймонд Кеттелл (Raymond

Cattell) присвятив створенню повної карти можливих властивостей

людської особистості. Саме він уперше визначив практично

вичерпний список нормальних і аномальних темпераментних або

структурних рис. Потім Кеттелл перейшов до виміру динаміки

особистості, знайшовши при цьому риси, які він назвав

мотиваційними. На думку Кеттелла, знаючи структуру і динаміку

особистості, можна успішно передбачати поведінку конкретної

людини.

Теорія особистості Кеттелла більшою мірою ґрунтується на

психометричних процедурах, а не на клінічних дослідженнях. Кеттелл

починав свою роботу, не маючи жодних початкових переконань щодо

структури особистості. Використовуючи індуктивний метод, він зібрав

кількісну інформацію з трьох джерел: реєстрації реальної поведінки

людей упродовж їхнього життя (L-

дані), свідчень самих людей про

себе (Q-дані) та результатів об’єктивних тестів (Т-дані), обчислив

взаємну кореляцію величин, сформував кореляційну матрицю і з неї

вивів первинні фактори. Ці фактори здобувають психологічне

значення у сфері трьох категорій властивостей особистості –

темпераменту, здібностей та мотивації.

Загалом Кеттелл виокремлює 35 особистісних рис: першого

порядку – 23 риси

, властиві нормальній особистості, та 12

патологічних рис. Ці фактори корелюються між собою, що дає змогу

провести повторний факторний аналіз і виявити принаймні вісім рис

другого порядку. Ці первинні та вторинні фактори в теорії Кеттелла

мають назву «основних рис особистості», але всі вони переважно є

темпераментними рисами.

Кеттелл також класифікував здібності й

мотиваційні риси.

Зокрема, мотиваційні, або динамічні, риси поділено на вроджені

спонукання, або ерги, та набуті за допомогою культурного впливу

мотиви, які мають назву сем. Усі вони є елементами динамічних ґрат,

до яких також входять атитюди.

Після майже шістдесятьох років роботи Кеттелл, який ставив

перед собою завдання намалювати повну карту особистості,

досяг

успіху у створенні вичерпної кваліфікації особистісних структур, а

також розробив метод, що дозволяє передбачати поведінку.

Англійський учений німецького походження Ганс Айзенк

(Hans Eysenck) (1916–1997) увійшов до історії психології як творець

чотирирівневої ієрархічної моделі людської особистості. Як і

Г.Р. Кеттелл, Айзенк користувався для своєї побудови математичним

апаратом факторного аналізу, однак його підхід відрізнявся від

підходу Кеттелла за кількома найважливішими пунктами. По-перше,

він застосовував гіпотетико-дедуктивний метод обробки матеріалу,

перед тим як використовувати факторний аналіз. По-друге, він

виокремлював не 35 рис, а лише три базові типи (types). По-третє,

вважав факторний аналіз лише одним зі способів знаходження

відповіді

на найважливіші питання, які стосуються теорії особистості.

Найбільше на теорію особистості Айзенка вплинули погляди

трьох учених: Сіріла Берта (Cyril Burt), Чарльза Спірмена (Charles

Spearman) та Івана Павлова. Теорія Айзенка містить сильний

психометричний і біологічний компоненти.

Айзенк був глибоко переконаний у тому, що риси особистості й

типи визначаються насамперед спадковістю. На початку 70-х років ХХ

ст. він взяв участь у відомій дискусії про спадковість інтелекту,

виступивши на захист Артура Дженсена (Arthur Jensen), який

наполягав на тому, що коефіцієнт інтелекту (IQ) не підвищується

завдяки цілеспрямованому соціальному впливу, а більшою мірою

визначений генетично. Книга Айзенка «Суперечка про коефіцієнт

інтелекту» (The IQ Argument, 1971) різко суперечила

загальноприйнятим поглядам.

В історії психології Айзенк залишиться блискучим

полемістом і

творцем оригінальної ієрархічної теорії особистості. Його теорію типів

розроблено на основі математичного апарату факторного аналізу.

Цей метод припускає, що люди мають різні відносно постійні

особистісні якості, або риси, і що ці риси можна виміряти за

допомогою кореляційних досліджень. Айзенк застосовував

дедуктивний метод наукового дослідження, починаючи з

теоретичних побудов, а

потім збираючи дані, які логічно відповідали

цій теорії.

Айзенк встановив чотири критерії для ідентифікації факторів.

По-перше, слід отримати психометричне підтвердження існування

фактора. Другий критерій – фактор повинен мати властивість

спадковості і задовольняти генетичній моделі. Третє – фактор

повинен мати сенс з погляду теорії. Останній критерій існування

фактора – це його соціальна доречність (social relevance),

тобто

потрібно показати, що математично виведений фактор має

причетність (не обов’язково суто причинне) до соціальних явищ.

Айзенк сформулював концепцію ієрархічної чотирирівневої

моделі людської особистості. Нижній рівень – специфічні дії або

думки, індивідуальний спосіб поведінки або думки, які можуть бути, а

можуть і не бути характеристиками особистості. Другий рівень –

звичні дії або

думки, які за певних умов повторюються. Третій рівень –

риси особистості, а четвертий, вищий рівень організації поведінки, –

це рівень типів, або суперфакторів.

Тоді як Кеттелл виокремлює 35 рис першого порядку, Айзенк

будує свою теорію лише на трьох ширших біполярних суперфакторах:

екстраверсія/інтроверсія, невротизм/стабільність і

психотизм/суперего. Риси Кеттелла не можна прямо порівнювати з

трьома типами Айзенка, оскільки риси Кеттелла належать до третього

рівня ієрархічної структури, а типи Айзенка – до четвертого.

Екстраверсія характеризується товариськістю й

імпульсивністю; інтроверсія – пасивністю і замисленістю;

невротизм – тривожністю і звичками; стабільність –

відсутністю таких; психотизм – антисоціальною поведінкою; а

суперего – схильністю до співпереживання

і співпраці.

Айзенк робив особливий акцент на біологічних складових

особистості. Відповідно до його теорії, вплив навколишнього

середовища практично не важливий для формування особистості. На

його думку, генетичні фактори набагато більше впливають на

подальшу поведінку, ніж дитячі враження.

2.5. Теорії особистості В. Райха,

Дж. Келлі, Г. Стек Саллівана, К. Левіна,

Р. Мей, А. Бандури, Дж. Роттера,

Е. Дюркгейма, П. Жане, В. Франкла, В. Дільтея,

Е. Шпрангера, В. Джемма, Г. Тома

Вільгельм Райх (1897–1954) став засновником соматичної

психології та психотерапії, орієнтованої на тілесність, а також

попередником сучасних терапій, які мають справу з емоційним

життям.

Унікальний внесок Райха в психологію полягає в тому, що він

проголосив ідею єдності тіла і духу, включив тіло до сфери інтересів

психотерапії та створив концепцію особистісного панцира. У

практиці

психоаналізу він стимулював звільнення пацієнтом блокованих

м’язовим панциром емоцій, працюючи не лише з наявним

психологічним матеріалом, а й безпосередньо з тілом пацієнта.

Захисні механізми особистості відрізняються від невротичних

симптомів тим, що індивід переживає ці механізми як невід’ємну

частину його особистості, у той час як невротичні симптоми він

відчуває

як далекі елементи психіки, як елементи зайві і навіть ті, які

мають відбиток патології.

У фройдівській моделі найвищий рівень психосексуального

розвитку позначений терміном генітальна особистість. Райх

використовував цей термін для опису особистості, яка володіє

оргастичною потенцією. Лише розтиснувши лещата свого панцира,

пацієнт знаходить реальну генітальність. М’язовий панцир

складається із

семи основних сегментів. До кожного сегмента входять

включені м’язи й органи, яким притаманні родові експресивні

функції. Сегменти розташовані в ділянці очей, рота, шиї, грудей,

діафрагми, живота і таза та становлять собою сім горизонтальних кіл,

розташованих під прямим кутом до тулуба і хребта.

Щоб послабити лещата панцира, терапевт, який працює за

системою Райха, за допомогою вправ, які передбачають глибоке

дихання, а також через прямий вплив на хронічно напружені м’язи

допомагає пацієнтові накопичити в тілі енергію, одночасно, протягом

усього процесу терапії, підтримуючи з пацієнтом контакт і взаємодію.

Райх був проти будь-якого поділу людської

істоти на сфери

емоцій, інтелекту і тіла. В його біоенергетиці підкреслено значення не

лише сексуальності як такої, а й почуття задоволення загалом.

Біоенергетика висуває поняття бази, локалізованої в ділянці таза і ніг.

Теорія особистісних конструктів Джорджа Келлі

(1905–1965) є підходом до розуміння людей, який заснований на

спробі ввійти в їхній внутрішній

світ й уявити собі, як світ міг би

виглядати для них із вигіднішої позиції. Терміни, які люди

використовують для розуміння один одного для опису себе і своєї

позиції, одержали назву особистісних конструктів або особистісних

конструкцій. Ці конструкти формуються на основі наших власних

особистих змістів, а також змістів, засвоєних в результаті

взаємодії з

нашим соціальним оточенням. Автори багатьох текстів, які описують

теорію особистісних конструктів, значною мірою спираються на

запропоновану Келлі метафору «людини-вченого» (або «індивідуума-

вченого»), намагаючись пояснити, як Келлі описував форму

особистісних конструкцій. Відповідно до даної метафори, люди

описують як учених, котрі формулюють гіпотези про світ у формі

особистісних конструкцій,

потім перевіряють свої припущення на

практиці, аналогічно до того, як підійшов би вчений, який прагне

точно передбачати та контролювати події.

Келлі заклав міцний гуманістичний фундамент своєю працею,

прийнявши центральним положенням те, що люди здатні до

постійного створення себе заново. Для Келлі – реальності органічно

властива гнучкість. У ній є місце для пошуку

, творчості й відновлення.

Фактично, теорія особистісних конструкцій є психологією розуміння

поглядів індивідуума – розуміння, завдяки якому можна допомогти

йому розв’язати проблеми. Оскільки люди конструюють зміст свого

життя ще на самих ранніх етапах індивідуального розвитку, пізніше

вони часто не усвідомлюють, що існує багато способів змінити себе і

своє ставлення до світу.

Люди можуть реконструювати реальність.

Келлі пропонує погляд на людину, яка перебуває в процесі постійної

зміни, і відповідно до якого коренем усіх проблем є перешкоди до

власної зміни. Таким чином, Келлі створив справді гуманістичну

теорію дії, яка має на меті відкрити для людини світ, що постійно

змінюється, підносить їй як труднощі для

подолання, так і можливості

для росту.

Великий американський психіатр Гаррі Стек Салліван

(1892–1949) стверджував, що людську особистість можна вивчити

лише за допомогою наукового дослідження міжособистісних відносин.

Він вважав, що наш особистісний розвиток відбувається лише в

соціумі, а без інших людей ми були б позбавлені особистості.